Ухвала КГС ВС № 910/2987/24

УХВАЛА 10 квітня 2025 року м. Київ cправа № 910/2987/24 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Колос І.Б. (головуючий), Булгакової І.В., Ємця А.А., за участю секретаря судового засідання Гибало В.О., представників учасників справи: позивача - департаменту економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) - Бондар-Дякуновська О.Г., в порядку самопредставництва, відповідача - товариства з обмеженою відповідальністю «РЕАЛТІ-1» - Маркова Т.Л., адвокат (ордер від 17.02.2025), розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «РЕАЛТІ-1» на рішення господарського суду міста Києва від 23.07.2024 (суддя Шкурдова Л.М.) та постанову Північного апеляційного господарського суду від 29.01.2025 (головуючий суддя: Коротун О.М., судді: Сулім В.В., Майданевич А.Г.) у справі № 910/2987/24 за позовом департаменту економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації; далі - Департамент) до товариства з обмеженою відповідальністю «РЕАЛТІ-1» (далі - ТОВ «РЕАЛТІ-1») про стягнення безпідставно збережених грошових коштів пайової участі у розмірі 2 090 420,83 грн, ВСТАНОВИВ: Департамент звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «РК Київ» (яким у подальшому змінено найменування на ТОВ «РЕАЛТІ-1») про стягнення безпідставно збережених грошових коштів пайової участі у розмірі 2 090 420,83 грн. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач, як замовник будівництва, введеного в експлуатацію, не виконав свого обов`язку щодо укладення з органом місцевого самоврядування договору пайової участі та сплати пайового внеску щодо об`єкта будівництва у визначені законодавством строки, чим порушив вимоги пунктів 3 та 4 абзацу 2 пункту 2 «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», права та інтереси територіальної громади міста Києва та Департаменту. Таким чином, за твердженням позивача, замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг кошти, які мав сплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, який, за розрахунком позивача, становить 2 090 420,83 грн, а отже зобов`язаний повернути зазначені кошти на підставі частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України. Рішенням господарського суду міста Києва від 23.07.2024 у справі № 910/2987/24, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 29.01.2025 позов задоволено, з посиланням на його обґрунтованість. При цьому протокольною ухвалою від 29.01.2025 суд апеляційної інстанції здійснив заміну найменування відповідача у справі з товариства з обмеженою відповідальністю «РК Київ» на ТОВ «РЕАЛТІ-1». Не погоджуючись із судовими рішеннями попередніх інстанцій, які ухвалені по суті спору, ТОВ «РЕАЛТІ-1» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. Касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ «РЕАЛТІ-1» відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Департамент у відзиві на касаційну скаргу, з посиланням на дотримання судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просив Суд судові рішення попередніх інстанцій залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. Від ТОВ «РЕАЛТІ-1» 04.04.2025 надійшли додаткові письмові пояснення по справі. До пояснень додано Науково-правовий висновок Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Представник Департаменту у судовому засіданні 10.04.2025 заявив усне клопотання, в якому просив Суд залишити зазначені додаткові пояснення без розгляду з посиланням на частину п`яту статті 161 ГПК України. Крім того, представник Департаменту зазначив про те, що до пояснень додано висновок, який не був предметом розгляду у судах попередніх інстанцій. Частинами першою та другою статті 118 ГПК України передбачено, що право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням установленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Згідно із частиною п`ятою статті 161 ГПК України суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це за необхідне. Суд не визнавав за необхідне подання сторонами додаткових пояснень. Сторони мали можливість подати свої пояснення у заявах по суті справи, передбачених для стадії касаційного оскарження, а також надати усні пояснення в судовому засіданні. Крім того, суд касаційної інстанції діє в межах доводів та підстав касаційної скарги, не приймає докази, які не досліджувалися судом першої та апеляційної інстанцій. Верховний Суд задовольнив клопотання представника Департаменту, залишив письмові пояснення ТОВ «РЕАЛТІ-1» без розгляду, долучивши їх до матеріалів справи. В обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник посилається на те, що судами попередніх інстанцій не враховані правові висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, які викладені у постановах Верховного Суду від 13.12.2022 зі справи № 910/21307/21, від 10.03.2020 зі справи № 160/1088/19, від 03.12.2024 зі справи № 910/6226/23. Стосовно наведеного Верховний Суд зазначає таке. Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. Відповідно до імперативних приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження. Суд зауважує, що ГПК України та інші законодавчі акти не містять визначення поняття «подібні правовідносини», а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів слід звертатися до правових висновків, що викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду. З метою визначення подібності правовідносин Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19. У постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 Велика Палата Верховного Суду конкретизувала свої висновки щодо тлумачення змісту поняття «подібні правовідносини», що полягає в тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, щодо якого вони вступають у правовідносини, у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими. При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні ознаки з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність ознак слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема, пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими. У кожному випадку порівняння правовідносин та їх оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними, й надалі порівнювати права та обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) та за потреби, зумовленої цим регулюванням, - визначити суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо. Обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається. Верховний Суд виходить з того, що неврахуванням висновку Верховного Суду є саме неврахування висновку щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі. Сама по собі різниця судових рішень не свідчить про безумовне підтвердження незастосування правового висновку. Правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, якою передбачено таку підставу касаційного оскарження як застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, поширюється саме на подібні (аналогічні) правовідносини. Верховний Суд виходить також з того, що досліджуючи доцільність посилання на постанову Верховного Суду кожен правовий висновок Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: (1) чи є правовідносини подібними та (2) чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на відповідні законодавчі акти. У такому випадку правовий висновок розглядається «не відірвано» від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних застосовуваних нормативно-правових актів. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя статті 311 ГПК України). Пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними. Верховний Суд вважає безпідставними доводи скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій висновків, які викладені у наведених скаржником постановах Верховного Суду щодо застосування норм права, з огляду на таке. У справі № 910/21307/21 про стягнення заборгованості щодо сплати пайової участі, на яку (справу) посилається скаржник, за змістом висновків, які наводить скаржник, Верховний Суд зазначив таке. Відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» та прикінцевих та перехідних положень до нього, з 01.01.2020 у замовників будівництва відсутній обов`язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту. Дійсними та такими, що продовжують свою дію до моменту їх виконання, є лише договори про пайову участь, укладені до 01.01.2020. Згідно зі статтею 5 Цивільного кодексу України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Зовнішнім виразом зміни правового регулювання суспільних відносин є процес втрати чинності одними нормами та/або набуття чинності іншими. Так, при набранні чинності новою нормою права передбачається розповсюдження дії цієї норми на майбутні права і обов`язки, а також на правові наслідки, які хоча й випливають із юридичних фактів, що виникли під час чинності попередньої норми права, проте настають після набрання чинності новою нормою права. Водночас зміна правових норм і врегульованих ними суспільних відносин не завжди збігаються. У певних випадках після скасування нормативного акта має місце його застосування компетентними органами до тих відносин, які виникли до втрати ним чинності та продовжують існувати у подальшому. Такі правовідносини є триваючими. При цьому триваючі правовідносини повинні виникнути під час дії норми права, що їх регулює, та існувати після втрати нею чинності. Стаття 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (в редакції, що діяла до 01.01.2020) визначала зобов`язання замовника будівництва, який має намір забудови земельної ділянки, шляхом перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту, де здійснюється будівництво, у строк до прийняття об`єкта в експлуатацію. Прийняття об`єкта в експлуатацію є строком, з якого вважається, що забудовник порушує зазначені зобов`язання. Одночасно з прийняттям об`єкта в експлуатацію у відповідності із частиною другою статті 331 Цивільного кодексу України забудовник стає власником забудованого об`єкта, а відтак і правовідносини забудови земельної ділянки припиняються. Аналізуючи правову природу цих правовідносин, можна зробити висновок, що з моменту завершення будівництва та прийняття новозбудованого об`єкта в експлуатацію правовідносини забудови припиняються, а тому не можна вважати, що на них поширюються положення статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» після втрати нею чинності. Разом з тим, пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» визначено, що ця норма права застосовується лише до договорів, які підписані до 1 січня 2020 року. Саме у цьому випадку правовідносини з оплати участі в інфраструктурі населеного пункту є триваючими та до них можуть застосовуватись положення норми права, що втратила чинність. Якщо ж договори під час дії цієї норми укладено не було, то немає підстав вважати, що такі правовідносини виникли та тривають. Наведені вище правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19. У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду, вирішуючи питання відступу від правових позицій касаційних судів та визначаючи належний спосіб захисту порушеного права у справі № 643/21744/19, також зауважила, що: - з 1 січня 2020 року скасовано дію статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», яка передбачала обов`язкове укладення договору, тому визнання судом договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладеним та встановлення цивільних прав та обов`язків сторін договору на майбутнє на підставі нормативно-правового акта, який було скасовано, суперечитиме принципу правової визначеності та не дозволить суду захистити право сторони належним способом. Відтак якщо на час здачі новозбудованого об`єкта до експлуатації або ухвалення судового рішення було скасовано норму статті закону, яка зобов`язувала укласти договір про участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, то суд не має підстав для задоволення позову обраним позивачем способом, а саме зобов`язати укласти договір або визнати договір укладеним; - відмовляючи у задоволенні позовних вимог, касаційні суди дійшли висновку про те, що необхідною умовою для укладення договору за рішенням суду є наявність на час виникнення правовідносин відповідних положень закону про обов`язковість укладення договору. Однак, оскільки станом на час розгляду справи відсутнє положення закону, яке б зобов`язувало відповідача укласти з позивачем договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, суд не наділений повноваженнями визнати укладеним такий договір, обов`язковість якого для відповідача законом не передбачена; - зазначені висновки касаційного суду узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у цій справі, а тому підстав для відступу від правових висновків Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду та Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду немає; - у зв`язку з відмовою забудовника від укладання договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту права органу місцевого самоврядування на отримання коштів на розвиток інфраструктури населеного пункту є порушеними і в органу місцевого самоврядування виникає право вимагати стягнення коштів, обов`язок сплати яких був встановлений законом. У такому разі суд має виходити з того, що замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, а отже, зобов`язаний повернути ці кошти на підставі частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України; Нормами статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» було визначено обов`язок у передбачених цим Законом випадках щодо перерахування замовником об`єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту до прийняття такого об`єкта в експлуатацію, а також обов`язок щодо укладення відповідного договору про пайову участь, положеннями якого мала бути визначеною належна до перерахування сума (розмір пайової участі). При цьому, частиною дев`ятою статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» було передбачено, що договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію. Відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» статтю 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» було виключено з 1 січня 2020 року. Таким чином, починаючи з 01.01.2020 передбачений до цього статтею 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» обов`язок замовників забудови земельної ділянки у населеному пункті щодо необхідності укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту перестав існувати. Посилаючись на постанову Верховного Суду у справі № 910/21307/21 та на окремі висновки, які в ній містяться, скаржник зазначає про те, що він з 27.05.2020 не мав підстав та обов`язку укладати договір про пайову участь, а з 01.01.2020 такий обов`язок скасовано. Проте скаржник не враховує того, що спір у цій справі № 910/2987/24 стосується питання стягнення безпідставно збережених грошових коштів пайової участі, а не питання визнання укладеним договору про пайову участь на підставі статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», у зв`язку з чим наведені скаржником окремі висновки Верховного Суду у зазначеній ним постанові у справі № 910/21307/21 (щодо відсутності обов`язку укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту у зв`язку зі зміною законодавчого регулювання) безпосередньо не стосуються спору, який переданий на розгляд суду у справі № 910/2987/24, та не можуть бути застосовані до спірних правовідносин в тому контексті, про який стверджує скаржник. Скаржник також посилається на те, що заявлені позовні вимоги, обґрунтовані з посиланням на рішення Київської міської ради від 19.12.2019 № 460/8033 «Про внесення змін до Порядку залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі замовників у розвитку інфраструктури міста Києва» та рішення Київської міської ради від 26.03.2020 № 908/9078 «Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 19 грудня 2019 року № 460/8033 «Про внесення змін до Порядку залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі замовників у розвитку інфраструктури міста Києва», не можуть бути задоволені, з огляду на те, що Шостим апеляційним адміністративним судом ухвалено постанову від 17.10.2024 у справі № 320/44099/23, відповідно до якої вказані рішення визнані протиправними та нечинними. При цьому скаржник зазначає, що судами попередніх інстанцій у зазначеному аспекті не було враховано висновок Верховного Суду щодо застосування норм права, який (висновок) викладений у постанові від 10.03.2020 зі справи № 160/1088/19. Так, у постанові № 160/1088/19, на яку посилається скаржник, Верховний Суд, розглядаючи адміністративний спір про скасування податкових повідомлень-рішень, згідно з якими позивачу збільшено суму грошового зобов`язання з орендної плати з юридичних осіб, у тому числі за податковими зобов`язаннями та штрафними (фінансовими) санкціями, виснував, зокрема таке: у процесі нормативного регулювання оподаткування важливим є забезпечення справедливого балансу інтересів держави та платника податків, оскільки можливість платника податків чітко розуміти та передбачати правові наслідки вчинюваних ним дій має фундаментальне значення для правильності його застосування, а у випадках неоднозначності нормативних приписів підлягає застосуванню підхід, відповідно до якого істотні правові сумніви мають тлумачитися на користь платника; згідно із судовим рішенням рішення Криворізької міської ради № 1862 від 12.07.2017 «Про встановлення ставок земельного податку, розміру орендної плати, пільг зі сплати за землю та затвердження Регламенту оподаткування земельних ділянок на території міста Кривого Рогу у 2018 році» в частині положень Додатку 1 прийнято Радою поза межами її повноважень, не у спосіб та не в порядку, встановленому законом; Суд визнає, що частина друга статті 265 КАС України, згідно з якою нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду, не регулює питань щодо можливості застосування нормативно-правових актів, визнаних судом протиправними. Предметом її регулювання є встановлення моменту втрати чинності нормативно-правовим актом, визнаним судом нечинним; Суд наголошує на неможливості зобов`язати платника податків виконати положення нормативно-правового акта, визнаного судом протиправним та таким, що прийнятий поза межами повноважень, не в порядку та спосіб, передбачені законом; визнання протиправним і нечинним у судовому порядку рішення Ради в оскаржуваній частині унеможливлює його застосування при обчисленні ставок податку з орендної плати саме з моменту його прийняття; Суд зазначає, що застосування до фізичних/юридичних осіб нормативно-правових актів, які є протиправними, у будь-якому випадку є незаконним. Таким чином, предметом розгляду Верховним Судом у вказаній справі були правовідносини у сфері оподаткування з урахуванням аналізу відповідного нормативно-правового регулювання відмінного від справи яка розглядається. Водночас у справі № 910/2987/24, судові рішення попередніх інстанцій в якій є предметом касаційного оскарження, станом на час виникнення та існування спірних правовідносин, звернення позивача з позовом до суду та станом на час ухвалення місцевим господарським судом рішення у справі рішення Київської міської ради № 460/8033 та № 908/9078 нечинними та протиправними визнані не були. Департамент не уповноважений самостійно (на власний розсуд) визначати розмір пайової участі замовників у розвитку інфраструктури міста Києва. У зв`язку з чим позивачу (Департаменту) на момент пред`явлення позову в цій господарській справі не було та не могло бути відомо про протиправність рішень Київської міської ради № 460/8033 та № 908/9078. Відповідно правозастосування чинних нормативно-правових актів судом першої інстанції при ухваленні рішення від 23.07.2024 у справі № 910/2987/24 було вірним, та підстав для його (рішення суду першої інстанції) скасування судом апеляційної інстанції, який перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, не було, а застосування частини другої статті 265 КАС України, з метою встановлення моменту втрати чинності нормативно-правовим актом, було вірним. Таким чином, касаційна інстанція не бере до уваги посилання скаржника на неврахування судами попередніх інстанцій висновку, викладеного у постанові Верховного Суду в адміністративній справі № 160/1088/19 про скасування податкових повідомлень-рішень щодо застосування норми частини другої статті 265 КАС України, оскільки за змістовим, суб`єктним і об`єктним критеріями правовідносини в зазначеній справі та справі, що розглядається, не є подібними з огляду на відмінності в нормативно-правовому регулюванні, що зумовлено різним змістом таких правовідносин і виключає безпосереднє застосування під час вирішення цього господарського спору вказаної скаржником правової позиції як нерелевантної. Скаржник також посилається на те, що пайовий внесок замовника у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту має розраховуватися саме на підставі нормативно-правових актів, чинних на момент виникнення у замовника будівництва обов`язку щодо сплати пайового внеску, а не на той момент, коли орган місцевого самоврядування дізнався про його несплату замовником, оскільки одночасно з прийняттям об`єкта в експлуатацію у відповідності із частиною другою статті 331 Цивільного кодексу України забудовник стає власником забудованого об`єкта, а відтак і правовідносини забудови земельної ділянки припиняються. Прийняття об`єкта в експлуатацію є строком, з якого вважається, що забудовник порушує зазначені зобов`язання. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 03.12.2024 зі справи № 910/6226/23 і, за доводами скаржника, не врахована у вирішенні спору судами попередніх інстанцій. Крім того, скаржник зазначає, що те, що при розрахунку пайового внеску позивач безпідставно взяв загальну площу садового будинка 4200,50 кв.м. (фактично введеного в експлуатацію), а не площу, яка існувала станом на 11.01.2020 - 2990,57 кв.м. Що ж до наведеного Суд зазначає таке. У цій справі № 910/2987/24 судами попередніх інстанцій встановлено, що 25.02.2019 Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у місті Києві зареєстрував повідомлення про початок будівельних робіт № КВ 061190561352 на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:82:277:0026 за адресою: вул. Болсуновська (колишня вул. Струтинського), 21, м. Київ. У зазначеному повідомленні замовником будівництва визначено товариство з обмеженою відповідальністю «РК Київ», об`єктом - будівництво житлового будинку (садибного типу), клас наслідків - СС1; 27.05.2020 Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у місті Києві за № КВ 071201480184 зареєстрував зміну даних у повідомленні про початок будівельних робіт № КВ 061190561352; станом на 27.05.2020 замовник будівництва - товариство з обмеженою відповідальністю «РК Київ», об`єкт - будівництво житлового будинку (садибного типу), клас наслідків - СС1 залишились незмінним; відомостей про анулювання повідомлення про початок будівельних робіт від 25.02.2019 матеріали справи не містять; 10.03.2021 Департамент з питань державного архітектурно-будівельного контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) зареєстрував декларацію про готовність до експлуатації об`єкта № КВ101210310368, що розташований на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:82:277:0026 за адресою: вул. Болсуновська, 21, м. Київ; у зазначеній декларації замовником визначено товариство з обмеженою відповідальністю «РК Київ», об`єкт - будівництво житлового будинку (садибного типу), клас наслідків - СС1; позивачем здійснено розрахунок пайової участі відповідно до підпункту 6.4.3 пункту 6.4 розділу VI Порядку залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі у розвитку інфраструктури міста Києва, затвердженого рішенням Київської міської ради від 15.11.2016 № 411/1415 (у редакції рішення Київської міської ради від 19.12.2019 № 460/8033); за інформацією, що міститься в декларації про готовність об`єкта до експлуатації, об`єктом будівництва є житловий будинок (садибного типу), загальна площа якого складає 4200,5 кв.м.; з долученого технічного паспорту, виготовленого станом на 03.11.2021, не вбачається іншої загальної площі об`єкта будівництва. Суд враховує, що за змістом частин першої та третьої статті 165 ГПК України заперечення проти позову відповідач викладає у відзиві, який повинен містити, зокрема заперечення (за наявності) щодо наведених позивачем обставин та правових підстав позову, з якими відповідач не погоджується, із посиланням на відповідні докази та норми права. Згідно з приписами частини четвертої статті 165 ГПК України якщо відзив не містить вказівки на незгоду відповідача з будь-якою із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, відповідач позбавляється права заперечувати проти такої обставини під час розгляду справи по суті, крім випадків, якщо незгода з такою обставиною вбачається з наданих разом із відзивом доказів, що обґрунтовують його заперечення по суті позовних вимог, або відповідач доведе, що не заперечив проти будь-якої із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, з підстав, що не залежали від нього. Між тим, відповідач у цій справі (скаржник) не скористався процесуальним правом заперечити в порядку, передбаченому ГПК України, саме з наведених ним у касаційній скарзі підстав (з наданням контррозрахунку тощо) грошові вимоги (їх розмір), заявлені позивачем до стягнення. Тобто відповідач своїм правом не скористався і власний контррозрахунок не подав. Відзив на позов не містить ані контррозрахунку, ані доводів про неправильність здійсненого позивачем розрахунку. Не наводив відповідач заперечень проти правильності здійснених позивачем розрахунків і за змістом апеляційної скарги. Таким чином висновки судів в оскаржуваних судових рішеннях зроблені відповідно до встановлених на підставі поданих доказів у справі обставин справи. Перевірка наданого позивачем розрахунку не є завданням Верховного Суду. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 300 ГПК України). Близька за змістом правова позиція викладена, зокрема у постановах Верховного Суду від 30.10.2024 зі справи № 916/4921/23, від 14.05.2024 зі справи № 902/388/18, від 23.04.2024 зі справи № 910/20302/21. Суд звертає увагу на те, що посилання на практику Верховного Суду (без аналізу та врахування обставин справи, за яких судом касаційної інстанції було зроблено відповідні висновки, без доведення подібності правовідносин у справах) щодо оцінки того чи іншого аргументу, які зроблені на підставі встановлених фактичних обставин конкретної справи і наявних в матеріалах справи доказів, не є свідченням застосування судами попередніх інстанцій у цій справі норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування. Отже, проаналізувавши постанови Верховного Суду та висновки, на які як на підставу подання касаційної скарги відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України послався скаржник, Верховний Суд зазначає, що названі справи суттєво відрізняються за обставинами справи, встановленими судами, за іншими поданими сторонами та оціненими судами доказами. При цьому частина доводів скаржника, з посиланням на висновки Верховного Суду, зводяться лише до виокремлення деяких висновків Верховного Суду без урахування, зокрема предмета та підстав позову у справі, результату вирішення спору в цілому. Наведені у касаційній скарзі доводи за своїм змістом фактично зводяться виключно до незгоди скаржника з наданою судами оцінкою наявних у справі доказів та встановленими обставинами, та спрямовані на спонукання Суду до необхідності переоцінки поданих сторонами доказів і встановлення нових обставин справи, що, відповідно до норм статті 300 ГПК України, виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції. Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 910/2987/24 на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України. Інших підстав для перегляду справи у суді касаційної інстанції, крім пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник у касаційній скарзі не наводить. При цьому інші доводи касаційної скарги підставами касаційного оскарження не охоплюються. Водночас Суд вважає за необхідне зазначити про те, що доводи скаржника стосовно того, що суд вийшов за межі заявлених позовних вимог, не знайшли свого підтвердження. Так, в обґрунтування заявлених позовних вимог (за змістом позовної заяви) позивач посилався безпосередньо на те, що відповідач не сплатив пайовий внесок до введення об`єкта в експлуатацію, у зв`язку з чим відповідач без відповідної правової підстави та за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав сплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури м. Києва, а тому зобов`язаний сплатити ці кошти на підставі частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України. Задовольняючи позовні вимоги, суд стягнув з відповідача 2 090 420,83 грн безпідставно збережених грошових коштів. Суд зазначає, що саме по собі некоректне з точки зору лінгвістики формулювання вимог позову (у даному випадку, про стягнення пайового внеску у прохальній частині позову при наявності правильного формулювання позовних вимог за змістом позовної заяви) не може бути перешкодою для захисту порушеного права особи, яка звернулася до суду, оскільки надміру формалізований підхід стосовно дослівного розуміння вимог позову як реалізованого способу захисту суперечить завданням цивільного судочинства. Близький за змістом правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 02.10.2024 у справі № 372/3733/22. У силу принципів диспозитивності, рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом та змагальності, колегія суддів констатує, що в межах усіх доводів касаційної скарги і зазначених скаржником підстав касаційного оскарження, а також з урахуванням установлених судами у справі конкретних обставин, оцінила аргументи касаційної скарги щодо підтвердження наявної доказової бази у даній справі, однак зазначає, що не наділена повноваженнями втручатися в оцінку доказів у силу приписів статті 300 ГПК України. Водночас Верховний Суд бере до уваги та вважає прийнятними доводи, викладені у відзиві Департаменту на касаційну скаргу, в тій частині, в якій вони не суперечать мотивам цієї ухвали. Касаційний господарський суд зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності. Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії. Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні. Верховний Суд у прийнятті даної ухвали керується й принципом res judicata, базове тлумачення якого вміщено в рішеннях Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 09.11.2004 у справі «Науменко проти України», від 19.02.2009 у справі «Христов проти України», від 03.04.2008 у справі «Пономарьов проти України», в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у тому числі касаційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі скаржником не зазначено й не обґрунтовано. У справі ЄСПЛ «Sunday Times v. United Kingdom» Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін «передбачено законом» передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін «передбачено законом» передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства. До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика. Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія. Вислови «законний» та «згідно з процедурою, встановленою законом» зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі «Steel and others v. The United Kingdom»). У справі «Трофимчук проти України» (№ 4241/03, §54, ЄСПЛ, 28 жовтня 2010 року) ЄСПЛ також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід. Колегія суддів касаційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах. Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ: Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «РЕАЛТІ-1» на рішення господарського суду міста Києва від 23.07.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 29.01.2025 у справі № 910/2987/24. Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає. Суддя І. Колос Суддя І. Булгакова Суддя А. Ємець