Постанова 4803 № 215/4642/24

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/3965/25 Справа № 215/4642/24 Суддя у 1-й інстанції - Демиденко Ю.Ю. Суддя у 2-й інстанції - Зубакова В. П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 квітня 2025 року м.Кривий Ріг Справа № 215/4642/24 Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Зубакової В.П. суддів - Бондар Я.М., Остапенко В.О. секретар судового засідання - Матвійчук Ю.К. сторони: позивачка ОСОБА_1 , відповідач - Комунальне некомерційне підприємство «КРИВОРІЗЬКА МІСЬКА ЛІКАРНЯ №7» Криворізької міської ради, розглянувши у відкритому судовому засіданні, в порядку спрощеного позовного провадження, відповідно до ч.2 ст. 247 ЦПК України, без фіксації судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу, апеляційну скаргу відповідача Комунального некомерційного підприємства «КРИВОРІЗЬКА МІСЬКА ЛІКАРНЯ №7» Криворізької міської ради на рішення Тернівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 27 грудня 2025 року, яке ухвалено суддею Демиденком Ю.Ю. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 14 листопада 2024 року,- В С Т А Н О В И В : У липні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Комунального некомерційного підприємства «КРИВОРІЗЬКА МІСЬКА ЛІКАРНЯ №7» Криворізької міської ради про стягнення заборгованості середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 працювала в КНП «КРИВОРІЗЬКА МІСЬКА ЛІКАРНЯ №7» КМР на посаді начальника відділу кадрів адміністративно-управлінського персоналу. 30.06.2023 ОСОБА_1 було звільнено на підставі наказу № 62-к/тр від 29.06.2023, за угодою сторін, згідно п. 1 ст. 36 КЗпП України. При її звільнені виникла заборгованість з виплати заробітної плати з другої половину лютого по 30.06.2023, яка становила 75889,03 грн. У зв`язку з затримкою виплати заробітної плати при звільненні, позивачка ОСОБА_1 просила стягнути з відповідача КНП «КРИВОРІЗЬКА МІСЬКА ЛІКАРНЯ №7» КМР середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні в сумі 90033,99 грн., та судові витрати. Крім того, внаслідок несвоєчасного розрахунку при звільненні, було порушено право позивачки на оплату праці, внаслідок чого було порушено її звичайний уклад життя, що спричинило душевні переживання та викликало необхідність докладання додаткових зусиль для утримання себе і своєї родини та необхідності звернення за правовою допомогою, а тому позивачка просила стягнути з відповідача моральну шкоду в сумі 5000,00 грн. Рішенням Тернівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 27 грудня 2025 року позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з Комунального некомерційного підприємства «КРИВОРІЗЬКА МІСЬКА ЛІКАРНЯ №7» Криворізької міської ради на користь ОСОБА_1 86699 грн. 60 коп. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Стягнуто з Комунального некомерційного підприємства «КРИВОРІЗЬКА МІСЬКА ЛІКАРНЯ №7» Криворізької міської ради на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 2000,00 грн. Рішення підлягає негайному виконанню в частині стягнення середньої заробітної плати за один місяць. Суми стягнуті без урахуванням податків та обов`язкових платежів. Стягнуто з Комунального некомерційного підприємства «КРИВОРІЗЬКА МІСЬКА ЛІКАРНЯ №7» Криворізької міської ради 1211,20 грн. судового збору на користь держави. В задоволенні іншої частини позову відмовлено. В апеляційній скарзі відповідач Комунальне некомерційне підприємство «КРИВОРІЗЬКА МІСЬКА ЛІКАРНЯ №7» Криворізької міської радиставить питання про скасування рішення суду і ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин справи, недоведеність обставин справи, невідповідність висновків суду обставинам справи та неправильне застосування судом норм матеріального права. Апеляційна скарга мотивована тим, що заборгованість із заробітної плати виникла через відсутність бюджетних коштів та була виплачена у повному обсязі до 18 серпня 2023 року. Судом не було враховано, що ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом 17 липня 2024 року, тобто з пропуском тримісячного строку звернення до суду, передбаченого частиною другою статті 233 КЗпП України. Зазначає, що розмір моральної шкоди не обгрунтований, як і не наведено правових підстав для її стягнення. На переконання відповідача, питання щодо відшкодування моральної шкоди позивачці вже вирішено судом під час розгляду цивільної справи №215/5683/23, а тому відсутні підстави для задоволення позову в цій частині. Відзив на апеляційну скаргу не подано. Учасники справи, будучи завчасно належним чином повідомленими про час і місце розгляду, в судове засідання не з`явилися, про причини неявки суд не повідомив, що (у відповідності до ч.2 ст. 372 ЦПК України) не перешкоджає розглядові справи. Неявка осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час та місце судового розгляду справи являється їх волевиявленням, яке свідчить про відмову від реалізації свого права на безпосередню участь у судовому розгляді справи та інших процесуальних прав, тому не може бути перешкодою для розгляду судом апеляційної інстанції питання по суті. Така правова позиція викладена Верховний Судом у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16. У постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі № 361/8331/18 суд дійшов висновку про те, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд апеляційної інстанції вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Колегія суддів не вбачає підстав для визнання обов`язкової явки сторін по справі в судове засідання, оскільки наявні у справі матеріали є достатніми для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи. Відповідно до ст. 247 ЦПК України фіксування судового засідання технічними засобами не здійснювалося. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з наступних підстав. Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що позивачка ОСОБА_1 працювала на посаді начальника відділу кадрів адміністративно-управлінського персоналу в КНП «КРИВОРІЗЬКА МІСЬКА ЛІКАРНЯ №7» КМР (а.с.12, 13, 39). Наказом № 62-к/тр від 29.06.2023 позивачку було звільнено 30.06.2023 за угодою сторін згідно з п. 1 ст. 36КЗпП України (а.с.12а). Відповідно до довідки від 01.08.2023 №2064, за період з 01.02.2023 по 30.06.2023, загальна сума заборгованості по заробітній платі становить 75889,03 грн. та на час звільнення ОСОБА_1 виплачена не була (а.с.13). Рішенням Тернівського районного суду міста Кривого рогу Дніпропетровської області від 17 травня 2024 року задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 до КНП «КРИВОРІЗЬКА МІСЬКА ЛІКАРНЯ №7» КМР про стягнення заборгованості з заробітної плати працівнику в сумі 75889,03 грн. та моральної шкоди в сумі 10000,00 грн.(а.с14-16). Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що при звільненні позивачці ОСОБА_1 , з вини роботодавця, не було виплачено у повному обсязі заробітну плату, а тому з КНП «КРИВОРІЗЬКА МІСЬКА ЛІКАРНЯ №7» КМР на користь останньої підлягає стяненню середній заробіток за час затримки виплати розрахунку при звільненні за шість місяців у сумі 86 699,60 грн. та завдана моральна шкода, яку судом визначено у розмірі 2 000,00 грн. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, так як їх суд першої інстанції дійшов на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилались, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року визнається право людини на доступ до правосуддя, а статтею 13 - на ефективний спосіб захисту прав. Це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом захисту певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою. Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. У відповідності до положень ст. 43 Конституції України та ст. 2 КЗпП України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. За змістом ст.ст. 94, 97 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати встановлюється за погодженням сторін, у відповідності до форм і систем оплати праці, норм праці, а також з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством. Згідно зі ст. 1 Конвенції "Про захист заробітної плати" №95, ухваленої Генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30.06.1961 року, термін "заробітна плата" означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано. У Рішенні Конституційного Суду України від 15.10.2013 року №8-рп/2013у справі №1-13/2013 зазначено, що поняття "заробітна плата" і "оплата праці", які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат. Відповідно до ст. 115 КЗпП України та ст. 24 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. Відповідно до ч. 1 ст. 21 Закону України «Про оплату праці», працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що право позивача на отримання заробітної плати за виконану ним роботу порушено з боку відповідача, з огляду на наступне. Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони на інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Отже, обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. Процесуальний закон містить вимоги до доказів, на підставі яких суд встановлює обставини справи, а саме: докази повинні бути належними, допустимими, достовірними, а у своїй сукупності - достатніми. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. За своєю природою змагальність судочинства засновується на розподілі процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Розподіл процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності втілюється у площині лише прав та обов`язків сторін. Отже, принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача. Разом з тим, за змістом положень статей 115,116 КЗпП України, відсутність заборгованості перед позивачем має довести саме роботодавець, але це не звільняє позивача процесуального обов`язку доведення наявності права на отримання відповідних сум. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 03.08.2020 року у справі №266/6853/18 (провадження №61-9549св19), який враховано судом першої інстанції. Як вірно встановлено судом першої інстанції, позивачка ОСОБА_1 працювала на посаді начальника відділу кадрів адміністративно-управлінського персоналу в КНП «КРИВОРІЗЬКА МІСЬКА ЛІКАРНЯ №7» КМР (а.с.12, 13, 39). Наказом № 62-к/тр від 29.06.2023 позивачку було звільнено 30.06.2023 за угодою сторін згідно з п. 1 ст. 36 КЗпП України (а.с.12а). Рішенням Тернівського районного суду міста Кривого рогу Дніпропетровської області від 17 травня 2024 року стягнуто з КНП «КРИВОРІЗЬКА МІСЬКА ЛІКАРНЯ №7» КМР на користь ОСОБА_1 заборгованість з заробітної плати працівнику в сумі 75889,03 грн. та моральну шкоду в сумі 10000,00 грн. (а.с14-16). Доказів виконання рішення суду відповідачем КНП «КРИВОРІЗЬКА МІСЬКА ЛІКАРНЯ №7» КМР суду не надано. Отже, судовим рішенням, яке набрало законної сили, встановлено факт наявності заборгованості із заробітної плати у розмірі 75889,03 грн. Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. Відповідно до ч.1 ст. 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. Згідно із частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені встатті 116 КЗпП України, при цьому, визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум. У рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі № 1-5/2012 щодо офіційного тлумачення положеньстатті 233 КЗпП Україниу взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу, Конституційний Суд України вказав, що в аспекті конституційного звернення положення частини першоїстатті 233 КЗпП Україниу взаємозв`язку з положеннями статей 116,117 цього Кодексу треба розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки до дня фактичного розрахунку при звільненні встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався. При цьому Конституційний Суд України звернув увагу, що для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 (провадження №11-1329апп18) зазначила, що належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність у ОСОБА_1 права на стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку, однак не більше ніж за шість місяців, що становить 86699,60 грн., й цей розмір в апеляційному порядку не спростовано. Стосовно доводів апеляційної скарги щодо неврахування судом першої інстанцї строків позовної давності колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України (яка діяла до 19 липня 2022 року) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. 01 липня 2022 року Верховною Радою України було ухвалено Закон України №2352-ІХ Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин, за яким статтю 233 КЗпП України було змінено. Так, згідно з новою редакцією зазначеної норми працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті (частина перша). Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116) (частина друга). Для звернення роботодавця до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди (частина третя). Встановлений частиною третьою цієї статті строк застосовується і при зверненні до суду вищого у порядку підлеглості органу (частина четверта). Аналіз приведеної норми свідчить про те, що законодавець принципово змінив правовий підхід до вирішення спорів про стягнення заборгованості по заробітній платі, по суті трансформувавши частину другу у редакції, що діяла до 19 липня 2022 року, яка дозволяла звертатися з такими позовами без обмеження будь-яким строком, у частину першу, у редакції, що діє після 19 липня 2022 року, яка обмежила таке право трьома місяцями. Встановлено, що рішенням Тернівського районного суду міста Кривого рогу Дніпропетровської області від 17 травня 2024 року стягнуто з КНП «КРИВОРІЗЬКА МІСЬКА ЛІКАРНЯ №7» КМР на користь ОСОБА_1 заборгованість з заробітної плати працівнику в сумі 75889,03 грн. та моральну шкоду в сумі 10 000,00 грн.(а.с14-16). Матеріали справи не містять повідомлення КНП «КРИВОРІЗЬКА МІСЬКА ЛІКАРНЯ №7» про виплату всіх сум, стягнутих за вказаним судовим рішенням, а тому звернення позивачки ОСОБА_1 до суду з даним позовом 17 липня 2024 ркоу відбулося в межах строків, визначених статтею 233 КЗпП України. Щодо вимоги про стягнення моральної колегія суддів зазначає наступне. Порядок відшкодування моральної шкоди у сфері трудових відносин регулюється статтею 237-1 КЗпП України. Стаття 237-1 КЗпП України передбачає відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Зазначена норма закону містить перелік юридичних фактів, що складають підставу виникнення правовідносин щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом завданої працівнику моральної шкоди. За змістом вказаного положення закону підставою для відшкодування моральної шкоди згідно із ст. 237-1 КЗпП Україниє факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя. У п. 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" (з відповідними змінами) роз`яснено, що відповідно дост. 237-1 КЗпП Україниза наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров`я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності. Рішеннями Європейського суду з прав людини у справах «Тома проти Люксембургу» (2001), «Надбала проти Польщі» (2000) визнається, що при визнанні звільнення позивача незаконним, суд вважає доведеним, що порушення законних прав позивача призвели до моральних страждань, вимагали від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Таким чином, захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права, так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв`язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Суд першої інстанції, враховуючи характер неправомірних дій відповідача, доведену позивачкою глибину душевних страждань та обставини справи, дотримуючись принципу розумності, виваженості та справедливості, дійшов обгрунтованого висновку, що вимоги в частині стягнення моральної шкоди підлягають частковому задоволенню з визначенням її розміру у 2 000,00 грн., який відповідачем не спростовано. Доводи ж апеляційної скарги про те, що питання щодо відшкодування моральної шкоди позивачці вже вирішено судом під час розгляду цивільної справи №215/5683/23 колегією суддів не приймаються до уваги, оскільки предмет позову у даній справі не є тотожним. Зокрема, рішенням Тернівського районного суду міста Кривого рогу Дніпропетровської області від 17 травня 2024 року стягнуто з КНП «КРИВОРІЗЬКА МІСЬКА ЛІКАРНЯ №7» КМР на користь ОСОБА_1 та моральну шкоду в сумі 10 000,00 грн., завдану порушенням її трудових прав та невиплатою заробітної плати, тоді як предметом данного позову є відшкодування моральної шкоди, завданої тривалим неправеденням рораунку при звільненні. Фактично всі доводи, викладені в апеляційній скарзі, не можуть бути взяті до уваги колегією суддів, оскільки вони фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами. За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв`язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін. Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд, - ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу відповідача Комунального некомерційного підприємства «КРИВОРІЗЬКА МІСЬКА ЛІКАРНЯ №7» Криворізької міської ради - залишити без задоволення. Рішення Тернівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 27 грудня 2025 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає. Повне судове рішення складено 03 квітня 2025 року. Головуючий: Судді: