Постанова 4854 № 420/6553/24

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 26 березня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/6553/24 Головуючий І інстанції: Тарасишина О.М.. П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді - Осіпова Ю.В., суддів - Коваля М.П., Скрипченка В.О., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) Державної прикордонної служби України на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22 травня 2024 року (м.Одеса, дата складання повного тексту судового рішення - 22.05.2024р.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) Державної прикордонної служби України про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії, В С Т А Н О В И В: 28.02.2024р. ОСОБА_1 звернулася до Одеського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просила суд: - визнати протиправними дії відповідача щодо несвоєчасного розрахунку на день виключення зі списків особового складу та усіх видів забезпечення із списків особового складу та усіх видів забезпечення з нею у зв`язку із звільненням з військової служби; - зобов`язати відповідача сплатити на її користь середнє грошове забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку за період з 29.12.2023р. по 14.02.2024р. включно у відповідності до «Порядку обчислення середньої заробітної плати» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995р. №100). В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначила про те, що відповідач здійснив виплату (доплату) належного їй розміру грошового забезпечення з порушенням строків його виплати. Разом із тим, у відповідності до ст.117 КЗпП України, у разі невиплати з вини уповноваженого органу належних звільненому працівнику сум у строки, зазначені у ст.116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір, підприємство, установа, організація повинна виплатити працівникові середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Таким чином, як стверджує позивач, він має право на отримання від відповідача середнього заробітку за час затримки виплати коштів (до дня фактичного розрахунку). Однак, відповідач зазначеної вище виплати не здійснив, що слугувало підставою для звернення позивача до суду з даним адміністративним позовом. Відповідач надав до суду 1-ї інстанції письмові відзиви, в якому позовні вимоги не визнав та просив відмовити в їх задоволенні. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 22 травня 2024 року (ухваленим в порядку спрощеного (письмового) провадження) адміністративний позов ОСОБА_1 - задоволено. Визнано протиправними дії відповідача стосовно несвоєчасного розрахунку на день виключення із списків особового складу та усіх видів забезпечення із списків особового складу та усіх видів забезпечення з ОСОБА_1 у зв`язку із звільненням з військової служби. Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 виплатити на користь ОСОБА_1 її середнє грошове забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку за період з 29.12.2023р. по 14.02.2024р. включно у відповідності до «Порядку обчислення середньої заробітної плати» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995р. №100). Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, відповідач 21.06.2024р. подав апеляційну скаргу, в якій зазначив про те, що судом, при винесенні даного судового рішення, було порушено норми матеріального та процесуального права, просив скасувати Одеського окружного адміністративного суду від 22.05.2024р. та прийняти нове, яким позовні вимоги ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Зокрема, відповідач, посилаючись на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26.06.2019р. у справі №761/9584/15, звернув увагу на необхідності застосування до спірних правовідносин критеріїв зменшення розміру відшкодування, що підлягає стягненню на користь позивача у даній справі. 09.07.2024р. матеріали справи надійшли до П`ятого апеляційного адміністративного суду. Ухвалами П`ятого апеляційного адміністративного суду від 19.07.2024р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 та призначено справу до розгляду в порядку письмового провадження. Позивач, належним чином повідомлена про розгляд справи, правом на апеляційне оскарження вказаного судового рішення та, зокрема, подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалася. Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України апеляційні скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, можуть бути розглянуті судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження. Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.308 КАС України). Розглянувши матеріали даної справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційних скарг, колегія суддів доходить наступних висновків. Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи. Позивач - майстер-сержант ОСОБА_1 проходила військову службу у ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) Держприкордонслужби та на даний час виключена зі списків особового складу і знята з усіх видів забезпечення. Станом на день прийняття наказу від 28.12.2023р. №761-ос про виключення позивача зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 , відповідачем не проведено з позивачем розрахунків щодо виплати грошової компенсації за неотримане речове майно. 13.02.2024р. компенсація за неотримане речове майно від Військової частини НОМЕР_1 надійшла на особистий банківський рахунок позивача у розмірі 82 373,08 грн. Вважаючи, що відповідачем у день її звільнення не було проведено остаточний розрахунок, у зв`язку із чим виникли підстави для виплати середнього грошового забезпечення за весь час такої затримки, позивач звернулася до суду з даним позовом. Вирішуючи справу по суті та повністю задовольняючи позов, суд першої інстанції, виходячи із принципів чинного законодавства, дійшов висновку, що середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні необхідно стягнути на корить ОСОБА_1 за період 29.12.2023р. по 14.02.2024р. включно відповідно до «Порядку обчислення середньої заробітної плати» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995р. №100). Однак, колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали даної справи та наявні у них докази, не в повній мірі погоджується із такими висновками суду 1-ї інстанції та вважає їх частково необґрунтованими, з огляду на наступне. Частиною 2 ст.19 Конституції України регламентовано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Стаття 43 Конституції України закріплює право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Аналогічні положення фактично містяться і в ч.1 ст.2 КЗпП України. Згідно з ч.ч.2-4 ст.9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991р. №2011-XII, порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України. До складу грошового забезпечення входять посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Відповідно до п.242 «Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних України» (затв. Указом Президента України від 10.12.2008р. за №1153/2008), особа, звільнена із військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини. За приписами ст.1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» від 01.07.1949р. №95, ратифікованої Україною 30.06.1961р., незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано. Статтею 12 Конвенції встановлено те, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту. У спірних правовідносинах повинні застосовуватись не лише норми спеціального законодавства, але й трудового. За змістом рішення Конституційного Суду України від 07.05.2002р. за № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб), при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми КЗпП України, у якому визначені основні трудові права працівників. Висновок відносно необхідності застосування положень КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців також неодноразово викладався і Верховним Судом, зокрема, у постановах від 30.04.2020р. у справі №140/2006/19, від 16.07.2020р. у справі №400/2884/18, від 04.09.2020р. у справі №120/2005/19-а, від 31.03.2021р. у справі №340/970/20, від 13.10.2021р. у справі №580/1790/20, від 21.10.2021р. у справі №640/14764/20, від 26.01.2022р. у справі №240/12167/20 та інших. Відповідно до ст.116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму. Статтею 117 КЗпП України у редакції, що була чинна до 19.07.2022р., передбачено те, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або ж уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Як передбачено ст.117 КЗпП України у редакції, що набула чинності після 19.07.2022р., у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені ст.116 Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті. Вирішуючи спірні правовідносини, варто наголосити, що в силу вищенаведених законодавчих норм, обов`язок роботодавця перед колишнім працівником відносно своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. Як наслідок, оскільки відповідачем не проведено з позивачем при звільнення з військової служби остаточний розрахунок, то останній набув право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Так, як уже неодноразово зазначалося, спірні правовідносини виникли у зв`язку з тим, що станом на день виключення позивача зі списків особового складу та всіх видів забезпечення відповідач не провів з нею розрахунку у повному обсязі (виплати грошової компенсації за неотримане речове майно). Оскаржуючи рішення суду 1-ї інстанції відповідач у своїй апеляційній скарзі, зокрема, посилався на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у справі №761/9584/15-ц. Колегія суддів зауважує, що у своїй постанові Велика Палата Верховного Суду, з-поміж іншого, зазначила, що ст.116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, визначені ст.117 КЗпП України, відповідно до якої, в разі невиплати з вини власника або ж уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо ж спір було вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Вказаними нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає визначена ст.117 КЗпП України відповідальність. Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст.117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому, оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач. За змістом ч.1 ст.117 КЗпП України, обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності. Так, ч.1 ст.117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником. При цьому, ч.2 цієї статті стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору. Якщо між роботодавцем і колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в ч.1 ст.117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення. Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця. Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, визначене ст.117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення. З огляду на вказані мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст.117 КЗпП України, враховуючи, зокрема: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Водночас, з огляду на наведене, колегія суддів зауважує, що правовий підхід Великої Палати Верховного Суду до застосування ст.117 КЗпП України в окресленому контексті наразі не відповідає правовому регулюванню, яке підлягає застосуванню до спірних правовідносин у цій справі. Судова колегія зазначає, що питання про застосування приписів ст.117 КЗпП України у вимірі правовідносин, подібних до тих, які розглядаються в цій справі, не завжди мало однакову правову оцінку суду касаційної інстанції. Варто наголосити на тому, що правова позиція суду першочергово повинна ґрунтуватись на нормативному регулюванні спірних правовідносин, зміна якого може вплинути на те, яким чином її застосовувати до правовідносин, які виникли після цієї зміни. Зазначене застереження у контексті цієї справи зумовлене тим, що з 19.07.2022р. ст.117 КЗпП України діє у редакції, викладеній згідно із Законом №2352-ІХ. Відповідно до ст.117 КЗпП України у чинній її редакції, час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями. У той же час, правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26.06.2019р. у справі №761/9584/15, а також деякі висновки Верховного Суду, які відповідач взяв до уваги при оскарженні рішення суду першої інстанції, викладено відносно положень ст.117 КЗпП України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом №2352-ІХ. Наведений у цих постановах підхід щодо критеріїв (способів) зміни суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, був побудований із урахуванням, зокрема, того, що оплаті середнім заробітком підлягав саме весь час затримки по день фактичного розрахунку, оскільки на той час ст.117 КЗпП України не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні. Втім, з 19.07.2022р. ст.117 КЗпП України діє та підлягає застосуванню у редакції, викладеній згідно із Законом №2352-ІХ. Аналогічний висновок висловлено, зокрема, у постанові від 28.06.2023р. у справі №380/19103/22 Верховного Суду і колегія суддів вважає його застосовним до спірних правовідносин. За цих обставин, колегія суддів резюмує, що підхід щодо критеріїв зменшення суми середнього заробітку, що підлягає стягненню у зв`язку з затримкою розрахунку при звільненні, був побудований із урахуванням, зокрема, того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку. Іншими словами, положення ст.117 КЗпП України до 19.07.2022р. підлягали застосуванню в редакції, які не обмежували періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні. Однак, у межах цієї справи підлягають врахуванню норми ст.117 КЗпП України у редакції, що діє з 19.07.2022р. (у редакції Закону №2352-ІХ) і до цього періоду вказані вище висновки Великої Палати Верховного Суду не є застосовними. Аналогічний правовий висновок висловлено Верховним Судом в постановах від 30.11.2023р. у справі №380/19103/22, від 29.01.2024р. у справі №560/9586/22, а також від 16.05.2024р. у справі №420/11918/23. Що ж до розміру стягнення середнього заробітку за час такої затримки, який безпідставно не був обрахований судом 1-ї інстанції, то судова колегія зазначає наступне. Згідно з п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» від 24.12.1999р. №13, суд зобов`язаний навести в рішенні конкретні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню, задовольняючи позовні вимоги про оплату праці. Так, п.2 «Порядку обчислення середньої заробітної плати» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995р. №100) визначено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку із навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. За п.8 цього Порядку, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Разом із тим, варто наголосити, що відповідно до п.7 «Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам» (затв. наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018р. за №260), середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата. Згідно з наявними у матеріалах справи доказами, розмір грошового забезпечення позивача за два місяці перед звільненням складає за жовтень 2023р. - 26966,40 грн. та листопад 2023р. - 26934,14 грн. Таким чином, колегія суддів вважає, що середньоденний заробіток ОСОБА_1 має бути розрахований саме з кількості календарних днів у вказаних місяцях і складати - 883,62 грн. (грошове забезпечення за жовтень-листопад 2023р. (два місяці перед звільненням) - 53900,54/61 (кількість календарних днів за вказаний період). Як наслідок, з огляду на наведені висновки суду апеляційної інстанції та окреслені позивачем межі позовних вимог, період затримки розрахунку при її звільненні з 29.12.2023р. (наступний день після виключення зі списків особового складу) та по 12.02.2024р. (останній день затримки перед днем виплати) включно складає - 46 днів. А тому, з урахуванням розрахованого розміру середньоденного заробітку, середній заробіток за даний період складає - 40646,52 грн. (883,62 грн. х 46 днів). Відповідно до ч.1 ст.2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Аналізуючи обставини справи в їх сукупності та норми чинного законодавства, колегія суддів в цілому погоджується з висновками суду першої інстанції про необхідність стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні ОСОБА_1 з військової служби, однак вважає, що вказаний розрахунок варто проводити виходячи із середньоденного розміру грошового забезпечення, визначеного шляхом ділення відповідної суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю, на кількість календарних днів місяців, за який здійснювалася така виплата. Відповідно, отримана сума становить саме - 40646,52 грн., чого безпідставно не встановив суд 1-ї інстанції. Отже, доводи апеляційної скарги відповідача частково знайшли своє підтвердження, в той час як позивач жодних аргументів на підтримання висновків суду 1-ї інстанції чи спростування доводів відповідача у справі не висловив. Відповідно до ч.1 ст.2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Слід також зазначити про те, що за правилами ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Згідно з ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти позову, що, у свою чергу, не було відповідним чином реалізовано апелянтом при розгляді справи в судах 1-ї та 2-ї інстанцій. У силу вимог п.2 ч.1 ст.315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право змінити судове рішення. Як передбачено ч.1 ст.317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду 1-ї інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або ж зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Згідно з ч.4 ст.317 КАС України, зміна судового рішення може полягати в доповненні або ж зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Підсумовуючи вищевикладене колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно встановив обставини справи та надав їм юридичну оцінку, разом із тим обрав неналежний спосіб відновлення порушеного права (без дотримання справедливого балансу між правами та інтересами сторін цієї справи), що є підставою для часткової зміни резолютивної рішення суду 1-ї інстанції. Керуючись ст.ст.308,311,315,317,321,322,325,329 КАС України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) - задовольнити частково. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22 травня 2024 року - змінити та викласти абзац 3 його резолютивної частини в наступній редакції: «Зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_2 (Військова частина НОМЕР_1 ) нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 29.12.2023 року по 12.02.2024 року включно у сумі 40646,52 грн. (сорок тисяч шістсот сорок шість гривень 52 копійки)». В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22 травня 2024 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови виготовлено: 26.03.2025р. Головуючий у справі суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов Судді: М.П. Коваль В.О. Скрипченко