Постанова Дніпровський апеляційний суд № 207/4149/24

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/3630/25 Справа № 207/4149/24 Суддя у 1-й інстанції - Подобєд О. К. Суддя у 2-й інстанції - Халаджи О. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 квітня 2025 року м. Дніпро Дніпровський апеляційний суд у складі: головуючого - судді Халаджи О. В. суддів: Агєєва О.В.,Космачевської Т.В., секретар Піменова М.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Баглійського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 19 грудня 2024 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Служба у справах дітей Кам`янської міської ради, Відділ формування та ведення реєстру територіальної громади міста Кам`янської міської ради, ОСОБА_3 , про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням (суддя першої інстанції Подобєд О.К., повний текст рішення складено 23 грудня 2024 року), В С Т А Н О В И В: У липні 2024 року позивачка ОСОБА_1 звернулась до Баглійського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: Служба у справах дітей Кам`янської міської ради, Відділ формування та ведення реєстру територіальної громади міста Кам`янської міської ради, ОСОБА_3 , про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, в якому просила визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким,що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 . Рішенням Баглійського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області 19 грудня 2024 року у задоволенні позову відмовлено. На вказане рішення суду ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій зазначила, що воно є необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права. Обставини справи не були з`ясовані судом повно та всебічно. Мотивує скаргу тим, що з 02.07.2020 року в квартирі зареєстрований тільки відповідач, інших осіб не значиться. Місце реєстрації ОСОБА_4 в квартирі не пов`язане з його фактичним місцем проживання чи місцем проживання його батьків, факт реєстрації відповідача не дає співвласникам розпоряджатися своїм майном та позивачка несе додаткові затрати з оплати комунальних послуг. Наголошує на тому, що у судовому засіданні було встановлено, що позивачка не перешкоджає відповідачу у проживанні в спірній квартирі. ОСОБА_1 просила рішення Баглійського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 12 грудня 2024 року скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. Відзив на апеляційну скаргу не надходив. Учасники справи про час, місце та дату розгляду справи були повідомлені належним чином, у судове засідання не з`явились. Згідно із ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступного. Згідно ч.1 ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 17.09.2003 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпродзержинського міського нотаріального округу Красношлик Л.Л. та зареєстрованого в реєстрі за № 6851, належить квартира АДРЕСА_1 . Після смерті чоловіка ОСОБА_5 , позивачка ОСОБА_1 успадкувала 1/4 частку зазначеної квартири на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданим 09.04.2024 року приватним нотаріусом Дніпровського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Лимар Є.В., зареєстрованого в реєстрі за №662. Іншу 1/4 частку квартири успадкувала донька померлого чоловіка ОСОБА_3 , що підтверджується копією свідоцтва про право на спадщину за законом від 09.04.2024 року зареєстрованого в реєстрі за №

663. Як вбачається з акту про не проживання № 1122 від 04.06.2024 року, відповідач - ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2 , прописаний але не проживає з 2016 року. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що не встановлено факту створення позивачем як власником квартири неповнолітньою дитиною перешкод у здійсненні ними права користування своїм майном та, окрім того, суд врахував те, що ані мати неповнолітнього відповідача, ані сам відповідач ОСОБА_2 не мають у приватній власності житлового приміщення. Колегія суддів погоджується з вказаним рішенням суду першої інстанції. Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист. Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду. Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним. Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб. Частиною першою статті 156 ЖК Української РСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України. Аналіз наведених вище норм права дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї. Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство. У силу частини першої статті 6 СК України правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. За змістом зазначених норм правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Таким чином, суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. Наведене узгоджується з правовими висновками, викладеними Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі№ 905/1926/16 (провадження № 12-186гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18) та від 04 червня2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18). У статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (стаття 396 ЦК України). Тлумачення статті 391 ЦК України дає підстави для висновку, що негаторний позов - це вимога власника (особи, яка має речове право на чуже майно) про усунення перешкод. Тобто негаторний позов подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником (особою, яка має речове право на чуже майно) права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов`язаних з порушенням володіння. Негаторний позов може вчинятися тоді, коли майно не вибуває з володіння власника (особи, яка має речове право на чуже майно), тобто при порушенні насамперед такої правомочності власника як користування та розпорядження своїм майном. У пункті 33 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року в справі № 761/5115/17 (провадження № 14-391цс19) вказано, що: «одним зі способів захисту права користування майном є припинення дії, яка це право порушує (пункт 3 частини другої статті 16 ЦК України), - усунення перешкод у здійсненні права користування майном (негаторний позов). Підставою для подання такого позову є вчинення перешкод правомірній реалізації речового права. Цей спосіб захисту може використати не тільки власник майна, але й особа, яка відповідно до закону або договору має право користування ним, зокрема і у випадку, коли перешкоди у здійсненні зазначеного права чинить власник майна». По своїй суті позов про вселення є різновидом негаторного позову, і тому коли в особи відсутнє право власності чи речове право на чужу річ, такий позов задоволений бути не може. Тлумачення статті 109 ЖК України свідчить, що ця норма установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення, проте не регулює ситуацію, за якої позов про вселення подає колишній власник житла та/або члени його сім`ї. Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 03 червня 2020 року у справі №750/256/19 та від 21 липня2021 року у справі № 753/22506/17 (провадження № 61-18126св20). Частинами 2 та 3 ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Статтею 19 СК України визнано обов`язковість участі органу опіки та піклування у захисті сімейних прав та інтересів. Так, відповідно до ч.4 ст. 19 СК України, при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Частиною 5 статті 19 СК України встановлено, що орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. В силу ст. 160 СК України, місце проживання дитини визначається місцем проживання батьків. Неповнолітня дитина не має права вільно та самостійно обирати місце свого проживання, і набуває право користування житлом за місцем проживання батьків, або одного з батьків, з ким вона проживає. Права неповнолітньої дитини є похідним від права батьків (або одного з них). Причини не проживання неповнолітньої дитини за місцем реєстрації не залежить від волі дитини, а тому неможливо встановити їх характер (поважні або неповажні) окремо для неповнолітньої дитини, незалежно від причин відсутності батьків. Неповнолітня дитина не є самостійним суб`єктом житлових правовідносин, а набуття або втрата права користування житлом дитиною залежить від набуття або втрати такого права її батьками. Матеріалами справи встановлено та не спростовано сторонами, що 18.01.2008 року у спірній квартирі було зареєстровано онука позивачки - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який на момент звернення з позовом є неповнолітнім. Батьками ОСОБА_2 є ОСОБА_6 та ОСОБА_7 . Рішенням Баглійського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 22.03.2019 року по справі №207/3998/18 шлюб між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 було розірвано. З моменту реєстрації, ОСОБА_2 фактично в квартирі не проживає. Також, в даній квартирі не проживають його батьки. ОСОБА_2 знаходиться на утриманні його матері ОСОБА_6 та проживає разом з нею. З 02.07.2020 року у спірній квартирі зареєстрований тільки ОСОБА_2 , що підтверджується довідкою про склад сім`ї №001283169 від 22.04.2024 року Апеляційний суд у повному обсязі погоджується з позицією місцевого суду стосовно того, що матеріали справи не містять доказів того, що у відповідача неповнолітнього ОСОБА_2 чи у його законного представника - матері ОСОБА_8 наявне житло, яке належиться останнім на праві власності. З огляду на вказане колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Відповідно до приписів ст.ст. 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Положеннями ст.ст. 77, 78 ЦПК України щодо належності та допустимості доказів передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Суд не приймає до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Відповідно до ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. За таких обставин, апеляційний суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення ухвалено з дотримання всіх норм права, судом першої інстанції під час розгляду справи було досліджено всі надані докази у справі та надано належну правову оцінку даним правовідносинам. Апеляційний суд вважає, за необхідне наголосити на тому, що позивачка не буде позбавлена права звернутись із відповідною заявою про зняття відповідача з реєстрації у спірному житлі, після досягнення ним повнолітнього віку на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 07 лютого 2022 року № 256 затверджено Порядок декларування та реєстрації місця проживання (перебування). Інші доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував та є однаковими з доводами які були викладені у позовній заяві. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції. Колегія суддів перевірила доводи апеляційної скарги на предмет законності судового рішення виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судом норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин у справі, оскільки доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції і не дають підстав вважати, що судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін. Керуючись статтями 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, ПОСТАНОВИВ : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Баглійського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 19 грудня 2024 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Судді: О.В. Халаджи О.В. Агєєв Т.В. Космачевська Повний текст судового рішення складено 16 квітня 2025 року. Головуючий-суддя О.В. Халаджи