Постанова П'ятий апеляційний адміністративний суд № 400/3981/22

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 28 березня 2025 р.м. ОдесаСправа № 400/3981/22 Головуючий в 1 інстанції: Величко А.В. Дата і місце ухвалення: 13.12.2024р., м. Миколаїв Колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого Ступакової І.Г. суддів Бітова А.І. Лук`янчук О.В. розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 31 грудня 2024 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про зобов`язання поновити виплату заробітної плати та стягнення середнього заробітку, - В С Т А Н О В И Л А : У вересні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до Миколаївського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до військової частини НОМЕР_1 , в якому просив суд: - зобов`язати військову частину НОМЕР_1 поновити ОСОБА_1 виплату середньої заробітної плати з 19 липня 2022 року; - стягнути з військової частини НОМЕР_1 середній заробіток за період з 01 по 18 липня 2022 року у сумі 13 512, 66 грн. з урахуванням відповідних зборів та податків. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що з 01 квітня 2019 року він проходить військову службу за контрактом на посадах офіцерського складу Збройних Сил України під час дії особливого періоду. Вищевказана обставина зумовила увільнення позивача з 01 квітня 2019 року з посади юрисконсульта військової частини НОМЕР_1 зі збереженням посади і середньої заробітної плати. До липня 2022 року виплата середнього заробітку за збереженою посадою здійснювалася щомісячно, без затримок та у повному обсязі. Однак, з липня 2022 року відповідач протиправно припинив виплату позивачу середньої заробітної плати, без повідомлення про зміни умов виплати середнього заробітку за попередньою посадою. При цьому, а ні Міністерство оборони України, а ні Генеральний штаб Збройних Сил України, як центральний орган військового управління, жодних вказівок щодо припинення/скасування виплати середнього заробітку військовослужбовцям, які проходять військову службу і тимчасово увільнені з цивільних посад у Міністерстві оборони України або у ЗС України, не надавало. Позивач вважає незаконним застосування відповідачем Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих акті України щодо оптимізації трудових відносин» до правовідносин, що виникли до набрання ним 19.07.2022р. чинності. Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 31 грудня 2024 року в задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з вказаним рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та не повне з`ясування обставин справи, просить скасувати рішення від 31.12.2024р. з ухваленням по справі нового судового рішення - про задоволення його позову у повному обсязі. В своїй скарзі апелянт зазначає, що при вирішенні спору судом першої інстанції не враховано статусу ОСОБА_1 до прийняття на військову службу у 2019 році з посади саме працівника Міністерства оборони України, підписання ним контракту. Військова частина НОМЕР_1 подала письмовий відзив на апеляційну скаргу, в якому просить скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції без змін. Відповідач зазначає, що припинення нарахування та виплати позивачу середнього заробітку здійснено військовою частиною на виконання Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих акті України щодо оптимізації трудових відносин» №2352-ІХ від 01.07.2022р. (набрав чинності 19.07.2022р.), яким внесено зміни до ч.3 ст.119 КЗпП України. Що стосується позовних вимог щодо стягнення з військової частини НОМЕР_1 середнього заробітку за період з 01 по 18 липня 2022 року в сумі 13 512,66 грн., то відповідач зазначає, що вказані грошові кошти ним виплачено ОСОБА_1 у повному обсязі. Справу розглянуто судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження на підставі п.3 ч.1 ст.311 КАС України. Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів доходить наступних висновків. Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 01.04.2019р. №62 працівника Збройних Сил України ОСОБА_1 , юрисконсульта, прийнятого на військову службу за контрактом особами офіцерського складу до військової частини НОМЕР_2 шляхом укладення контракту для проходження військової служби під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або дня фактичного звільнення, з 01 квітня 2019 року увільнено з посади юрисконсульта з виплатою на його користь середньої заробітної плати. Згідно довідки військової частини НОМЕР_2 від 06.01.2025р. позивач перебуває на військовій службі за контрактом у військовій частині НОМЕР_2 . Як стверджує позивач та не заперечується відповідачем, до липня 2022 року військова частина НОМЕР_1 виплачувала на користь ОСОБА_1 середній заробіток за збереженою посадою юрисконсульта щомісячно, без затримок та у повному обсязі. З 19 липня 2022 року військова частина НОМЕР_1 припинила виплату на користь позивача середньої заробітної плати, передбаченої ст.119 КЗпП, що стало підставою для звернення ОСОБА_1 з даним позовом до суду. Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову, виходив з того, що на підставі ст.119 Кодексу законів про працю України, в редакції яка діяла до 19.07.2022р., за громадянами України, призваними на військову службу під час дії особливого періоду, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, в яких вони працювали на час призову. Однак, у зв`язку з набранням чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» з 19.07.2022р. за громадянами, призваними на військову службу, зберігаються тільки їх місце роботи та посада. А відтак, за висновками суду, з 19.07.2022р. середня заробітна плата за позивачем не зберігається і припинивши її виплату ОСОБА_1 військова частина НОМЕР_1 діяла правомірно, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені діючим законодавством. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції виходячи з наступного. Статтею 2 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» установлено, що проходження військової служби здійснюється громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом. За умовами частини другої статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частиною третьою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 53 і частиною другою статті 57 Закону України «Про освіту», частиною другою статті 44, частиною першою статті 54 і частиною третьою статті 63 Закону України «Про фахову передвищу освіту», частиною другою статті 46 Закону України «Про вищу освіту». Перший Указ Президента України від 17 березня 2014 року №303 «Про часткову мобілізацію» затверджено Законом України від 17 березня 2014 року №1126-УІІ «Про затвердження Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» й з того часу в Україні діє особливий період, відповідне рішення уповноваженою собою про його скасування, як і рішення про демобілізацію військовослужбовців, прийнятих на військову службу на строк до закінчення особливого періоду, не приймалося. Рішенням Ради національної безпеки та оборони України від 01 березня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України», яке введене в дію Указом Президента України від 02 березня 2014 року №189/2014, констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи. Крім того, Указом Президента України від 24.02.2022р. №69/2022 у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до частини другої статті 102, пунктів 1, 17, 20 частини першої статті 106 Конституції України, постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію. Відповідно до частини третьої статті 119 Кодексу законів про працю України (у редакції, що діяла до 19.07.2022р.) за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». З 19.07.2022р. набрали чинності норми Закону України від 01.07.2022р. №2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», якими, зокрема, внесено зміни до частини третьої статті 119 Кодексу законів про працю України, в якій слова «зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток» замінено словами «зберігаються місце роботи і посада». У зв`язку з цим, відповідач з 19.07.2022р. припинив нарахування та виплату середнього заробітку ОСОБА_1 за посадою юрисконсульта. За доводами позивача, згідно з Конституцією України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі (за винятком випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи) та не поширюються на правовідносини, які виникли до їх видання. Відповідачем порушено принцип зворотної дії закону в часі, а саме статтю 58 Конституції України та звужено зміст та обсяг існуючого права, гарантованого частиною третьою статті 22 Основного Закону, в частині збереження та виплати середнього заробітку, гарантії та права закріплені Кодексом законів про працю України. На переконання позивача, до спірних правовідносин має застосуватись частина третя статті 119 Кодексу законів про працю України у редакції, що діяла до 19.07.2022р., яка зберігає за позивачем місце роботи, посаду і середній заробіток в період проходження військової служби за контрактом. Колегія суддів вважає необґрунтованими такі доводи позивача з огляду на наступне. Статтею 22 Конституції України встановлено, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Питання застосування положень частини третьої статті 119 Кодексу законів про працю України, у редакції Закону №2352-IX, що набрав чинності 19.07.2022р. у взаємозв`язку з положеннями статей 22, 58 Конституції України, досліджувалося Верховним Судом у постанові від 20.12.2023р. у справі №600/2882/22-а. Верховний Суд, аналізуючи правові норми (приписи Конституції, положення Кодексу законів про працю України та висновки Конституційного Суду України щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України), що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, дійшов висновків, що до спірних відносин підлягає застосуванню частина третя статті 119 Кодексу законів про працю України в редакції з 19.07.2022р., адже вони є триваючими і мають місце у період часу після набрання чинності вказаною нормою права. Верховний Суд зазначив, що відповідно до частини другої статті 1 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (зі змінами, внесеними Законом від 01.07.2022р. №2352-IX) на період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина передбачених статтями 43, 44 Конституції України. Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної у Рішенні від 26.12.2011р. №20-рп/2011, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави. Конституційний Суд України у пункті 2.3. Рішення від 22.05.2018р. №5-р/2018 сформулював висновок, відповідно до якого держава, виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей, має право вирішувати соціальні питання на власний розсуд. Тобто у разі значного погіршення фінансово-економічної ситуації, виникнення умов воєнного або надзвичайного стану, необхідності забезпечення національної безпеки України, модернізації системи соціального захисту тощо держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства. Проте держава не може вдаватися до обмежень, що порушують сутність конституційних соціальних прав осіб, яка безпосередньо пов`язана з обов`язком держави за будь-яких обставин забезпечувати достатні умови життя, сумісні з людською гідністю. У пункті 3 указаного Рішення зазначено, що Верховна Рада України, виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей держави та з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства, має змогу запроваджувати, змінювати, скасовувати або поновлювати такі пільги, оскільки вони не мають фундаментального характеру, а, отже, не можуть розглядатися як конституційні права, свободи та гарантії їх реалізації. У рішенні Конституційного суду України від 13.05.1997р. №1-зп зазначається, що стаття 58 Конституції України закріплює один з найважливіших загальновизнаних принципів сучасного права - закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Це означає, що вони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності (дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до певного юридичного факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом). Закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта. Враховуючи вищенаведені приписи Конституції та висновки Конституційного Суду України, Верховний Суд у постанові від 20.12.2023р. у справі №600/2882/22-а виснував, що до спірних відносин підлягає застосуванню частина третя статті 119 Кодексу законів про працю України в редакції з 19.07.2022р., адже вони є триваючими і мають місце у період часу після набрання чинності вказаною нормою права. Означена правова позиція застосована Верховним Судом у постановах від 01.05.2024р. у справі №200/5049/22, від 20.06.2024р. у справі №520/8499/22. Враховуючи сталу практику Верховного Суду щодо застосування частини третьої статті 119 Кодексу законів про працю України, статті 58 Конституції України у подібних правовідносинах, колегія суддів доходить висновку, що починаючи з 19.07.2022р. відповідач позбавлений обов`язку зберігати за позивачем середній заробіток, оскільки відповідні положення частини третьої статті 119 Кодексу законів про працю України виключені. В своїй скарзі апелянт зазначає, що при вирішенні спору судом першої інстанції не враховано статусу ОСОБА_1 до прийняття на військову службу у 2019 році з посади саме працівника Міністерства оборони України, підписання ним контракту. Колегія суддів не приймає до уваги такі посилання апелянта, оскільки ні статтею 119 КЗпП України, а ні жодною іншою нормою чинного законодавства не передбачено виключень щодо її застосування до працівників Міністерства оборони України, які займали цивільні посади та були прийняті в подальшому на військову службу за контрактом під час дії особливого періоду. Що ж до вимоги ОСОБА_1 про стягнення з військової частини НОМЕР_1 на його користь середнього заробітку за період з 01 по 18 липня 2022 року у сумі 13 512, 66 грн. з урахуванням відповідних зборів та податків, то відмовляючи в її задоволенні суд першої інстанції встановив, що у липні 2022 року відповідачем було нараховано позивачу середню заробітну плату у вказаному розмірі та фактично виплачено 10877,69 грн. Апеляційна скарга позивача на містить обґрунтування щодо помилковості таких висновків суду першої інстанції. Підсумовуючи викладене колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 . Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому підстав для задоволення апеляційної скарги позивача та скасування рішення суду першої інстанції колегія суддів не вбачає. Оскільки судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та постановлено судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому, відповідно до ст.316 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін. Враховуючи, що дана справа правомірно віднесена судом першої інстанції до категорії незначної складності та розглядалась за правилами спрощеного провадження, тому постанова суду апеляційної інстанції, відповідно до ч.5 ст.328 КАС України, в касаційному порядку оскарженню не підлягає. Керуючись ст.ст. 308, 311, п.1 ч.1 ст.315, ст.ст. 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 31 грудня 2024 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України. Повний текст судового рішення виготовлений 28 березня 2025 року. Головуючий: І.Г. Ступакова Судді: А.І. Бітов О.В. Лук`янчук