Постанова 4824 № 756/1555/25

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Апеляційне провадження: Доповідач - Кафідова О.В. 22-ц/824/8402/2025 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И м. Київ Справа № 756/1555/25 01 травня 2025 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Кафідової О.В. суддів - Оніщука М.І. - Шебуєвої В.А. при секретарі - Смолко А.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_1 адвоката Якименка Миколи Миколайовича на ухвалу Оболонського районного суду м. Києва від 07 лютого 2025 року, постановлену під головуванням судді Шролик І.С. у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації, Бобровицької міської ради Чернігівської області Виконавчого комітету Боровицької міської ради, третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_2 про відшкодування моральної шкоди, - в с т а н о в и в: У січні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Оболонського районного суду м. Києва з позовом до Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації, Бобровицької міської ради Чернігівської області Виконавчого комітету Боровицької міської ради, третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_2 про відшкодування моральної шкоди, в якому просив суд: визнати неправомірною (незаконною) бездіяльність Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації стосовно не здійснення практичних заходів задля дружнього врегулювання конфлікту між членами родини, не пропонування проведення медіації за участю батьків, не проведення дій із залучення фахівців для врегулювання конфлікту між членами родини, не пропонування проведення медіації за участю батьків, не проведення дій із залучення фахівців для врегулювання конфлікту між батьками дитини, психологічної підтримки батьків та дитини, не впровадження освітніх чи корекційних заходів, не роз`яснення батькам обов`язків щодо прийняття спільних рішень щодо основних питань, пов`язаних з вихованням дитини, не реагування на зміну матір`ю без згоди батька місця проживання і місця навчання дитини, не надання власного висновку як органу опіки та піклування за місцем проживання батька про доцільність визначення місця проживання дитини, не виконання своїх обов`язків у вирішенні питання про визначення місця проживання дитини із врахуванням всіх обставин у справі та характеру взаємовідносин, які склалися між батьками дитини, в тому числі щодо не проведення обстеження житлово-побутових умов і не складання акта обстеження умов проживання ОСОБА_1 , що призвело до порушення права на повагу до сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; зобов`язати Оболонську районну в місті Києві державну адміністрацію здійснити практичні заходи задля дружнього врегулювання конфлікту між членами родини, запропонувати проведення медіації за участю батьків, провести дій із залучення фахівців для врегулювання конфлікту між батьками дитини, членами родини, психологічної підтримки батьків та дитини, впровадити освітні чи корекційні заходи, роз`яснити батькам обов`язки щодо прийняття спільних рішень з основних питань, пов`язаних з вихованням дитини, відреагувати на зміну матір`ю без згоди батька місця проживання і місця навчання дитини, провести обстеження житлово-побутових умов і скласти акт обстеження умов проживання ОСОБА_1 , надати власний висновок як органу опіки та піклування за місцем проживання батька про доцільність визначення місця проживання дитини з урахуванням всіх обставин у справі та характеру взаємовідносин, які склалися між батьками дитини; визнати висновок органу опіки та піклування Бобровицької міської ради про визначення місця проживання малолітньої дитини, затверджений рішенням Виконавчого комітету Бобровицької міської ради від 19 січня 2022 року №35 таким, що не ґрунтується на дійсній та достовірній інформації, оскільки містить недостовірну інформацію про перебування дитини з матір`ю, про те, що в інтересах дитини слід визначити місце проживання дитини з матір`ю, про те, що Служба у справах дітей Оболонської районної у місті Києві державної адміністрації не мала змогу провести бесіду та здійснити обстеження житло-побутових умов проживання ОСОБА_1 через неможливість отримати доступ до житлового приміщення, посилання на застосування принципу 6 Декларації прав дитини 1959 року, не містить висновків щодо доцільності визначення місця проживання дитини за зустрічним позовом ОСОБА_1 , що призвело по порушення права на повагу до сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; відкликати висновок органу опіки та піклування Бобровицької міської ради про визначення місця проживання малолітньої дитини, затверджений рішенням Виконавчого комітету Бобровицької міської ради від 19 січня 2022 року №35; зобов`язати Виконавчий комітет Бобровицької міської ради здійснити практичні заходи задля дружнього врегулювання конфлікту між членами родини, запропонувати проведення медіації за участю батьків, провести дії із залучення фахівців для врегулювання конфлікту між батьками дитини, психологічної підтримки батьків та дитини, впровадити освітні чи корекційні заходи, роз`яснити батькам обов`язки щодо прийняття спільних рішень з основних питань, пов`язаних з вихованням дитини, відреагувати на зміну матір`ю без згоди батька місця проживання і місця навчання дитини, та надати висновок про доцільність визначення місця проживання дитини із врахуванням всіх обставин у справі та характеру взаємовідносин, які склалися між батьками дитини, як за первісним так і за зустрічним позовом батька; відшкодувати моральну шкоду, завдану ОСОБА_1 , поширенням недостовірної інформації та неправомірною бездіяльністю Виконавчого комітету Бобровицької міської ради і Оболонської районної у місті Києві державної адміністрації, що призвело до порушення права на повагу до сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 07 лютого 2025 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті провадження у справі. Не погоджуючись з такою ухвалою суду першої інстанції, 24 лютого 2025 року представник позивача ОСОБА_1 адвокат Якименко М.М. подав апеляційну скаргу в якій просить ухвалу суду першої інстанції скасувати та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що ухвала суду першої інстанції постановлено з порушенням норм процесуального та матеріального права. Зазначає, що відмовляючи у відкритті провадження, суд першої інстанції застосував висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 30 червня 2020 року у справі № 333/6816/17, разом з тим у даній справі позивач заявляє вимоги, які є самостійними способами захисту цивільних прав та інтересів, визначеними статтею 16 Цивільного кодексу України, зокрема та щонайменше: по-перше, примусове виконання обов`язку в натурі; по-друге, відшкодування моральної (немайнової) шкоди; по-третє, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Вважає, що суд першої інстанції безпідставно та незаконно обмежив його право на доступ до суду. Надмірний формалізм у трактуванні процесуального законодавства визнається неправомірним обмеженням права на доступ до суду як елемента права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції. Вказує на те, що висновок суду першої інстанції про те, що «Позовна вимога ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди, яка йому завдана поширенням недостовірної інформації викладеної у поданому висновку та неправомірною бездіяльністю Виконавчого комітету Бобровицької міської ради і Оболонської районноїу місті Києві державної адміністрації, є похідною та не може бути розглянута в даному провадженні, оскільки спрямована на створення передумов надання судом оцінки доказу, що міститься в матеріалах цивільної справи №756/12044/20» не відповідає обставинам справи та суперечить цивільного законодавства України. Зазначає, що вимога про відшкодування шкоди не є похідною, оскільки її задоволення не залежить від задоволення іншого позову. В судове засідання з`явився представника позивача ОСОБА_1 адвокат Якименко М.М., який підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити. Представник відповідача Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації Сапсай С.В. проти доводів апеляційної скарги заперечувала там просила ухвалу суду першої інстанції залишити без змін. Інші сторони в судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином, а тому колегія суддів вважає за можливе розглядати справу за відсутності не з`явившихся сторін. Заслухавши доповідь судді Кафідової О.В., обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Відмовляючи у відкритті провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до відповідачів про відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції посилався на те, що недопустимим з огляду на завдання цивільного судочинства є ініціювання позовного провадження з метою оцінки обставин, які становлять предмет доказування в іншій справі, чи з метою створення поза межами останнього передумов для визнання доказу, отриманого у такому провадженні, неналежним або недопустимим. Такі позови не підлягають судовому розгляду. У відкритті провадження за ними слід відмовляти на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України, а у разі, якщо провадження було відкрите, - закривати його на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України). З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів погодитись не може з огляду на наступне. Статтею 124 Конституції України передбачено, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу. Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою як компетенцію різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського й адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є предмет спору, характер спірних матеріальних правовідносин і їх суб'єктний склад. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції. Відповідно до п.1 ч.1 ст.186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. ЦПК України визначає юрисдикцію і повноваження загальних судів щодо цивільних спорів та інших визначених цим Кодексом справ, встановлює порядок здійснення цивільного судочинства. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Законодавець у частині першій статті 16 ЦК України встановив, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в частині другій цієї статті визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, судам слід виходити із його ефективності (стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)), а це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. У статті 6 Конвенції, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, закріплено принцип доступу до правосуддя. Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 4 грудня 1995 року у справі «Беллет проти Франції»). При зверненні до практики ЄСПЛ (справа «Марченко М . В. проти України») у контексті забезпечення права на доступ до правосуддя, можна зробити висновок, що для його реалізації на національному рівні необхідна наявність спору щодо «права» як такого, що визнане у внутрішньому законодавстві; повинно йтися про реальний та серйозний спір; він повинен стосуватися як самого права, так і його різновидів або моделей застосування; предмет провадження повинен напряму стосуватися відповідного права цивільного характеру. У пункті 52 рішення «Меньшакова проти України» (заява № 377/02) від 8 квітня 2010 року ЄСПЛ виклав конвенційні стандарти стосовно доступу до суду: «Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі «право на суд», яке, згідно з практикою ЄСПЛ, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом (див., наприклад, рішення у справі «Кутіч проти Хорватії» (заява № 48778/99, пункт 25, ЄСПЛ 2002-ІІ). Із мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року № 9-зп вбачається, що частина перша статті 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов`язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, які відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене. Таким чином, положення частини першої статті 55 Конституції України закріплює одну з найважливіших гарантій здійснення як конституційних, так і інших прав та свобод людини і громадянина. Частина перша статті 55 Конституції України відповідає зобов`язанням України, які виникли, зокрема, у зв`язку з ратифікацією Україною Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Конвенції про захист прав і основних свобод людини (Рим, 1950 рік), що згідно зі статтею 9 Конституції України є частиною національного законодавства України. Колегія суддів вважає, що обмеження доступу до правосуддя можливе лише у випадках, встановлених законом. Тлумачення, тим більше розширювальне, такого обмеження є недопустимим і виходить за межі повноважень суду. Також колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції зазначені в оскаржуваній ухвалі є підставою для відмови у задоволені позовних вимог по суті, проте не можуть бути підставою для відмови у відкритті провадження у справи. Згідно вимог ч. 1 ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; 3) невідповідність висновків суду обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали. Аналізуючи зазначене, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга представника позивача ОСОБА_1 адвоката Якименка М.М. підлягає задоволенню, а ухвала Оболонського районного суду м. Києва від 07 лютого 2025 року, підлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 379, 381 - 382, 384 ЦПК України, суд,- п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 адвоката Якименка Миколи Миколайовича задовольнити. Ухвалу Оболонського районного суду м. Києва від 07 лютого 2025 року скасувати. Цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації, Бобровицької міської ради Чернігівської області Виконавчого комітету Боровицької міської ради, третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_2 про відшкодування моральної шкоди направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її прийняття. Повний текст постанови складено 02 травня 2025 року. Головуючий: Судді: