Ухвала ККС ВС № 156/256/24

УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 квітня 2025 року м. Київ справа № 156/256/24 провадження № 51-1481ск25 Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі: головуючого ОСОБА_1 , суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , розглянувши касаційну скаргу прокурора на ухвалу Волинського апеляційного суду від 16 січня 2025 року щодо ОСОБА_4 , встановив: Ухвалою Іваничівського районного суду Волинської області від 15 листопада 2024 року ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя АДРЕСА_1 , раніше неодноразово засудженого, останній раз 04 вересня 2012 року за вироком Іваничівського районного суду Волинської області за ч. 1 ст. 122, ст. 71 Кримінального кодексу України (далі - КК) до покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки, 16 квітня 2014 року звільненого умовно - достроково з невідбутим строком 4 місяці 27 днів, звільнено від кримінальної відповідальності за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК, на підставі ст. 49 КК у зв`язку з закінченням строку давності притягнення до кримінальної відповідальності, а кримінальне провадження щодо нього закрито. Ухвалою Волинського апеляційного суду від 16 січня 2025 року апеляційну скаргу прокурора було залишено без задоволення, а ухвалу Іваничівського районного суду Волинської області від 15 листопада 2024 року - без змін. Відповідно до оскаржених судових рішень, органом досудового розслідування ОСОБА_4 обвинувачується у вчиненні у вересні 2011 року кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК, щодо ОСОБА_5 , скелетовані рештки якої було знайдено у період з 20:26 27 грудня 2023 року по 12:00 28 грудня 2023 року під час огляду місця події - погребу за адресою: АДРЕСА_1 . Вимоги, викладені в касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала Не погодившись з рішенням апеляційного суду, прокурор звернувся до суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати ухвалу Волинського апеляційного суду від 16 січня 2025 року та призначити новий розгляд в апеляційному суді. Прокурор уважає, що вчинення ОСОБА_4 злочину, за який його було засуджено 04 вересня 2012 року за вироком Іваничівського районного суду Волинської області за ч. 1 ст. 122 КК, перериває строки давності притягнення до кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 121 КК, а також наполягає, що ОСОБА_4 ухилявся від слідства, оскільки приховував тіло у погребі до часу виявлення злочину 27 грудня 2023 року, а тому диференційовані строки притягнення особи до кримінальної відповідальності мають бути подовжені на час його ухилення від слідства та суду, тобто до 27 грудня 2033 року. При цьому прокурор висловлює думку, що в цьому провадженні може бути застосовано і загальний строк, установлений ч. 2 ст. 49 КК, оскільки він спливає раніше диференційованого, а саме - 16 червня 2027 року. Таким чином, на переконання сторони обвинувачення, місцевий суд звільнив ОСОБА_4 від кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК за відсутності підстав для цього, а апеляційний суд необґрунтовано погодився з таким рішенням суду першої інстанції, не зазначивши належних мотивів, з яких суд виходив, визнаючи рішення місцевого суду обґрунтованим. Мотиви Суду Перевіривши касаційну скаргу та долучені до неї копії оскаржених судових рішень, колегія суддів виходить з наступного. Відповідно до вимог п. 2 ч. 2 ст. 428 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає. Як передбачено ст. 433 КПК, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і судові рішення переглядає в межах касаційної скарги. Доводи, викладені у касаційній скарзі прокурора, зводяться до тверджень про безпідставність закриття провадження щодо ОСОБА_4 на підставі ч. 1 ст. 49 КК у зв`язку з закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності та є аналогічними доводам, викладеним у апеляційній скарзі сторони обвинувачення. Перевіряючи їх, апеляційний суд обґрунтовано звернув увагу сторони обвинувачення на приписи п. 1 ч. 2 ст. 284, ч. 3 ст. 285, ч. 4 ст. 286, ч. 3 ст. 288 КПК відповідно до яких у разі, коли під час здійснення судового провадження за обвинувальним актом, сторона кримінального провадження звернеться до суду з клопотанням про звільнення від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності, суд має невідкладно розглянути таке клопотання, та у випадку встановлення підстав, передбачених законом України про кримінальну відповідальність, і за наявності згоди особи на її звільнення, закрити кримінальне провадження, звільнивши таку особу від кримінальної відповідальності. З касаційної скарги прокурора та копій ухвал Іваничівського районного суду Волинської області від 15 листопада 2024 року та Волинського апеляційного суду від 16 січня 2025 року вбачається, що ОСОБА_4 обвинувачувався у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК, яке згідно зі ст. 12 КК є тяжким злочином. Інкримінований йому злочин ОСОБА_4 вчинив у вересні 2011 року. За п. 4 ч. 1 ст. 49 КК особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею тяжкого злочину і до дня набрання вироком законної сили минуло десять років. Відповідно до ч. 3 ст. 49 КК перебіг давності переривається, якщо до закінчення зазначених у частинах 1 та 2 ст. 49 КК строків особа вчинила новий злочин, за винятком нетяжкого злочину, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше двох років. За усталеною практикою Верховного Суду, закріпленою у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2023 року у справі № 735/1121/20 (провадження № 13-26кс22), а також постановах Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 30 червня 2022 року у справі № 499/890/18 (провадження № 51-1372км22), від 02 квітня 2024 року у справі № 235/7133/20 (провадження № 51-6569км23) однією із обставин, що виключає благополучне закінчення строків давності за раніше вчинене кримінальне правопорушення, є вчинення особою до закінчення зазначених строків хоча б одного нового злочину, за винятком нетяжкого злочину, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше 2 років. Вчинення такого злочину до закінчення зазначених строків призводить до переривання перебігу давності. Наведене означає, що час, який минув з дня раніше вчиненого злочину до дня скоєння нового злочину, втрачає своє юридичне значення. У разі переривання давності з дня вчинення нового злочину починають минати самостійно і паралельно два строки давності: один - за раніше вчинений злочин, другий - за новий злочин. Ці строки не складаються, не поглинаються, не подовжуються до найдовшого з них, а обчислюються й минають окремо по кожному злочину. Звільняючи ОСОБА_4 від кримінальної відповідальності, місцевий суд встановив, що 16 червня 2012 року ОСОБА_4 вчинив новий злочин, передбачений ч. 1 ст. 122 КК, за вчинення якого його було засуджено відповідно до вироку Іваничівського районного суду Волинської області від 04 вересня 2012 року до покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки. Санкція ч. 1 ст. 122 КК передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк понад 2 роки, а тому місцевий суд, з яким погодилась і колегія суддів апеляційного суду, обґрунтовано вважав, що диференційований десятирічний строк на притягнення ОСОБА_4 до кримінальної відповідальності необхідно рахувати саме з 16 червня 2012 року. З огляду на те, що на момент розгляду кримінального провадження у суді першої інстанції диференційований строк, передбачений п. 4 ч. 1 ст. 49 КК сплинув, суд апеляційної інстанції обґрунтовано погодився з рішенням місцевого суду про необхідність звільнення особи від кримінальної відповідальності та закриття кримінального провадження. Крім того, апеляційний суд, спираючись на усталену правозастосовну практику відхилив доводи прокурора щодо необхідності продовження диференційованого строку притягнення ОСОБА_4 до кримінальної відповідальності на час ухилення останнього від слідства та суду до 27 грудня 2033 року, обґрунтовано вважаючи їх помилковими. Апеляційний суд виходив з того, що під ухиленням від слідства або суду слід розуміти будь-які умисні дії, вчинені певною особою з метою уникнути кримінальної відповідальності за вчинений злочин, що змушує правоохоронні органи вживати заходів, спрямованих на розшук і затримання правопорушника, зокрема, нез`явлення без поважних причин за викликом до слідчого або суду, недотримання умов запобіжного заходу, зміна документів, які посвідчують особу, зміна зовнішності, перехід на нелегальне становище, перебування в тайнику, імітація своєї смерті тощо. Особою, яка ухиляється від слідства або суду, визнається особа, відома цим органам як така, що вчинила певний злочин і здійснила дії з метою переховування місця свого перебування від слідства або суду і вказане має підтверджуватися відповідними матеріалами кримінального провадження для застосування положень ч. 2 ст. 49 КК. Саме такий підхід було застосовано колегіями суддів у постановах від 13 березня 2023 року у справі № 171/705/20 (провадження № 51-3768км22), від 23 березня 2023 року у справі № 542/1739/19 (провадження № 51-3155км22), ухвалі від 20 січня 2025 року у справі № 133/3710/21 (провадження № 51-131ск25), і він узгоджується з мотивами, якими керувалася Велика Палата Верховного Суду у справі № 735/1121/20 (провадження № 13-26кс22). Перевіряючи наведені прокурором твердження, суд апеляційної інстанції встановив, що в кримінальному провадженні щодо ОСОБА_4 відомості про ухилення обвинуваченого від слідства та суду відсутні, не установлено таких і при розгляді провадження у апеляційному суді. Колегія суддів враховує, що у касаційній скарзі прокурора також не йдеться про відповідні обставини, отже підстави для застосування ч. 2 ст. 49 КК відсутні. Таким чином, рішення про звільнення ОСОБА_4 від кримінальної відповідальності на підставі ч. 1 ст. 49 КК відповідає вимогам закону. Суд апеляційної інстанції перевірив дотримання судом першої інстанції вимог статей 370, 372 КПК, обґрунтованість мотивів, з яких суд виходив, та положення закону, якими він керувався під час постановлення ухвали. Усі доводи апеляційної скарги прокурора, які є аналогічними доводам, викладеним у касаційній скарзі, перевірив і надав на них вичерпні відповіді. Недотримання апеляційним судом приписів статей 370, 419 КПК колегією суддів Верховного Суду не встановлено. Таким чином, за доводами касаційної скарги прокурора істотних порушень вимог кримінального процесуального закону чи неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які могли би бути підставами для скасування оскарженого рішення апеляційного суду, Судом не встановлено. Обґрунтування касаційної скарги не містить доводів, які викликають необхідність перевірки їх матеріалами кримінального провадження, а з касаційної скарги та наданих копій судових рішень убачається, що підстав для задоволення скарги немає. Враховуючи викладене, Суд доходить висновку, що на підставі приписів п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора необхідно відмовити. Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК, Суд постановив: Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора на ухвалу Волинського апеляційного суду від 16 січня 2025 року щодо ОСОБА_4 . Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3