Ухвала КГС ВС № 924/1024/23

УХВАЛА 18 березня 2025 року м. Київ cправа № 924/1024/23 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н. О., Мачульський Г. М. за участю секретаря судового засідання Амірханяна Р. К., та представників: позивача - не з`явився, відповідача - Демчук Л. Г.(в режимі відеоконференції), розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу Релігійної організації "Управління Хмельницької єпархії Української Православної Церкви" на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 18.11.2024 та рішення Господарського суду Хмельницької області від 28.02.2024 у справі № 924/1024/23 за позовом Релігійної організації "Управління Хмельницької єпархії Української Православної Церкви" до Хмельницької міської ради про визнання незаконним і скасування рішення В С Т А Н О В И В: Релігійна організація "Управління Хмельницької єпархії Української Православної Церкви" (далі - РО "Управління Хмельницької єпархії Української Православної Церкви"; позивач) звернулася до господарського суду із позовом про визнання незаконним і скасування рішення позачергової двадцять шостої сесії Хмельницької міської ради (далі - Міськрада; відповідач) від 04.04.2023 № 1 щодо припинення їй права постійного користування на земельну ділянку прощею 0,64 га з кадастровим номером 6810100000:01:008:0560 на вул. Володимирська, 113, м. Хмельницький. Позов обґрунтований тим, що відповідач безпідставно припинив право постійного користування позивача спірною земельною ділянкою, чим порушив його права і вимоги законодавства. Рішенням Господарського суду Хмельницької області від 28.02.2024 (суддя - Крамар С. І.), залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 18.11.2024 (головуючий суддя - Філіпова Т. Л., судді - Маціщук А. В., Василишин А. Р.), у задоволенні позову відмовлено. Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що РО "Управління Хмельницької єпархії Української Православної Церкви" створена 12.08.1991, про що свідчить її Статут і витяг із Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Позивачу у постійне користування було надано земельну ділянку площею 0,64 га з кадастровим номером 6810100000:01:008:0560 із цільовим призначенням "для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій" за адресою: вул. Володимирська, 113, м. Хмельницький. Рішенням Міськради від 04.04.2023 № 1 припинено Управлінню Хмельницької єпархії Української Православної Церкви право постійного користування земельною ділянкою площею 0,64 га з кадастровим номером 6810100000:17:008:0560 на вул. Володимирська, 113, м. Хмельницький. Суди зазначили, що на земельній ділянці на вул. Володимирська, 113, м. Хмельницький знаходиться приміщення Хмельницького Свято-Покровського кафедрального собору, власником якого є Хмельницький Свято-Покровський кафедральний собор УПЦ, який був перейменований в РО "Хмельницький Свято-Покровський кафедральний собор Православної Церкви України", що вбачається із відомостей із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. В подальшому рішенням Міськради від 22.06.2023 № 3 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо поділу на - земельну ділянку площею 3 858 кв. м з кадастровим номером 6810100000:01:008:1038 та земельну ділянку площею 2 589 кв. м з кадастровим номером 6810100000:01:008:1037. Рішенням Міськради від 22.06.2023 № 7 земельну ділянку площею 3 858 кв. м з кадастровим номером 6810100000:01:008:1038, на якій знаходиться приміщення собору, надано в постійне користування - РО "Хмельницький Свято-Покровський кафедральний собор Православної Церкви України". Зазначене речове право зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 15.08.2023. Суди зазначили, що земельна ділянка площею 2 589 кв. м з кадастровим номером 6810100000:01:008:1037, на якій перебуває приміщення Управління Хмельницької єпархії, перебуває в запасі міста. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, виходили з того, що позивач у встановлений строк не вніс змін, передбачених чинним законодавством, до своєї офіційної назви і не подав відповідні зміни до статуту (положення) для державної реєстрації. На думку судів попередніх інстанцій, за наведених вище обставин, позивач не є релігійною організацією в розумінні п. "в" ч. 2 ст. 92 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) і не може вважатися суб`єктом права постійного користування спірною земельною ділянкою та, що відсутні підстав для визнання незаконним і скасування оспорюваного рішення Міськради. Не погоджуючись із ухваленими у справі судовими рішеннями, РО "Управління Хмельницької єпархії Української Православної Церкви" звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити. У касаційній скарзі скаржник посилається на п. 3 ч. 2 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) та зазначає про те, що відсутній висновок Верховного Суду щодо позбавлення юридичної особи правосуб`єктності у вигляді набутого у встановленому законом порядку права постійного користування земельною ділянкою за відсутності підстав, встановлених законом, зокрема, ст. ст. 141-143 ЗК України. Посилається у касаційній скарзі на таке: суди попередніх інстанцій неправильно застосували ст. ст. 13, 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), ст. ст. 92, 141, 142, 143, 152 ЗК України, ст. ст. 7, 12, 13, 16 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", норми Закону України "Про внесення зміни до ст. 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України" та порушили ст. ст. 55, 124 Конституції України, ст. ст. 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. ст. 5, 42, 76, 78, 86, 236 ГПК України; що відсутні докази припинення діяльності та/або добровільної відмови Управління Хмельницької Єпархії УПЦ від права постійного користування спірною земельною ділянкою; не виконання вимог Закону України "Про внесення зміни до ст. 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України" не може мати наслідком унеможливлення господарської діяльності релігійної організації і позбавляти юридичну особу права постійного користування земельною ділянкою. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.02.2025 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою РО "Управління Хмельницької єпархії Української Православної Церкви" на вказані судові рішення з підстави, передбаченої п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 24.02.2025. У відзиві відповідач просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін як такі, що ухвалено відповідно до ст. 236 ГПК України. Позивач звернувся до Верховного Суду із відповіддю на відповідний відзив відповідача. У зв`язку із тимчасовою непрацездатністю судді Случа О. В. та участю судді Краснова Є.В. у засіданні Ради суддів України, за розпорядженням в. о. заступника керівника Апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 18.03.2025 № 32.2-01/441 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи № 924/1024/23. Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18.03.2025 касаційну скаргу РО "Управління Хмельницької єпархії Української Православної Церкви" на вказані судові рішення передано для розгляду колегії суддів у складі: Могил С. К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н. О., Мачульський Г. М. Заслухавши доповідь головуючого судді, пояснення представника відповідача, перевіривши наявність зазначеної у касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судового рішення (п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України), дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про закриття касаційного провадження з огляду на таке. Згідно із п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у п. п. 1, 4 ч. 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Зі змісту вказаної норми п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору. Верховний Суду у постанові від 22.10.2024 у справі № 914/1422/23 зазначив, що при касаційному оскарженні судових рішень з підстави, передбаченої п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити, зокрема, зазначення норми права щодо якої відсутній висновок її застосування із конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній та обґрунтувати необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи. Формування правового висновку не може ставитись у пряму залежність від обставин конкретної справи та зібраних у ній доказів і здійснюватися поза визначеними ст. 300 ГПК України межами розгляду справи судом касаційної інстанції. Надаючи оцінку доводам скаржника щодо наявності підстав для скасування оскаржуваних судових рішень з огляду на підставу касаційного оскарження, встановлену п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, колегія суддів зазначає таке. Верховний Суд неодноразово висновував висновок щодо оскарження релігійною організацією рішення органу місцевого самоврядування щодо припинення їй права постійного користування земельною ділянкою, зокрема, у постановах від 11.09.2024 у справах № 911/1476/23, № 917/1061/23, від 17.09.2024 у справах № 911/1472/23, № 911/1474/23, від 22.10.2024 у справах № 921/290/23, № 921/290/23, № 911/1406/23 та інших (див. також ухвалу Верховного Суду від 03.02.2025 у справі № 924/1026/23). Так, суд касаційної інстанції у цих постановах (серед іншого, у постанові від 22.10.2024 у справі № 921/290/23) зазначив про таке: "згідно з ч. ч. 1, 3 ст. 90 ЦК України юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму та назву. Найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності. Юридична особа може мати крім повного найменування скорочене найменування. Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься до Єдиного державного реєстру. Відповідно до ч. 1 ст. 16 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" (тут і далі - у відповідній редакції) найменування юридичної особи повинно містити інформацію про її організаційно-правову форму (крім державних органів, органів місцевого самоврядування, органів влади Автономної Республіки Крим, державних, комунальних організацій, закладів, установ, а також випадку, передбаченого абз. 2 цієї частини) та назву. Найменування релігійної організації може містити інформацію про її організаційно-правову форму виключно за бажанням такої юридичної особи. За змістом п. п. 1, 3-1, 3-2 ч. 2 ст. 9 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" в Єдиному державному реєстрі містяться такі відомості про юридичну особу, крім державних органів і органів місцевого самоврядування як юридичних осіб: найменування юридичної особи, у тому числі скорочене (за наявності); вид релігійної організації; віросповідна приналежність релігійної організації. Таким чином, така юридична особа як релігійна організація саме "повинна" мати своє найменування, а не "може" мати таке найменування, оскільки без найменування юридична особа взагалі не може існувати як суб`єкт права - учасник цивільних, господарських та інших відносин. Адже найменування юридичної особи ідентифікує її у вказаних правовідносинах та є засобом її індивідуалізації. Однак організаційно-правова форма в найменуванні релігійної організації може зазначатися лише за її бажанням. Відповідно до ч. ч. 7, 8 ст. 12 Закону України від 23.04.1991 № 987-ХІІ "Про свободу совісті та релігійні організації" (далі - Закон № 987-ХІІ) (в редакції Закону України від 20.12.2018 № 2662-VІІІ "Про внесення зміни до ст. 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України" (далі - Закон № 2662-VІІІ), чинній з 26.12.2018) релігійна організація (об`єднання), яка безпосередньо або як складова частина іншої релігійної організації (об`єднання) входить до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, зобов`язана у своїй повній назві, зазначеній у її статуті (положенні), відображати належність до релігійної організації (об`єднання) за межами України, до якої вона входить (частиною якої вона є), шляхом обов`язкового відтворення у своїй назві повної статутної назви такої релігійної організації (об`єднання) з можливим додаванням слів "в Україні" та/або позначення свого місця в структурі іноземної релігійної організації. Входження релігійної організації (об`єднання) до релігійної організації (об`єднання), зазначеної в частині сьомій цієї статті, визначається у разі наявності однієї з таких ознак: 1) у статуті (положенні) релігійної організації, що діє в Україні, містяться вказівки на входження до структури релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України; 2) у статуті (положенні) закордонної релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, містяться вказівки на входження до її структури релігійної організації (об`єднання), що діє на території України, а також на право прийняття статутними органами управління зазначеної закордонної релігійної організації (об`єднання) рішень з канонічних і організаційних питань, які є зобов`язуючими для релігійної організації (об`єднання), що діє на території України; 3) статутом (положенням) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, передбачене обов`язкове входження керівників (повноважних представників) релігійної організації (об`єднання), що діє на території України, до статутних органів управління зазначеної закордонної релігійної організації (об`єднання) з правом вирішального голосу. Водночас імперативною нормою п. 4 Перехідних та прикінцевих положень Закону № 2662-VІІІ передбачено, що у разі якщо протягом чотирьох місяців (для релігійних громад - дев`яти місяців) з дня набрання чинності цим Законом та/або набрання чинності законом, яким іноземна держава визнається такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, релігійна організація (об`єднання) не внесла передбачених законом змін до своєї офіційної назви та не подала відповідні зміни до свого статуту (положення) на реєстрацію, її статут (положення) втрачає чинність у частині, якою визначається повна офіційна назва релігійної організації (об`єднання). Отже, обов`язок релігійних організацій (об`єднань), які входять до офіційно опублікованого переліку релігійних організацій (див. п. 12 цієї постанови), внести зміни до свого статуту (положення) виникає відповідно до прямої вказівки ч. 7 ст. 12 Закону № 2662-VIII. Системний аналіз викладених правових норм надає підстави стверджувати, що встановлення відповідності Статуту (положення) релігійної організації ознакам за ч. ч. 7, 8 ст. 12 Закону № 987-ХІІ зумовлює обов`язок такої організації внести до нього відповідні зміни. Наслідком невиконання такого обов`язку протягом чотирьох місяців є втрата ним чинності в частині, якою визначається повна офіційна назва релігійної організації (аналогічний висновок викладено в п. 29 постанови Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11.12.2019 у справі № 640/4748/19). Верховний Суд звертає увагу на те, що відповідно до ч. 2 та абз. 1 ч. 6 ст. 11 ГПК України суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. Приписи Закону № 2662-VІІІ та ст. 12 Закону № 987-XII зі змінами, внесеними Законом № 2662-VIII, були перевірені Конституційним Судом України на предмет їх відповідності Конституції України. За наслідками конституційного контролю рішенням Конституційного Суду України від 27.12.2022 № 4-р/2022 (справа щодо повної назви релігійних організацій) Закон № 2662-VІІІ та ст. 12 Закону № 987-XII зі змінами, внесеними Законом № 2662-VIII, визнані такими, що відповідають Конституції України (п. 1 резолютивної частини). Так, Конституційний Суд України, розв`язуючи питання відповідності Конституції України зазначених приписів законів України, серед іншого виснував, що з аналізу норм ст. 90 ЦК України, ч. 3 ст. 8, ч. ч. 1, 5 ст. 12, ст. ст. 13, 14 Закону № 987-XII, ст. 16 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" від 15.05.2003 № 755-IV випливає, що Закон № 2662-VIII не запроваджує інакшого ставлення до певної релігійної організації (об`єднання), а уточнює загальні вимоги держави до здійснення реєстраційно-облікової діяльності релігійних організацій (об`єднань) у випадку підлеглості такої релігійної організації (об`єднання) керівним центрам (управлінням), що знаходяться в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину її території (абз. 2- 8 пп. 4.5 п. 4 мотивувальної частини). Тож орган конституційного контролю дійшов висновку, що приписи роз. I Закону № 2662-VIII у частині уточнення назви релігійних організацій (об`єднань) не порушують конституційного права на свободу світогляду і віросповідання (релігії), права на свободу об`єднання в громадські організації, а отже, права на підлеглість релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості (абз. 9 пп. 4.5 п. 4 мотивувальної частини). Конституційний Суд України, аналізуючи пояснювальну записку до проєкту Закону України про внесення змін до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України (реєстр. № 5309), ухваленого в подальшому як Закон № 2662-VIII, з`ясував, що його розроблено з метою забезпечення державної безпеки та суверенітету України, а також із метою забезпечення суспільства повною та достовірною інформацією. Тобто законодавець, унормовуючи порядок реєстраційно-облікової діяльності релігійних організацій (об`єднань), які підлеглі релігійним центрам (управлінням), які знаходяться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, керуючись приписами ч. 2 ст. 35, ч. 1 ст. 36, ч. 1 ст. 37 Конституції України, мав право застосувати обмеження у вигляді обов`язку таких релігійних організацій (об`єднань) уточнити свою назву в цій частині та відобразити повну назву в своїх установчих документах (абз. 2, 4 пп. 4.6 п. 4 мотивувальної частини). Відтак, Конституційний Суд України констатував правомірними, а отже, допустимими обмеження свободи світогляду і віросповідання (релігії) у поєднанні зі свободою об`єднання в громадські організації (у частині обов`язку уточнення назви релігійних організацій (об`єднань); орган конституційного контролю окремо зауважив, що його висновок про домірність застосованих заходів обумовлений також тим фактом, що ухвалення цього рішення відбувається в умовах введеного в Україні воєнного стану, під час боротьби Українського народу проти агресії російської федерації (див. абз. 6, 7 пп. 4.6 п. 4 мотивувальної частини). У цьому конституційному провадженні Конституційний Суд України дослідив твердження суб`єкта права на конституційне подання щодо невідповідності ч. 3 ст. 35, ч. 1 ст. 36 Конституції України у частині наділення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, повноваженнями проводити релігієзнавчу експертизу зареєстрованих статутів релігійних організацій (об`єднань). У цьому аспекті Конституційний Суд України зазначив, що Конституція України не містить приписів, які прямо або опосередковано забороняли б державі здійснювати релігієзнавчі експертизи статутів (положень) релігійних організацій (об`єднань). Із приписів ч. ч. 2, 3 ст. 35, ч. 1 ст. 36, ч. 1 ст. 37 Конституції України випливає, що державі належить перевіряти створювання політичних партій, громадських організацій та об`єднань на відповідність вимогам, що їх визначено Конституцією України. Одним із правомірних засобів такої перевірки є експертиза статутів політичних партій, громадських організацій та об`єднань, здійснювана відповідно до закону уповноваженими суб`єктами (абз. 2 пп. 4.7 п. 4 мотивувальної частини). Орган конституційної юрисдикції у зв`язку з цим вказав: "установлений п. 2 роз. II "Перехідні та прикінцеві положення" Закону № 2662-VIII порядок здійснення релігієзнавчої експертизи має на меті запобігти будь-яким зловживанням правом на свободу світогляду і віросповідання (релігії), забезпечити достовірне подання релігійними організаціями (об`єднаннями) відомостей про свою повну назву відповідно до вимог роз. I Закону № 2662-VIII. Таку мету Закону № 2662-VIII Конституційний Суд України вважає легітимною" (абз. 5 пп. 4.7 п. 4 мотивувальної частини). Також у конституційному поданні його автори стверджували, що "держава не може позбавляти чинності статут (положення) релігійної організації (об`єднання), яка не внесла угодні державі зміни, як це передбачено оспорюваним Законом № 2662-VIII" (перше речення абз. 1 пп. 4.8 п. 4 мотивувальної частини). Конституційний Суд України визнав таке твердження юридично безпідставним і наголосив, що ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань (перше речення ч. 4 ст. 35 Конституції України), зазначене стосується й релігійних організацій (об`єднань), які за змістом ч. 10 ст. 5 Закону № 987-XII зобов`язані додержуватися вимог чинного законодавства, тому такий підхід законодавця до врегулювання питання юридичної відповідальності релігійної організації (об`єднання) за відмову виконати свій обов`язок та уточнити у своїй повній офіційній назві свою належність до іноземної організації як її структурної частини, на думку Конституційного Суду України, є виправданим (речення 2 абз. 1, абз. 2- 4 пп. 4.8 п. 4 мотивувальної частини). У зв`язку з цим Конституційний Суд України констатував, що припис п. 4 роз. II "Перехідні та прикінцеві положення" Закону № 2662-VIII не суперечить Конституції України. Окрім того, суб`єкт права на конституційне подання, посилаючись на припис ч. 1 ст. 8 Конституції України та, зокрема, на рішення Конституційного Суду України від 29.06.2010 № 17-рп/2010, пов`язав питання дотримання/недотримання процедури ухвалення Закону № 2662-VIII із принципом юридичної визначеності який, на його думку, "вимагає, щоб норми були чіткими і точними та спрямованими на забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишалися передбачуваними", а також, що "порушення законодавчої процедури стосується, зокрема, положення про передбачуваність ситуації, оскільки прийняття закону мало б не відбутись або закон мав би бути в іншій редакції якби законодавча процедура була дотримана" (див. 1 речення абз. 1 пп. 5.4 п. 5 мотивувальної частини). Утім, орган конституційного контролю, дослідивши порушене авторами конституційного подання питання, вказав, що приписи Закону № 2662-VIII є чіткими й однозначними, вони є передбачними за своїми наслідками, їх сформульовано з достатньою чіткістю та зрозумілістю, а саме так, що в релігійних організацій (об`єднань) немає перешкод, щоб відповідно до них упорядкувати свою поведінку. Отже, підстав для визнання Закону № 2662-VIII таким, що суперечить ст. 8 Конституції України, немає (абз. 2 пп. 5.4 п. 5 мотивувальної частини). Отже, Верховний Суд під час розгляду цієї справи бере до уваги той факт, що питання конституційності приписів Закону № 2662-VІІІ та ст. 12 Закону № 987-XII зі змінами, унесеними Законом № 2662-VIII, було всебічно досліджене Конституційним Судом України, який не встановив невідповідності вказаних норм законодавства Основному Закону України. Частиною 5 ст. 12 Закону № 987-ХІІ (в редакції, чинній з 26.12.2018) унормовано, що статут (положення) релігійної організації не повинен суперечити чинному законодавству. Наведене положення кореспондується як із нормою п. 8 ч. 1 ст. 28 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань", за змістом якої підставою для відмови в державній реєстрації є невідповідність найменування юридичної особи вимогам закону, так із вимогами ч. 1 ст. 15 Закону № 987-ХІІ, відповідно до яких у реєстрації статуту (положення) релігійної організації може бути відмовлено, якщо її статут (положення) або діяльність суперечать чинному законодавству. Відповідно до ч. 7 ст. 17 Закону № 987-ХІІ користування землею релігійні організації здійснюють у порядку, встановленому ЗК України та іншими законодавчими актами України. Земельні ділянки, що надаються релігійним організаціям у постійне користування для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності, забороняється використовувати для здійснення підприємницької діяльності. Згідно з ч. 1 та п. "в" ч. 2 ст. 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності. Водночас Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що п. 6 ст. 3 ЦК України закріплений принцип справедливості, добросовісності та розумності. Зазначений принцип включає, зокрема, обов`язок особи враховувати потреби інших осіб у цивільному обороті, проявляти розумну дбайливість та добросовісно вести переговори. Відсутність договірних відносин між сторонами до моменту укладення договору не означає, що на переддоговірній стадії сторони не несуть жодних обов`язків по відношенню одна до одної. Добросовісність та розумність належать до фундаментальних засад цивільного права (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України). Отже, і на переддоговірній стадії сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності. Прояви таких обов`язків та недобросовісної чи нерозумної поведінки є численними і не можуть бути визначені у вичерпний спосіб. Зокрема, недобросовісну поведінку може становити необґрунтоване припинення переговорів, пропозиція нерозумних умов, які завідомо є неприйнятними для контрагента, вступ у переговори без серйозних намірів (зокрема, з метою зірвати укладення договору з третьою особою, наприклад з конкурентом недобросовісної сторони переговорів), нерозкриття необхідної контрагенту інформації тощо (такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19 (п. 6.20), від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц (п. 37). Кожен суб`єкт цивільного права повинен виконувати свої обов`язки, якщо вони випливають із закону або звичаю (ст. 7 ЦК України). Для цього воля такого суб`єкта має формуватися таким чином, щоб його дії були правомірними. Якщо ж суб`єкт цивільного права не виконує свій обов`язок добровільно, хоча має юридичну та фактичну можливість його виконати, то це свідчить про дефект його волі. Зокрема, якщо суб`єкт цивільного права зобов`язаний виконати вимоги закону, який визнано конституційним, але протиправно не робить цього, то це свідчить про дефект волі такого суб`єкта. Спонукання такого суб`єкта до внесення відповідних змін до статуту не може полягати в його зобов`язанні або його представника чи органу (посадової особи) судом прийняти рішення про подання відповідних змін до свого статуту (положення) на державну реєстрацію тощо, бо обов`язок вчинити такі дії вже виник із закону. Якщо такий обов`язок не виконується, то додаткове покладення цього ж самого обов`язку судом, з одного боку, є неможливим, а з іншого - є неефективним, бо дефект волі стане на заваді виконанню такого обов`язку навіть у разі ухвалення відповідного судового рішення. Отже, виходячи із системного аналізу змісту положень п. 6 ст. 3 та ч. ч. 1, 3 ст. 90 ЦК України, п. "в" ч. 2 ст. 92 ЗК України, ст. ст. 12- 14, 17 Закону № 987-ХІІ, п. 4 Перехідних та прикінцевих положень Закону № 2662-VІІІ та ст. ст. 9, 16, 28 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань", в разі очевидної недобросовісної поведінки позивача, яка полягає в порушенні відповідною релігійною організацією обов`язку, покладеного на неї Законом № 2662-VІІІ (щодо внесення відповідних змін до статуту в установлений цим Законом строк), який визнано конституційним, право постійного землекористування такої організації може бути припинено органом місцевого самоврядування в зв`язку зі втратою постійним землекористувачем статусу релігійної організації, який (статус) на підставі п. "в" ч. 2 ст. 92 ЗК України надається виключно тим суб`єктам, чий статут (положення) зареєстровано у встановленому законом порядку, оскільки зумовлена невиконанням імперативних вимог Закону № 2662-VІІІ втрата чинності статутом релігійної організації в частині, в якій визначається повна офіційна назва такої організації, призводить до припинення господарської та інших видів діяльності релігійної організації. Адже в разі порушення вимог спеціального закону, який безпосередньо регулює статус і діяльність релігійних організацій, відповідна релігійна організація в розумінні п. "в" ч. 2 ст. 92 ЗК України не може вважатися такою, статут (положення) якої зареєстровано у встановленому законом порядку, тобто припиняє свою діяльність як учасник цивільних, господарських та інших відносин (без найменування юридична особа взагалі не може існувати як суб`єкт права), а тому втрачає як статус релігійної організації, так і статус суб`єкта права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності. Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 11.09.2024 у справі № 911/1476/23, від 11.09.2024 у справі № 917/1061/23, від 17.09.2024 у справі № 911/1472/23, від 17.09.2024 у справі № 911/1474/23. У справі № 921/290/23 суд апеляційної інстанції встановив, що необхідність приведення Статуту відповідно до вимог ч. 7 ст. 12 Закону № 987-ХІІ в порядку, визначеному ст. 14 цього Закону, позивачем не дотримано. В той же час зазначив, що невідповідність статуту релігійної організації вимогам ст. 12 Закону № 987-ХІІ свідчить про те, що статут відповідної релігійної організації не зареєстрований в установленому порядку, що свідчить про втрату правосуб`єктності у питаннях, врегульованих п. "в" ч. 2 ст. 92 ЗК України і є достатньою підставою для застосування положень п. "в" ч. 1 ст. 141 ЗК України. Звідси, висновок суду апеляційної інстанції щодо наслідків неприведення статуту релігійної організації у відповідність до вимог ст. 12 Закону № 987-ХІІ (який слугував однією із підстав для відмови в задоволенні позовних вимог) відповідає наведеному вище висновку щодо комплексного застосування положень п. 6 ст. 3 та ч. ч. 1, 3 ст. 90 ЦК України, п. "в" ч. 2 ст. 92 ЗК України, ст. ст. 12-14, 17 Закону № 987-ХІІ, п. 4 Перехідних та прикінцевих положень Закону № 2662-VІІІ та ст. ст. 9, 16, 28 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань". Отже, з вищенаведеного убачається, що Верховним Судом вже досліджувалося питання щодо застосування норм права, зокрема і ст. ст. 92, 141-143 ЗК України, у подібних правовідносинах, на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування яких посилається скаржника у касаційній скарзі (див. також ухвалу Верховного Суд від 03.02.2025 у справі № 924/1026/23). Частиною 1 ст. 8 Конституції України встановлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, складовою якого є "правова передбачуваність" та "правова визначеність". Принцип "правової визначеності" вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності як самих правових норм, так і того, як ці норми мають будуть застосовано судами у подібних правовідносинах. Верховний Суд неодноразово зазначав, що забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Здійснивши аналіз судових рішень, Верховний Суд зазначає, що вирішуючи спір у цій справі, господарські суди попередніх інстанцій застосували правові норми відповідно до наведених позиції Верховного Суду. Так, врахувавши їх, надавши оцінку наявним у матеріалах справи документам відповідно до ст. 86 ГПК України, встановивши, що позивач внаслідок свідомого ігнорування вимог законодавства, втратив свій статус релігійної організації, статут якої зареєстровано у встановленому законом порядку і відповідно до ст. 92 ЗК України не є суб`єктом права постійного користування спірною земельною ділянкою (не надавав до суду першої інстанції будь-яких документів щодо зміни та подання на реєстрацію змін до свого статуту, зокрема, передбачених ст. 12 Закону № 987-ХІІ), що, в свою чергу, свідчить про законність та обґрунтованість оспорюваного рішення, прийнятого Міськрадою на виконання положень Закону № 2662-VІІІ та рішення Конституційного Суду України від 27.12.2022 № 4-р/2022 у справі № 1-13/2019(374/19) (справа щодо повної назви релігійних організацій), відмовили у задоволенні цього позову. Стаття 296 ГПК України визначає підстави для закриття касаційного провадження. Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після його відкриття виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку). Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, не отримала підтвердження, колегія суддів дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою РО "Управління Хмельницької єпархії Української Православної Церкви" на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 18.11.2024 та рішення Господарського суду Хмельницької області від 28.02.2024 у справі № 924/1024/23 з огляду на п. 4 ч. 1 ст. 296 ГПК України. Інші доводи касаційної скарги підставами касаційного оскарження не обґрунтовані і, відповідно, Верховним Судом не розглядаються (див. постанову Верховного Суду від 29.05.2024 у справі № 910/2491/23). Судовий збір за подання касаційної скарги покладається на скаржника (узгоджується із ухвалою Верховного Суду від 11.04.2023 у справі № 918/279/22). Керуючись ст. ст. 234, 235, 296 ГПК України, Верховний Суд, - УХВАЛИВ: Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Релігійної організації "Управління Хмельницької єпархії Української Православної Церкви" на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 18.11.2024 та рішення Господарського суду Хмельницької області від 28.02.2024 у справі № 924/1024/23. Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Могил С. К. Судді: Волковицька Н. О. Мачульський Г. М.