Постанова Другий апеляційний адміністративний суд № 440/6884/24

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 квітня 2025 р. Справа № 440/6884/24 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Любчич Л.В., Суддів: Присяжнюк О.В. , Спаскіна О.А. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою військової частини НОМЕР_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 20.08.2024, головуючий суддя І інстанції: Н.І. Слободянюк, вул. Пушкарівська, 9/26, м. Полтава, 36039, повний текст складено 20.08.24 по справі № 440/6884/24 за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (далі позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовною заявою до військової частини НОМЕР_1 (далі- відповідач, в/ч НОМЕР_1 , апелянт), в якій просив: - визнати протиправною бездіяльності в/ч НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати йому середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 29.04.2023 по 20.05,2024 включно; - зобов`язати в/ч НОМЕР_1 нарахувати та виплатити йому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 29.04.2023 по 20.05.2024 включно у сумі 325012,08 грн. Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 20.08.2024 позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність _в/ч НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 відповідно до положень статті 117 Кодексу законів про працю України ( далі- КЗпП України) середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку, а саме: з 29 квітня 2023 року по 20 травня 2024 року включно, але не більш як за шість місяців. Стягнуто з в/ч НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні в сумі 130 038,99 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Не погодившись із рішенням суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив його скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначив про відсутність підстав для застосування ст.117 КЗпП України, оскільки позивач не був звільнений з військової служби, а був переведений до іншої військової частини, про що свідчить наказ командира в/ч НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 28.04.2023 № 120, відтак здійснення розрахунків з ним не підпадає під приписи статті 47 КЗпП, відповідно до яких роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу. Апелянт зазначив, що суд першої інстанції не врахував той факт, що зазначена у судовому рішенні дата розрахунку 21.05.2024, не є датою виплат грошового забезпечення позивачу, належного йому при переміщенні до іншої військової частини, а є фактичною датою виплати індексації на виконання рішень Дніпропетровського окружного адміністративного суду та Третього апеляційного адміністративного суду у справі №160/12229/23. Зауважив, що суд під час прийняття рішення не врахував при розрахунку сум, що однією зі складових грошового забезпечення, яке було виплачене позивачу, була додаткова винагорода військовослужбовцям на період дії воєнного стану, яка відповідно виплачується військовослужбовцям та іншим прирівняним до них особам за час безпосередньої участі у бойових діях або здійсненні заходів, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, перебуваючи безпосередньо в районах їх здійснення, на тимчасово окупованій Російською Федерацією території України, на території між позиціями сил оборони та позиціями військ держави-агресора, у період здійснення зазначених заходів (у тому числі військовослужбовцям строкової служби та курсантам), та виконують бойові (спеціальні) завдання (у розрахунку на місяць пропорційно часу участі у таких діях та заходах), у розмірах 30 000 гривень або 100 000 гривень відповідно. Позивач правом на подання відзиву не скористався . Відповідно до положень ч.1 ст. 308 , п.3 ч.1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України ( далі КАС України) розгляд справи проведено в порядку письмового провадження за наявними у ній доказами та в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Колегія суддів вислухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які відповідач посилається в апеляційній скарзі, прийшла до висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлені наступні обставини, які не оспорені сторонами. Відповідно до витягу з наказу командира в/ч НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 04 лютого 2023 року №37, старший сержант ОСОБА_1 , який прибув по переводу з військової частини НОМЕР_2 , зарахований з 04 лютого 2023 року до списків особового складу в/ч НОМЕР_1 та поставлений на всі види забезпечення. Згідно з витягом з наказу командира в/ч НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 28 квітня 2023 року №120, старший сержант ОСОБА_1 , увільнений наказом Командувача Сухопутних військ Збройних Сил України (по особовому складу) №207-РС від 24.04.2023, вибув із матеріального забезпечення 2 танкової роти танкового батальйону військової частини НОМЕР_1 ; з 28 квітня 2023 року виключений зі списків особового складу, всіх видів забезпечення військової частини. За цим наказом ОСОБА_1 виплачено надбавку за особливості проходження служби в розмірі 65 відсотків посадового окладу з урахуванням окладу за військове звання та надбавки за вислугу років, щомісячну премію в розмірі 486 відсотків посадового окладу за період з 01 квітня по 28 квітня 2023 року; відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року №168 виплачено винагороду за безпосередню участь у воєнних конфліктах чи операції об`єднаних сил, інших заходах в умовах воєнного стану, які розташовані в інших місцях дислокації в межах визначеного району воєнного конфлікту з розрахунку 30000 гривень пропорційно дням виконання завдань : за 28 календарних днів з 01 квітня по 28 квітня 2023 року. Згідно з цим витягом з наказу, ОСОБА_1 призначено сержантом матеріального забезпечення танкової роти танкового батальйону ВОС-787089А. Відповідно до довідки про суму нарахованого старшому сержанту ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 01 квітня 2023 року по 28 квітня 2023 року, розмір нарахованого грошового забезпечення становить 97 602,02 грн, в тому числі: оклад за військовим званням 1025,00 грн, посадовий оклад 4141,67 грн, надбавка за вислугу років 1808,34 грн, надбавка за особливості проходження служби 4533,76 грн, премія 20128,55 грн, додаткова винагорода за 28 днів 28000,00 грн, грошова допомога на оздоровлення 37964,70 грн. Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 26 липня 2023 року у справі №160/12229/23, яке набрало законної сили 24 січня 2024 року (реєстраційний номер в ЄДРСР 112435772), зобов`язано в/ч НОМЕР_1 здійснити перерахунок грошового забезпечення ОСОБА_1 з 04.02.2023 по 28.04.2023 з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 01.01.2023, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з відповідними додатками до постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», та виплатити йому їх недоотримані частини. 21 травня 2024 року на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 26 липня 2023 року у справі №160/12229/23 в/ч НОМЕР_3 виплачено ОСОБА_1 грошове забезпечення у сумі 45 462,89 грн Не погодившись із бездіяльністю відповідача щодо не нарахування та невиплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 29 квітня 2023 року по 20 травня 2024 року включно, позивач звернувся до суду з цим позовом. Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції підтвердив право позивача на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні згідно зі ст.117 КЗпП України. При цьому суд застосував до спірних правовідносин положення ст.117 КЗпП України в редакції, яка діяла після внесення до неї змін Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 1 липня 2022 року №2352-ІХ (далі - Закон № 2352-ІХ). Визначаючи суму середнього заробітку за час затримки розрахунку за період з 29.04.2023 по 20.05.2024, суд обмежив виплату 6 місяцями та застосував принцип співмірності, з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком. Предметом апеляційного перегляду є наявність у позивача права на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні згідно зі ст.117 КЗпП України. Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначені Законом України від 20.12.1991 №2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі-Закон №2011-ХІІ) Згідно з частиною 1 статті 9 Закону №2011-XII держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Частиною 4 статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» від 25 березня 1992 року №2232-XII (далі - Закон №2232-XII) передбачено, що порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами. Відповідно до пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008 (далі-Положення №1153/2008), після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки за вибраним місцем проживання. . Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини. Відповідно до частини 3 статті 24 Закону №2232-XII закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положенням про проходження військової служби громадянами України. Колегія суддів зазначає, що спеціальне законодавство, що регламентує порядок проходження військової служби, не містить норм щодо регулювання виплати звільненому військовослужбовцю середнього заробітку у зв`язку з затримкою з вини роботодавця всіх належних йому виплат при звільненні. У рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) зазначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників. Отже, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини, або коли про це йдеться у спеціальному законі. Оскільки нормами спеціального законодавства стосовно військовослужбовців не врегульовано питання строків проведення повного розрахунку при звільненні зі служби, а також не встановлено правових наслідків недотримання такого строку, колегія суддів погоджується із судом першої інстанції з приводу застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України. Зазначене узгоджується з правовою позицією, висловленою Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20.05.2020 у справі № 816/1640/17, від 16.07.2020 у справі № 400/2884/18. Відповідно до частини 1 статті 47 Кодексу законів про працю України роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника. Відповідно до частини 1 статті 116 КЗпП України (у редакції, чинній на дату звільнення позивача з військової частини) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму. Відповідно до частини 1 статті 117 України (в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 № 2352-IX, який набрав чинності 19.07.2022), у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. З аналізу вищенаведених законодавчих норм випливає, що умовами застосування частини 1 статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, однак не більше ніж за 6 місяців. При цьому, з огляду на зміст трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). Згідно з частиною 2 статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. Для захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків. Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. За змістом частини 1 статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом якого до роботодавця можливо застосувати відповідальність. Однак, вказаною нормою, починаючи з 19.07.2022 року (дата набрання чинності Закону № 2352-IX ) передбачено обмеження, згідно з яким максимальний період за який можлива виплата середнього заробітку складає 6 місяців. Частина 1 статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником. Частина 2 статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору. Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині 1 статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення, однак не більше ніж за 6 місяців такого прострочення. Колегія суддів враховує, що Верховний Суд України у постанові від 15.09.2015 у справі № 21-1765а15, усуваючи розбіжності у застосуванні касаційними судами вищезазначених норм матеріального права, виклав таку правову позицію: не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме: виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум, яка є обов`язковою для суду апеляційної інстанції при вирішенні цього спору. Посилання апелянта на те, що зазначена у судовому рішенні дата остаточного розрахунку з позивачем - 21.05.2024, не є датою виплат належного йому грошового забезпечення, а є фактичною датою виплати індексації на виконання рішень Дніпропетровського окружного адміністративного суду та Третього апеляційного адміністративного суду у справі №160/12229/23 спростовується вищенаведеним. Основним доводом апеляційної скарги в/ч НОМЕР_1 є заперечення факту звільнення позивача з військової служби з військової частини НОМЕР_1 . Посилаючись на наказ командира військової частини НОМЕР_1 (пор стройовій частині) від 28.04.2023 № 120, апелянт стверджує, що позивач був переведений з в/ч НОМЕР_1 до іншої військової частини, відтак здійснення розрахунків з ним не підпадає під приписи статті 47 КЗпП України. Зазначене твердження апелянта спростовується записом про проходження служби у в/ч НОМЕР_1 у військовому квитку ОСОБА_1 та витягом з наказу командира в/ч НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 28 квітня 2023 року №120, відповідно до якого старший сержант ОСОБА_1 , увільнений наказом Командувача Сухопутних військ Збройних Сил України (по особовому складу) №207-РС від 24.04.2023, вибув із матеріального забезпечення 2 танкової роти танкового батальйону військової частини НОМЕР_1 ; з 28 квітня 2023 року виключений зі списків особового складу, всіх видів забезпечення військової частини. Згідно з цим витягом з наказу, ОСОБА_1 призначено сержантом матеріального забезпечення танкової роти танкового батальйону ВОС-787089А. Жодних доказів, що підтверджують переведення ОСОБА_1 з в/ч НОМЕР_1 до танкової роти танкового батальйону ВОС-787089А матеріали справи не містять. Отже, 28.04.2023 позивач був звільнений та виключений зі списку особового складу в/ч НОМЕР_1 . Колегією суддів встановлено, що остаточний розрахунок із позивачем на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 26 липня 2023 року у справі № 160/12229/23 проведено лише 21.05.2024, а саме: позивачу виплачено належний розмір грошового забезпечення за період з 04.02.2023 по 28.04.2023 в сумі 45462,89 грн. Таким чином, у зв`язку з виключенням позивача зі всіх видів забезпечення, у відповідача припинився обов`язок виплачувати йому грошове забезпечення, проте як у роботодавця залишилось зобов`язання виплатити на користь працівника середній заробіток за час затримки остаточного розрахунку при звільненні (припиненні трудових правовідносин). Підсумовуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність у відповідача обов`язку здійснити виплату позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, та, як наслідок, наявність підстав для визнання протиправною бездіяльності в/ч НОМЕР_1 , яка полягає у не виплаті на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку: з 29.04.2023 по 20.05.2024, але не більш як за шість місяців, та стягнення в/ч НОМЕР_1 на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 130038,99 грн. Наведені в апеляційній скарзі доводи, правильність висновків суду не спростовують та не свідчать про наявність підстав для скасування оскаржуваного рішення суду, позаяк не містять аргументованих доводів на спростування правомірності висновку суду першої інстанції у взаємозв`язку з обставинами справи, та не свідчать про порушення судом першої інстанції при розгляді справи норм матеріального або процесуального права. Таким чином, спір за суттю вимог судом першої інстанції вирішений правильно, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, внаслідок чого відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду. Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст. 322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення «Серявін та інші проти України») та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень. Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини по справі «Серявін та інші проти України» (п.58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у цій справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи апелянта, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення. Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права. Керуючись ст. ст. 242, 243, 311, 315, 316, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 - залишити без задоволення. Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 20 серпня 2024 року по справі № 440/6884/24 - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий суддя Л.В. Любчич Судді О.В. Присяжнюк О.А. Спаскін