Постанова Дніпровський апеляційний суд № 201/3211/24

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/1740/25 Справа № 201/3211/24 Суддя у 1-й інстанції - Ткаченко Н. В. Суддя у 2-й інстанції - Халаджи О. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 березня 2025 року м. Дніпро Дніпровський апеляційний суд у складі: головуючого - судді Халаджи О. В. суддів: Агєєва О.В., Космачевської Т.В., секретар Піменова М.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 жовтня 2024 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради про визнання протиправною відмови у приватизації та зобов`язання вчинити певні дії (суддя першої інстанції Ткаченко Н.В.), В С Т А Н О В И В: У березні 2024 року ОСОБА_1 звернулась до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська з позовом до Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради про визнання протиправною відмови у приватизації та зобов`язання вчинити певні дії, в якому просила визнати протиправною відмову відповідача у реалізації позивачкою права на приватизацію квартири АДРЕСА_1 , а також зобов`язати відповідача провести дії по приватизації квартири АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_1 на підставі Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 жовтня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради про визнання протиправною відмови у приватизації та зобов`язання вчинити певні дії відмовлено. Із вказаним рішенням суду не погодилась ОСОБА_1 , та через свого представника ОСОБА_2 , подала апеляційну скаргу, в якій зазначила, що воно ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, а також без належного з`ясування обставин справи. Скаргу мотивує тим, що представник позивача зверталася до Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради, до Дніпровської міської ради із адвокатським запитом в яких просила надати інформацію про те, чи має статус службового житла квартира АДРЕСА_1 , надати належним чином засвідчену копію рішення органу місцевого самоврядування про надання статусу службового житла квартирі АДРЕСА_1 . І від Департаменту, і від Ради отримали ідентичні відповіді про те, що в них відсутня інформація щодо включення до числа службових квартири АДРЕСА_1 . Наголошує на тому, що позивач не могла надати органу приватизації копію ордеру на вселення в приміщення, оскільки така копія в неї не зберігалась. Зазначає, що родина в складі ОСОБА_3 , його дружини ОСОБА_4 , та їх дітей: ОСОБА_5 та моєї матері ОСОБА_6 заселися в квартиру АДРЕСА_1 на підставі ордеру від 11.07.1991 року, оригінал якого був зданий до житлово-експлуатаційної організації - КВ ЖРЕП Жовтневого району, яке з березня 2013 року знаходиться в процедурі банкрутства. ОСОБА_2 просила рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 жовтня 2024 року скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. Відзив на апеляційну скаргу не надходив. ОСОБА_2 у судовому засіданні підтримала доводи апеляційної скарги, просила задовольнити її у повному обсязі. Інші учасники справи у судове засідання не з`явились, про час, дату та місце розгляду справи були повідомленні належним чином. Згідно із ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступного. Згідно ч.1 ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судом першої інстанції встановлено, що батьками позивачки є ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , батьками її матері є ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (а.с. № 9, 10). Позивачка стверджує, що зі свого народження ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) вона зі своєю матір`ю проживала за адресою: АДРЕСА_1 . Документально підтверджено, що з 09.07.2015р. за цією адресою зареєстроване місце проживання позивачки (а.с. № 11). Наразі за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані та проживають: позивачка, її мати, її бабуся та дядько ( ОСОБА_5 ) (а.с. № 14). Зазначена квартира була надана в користування діду позивачки - ОСОБА_3 за рішенням виконкому Жовтневої районної ради народних депутатів м. Дніпропетровська від 09.07.1991р. № 737, квартира надана на склад сім`ї 4 особи ( ОСОБА_3 , його дружина - ОСОБА_4 та двоє їх дітей: ОСОБА_5 та мати позивачки - ОСОБА_8 ) (а.с. № 15). За твердженнями позивачки вона набула права користування зазначеним житлом в законний спосіб, а саме відповідно до положень ст. 29 ЦК України, яка визначає місце проживання дитини у віці до 14 років, бо вона проживає у спірній квартирі від дня народження ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ). 13.10.2023р. (зареєстровано 30.10.2023р.) позивачка звернулася до Департаменту житлового господарства ДМР з приводу приватизації квартири АДРЕСА_1 (а.с. № 8), втім листом від 02.11.2023р. за № 3/16-8268 на своє звернення отримала відповідь про відмову у реалізації свого права на приватизацію, оскільки ця квартира має статус службового житла, а отже відповідно до п.2 ст. 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» не підлягає приватизації (а.с. № 36). Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог. Апеляційний суд погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції. Відповідно до п.2 ч.2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» не підлягають приватизації квартири, які віднесені в установленому порядку до числа службових. Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» визначена відповідна процедура здійснення передачі квартир державного та комунального житлового фонду у власність громадян, яка здійснюється лише уповноваженими на те органами, до числа яких суд не належить. Положеннями ч. 1 ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» законодавчо визначено об`єкти приватизації. А саме до об`єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції), кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів (будинки), які використовуються громадянами на умовах найму. Частиною 2 ст. 8 визначені об`єкти, які не підлягають приватизації, а саме: не підлягають приватизації: квартири-музеї; квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, розташовані на територіях закритих військових поселень, підприємств, установ та організацій, природних та біосферних заповідників, національних парків, ботанічних садів, дендрологічних, зоологічних, регіональних ландшафтних парків, парків-пам`яток садово-паркового мистецтва, історико-культурних заповідників, музеїв; квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, що перебувають в аварійному стані (в яких неможливо забезпечити безпечне проживання людей; квартири (кімнати, будинки), віднесені у встановленому порядку до числа службових, а також квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, розташовані в зоні безумовного (обов`язкового) відселення, забрудненій внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. Згідно з ч. 1 ст. 345 ЦК України фізична особа або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна, що є в комунальній власності. Приватизація здійснюється у порядку, встановленому Законом. Обов`язок органів державної влади, їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України проголошений ч. 2 ст. 19 Конституції України. Зі змісту ч. 1 ст. 118 ЖК Української РСР вбачається, що лише після вирішення питання про зняття із даного житла статусу службового воно може бути приватизоване. В свою чергу, згідно п.6 жиле приміщення виключається з числа службових, якщо відпала потреба в такому його використанні, а також у випадках, коли в установленому порядку воно виключено з числа жилих. Сам по собі факт проживання в службових жилих приміщеннях робітників і службовців, які припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадян, яких виключено з членів колгоспу, або тих, які вийшли з колгоспу за власним бажанням, не є підставою для виключення цих приміщень з числа службових. Відповідно до статті 118 ЖК Української РСР службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири. Згідно із частиною другою статті 121 ЖК Української РСР службові жилі приміщення надаються за рішенням адміністрації підприємства, установи, організації, правління колгоспу, органу управління іншої кооперативної та іншої громадської організації. Особливість набуття права користування службовим житлом на підставі ордеру полягає у тому, що воно надається у зв`язку з характером трудових відносин особи з володільцем такого, а тому особа, яка користується службовим житлом, усвідомлює, що після припинення її правовідносин з роботодавцем вона зобов`язана звільнити надане ним житлове приміщення. Такі самі висновки містить постанова Верховного Суду від 04.03.2020р. у справі № 636/1514/19 та від 15.07.2020р. у справі № 636/1527/19. Рішенням міської ради від 24.07.2013р. N 23/37 «Про регулювання деяких питань, пов`язаних з комунальною власністю територіальної громади міста» (зі змінами), затверджено Положення про облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов, розподіл та надання їм житлових приміщень (далі - Положення), регламентуються питання включення та виключення жилих приміщень із числа службових, затвердження списків на заселення жилих приміщень, у тому числі службових, надання жилих приміщень, видачі ордерів. Відповідно до додатка 4 Положення, для розгляду питання щодо можливості виключення жилого приміщення з числа службових жилих приміщень подається клопотання підприємства, установи, організації, за якими було закріплене службове приміщення, про виключення його з числа службових, із зазначенням підстави для виключення (відпала потреба у використанні житла як службового); для жилих приміщень, які є державною власністю - згода уповноваженого органу (наказ, протокол) до Дніпровської міської ради. Тобто, відповідно до даних пунктів необхідною умовою для подання клопотання щодо виключення жилого приміщення з числа службових, перш за все є з`ясування у власника майна (оскільки статтею 319 ЦК України визначено, що лише власник мас право вчиняти стосовно свого майна будь-які дії), чи відпала потреба у використанні такого приміщення, адже подання клопотання щодо виключення з числа службового до відповідного органу означатиме, відмову від даного майна. Статтею 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передбачено, що приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на те органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд. Згідно з частиною третьою статті 9 ЖК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом. Приватизація здійснюється шляхом безоплатної передачі громадянам квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках з розрахунку санітарної норми 21 кв.м. загальної площі на наймача і кожного члена його сім`ї та додатково 10 квадратних метрів на сім`ю (стаття 3 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»). Положеннями абзацу другого частини першої статті 5 вказаного Закону визначено, що до членів сім`ї наймача включаються лише громадяни, які постійно проживають в квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло. Відповідно до пункту 4 Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затвердженого наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16.12.2009р. N 396, передача займаних квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках, кімнат у комунальних квартирах здійснюється в приватну (спільну сумісну, спільну часткову) власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають у цих квартирах (будинках), жилих приміщеннях у гуртожитку, кімнатах у комунальній квартирі, у тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов`язковим визначенням уповноваженого власника. Верховним Судом України у постанові по справі N 6-125цс12 від 30.01.2013р. зроблено наступний правовий висновок: «Виходячи з аналізу змісту Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» у поєднанні з нормами ст. ст. 1, 6, 9, 61, 65, 65-1 ЖК України, ст. 29 ЦК України місцем постійного проживання особи є жиле приміщення, в якому особа постійно проживає, має передбачені ст. 64 ЖК України права користування цим приміщенням і на яке за особою зберігається це право і при тимчасовій відсутності, а відтак і право на приватизацію разом з іншими членами сім`ї». Аналогічну норму містить пункт 4 Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженого наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16.12.2009р. №

396. При цьому пунктами 18, 19 цього Положення визначено порядок підтвердження факту постійного проживання особи в жилому приміщенні - у довідці про склад сім`ї, що подається особою в числі інших документів до органу приватизацій, зазначаються члени сім`ї наймача, які водночас і прописані, і мешкають разом з ним, а також тимчасово відсутні особи, за якими зберігається право на житло. Якщо особа не є наймачем квартири, для її участі у приватизації цієї квартири є необхідною наявність двох умов:1) статус члена сім`ї наймача; 2) постійне проживання у цій квартирі або збереження за цією особо права на житло. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Відповідно до приписів ст.ст. 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Положеннями ст.ст. 77, 78 ЦПК України щодо належності та допустимості доказів передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Суд не приймає до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Відповідно до ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. З матеріалів справи вбачається, що спірна квартира віднесена до числа службового житла, що підтверджується архівним витягом рішення виконавчого комітету Жовтневої районної Ради народних депутатів від 09.07.1991р. № 737 «Об утверджении совместных решений администраций и профкомов и списков предприятий, учреждений и организаций на предоставление жилой площади гражданам, состоящим на квартирном учете по месту работы» (мовою оригіналу), з якого вбачається що ОСОБА_3 на склад сім`ї виділено службову квартиру АДРЕСА_1 (а.с. № 15). Колегія суддів вважає, що лише після вирішення в установленому порядку питання про виключення житла зі складу службового, таке житло може бути об`єктом приватизації на умовах і в порядку, передбаченому Законом "Про приватизацію державного житлового фонду", однак позивачкою належних доказів щодо виключення спірної квартири зі статусу службового житла не надано, а тому апеляційний суд вважає, що місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку відмовивши у задоволенні позову. Також слід наголосити на ому, що факт наявності або відсутності у позивача ордера на спірне житлове приміщення правого значення не має, оскільки, як встановлено судом, спірна квартира віднесена до службового житла, а тому до скасування у встановленого законом порядку такого правового статусу житла, за приписами Закону, не може бути об`єктом приватизації. Отже, враховуючи зазначене, апеляційний суд вважає, що судом першої інстанції було ухвалено рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права, оскільки, позивачкою не надано належних доказів виключення квартири зі статусу службового житла. За таких обставин, апеляційний суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення ухвалено з дотримання всіх норм права, судом першої інстанції під час розгляду справи було Висновки місцевого суду відповідають обставинам справи, узгоджуються з нормами матеріального та процесуального права, які судом застосовані правильно, а доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, а тому підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні. Позивачем належним чином не спростовано наведені у даному рішенні обставини, а тому апеляційний суд вважає, що районний суд дійшов обґрунтованого висновку відмовивши у задоволенні позову. Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування районним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а лише зводяться до переоцінки доказів. Проте відповідно до вимог ст.89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (справа "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року). Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", N 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року)., Колегія суддів перевірила доводи апеляційної скарги на предмет законності судового рішення виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судом норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин у справі, оскільки доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції і не дають підстав вважати, що судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін. Керуючись статтями 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 жовтня 2024 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Судді: О.В. Халаджи О.В. Агєєв Т.В. Космачевська Повний текст судового рішення складено 26 березня 2025 року. Головуючий-суддя О.В. Халаджи