Ухвала КГС ВС № 924/566/24

УХВАЛА 10 квітня 2025 року м. Київ cправа № 924/566/24 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Колос І.Б. (головуючий), Булгакової І.В., Ємця А.А., за участю секретаря судового засідання Гибало В.О., представників учасників справи: позивача - товариства з обмеженою відповідальністю «Центр муніципальних систем управління» - Слободянюк М.В., адвокат (ордер від 29.05.2024), відповідача - Південно-західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України - Логінова Т.Ю., в порядку самопредставництва, третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - товариства з обмеженою відповідальністю «Софт Генерація» - не з`явився, розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Центр муніципальних систем управління» на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 06.02.2025 (головуючий суддя: Філіпова Т.Л., судді: Гудак А.В., Василишин А.Р.) у справі № 924/566/24 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Центр муніципальних систем управління» (далі - ТОВ «Центр муніципальних систем управління») до Південно-західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України (далі - Відділення), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - товариство з обмеженою відповідальністю «Софт Генерація» (далі - ТОВ «Софт Генерація»), про визнання рішення частково недійсним, ВСТАНОВИВ: ТОВ «Центр муніципальних систем управління» звернулося до суду з позовом до Відділення, в якому просить визнати недійсними та скасувати пункти 1 та 2.2 рішення адміністративної колегії Відділення від 05.04.2024 № 72/24-р/к у справі № 72/48-20 «Про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та накладення штрафу» (далі - Рішення АМК) в частинах, які стосуються позивача. Позовні вимоги обґрунтовані з посиланням на: неповне з`ясування АМК обставин, які мають значення для справи; недоведення обставин, які мають значення для справи і які визнано встановленими; невідповідність висновків, які викладені у рішенні, обставинам справи; порушення норм процесуального права. Рішенням господарського суду Хмельницької області від 15.10.2024 у справі № 924/566/24 (суддя Вибодовський О.Д.) позов задоволено з посиланням на доведеність позивачем належними, допустимими, достовірними та вірогідними доказами наявності правових підстав для задоволення позовних вимог. Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 06.02.2025 зі справи рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про відмову в позові. Здійснено розподіл судових витрат з апеляційної скарги. Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано з посиланням на недоведеність підстав, визначених статтею 59 Закону України «Про захист економічної конкуренції» (далі - Закон № 2210), для визнання недійсним та скасування Рішення АМК в оскаржуваній частині. Не погоджуючись з рішенням суду попередньої інстанції, ТОВ «Центр муніципальних систем управління» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить: постанову суду апеляційної інстанції зі справи скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі. Касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ «Центр муніципальних систем управління» відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), з посилання на пункт 1 частини третьої статті 310 ГПК України. Відділення у відзиві на касаційну скаргу просило Суд касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін, з посиланням, зокрема на законність та обґрунтованість судового рішення попередньої інстанції. Згідно з ухвалою Суду від 25.03.2025 зі справи задоволено клопотання Відділення про участь у судовому засіданні у справі в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів. Згідно з ухвалою Суду від 07.04.2025 зі справи задоволено клопотання ТОВ «Центр муніципальних систем управління» про участь у судових засіданнях у справі в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів. Представник Відділення брав участь у судовому засіданні 10.04.2025 у приміщенні Суду. В обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник посилається на те, що судом попередньої інстанції: - неправильно застосовано норми матеріального права, застосовано норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 07.08.2018 зі справи № 924/978/17, від 28.02.2018 зі справи № 910/28569/15, від 03.11.2020 зі справи № 922/3545/19, від 28.05.2020 зі справи № 910/1490/19, від 03.03.2020 зі справи № 907/284/19, від 14.05.2020 зі справи № 922/1373/18, від 21.01.2021 зі справи № 917/1983/19, від 08.04.2021 зі справи № 916/191/20, від 15.07.2021 зі справи № 922/2940/20, від 19.05.2020 зі справи № 910/8399/19, від 24.04.2018 зі справи № 917/1357/17, від 26.01.2021 зі справи № 910/2576/20, від 08.07.2021 зі справи № 914/938/20, від 05.08.2019 зі справи № 922/2512/18, від 30.09.2021 зі справи № 910/13451/20, від 28.10.2021 зі справи № 910/20229/20, від 25.02.2021 зі справи № 910/1668/19, від 04.02.2021 зі справи № 910/17126/19, від 27.01.2022 зі справи № 910/16243/20, від 09.11.2023 зі справи № 924/1230/21, від 05.12.2023 зі справи № 924/1266/21, від 07.05.2024 зі справи № 924/923/23. Скаржник також зазначає про те, що в оскаржуваному судовому рішенні не надано оцінки доказам, які містяться у справі, не наведено мотивів їх відхилення (що за своїм змістом відповідає пункту 4 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України). Стосовно наведеного Верховний Суд зазначає таке. Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. Відповідно до імперативних приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження. Суд зауважує, що ГПК України та інші законодавчі акти не містять визначення поняття «подібні правовідносини», а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів слід звертатися до правових висновків, що викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду. З метою визначення подібності правовідносин Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19. У постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 Велика Палата Верховного Суду конкретизувала свої висновки щодо тлумачення змісту поняття «подібні правовідносини», що полягає в тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, щодо якого вони вступають у правовідносини, у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими. При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні ознаки з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність ознак слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема, пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими. У кожному випадку порівняння правовідносин та їх оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними, й надалі порівнювати права та обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) та за потреби, зумовленої цим регулюванням, - визначити суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо. Обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається. Верховний Суд виходить з того, що неврахуванням висновку Верховного Суду є саме неврахування висновку щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі. Сама по собі різниця судових рішень не свідчить про безумовне підтвердження незастосування правового висновку. Правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, якою передбачено таку підставу касаційного оскарження як застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, поширюється саме на подібні (аналогічні) правовідносини. Верховний Суд виходить також з того, що досліджуючи доцільність посилання на постанову Верховного Суду кожен правовий висновок Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: (1) чи є правовідносини подібними та (2) чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на відповідні законодавчі акти. У такому випадку правовий висновок розглядається «не відірвано» від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних застосовуваних нормативно-правових актів. Верховний Суд виходить з того, що неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя статті 311 ГПК України). Пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними. Верховний Суд вважає безпідставними доводи скаржника про неврахування судом попередньої інстанції висновків, які викладені у наведених скаржником постановах Верховного Суду щодо застосування норм права, з огляду на таке. У справі № 924/566/24, судове рішення попередньої інстанції в якій є предметом касаційного перегляду, позивачем оскаржено Рішення АМК, згідно з яким позивача притягнуто до відповідальності за порушення, передбачене пунктом 4 частини другої статті 6, пунктом 1 статті 50 Закону № 2210 у вигляді вчинення антиконкурентних узгоджених дій, що стосуються спотворення результатів торгів на закупівлю. Рішення АМК прийняте за встановлених обставин узгодження учасниками торгів своїх дій, що полягають у: наявності господарських відносин до, під час та після проведення торгів; веденні господарської діяльності за однією адресою; синхронності дій у період проведення торгів; спільному використанням одних і тих же ІР-адрес; використанні однієї і тієї ж електронної пошти; спільних ознаках створених файлів тендерної пропозиції. Висновок (правова позиція) - це виклад тлумачення певної норми права (або ряду норм), здійснене Верховним Судом (Верховним Судом України) під час розгляду конкретної справи, обов`язкове для суду та інших суб`єктів правозастосування під час розгляду та вирішення інших справ у разі існування близьких за змістом або аналогічних обставин спору. У справі № 924/978/17, на яку посилається скаржник, позивача було притягнуто до відповідальності за порушення, передбачене пунктом 4 частини другої статті 6, пунктом 1 статті 50 Закону № 2210 у вигляді антиконкурентних узгоджених дій, які стосуються спотворення результатів торгів. Верховний Суд згідно з постановою від 07.08.2018 залишив рішення судів попередніх інстанцій про відмову в позові без змін, а касаційну скаргу позивача - без задоволення. У зазначеній постанові Верховний Суд, відхиляючи аргументи скаржника (зокрема щодо допущених процесуальних порушень судом під час оцінки доказів у справі № 924/978/17), наведені у касаційній скарзі, а саме доводи скаржника стосовно того, що судом апеляційної інстанції не враховано, не оцінено жодний довід позивача про схожість в оформленні його документів та іншої юридичної особи (з посиланням на те, що схожість документів має місце через використання шаблонних зразків, які позивач та інша юридична особа отримали через те, що та ж сама компанія на договірних умовах консультувала, зокрема надавала послуги з підготовки документації участі у процедурі відкритих конкурсних торгів щодо закупівлі), зазначив, що такі доводи не можуть братися до уваги, оскільки відсутні відповідні докази у справі, а дані аргументи не заявлялися у судах попередніх інстанцій. Проте у наведеній частині постанови, на зміст якої посилається скаржник, відсутній висновок (правова позиція) Верховного Суду щодо тлумачення певної норми права або ряду норм, що помилково не враховує у своїх доводах скаржник. У цій частині постанови Верховним Судом вирішувалось виключно питання дотримання судом норм процесуального законодавства під час оцінки аргументів учасників справи та певних доказів на їх підтвердження, з урахуванням конкретної процесуальної поведінки учасників справи. Отже, є необґрунтованим тлумачення змісту відповідної частини постанови як такої, що встановлює обов`язковий предмет доказування для випадків залучення консультантів для надання послуг з підготовки документації для участі у процедурі відкритих конкурсних торгів щодо закупівлі тощо. При цьому Верховний Суд зазначає, що в силу приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не уповноважений вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, або про перевагу одних доказів над іншими, відповідно тлумачення скаржником відповідної частини постанови як такої, що надає певного доказового значення, чи переваги у вирішенні спору відповідним доказам (як підтвердження обґрунтованості позиції позивача для випадку залучення консультантів) є помилковим. Скаржник також посилається на справу № 910/28959/15, в якій позивача було притягнуто до відповідальності за порушення, передбачене пунктом 4 частини другої статті 6, пунктом 1 статті 50 Закону № 2210 у вигляді антиконкурентних узгоджених дій, які стосуються спотворення результатів торгів. Як зазначає скаржник, у цій справі Верховний Суд виснував (як вказує сам скаржник), що не можуть братися до уваги аргументи суб`єктів господарювання про укладення із суб`єктом підприємницької діяльності договорів про надання консультаційної та правової допомоги у сфері закупівель, у разі відсутності документів, що підтверджують оплату за цим договором (виписки з банківських рахунків, платіжні доручення тощо), у той час як у справі, яка переглядається, такі первинні документи були надані. Проте Верховний Суд зазначає, що постанова Верховного Суду від 28.02.2018 у справі № 910/28569/15 такого правового висновку не містить. Відповідна частина тексту постанови стосувалася опису та оцінки обставин, встановлених органом АМК та судами попередніх інстанцій, зокрема наведення у судовому рішенні мотивів рішення АМК та його (АМК) висновків, проте не правових висновків самого Верховного Суду у цій справі, які підлягали б обов`язковому застосуванню. Скаржник також посилається на неврахування судом попередньої інстанції висновку Верховного Суду, викладеного у постановах від 03.11.2020 зі справи № 922/3545/19, від 28.05.2020 зі справи № 910/1490/19, від 03.03.2020 зі справи № 907/284/19, від 14.05.2020 зі справи № 922/1373/18, від 21.01.2021 зі справи № 917/1983/19, від 08.04.2021 зі справи № 916/191/20, від 15.07.2021 зі справи № 922/2940/20, за змістом якого, для визнання територіальним відділенням АМК порушення законодавства про захист економічної конкуренції вчиненим, достатнім є встановлення й доведення наявності наміру суб`єктів господарювання погодити (скоординувати) власну конкурентну поведінку, зокрема шляхом обміну інформацією під час підготовки тендерної документації, що разом з тим призводить або може призвести до переваги одного з учасників під час конкурентного відбору з метою визначення переможця процедури закупівлі. За доводами скаржника, відповідачем не доведено, а судом апеляційної інстанції не підтверджено належними та допустимими доказами сукупності: наявності протиправної домовленості між позивачем та третьою особою, спрямованої на усунення, недопущення чи обмеження конкуренції у процесі торгів; те, що предметом домовленості є саме зміст цінових пропозицій; фактичної відсутності конкуренції/конкурсу; наявності наміру у суб`єктів господарювання погодити (скоординувати) власну конкурентну поведінку. Окремо скаржник посилається на неврахування судами попередніх інстанцій висновку Верховного Суду, викладеного у постановах від 26.01.2021 зі справи № 910/2576/20, від 08.07.2021 зі справи № 914/938/20, від 21.01.2021 зі справи № 917/1983/19, від 15.07.2021 зі справи № 922/2940/20, за змістом якого негативним наслідком є сам факт спотворення результатів торгів/аукціонів (через узгодження поведінки конкурсантами). Змагальність під час торгів забезпечується таємністю інформації. З огляду на зміст статей 1, 5, 6 Закону № 2210 змагальність учасників процедури закупівлі передбачає самостійні та незалежні дії (поведінку) кожного з них, обов`язок готувати свої пропозиції окремо, без обміну інформацією. За доводами скаржника, відповідачем не доведено та не підтверджено доказами, а апеляційним судом не встановлено на підставі матеріалів справи факту спотворення результатів торгів; порушення позивачем та третьою особою таємності інформації; наявності узгодженої поведінки. Крім того, скаржник окремо посилається на висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 05.08.2019 зі справи № 922/2512/18, за змістом якого для кваліфікації дій суб`єкта господарювання як антиконкурентних узгоджених дій достатнім є встановлення самого факту погодження конкурентної поведінки, яка може мати негативний вплив на конкуренцію. За доводами скаржника, відповідачем не доведено та не підтверджено доказами, а апеляційним судом не встановлено на підставі матеріалів справи факту погодження конкурентної поведінки, яка може негативно вплинути на конкуренцію. Окремо також скаржник посилається на висновок, викладений у постанові Верховного Суду у справі № 910/1668/19, за змістом якого порушення антиконкурентного законодавства шляхом вчинення дій, визначених у частині четвертій статті 6 Закону № 2210 щодо спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тендерів, полягає в обміні інформацією та координації поведінки учасників процедури закупівлі. За доводами скаржника, відповідачем не доведено та не підтверджено доказами, а апеляційним судом не встановлено на підставі матеріалів справи, що між позивачем та третьою особою відбувся обмін інформацією та координація поведінки, відсутні належні та допустимі докази обміну інформацією учасниками під час підготовки та участі у торгах. Суд зазначає, що у наведеному аспекті скаржником не враховано те, що зазначені вище висновки є частинами загального, невід`ємного від наведених, сталого та послідовного висновку Верховного Суду, за змістом якого у розгляді справ про оскарження рішень АМК щодо визнання дій суб`єктів господарювання антиконкурентними узгодженими для кваліфікації цих дій не є обов`язковою умовою наявність негативних наслідків таких дій у вигляді завдання збитків, порушень прав та охоронюваних законом інтересів інших господарюючих суб`єктів чи споживачів, оскільки достатнім є встановлення самого факту погодження конкурентної поведінки, яка може мати негативний вплив на конкуренцію. Отже, для визнання органом АМК порушення законодавства про захист економічної конкуренції вчиненим достатнім є встановлення й доведення наявності наміру суб`єктів господарювання погодити (скоординувати) власну конкурентну поведінку, зокрема шляхом обміну інформацією під час підготовки та участі у торгах, що разом з тим призводить або може призвести до переваги одного з учасників під час конкурентного відбору з метою визначення переможця процедури торгів. Негативним наслідком при цьому є сам факт спотворення результатів торгів (через узгодження поведінки конкурсантами). Узгоджена поведінка учасників торгів не відповідає суті конкурсу. Змагальність під час торгів забезпечується таємністю інформації. З огляду на зміст статей 1, 5, 6 Закону № 2210 змагальність учасників процедури закупівлі передбачає самостійні та незалежні дії (поведінку) кожного з них, обов`язок готувати свої пропозиції окремо, без обміну інформацією. Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що Закон № 2210 не ставить застосування передбачених ним наслідків узгоджених антиконкурентних дій у залежність від «спільної домовленості разом брати участь у торгах з метою усунення конкуренції». Цілком зрозуміло, що така «домовленість» навряд чи може мати своє матеріальне втілення у вигляді письмових угод чи інших документів. А тому, питання про наявність/відсутність узгоджених антиконкурентних дій має досліджуватися судами, виходячи з усієї сукупності обставин і доказів, з`ясованих і досліджених у справі, враховуючи їх вірогідність і взаємозв`язок, у відповідності до статті 86 ГПК України. Зазначена позиція міститься у низці постанов Верховного Суду, зокрема у постановах від 04.02.2021 зі справи № 910/17126/19, від 27.01.2022 зі справи № 910/16243/20, від 09.11.2023 зі справи № 924/1230/21, від 05.12.2023 зі справи № 924/1266/21, від 07.05.2024 зі справи № 924/923/23, на які також посилається скаржник. Вчинення суб`єктами господарювання узгоджених дій, які стосуються спотворення результатів торгів, є окремим складом порушення законодавства про захист економічної конкуренції, і спосіб його доведення не передбачає здійснення дослідження ринку певного товару та його учасників; такі категорії, як «цінова складова пропозиції», «предмет економічного походження» не є предметом доказування у справах про антиконкурентні узгоджені дії на торгах. Судом у розгляді даного спору, в контексті доводів касаційної скарги та встановлених судом апеляційної інстанції обставин, ураховується висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 28.01.2020 у справі № 910/6507/19 зокрема: «що кожна зі справ за участю органів АМК є індивідуальною, з притаманною лише даній справі специфікою та особливостями. Доведення порушення у вигляді антиконкурентних узгоджених дій ґрунтується на сукупності обставин, які зазначені в мотивувальній частині рішення, а не на окремому поодинокому факті або обставині». При розгляді справ за участю органів АМК, предметом яких є визнання недійсними його рішень, встановлені у рішенні АМК обставини та докази підлягають оцінці судами, виходячи з положень частини третьої статті 86 ГПК України, і саме від встановлення відповідних обставин справи на підставі правильної оцінки доказів щодо всебічності, повноти та об`єктивності залежить обґрунтованість висновків суду при ухваленні судом рішення по суті спору. Водночас висновки суду у кожній конкретній справі формуються за результатами оцінки судом фактичних обставин, певної доказової бази на підставі наданих сторонами доказів за правилами визначеними у статті 86 ГПК України. За наведених обставин, відсутні підстави вважати, що судом апеляційної інстанції у вирішенні спору у справі № 924/566/24 не були враховані висновки, викладені у наведених скаржником постановах Верховного Суду, у тому числі, в аспекті застосування статті 86 ГПК України у відповідній категорії справі. Посилання скаржника на вказані постанови Верховного Суду від 03.11.2020 зі справи № 922/3545/19, від 28.05.2020 зі справи № 910/1490/19, від 03.03.2020 зі справи № 907/284/19, від 14.05.2020 зі справи № 922/1373/18, від 21.01.2021 зі справи № 917/1983/19, від 08.04.2021 зі справи № 916/191/20, від 15.07.2021 зі справи № 922/2940/20, від 26.01.2021 зі справи № 910/2576/20, від 08.07.2021 зі справи № 914/938/20, від 21.01.2021 зі справи № 917/1983/19, від 05.08.2019 зі справи № 922/2512/18, від 25.02.2021 зі справи № 910/1668/19, фактично зводяться до наміру спонукати Верховний Суд до здійснення переоцінки доказів у цій справі, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції. Докази спотворення результатів торгів (через узгодження поведінки конкурсантами) наведено Відділенням у Рішенні АМК, які (докази) з належною повнотою досліджені судом попередньої інстанції. У силу приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Верховний Суд виходить з того, що вказані скаржником справи і дана справа є схожими в частині, що стосується предмета позову (визнання частково недійсним рішення АМК в частині визнання вчинення позивачами порушення законодавства про захист економічної конкуренції), за однаковим нормативно-правовим регулюванням кваліфікації та притягнення за правопорушення, а саме за пунктом 1 статті 50 та пунктом 4 частини другої статті 6 Закону № 2210. Проте у кожній із наведених скаржником справ судами досліджувались різні за змістом докази, які подавались сторонами відповідно до правової кваліфікації АМК певних дій як правопорушення, та на підставі встановлених судами обставин останні приймали відповідні судові рішення, що, у свою чергу, не може свідчити про подібність правовідносин у названих справах за змістовим критерієм, оскільки рішення у них прийняті за результатами дослідження різних доказів. З наведених вище мотивів Суд відхиляє і посилання скаржника на постанову Верховного Суду від 24.04.2018 у справі № 917/1357/17, та викладений у ній висновок, зокрема про те, що певна схожість в оформленні учасниками торгів їхніх конкурсних пропозицій, за відсутності беззаперечних доказів неправомірного або узгодженого формування цими учасниками спільно конкурсних пропозицій або цін на товар, спрямованого на усунення, недопущення чи обмеження конкуренції на торгах, за відсутності доказів антиконкурентної узгодженої поведінки учасників торгів у ході проведення цих останніх не свідчить про наявність попередньої змови (антиконкурентних узгоджених дій) та про спрямованість цих дій на усунення або недопущення конкуренції, спотворення результатів торгів. Що ж стосується посилання скаржника на постанови Верховного Суду від 30.09.2021 зі справи № 910/13451/20, від 28.10.2021 зі справи № 910/20229/20, в яких, зокрема викладений висновок про те, що Комітет у Рішення АМК повинен встановити наявність ознак протиправного діяння стосовно кожного епізоду (правопорушення) окремо, із зазначенням по кожному з них встановлених органом Комітету обставин справи з посиланням на відповідні докази та факти, а також положення законодавства, якими орган Комітету керувався, приймаючи рішення, то скаржник не враховує того, що правовідносини у наведених справах не є релевантними до спірних правовідносин в аспекті наведеного висновку, оскільки у справі № 924/566/24, на відміну від справ № 910/13451/20, 910/20229/20, Рішенням АМК встановлено порушення позивачем вимог конкурентного законодавства під час участі в одних торгах. Скаржник також зазначає про неврахуванням судом апеляційної інстанції висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 19.05.2020 зі справи № 910/8399/19 щодо застосування норм права. При цьому скаржник посилається на такий аргумент (міркування), викладений у постанові: «разом з тим судами встановлено та з матеріалів справи вбачається, що трудові відносини між позивачем та технічним працівником (прибиральницею) ОСОБА_1 були припинені 01.04.2015, тобто майже за рік до дати проведення торгів. Крім того, доказів обізнаності позивача про те, що вказаний працівник працював за сумісництвом матеріали справи не містять. Більше того, технічний працівник не може мати жодного відношення до процедур закупівель та не може впливати на господарську діяльність інших учасників торгів». Як зазначалося вище, правовим висновком Верховного Суду є висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульований внаслідок казуального тлумачення цієї норми при касаційному розгляді конкретної справи, та викладений у мотивувальній частині постанови Верховного Суду, прийнятої за наслідками такого розгляду, який обов`язковий для суду та інших суб`єктів. Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі. У наведеній вище цитаті з постанови Верховного Суду у справі № 910/8399/19 не міститься висновку щодо застосування норми права або ряду норм у подібних правовідносин, а наводиться міркування, з яких суд касаційної інстанції погодився з аргументами та мотивами судів попередніх інстанцій. Отже, проаналізувавши постанови Верховного Суду, на які як на підставу подання касаційної скарги відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, послався скаржник, Верховний Суд зазначає про неподібність цих справ за наведеними правовими ознаками зі справою, що розглядається, і тому застосування норм матеріального права за неподібності правовідносин у цих справах не може бути аналогічним, а вказані для порівняння судові рішення Верховного Суду - релевантними до обставин цієї справи, оскільки, названі справи суттєво відрізняються за обставинами справи, встановленими судами, за іншими поданими сторонами та оціненими судами доказами, у залежності від яких (обставин і доказів) й прийнято судове рішення, що виключає подібність названих справ за змістовним критерієм. Суд зазначає, що доводи касаційної скарги фактично зводяться лише до виокремлення деяких висновків Верховного Суду, пов`язаних з сукупною оцінкою доказів, вказаних Відділенням у рішенні. Зміст касаційної скарги свідчить, що скаржник виокремлює такі висновки на спростування деяких окремих фактів правопорушення, що встановлені у Рішенні АМК, а доводи касаційної скарги в цій частині стосуються переважно заперечення обставин, встановлених Відділенням та судом попередньої інстанції, у контексті, зокрема: «не можуть підтверджувати», «не доводять належним чином». Отже, зазначаючи про неправильне застосування норм матеріального права скаржник насправді застосовує та оперує понятійними категоріями «обставини справи» і «докази у справі», порушуючи питання, пов`язані із встановленням обставин справи та оцінкою відповідних доказів, що не узгоджується з правилами перегляду судових рішень судом касаційної інстанції як «суду права», а не «суду факту», повноваження якого визначені у статті 300 ГПК України. Водночас перевірка відповідних доводів (аргументів) перебуває поза визначеними цією статтею межами розгляду справи судом касаційної інстанції. Отже, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження. Скаржник також зазначає про те, що в оскаржуваному судовому рішенні не надано оцінки доказам, які містяться у справі, не наведено мотивів їх відхилення (що за своїм змістом відповідає пункту 4 частини другої статті 287 ГПК України, яка за вказаних обставин є відсилочною до пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України). Стосовно наведеного Верховний Суд зазначає таке. Так, відповідно до пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу. Суд акцентує, що переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», а не «факту», отже, відповідно до статті 300 ГПК України перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи. За змістом пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у вигляді недослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу. Проте, як вже зазначалося вище, підстава касаційного оскарження (пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України), наведена позивачем у касаційній скарзі, у цьому випадку, не отримала свого підтвердження. За таких обставин недостатніми є доводи скаржника про неповне дослідження судом зібраних у справі доказів за умови не підтвердження підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, і такі не спростовують наведених висновків та не впливають на них. З огляду на те, що у цій справі заявлені скаржником підстави касаційного оскарження судового рішення попередньої інстанції з посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України визнано Судом необґрунтованими, то відсутні підстави для повного або часткового скасування оскаржуваної постанови апеляційного господарського суду з підстав, передбачених частиною третьою статті 310 ГПК України. Отже, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, зважаючи на зміст фактичних обставин справи, встановлених судом попередньої інстанції, та правове регулювання, Верховний Суд дійшов висновку про наявність правових підстав для закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ТОВ «Центр муніципальних систем управління». При розгляді цієї справи Верховний Суд бере до уваги, що однією із основних засад справедливого судочинства вважається принцип верховенства права, невід'ємною, органічною складовою, якого є принцип правової визначеності. Одним з аспектів принципу правової визначеності є те, щоб у разі винесення судами остаточного судового рішення воно не підлягало перегляду. Сталість і незмінність остаточного судового рішення, що набуло чинності, забезпечується через реалізацію відомого принципу res judicata. Остаточні рішення національних судів не повинні бути предметом оскарження. Можливість скасування остаточних рішень, без урахування при цьому безспірних підстав публічного інтересу, та невизначеність у часі на їх оскарження несумісні з принципом юридичної визначеності. Тому категорію res judicata слід вважати визначальною й такою, що гарантує незмінність установленого статусу учасників спору, що визнано державою та забезпечує сталість правозастосовних актів. Правова визначеність також полягає у тому, щоб остаточні рішення судів були виконані. Верховний Суд також зазначає, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі «Пелевін проти України»). У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі «Monnell and Morris v. the United Kingdom» (§ 56) зазначалося, що спосіб, в який стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних передумов щодо доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду». Верховний Суд виходить з того, що перегляд остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду не може здійснюватися лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, адже повноваження Верховного Суду мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі в касаційній скарзі з огляду на підставу оскарження скаржником не зазначено й не обґрунтовано. У справі ЄСПЛ «Sunday Times v. United Kingdom» Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції термін «передбачено законом» передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін «передбачено законом» передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства. До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика. Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія. Вислови «законний» та «згідно з процедурою, встановленою законом» зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі «Steel and others v. The United Kingdom»). На підставі викладеного вище Суд дійшов висновку, що касаційне провадження у цій справі підлягає закриттю. Колегія суддів касаційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах. Водночас Верховний Суд бере до уваги та вважає прийнятними доводи, викладені у відзиві Відділення на касаційну скаргу, в тій частині, в якій вони не суперечать мотивам цієї ухвали. Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ: Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Центр муніципальних систем управління» на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 06.02.2025 у справі № 924/566/24. Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає. Суддя І. Колос Суддя І. Булгакова Суддя А. Ємець