Ухвала КГС ВС № 907/182/23

УХВАЛА 18 березня 2025 року м. Київ cправа № 907/182/23 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Волковицька Н. О. - головуючий, Міщенко І. С., Могил С. К., секретар судового засідання - Денисевич А. Ю., розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Комунальної установи «Управління спільною власністю територіальних громад» Закарпатської обласної ради на постанову Західного апеляційного господарського суду від 31.10.2024 та додаткову постанову Західного апеляційного господарського суду від 21.11.2024 у справі за позовом Комунальної установи «Управління спільною власністю територіальних громад» Закарпатської обласної ради до Фізичної особи-підприємця Кадар Оксани Василівни, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: 1) ОСОБА_1 , 2) Закарпатська обласна рада, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Комунальне підприємство Центральної районної аптеки № 14 Закарпатського обласного виробничого об`єднання «Фармація», про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення. У судовому засіданні взяли участь представники: позивача - Попов О. М., відповідача - Батрин С. В., Закарпатської обласної ради - Сигидін О. І. та представник Симодейка Віталія Михайловича - Романюк О. П. ВСТАНОВИВ: У березні 2023 року Комунальна установа «Управління спільною власністю територіальних громад» Закарпатської обласної ради (далі - позивач та/або Комунальна установа) звернулася до Господарського суду Закарпатської області з позовом до Фізичної особи-підприємця Кадар Оксани Василівни (далі - відповідач та/або ФОП Кадар О. В.), за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Симодейка Віталія Михайловича (далі - ОСОБА_1 ) та Закарпатської обласної ради, та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Комунального підприємства Центральної районної аптеки № 14 Закарпатського обласного виробничого об`єднання «Фармація» про зобов`язання відповідача усунути перешкоди у здійсненні Комунальною установою права власності на приміщення, площею 100,25 кв. м, що знаходяться на першому поверсі будівлі аптеки № 29 за адресою: Закарпатська область, Тячівський район, смт. Тересва, вул. Народна, 87, шляхом виселення з займаного приміщення. На обґрунтування позовних вимог позивач покликається на те, що ФОП Кадар О. В. після закінчення строку дії договору оренди приміщень, частини будівель, споруд та іншого окремого індивідуально визначеного майна об`єктів, що належать до спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області від 12.01.2007, який неодноразово продовжувався сторонами, востаннє до 31.07.2021, не повернула з оренди нерухоме майно - приміщення, площею 100,25 кв. м, що знаходяться на першому поверсі будівлі аптеки № 29, за адресою: Закарпатська область, Тячівський район, смт. Тересва, вул. Народна,

87. Листом від 24.09.2021 № 05-04/1429 відповідача було поінформовано, що, у зв`язку з набранням чинності Законом України від 03.10.2019 № 157-ІХ «Про оренду державного та комунального майна» з 01.07.2020, внесення змін до договорів оренди, укладених до набрання чинності означеним законом у частині продовження строку можливо лише за результатами аукціону, а орендоване відповідачем на підставі договору від 12.01.2007 нерухоме майно підлягає поверненню, у зв`язку з закінченням строку договору оренди з 01.08.2021, що не виконано відповідачем. Таким чином, за твердженням позивача, ФОП Кадар О. В. безпідставно використовує відповідне майно комунальної власності. Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 24.04.2024 у справі № 907/182/23 (суддя Лучко Р. М.) позовні вимоги задоволено. Задовольняючи позовні вимоги, місцевий господарський суд виходив з такого: - з врахуванням норм чинного на момент укладення спірного договору законодавства, беручи до уваги визначений пунктом 10.1 договору строк його дії - два роки і одинадцять місяців та початок перебігу такого строку з 01.01.2007, що відповідає частині третій статті 631 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), суд дійшов висновку, що в спірних правовідносинах строк дії договору від 12.01.2007 почав свій перебіг з 01.01.2007, таким чином перший період його чинності становив з 01.01.2007 по 30.11.2009; - 03.10.2019 прийнято Закон України від 03.10.2019 № 157-IX «Про оренду державного та комунального майна» (далі - Закон № 157-IX), в розділі «Прикінцеві та перехідні положення» якого передбачено, що цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, та вводиться в дію з 01.02.2020 (за виключенням окремих зазначених норм). З правового аналізу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 157-IX вбачається, що порядок продовження договорів оренди державного та комунального майна, який діяв до 31.01.2020 та був передбачений Законом від 10.04.92 № 2269-XII (втратив чинність 31.01.2020), може бути застосовано до процедури продовження тих договорів, строк дії яких закінчився до 01.07.2020 включно, а щодо інших договорів оренди державного та комунального майна (строк дії яких закінчився після 01.07.2020), в силу вимог абзацу 3 пункту 2 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 157-IX, має застосовуватися порядок продовження, визначений Законом України № 157-IX; - для продовження строку дії договору Закон № 157-IX вимагає від орендаря вчинити юридично значимі дії, а саме, звернутись з заявою про продовження договору не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку дії договору оренди, та надати звіт про оцінку майна. ФОП Кадар О. В. не надала суду жодних доказів, які б свідчили про її звернення до позивача (або особи, яку ФОП Кадар О. В. вважала дійсним орендодавцем), які б свідчили про намір орендаря за договором реалізувати право продовжити користування об`єктом оренди за договором у встановленому Законом № 157-IX порядку, шляхом укладення нового договору за результатами проведення аукціону. З огляду на вказані обставини, суд дійшов висновку про те, що договір оренди від 12.01.2007 припинив свою дію 31.07.2021, у зв`язку зі спливом строку, на який він був укладений (з врахуванням минулих пролонгацій), відтак, правова підстава користування відповідачем орендованим майном відсутня з 01.08.2021; - щодо повноважень позивача на звернення до суду з даним позовом, то суд зазначив, що позовна заява в даній справі подана позивачем на виконання делегованих Закарпатською обласною радою повноважень (рішення від 30.11.2017 № 985), а відтак, Комунальна установа виступає в спірних правовідносинах як самостійний суб`єкт з визначеним Закарпатською обласною радою обсягом компетенції та будь-яких додаткових рішень та/або довіреностей від органу місцевого самоврядування на його представництво в спірних правовідносинах не вимагається, позаяк сам орган місцевого самоврядування (Закарпатська обласна рада) не є позивачем у справі; - обраний позивачем спосіб захисту в спірних правовідносинах фактично полягає у виселенні відповідача з приміщення, площею 100,25 кв. м, що знаходяться на першому поверсі будівлі аптеки № 29, за адресою: Закарпатська область, Тячівський район, смт. Тересва, вул. Народна, 87, як спосіб усунення перешкод в користуванні таким приміщенням, що за встановленими у справі обставинами полягає у неможливості позивачем в повній мірі реалізувати делеговані йому Закарпатською обласною радою повноваження з управління комунальним майном шляхом фактичного надання займаного відповідачем приміщення (частини аптеки № 29) новому орендарю Симодейку В. М. за укладеним з останнім відповідно до приписів Закону № 157-ІХ договором оренди. Таким чином, обраний позивачем спосіб захисту порушеного права є ефективним та призведене до дійсного захисту його порушеного права та законного інтересу без необхідності повторного звернення до суду, що відповідатиме принципу процесуальної економії. Постановою Західного апеляційного господарського суду від 31.10.2024 у справі № 907/182/23 (Орищин Г. В. - головуючий, судді: Галушко Н. А., Желік М. Б.) рішення Господарського суду Закарпатської області від 24.04.2024 у справі № 907/182/23 скасовано, а в задоволенні позову відмолено. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог апеляційний господарський суд виснував, що Комунальна установа не є власником спірного майна та не є уповноваженим органом власника, натомість виступає суб`єктом господарювання, якому власник, або уповноважений ним орган передають майно на праві оперативного управління і винятково для досягнення безпосередніх завдань діяльності такої установи. При цьому суд апеляційної інстанції зауважив, що Комунальна установа, на відміну від структурних підрозділів органів місцевого самоврядування (управлінь, відділів), наділена господарською автономністю, має керівника, який приймає рішення на власний розсуд; якщо структурні підрозділи відповідної ради є підпорядкованими раді органами, що діють відповідно до розподілу сфер реалізації повноважень ради, то комунальні установи - це суб`єкти господарювання, які тільки входять до сфери управління ради, не відповідають за її зобов`язаннями (стаття 101 ЦК України). Отже, апеляційний господарський суд наголосив, що делегуючи свої виключні повноваження, орган місцевого самоврядування всупереч інтересам громади, порушив гарантії непорушності права власності громади і, як наслідок, управління майном громади здійснюється не власником (громадою) та не органом місцевого самоврядування, а автономним суб`єктом господарювання, який визначає юридичну долю майна, умови правочинів, укладає та припиняє їх замість органів, яким громадою такі повноваження делеговані згідно Конституції України, що, зокрема, зазначено і в постанові Восьмого апеляційного адміністративного суду від 01.10.2024 у справі № 260/5061/22. Із посиланнями на положення статей 317, 759 ЦК України, статті 283 Господарського кодексу України суд наголосив, що лише власник має право визначати юридичну долю свого майна, у тому числі й шляхом надання майна іншим особам, а також повернення (вилучення) цього майна від відповідних суб`єктів. З аналізу наявного в матеріалах справи договору оренди приміщення вбачається, що предметом договору оренди, який було передано у строкове платне користування ФОП Кадар О. В., є приміщення аптеки № 29, яке відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно належить на праві комунальної власності Закарпатській обласній раді, відтак, Комунальна установа, яка розпоряджається спірним майно на праві оперативного управління, не вправі заявляти вимогу про зобов`язання орендаря повернути орендоване майно. Таким чином, з огляду на те, що Комунальна установа не є власником спірного майна, відтак така є неналежним позивачем у даній справі. Апеляційний господарський суд також вказав, що доводи апеляційної скарги у даній справі знайшли своє підтвердження під час апеляційного перегляду справи № 260/5061/22 Восьмим апеляційним адміністративним судом (постанова від 01.10.2024), де предметом позову було визнання протиправним та нечинним рішення Закарпатської обласної ради від 30.11.2017 № 985 «Про врегулювання окремих питань щодо управління об`єктами спільної власності територіальних громад, сіл, селищ, міст Закарпатської області», разом з Положенням про Комунальну установу «Управління спільною власністю територіальних громад» Закарпатської обласної ради», затвердженим рішенням № 985 (з подальшими змінами та доповненнями), у частині положень щодо делегування Комунальній установі повноважень органу уповноваженого управляти майном спільної власності територіальних громад Закарпатської області, а саме: пункту 7 рішення № 985, пунктів 1.8, 3.1, 3.2, 6.2 Положення. Враховуючи, що позивачем не доведено відповідними доказами порушення його права на спірне майно площею 100,25 кв. м, що знаходяться на першому поверсі будівлі аптеки № 29 за адресою: Закарпатська область, Тячівський район, смт. Тересва, вул. Народна, 87, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню. Додатковою постановою Західного апеляційного господарського суду від 21.11.2024 у справі № 907/182/23 (Орищин Г. В. - головуючий, судді: Галушко Н. А., Желік М. Б.) стягнуто з Комунальної установи на користь ФОП Кадар О. В. 80 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. Так, апеляційний господарський суд, з урахуванням позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21, зазначив, що предметом спору у цій справі є вимоги немайнового характеру, через що сума судових витрат на сплату судового збору є значно нижчою, ніж сума витрат на професійну правничу допомогу, водночас, адвокат Батрин С. В. представляв інтереси ФОП Кадар О. В. у суді першої та апеляційної інстанцій, при цьому, його позиція була сталою і не змінювалась протягом розгляду справи. Таким чином, з врахуванням клопотання Комунальної установи про зменшення витрат на професійну правничу допомогу, а також встановлених у частині п`ятій статті 129 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) критеріїв та обставин справи, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що заява ФОП Кадар О. В. про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, у зв`язку із розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій не відповідає принципу співмірності, розумності судових витрат та критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а тому підлягає частковому задоволенню у розмірі 80 000,00 грн, а в іншій частині - залишенню без задоволення. Не погоджуючись із постановою Західного апеляційного господарського суду від 31.10.2024 та додатковою постановою Західного апеляційного господарського суду від 21.11.2024 у справі № 907/182/23, Позивач звернувся із касаційною скаргою, в якій просить постанову скасувати, рішення місцевого господарського суду залишити в силі, а також скасувати додаткову постанову у повному обсязі. Касаційне провадження у даній справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України. На обґрунтування зазначеної підстави касаційного оскарження, скаржник наголошує, що судами попередніх інстанцій застосовано положення статті 396 ЦК України, без урахування висновку, викладено у постанові Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 926/2228/17, а саме про те, що права вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання своїм майном також особою, яка має речове право на чуже майно, володіє ним на праві господарського відання, оперативного управління або на іншій підставі в силу статті 396 ЦК України. Крім того скаржник акцентує увагу на тому, що судом апеляційної інстанції не враховано правову позицію, викладену Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 03.04.2019 у справі № 924/1220/17 стосовно того, що звернутися з негаторним позовом може власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ, щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження. У контексті наведених доводів скаржник зауважив, що апеляційним господарським судом безпідставно зазначено, що Комунальна установа є неналежним позивачем у даній справі, а тому необґрунтована відмовлено у задоволенні позовних вимог, адже відповідно до положень статті 137 Господарського кодексу України та правової позиції, викладеної Верховним Судом у постанові від 17.04.2018 у справі № 926/2228/17 правом вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном наділена також особа, яка має речове право на чуже майно, володіє ним на праві господарського відання, оперативного управління або на іншій підставі в силу статті 396 ЦК України. У тексті касаційної скарги скаржником також процитовано положення частини чотирнадцятої статті 129 ГПК України та вказано, що розмір судових витрат у сумі 80 000, 00 грн є безпідставним, явно завищеним, суперечить критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), критерію розумності їхнього розміру, не відповідає конкретним обставинам справи та фінансовому стану обох сторін, а також не відповідає актуальній судовій практиці. ФОП Кадар О. В. у відзиві просить у задоволенні касаційної скарги відмовити та закрити касаційне провадження. Відповідач також просить врахувати як приюдиційні обставини, встановлені у поставі Восьмого апеляційного господарського суду у постанові від 01.10.2024 у справі № 260/5061/22. Закарпатська обласна рада у відзиві просить визнати поважними причини пропуску строку на подання відзиву, поновити строк на подання відзиву, постанову скасувати, а рішення - залишити без змін. У свою чергу, ФОП Кадар О. В. у поданому до Суду клопотанні просить відзив повернути та вжити до представника Запорізької обласної ради заходи процесуального примусу, визначені у порядку статей 131- 135 ГПК України. Верховний Суд зауважує, що ухвалою Верховного Суду від 19.12.2024 учасникам цієї справи встановлено строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 13.01.2025. Проте відзив на касаційну скаргу Закарпатська обласна рада надіслала 23.01.2025, тобто поза межами зазначеного строку. Згідно з частиною четвертою статті 13 ГПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Відповідно до положень частини першої статті 118 вказаного Кодексу право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. На підставі викладеного, вказаний відзив не може бути врахований Судом під час розгляду касаційної скарги. Розглянувши клопотання відповідача про застосування до Запорізької обласної ради заходів процесуального примусу, то суд касаційної інстанції дійшов висновку щодо залишення його без задоволення з огляду на таке. Згідно зі статтею 131 ГПК України заходами процесуального примусу є процесуальні дії, що вчиняються судом у визначених цим Кодексом випадках з метою спонукання відповідних осіб до виконання встановлених в суді правил, добросовісного виконання процесуальних обов`язків, припинення зловживання правами та запобігання створенню протиправних перешкод у здійсненні судочинства. Заходи процесуального примусу застосовуються судом шляхом постановлення ухвали. Разом з тим у вирішенні питання про визнання тих чи інших дій зловживанням процесуальними правами та постановлення ухвали про стягнення в доход державного бюджету з відповідної особи штрафу позиція учасника справи є важливою, але не вирішальною, оскільки законодавець відносить ці повноваження до виключної компетенції судів. Крім того варто звернути увагу на те, ФОП Кадар О. В. також надала на адресу Суду клопотання в якому просить касаційну скаргу повернути та вжити до керівника Комунальної установи заходи процесуального примусу в порядку статей 131- 135 ГПК України. У свою чергу, Комунальна установа надала на адресу Суду клопотання в якому просить у задоволенні клопотання про повернення касаційної скарги відмовити. У контексті наведеного Верховний Суд зауважує, що згідно з частиною першою статті 43 ГПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. Залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню господарського судочинства, зокрема подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не є чинним або дія якого закінчилася (вичерпана), подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин, заявлення завідомо безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, спрямованих на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи чи виконання судового рішення (пункт 1 частини другої статті 43 ГПК України). Відповідно до частини третьої статті 43 ГПК України, якщо подання скарги, заяви, клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання. Статтею 131 ГПК України передбачено, що заходами процесуального примусу є процесуальні дії, що вчиняються судом у визначених цим Кодексом випадках з метою спонукання відповідних осіб до виконання встановлених в суді правил, добросовісного виконання процесуальних обов`язків, припинення зловживання правами та запобігання створенню протиправних перешкод у здійсненні судочинства. Заходи процесуального примусу застосовуються судом шляхом постановлення ухвали. Отже, суд касаційної інстанції може вжити заходи процесуального примусу для запобігання створенню протиправних перешкод у здійсненні судочинства у процесі розгляду касаційної скарги. Враховуючи, що клопотання та заяви позивача не визнавалися судом протиправними, адже право на їх подання встановлене статтями 46, 287 ГПК України, колегія суддів вважає, що у даному випадку відсутні правові підстави для задоволення заяви відповідача про визнання дій позивача зловживанням процесуальними правами. 20.02.2025 на адресу Суду надійшли додаткові пояснення Закарпатської обласної ради. 11.03.2025 на адресу Суду надійшло клопотання відповідача про звільнення від доказування та врахування приюдиційних обставин, встановлених у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 18.02.2025 у справі № 260/5061/22. Однак, Верховний Суд звертає увагу відповідача на те, що відповідно до положень частини другої статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, а також матеріали справи, Верховний Суд відхиляє ці доводи, а обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, у наведеному випадку не підтвердилися з огляду на таке. Як свідчать матеріали справи та установили суди попередніх інстанцій, Комунальне підприємство Центральна районна аптека № 14 м. Тячів Закарпатського обласного виробничого об`єднання «Фармація» (орендодавець) та ФОП Кадар О. В. (орендар) 12.01.2007 уклали договір оренди приміщень, частини будівель, споруд та іншого окремого індивідуально визначеного майна об`єктів, що належать до спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області (далі - договір від 12.01.2007), за умовами якого орендодавець передає, а орендар, в свою чергу, приймає в строкове платне користування окреме індивідуальне майно приміщення в аптеці № 29, площею 100,25 кв. м, розташоване в смт. Тересва, вул. Народна, 98 на 1-у поверсі (будинку, приміщення, будівлі), що знаходиться на балансі Комунального підприємства Центральної районної аптеки № 14 м. Тячів Закарпатського обласного виробничого об`єднання «Фармація» (пункт 1.1 договору від 12.01.2007). Право комунальної власності Закарпатської обласної ради на будівлю аптеки № 29, що розташована в смт. Тересва, вул. Народна, 87 підтверджується свідоцтвом про право комунальної власності на нерухоме майно, видане виконавчим комітетом Тересвянської селищної ради 18.05.2004 №

79. У пункті 2.2 договору від 12.01.2007 йдеться про те, що орендар вступає у строкове платне користування майном у термін, вказаний у договорі, але не раніше дати підписання сторонами акта приймання - передачі майна. Передача майна в оренду не тягне за собою виникнення в орендаря права власності на це майно. Майно залишається спільною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст області, а орендар користується ним протягом строку оренди. Предмет договору від 12.01.2007 було передано орендарю за двома актами приймання-передачі: частина приміщення аптеки № 29, площею 41,6 кв. м у смт. Тересва, вул. Народна, 98 передана за актом приймання-передачі від 30.05.2007 № 1; інша частина приміщення аптеки № 29 площею 58,65 кв. м - за актом від 30.09.2008 №

2. У пункті 10.1 договору від 12.01.2007 сторони визначили, що цей договір укладено строком на два роки і одинадцять місяців, що діє з 01.01.2007. Водночас, у пункті 10.6 договору від 12.01.2007 сторони погодили умови пролонгації такого договору та зазначили, що у разі відсутності заяви однієї з сторін про припинення або зміну цього договору, після закінчення строку його чинності, протягом одного місяця, договір вважається продовженим на тих самих умовах, які були передбачені цим договором. Чинність договору, відповідно до пункту 10.8 договору від 12.01.2007, припиняється внаслідок, зокрема, закінчення строку, на який його укладено. Відповідно до пунктів 2.4, 2.5 договору від 12.01.2007 у разі припинення цього договору майно повертається орендарем орендодавцю (балансоутримувачу) аналогічно порядку, встановленому цим договором при передачі майна орендарю. Майно вважається поверненим орендодавцю (балансоутримувачу) з моменту підписання сторонами акта приймання-передачі. Обов`язок по складанню акта приймання-передачі покладається на сторону, яка передає майно іншій стороні договору. Аналогічний обов`язок орендаря щодо повернення об`єкта оренди передбачений і в пункті 5.7 договору від 12.01.2007. Сторонами не заперечується, що строк дії договору, визначений пункті 10.1 договору від 12.01.2007, неодноразово продовжувався, в порядку визначеному пунктом 10.6 цього договору. За твердженнями позивача востаннє строк дії договору від 12.01.2007 було продовжено до 31.07.2021 та, у зв`язку з набранням з 27.12.2019 чинності Законом № 157-ІХ (відповідно до якого продовження договорів оренди, які закінчуються після введення в дію означеного закону відбувається виключно за результатами аукціону), автоматична пролонгація укладеного з відповідачем договору не була можливою, у зв`язку з чим орендарю (за його зверненням від 10.09.2021) було надіслано лист-повідомлення від 24.09.2021 № 05-04/1429 про необхідність повернення з 01.08.2021 об`єкта оренди та з роз`ясненнями щодо можливості укладення нового договору оренди за результатами проведення аукціону. Невиконання орендарем означеного обов`язку слугувало підставою для звернення позивача з даним позовом до суду, предметом якого Комунальна установа визначила зобов`язання відповідача усунути перешкоди у здійсненні Комунальною установою права власності на приміщення, площею 100,25 кв. м, що знаходиться на першому поверсі будівлі аптеки № 29, за адресою: Закарпатська область, Тячівський район, смт. Тересва, вул. Народна, 87, шляхом виселення з займаного приміщення. Судами також установлено та підтверджується матеріалами справи, що Господарським судом Закарпатської області розглядалася справа за № 907/706/17, предметом якої було визнання недійсним та скасування рішення Тересвянської селищної ради від 20.09.2017 за № 569 «Про скасування рішення виконавчого комітету від 23.03.2004 № 26 «Про оформлення права власності на нерухоме майно» та визнання права спільної власності територіальної громади сіл, селищ, міст Закарпатської області на будівлю аптеки № 29 загальною площею 377,7 кв. м, яка розташована за адресою: Закарпатська область, Тячівський район, смт. Тересва, вул. Народна,

87. Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 20.11.2017 у справі № 907/706/17 позовні вимоги Закарпатської обласної ради задоволено та, зокрема, визнано право спільної власності територіальної громади сіл, селищ, міст Закарпатської області на будівлю аптеки № 29 загальною площею 377,7 кв. м, яка розташована за адресою: Закарпатська область, Тячівський район, смт. Тересва, вул. Народна,

87. За встановленими у справі обставинами, які не заперечуються сторонами даної справи, ФОП Кадар О. В. на підставі договору оренди від 12.01.2007 фактично передано в користування частину будівлі аптеки АДРЕСА_1 , тоді як зазначення в самому договорі від 12.01.2007 номеру будинку, за яким знаходиться аптека № 29 (вул. Народна, 98), - є помилковим, а означена аптека № 29 ніколи за такою адресою не знаходилась. Вказане також підтверджується й листами Тересвянської селищної ради від 04.03.2024 № 05-14/290 та від 15.03.2024 № 05-32/347 за змістом яких ФОП Кадар О. В. здійснює господарську діяльність у приміщенні будівлі аптеки № 29 за адресою: Закарпатська область, Тячівський район, смт. Тересва, вул. Народна, 87, рішенням від 30.08.2011 № 95 органом місцевого самоврядування погоджено ФОП Кадар О. В. здійснення відповідної господарської діяльності в приміщенні аптеки № 29 за означеною адресою та з того часу органом місцевого самоврядування не приймалося рішень про упорядкування нумерації або інших рішень, які б передбачали зміну назви вулиці чи номеру будівлі, а в смт. Тересва є лише одна аптека за № 29, яка розташована на вул. Народна,

87. Матеріали справи свідчать про те, що 16.11.2021 відбувся електронний аукціон № LLE001-UA-20211020-59665 на право оренди будівлі аптеки № 29 загальною площею 447,76 кв. м за адресою: Закарпатська область, Тячівський район, смт. Тересва, вул. Народна, 87, переможцем якого визначено Кузьму Василя Васильовича (далі - Кузьма В. В.), з яким Комунальна установа 30.11.2021 уклала договір оренди за № 05-07-01/153 та цього ж дня підписала акт приймання-передачі об`єкта оренди. 30.06.2022 між Комунальною установою та Кузьмою В. В. укладено угоду про дострокове розірвання договору оренди комунального майна області від 30.11.2021 № 05-07-01/153 та цього ж дня підписано відповідний акт приймання-передачі об`єкта оренди з оренди. Рішенням комісії з питань оренди майна спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області Комунальної установи, оформленого протоколом засідання комісії від 18.07.2022 № 312 затверджено умови оренди щодо будівлі аптеки № 29 загальною площею 447,76 кв. м, розташованої за адресою: Закарпатська область, Тячівський район, смт. Тересва, вул. Народна, 87, зокрема, щодо стартової орендної плати, її індексації, строку договору, розміру кроку аукціону тощо та постановлено опублікувати оголошення про проведення електронного аукціону щодо означеної будівлі аптеки №

29. Рішенням комісії з питань оренди майна спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області Комунальної установи, оформленого протоколом засідання комісії від 01.08.2022 № 317 відмовлено у затвердженні протоколу електронного аукціону від 27.07.2022 № LLE001-UA-20220720-25830 щодо передачі в оренду будівлі аптеки № 29 загальною площею 447,76 кв. м за адресою Закарпатська область, Тячівський район, смт. Тересва, вул. Народна, 87 у зв`язку з відмовою переможця електронного аукціону Зябрової О. І. від підписання протоколу. Водночас, за результатами електронного аукціону № LLE001-UA-20220720-25830 було укладено договір оренди з іншим учасником, який подав наступну за величиною цінову пропозицію - Симодейком В. М. Відповідно до пункту 1.1 договору оренди комунального майна області (майна спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області) від 19.08.2022 № 05-07-01/88, укладеного за результатами електронного аукціону згідно з протоколом електронного аукціону від 01.08.2022 № LLE001-UA-20220720-25830 між Комунальною установою та Симодейком В. М. (орендарем) останньому передано в строкове платне користування будівлю аптеки № 29, загальною площею 447,76 кв. м за адресою: Закарпатська область, Тячівський району, смт. Тересва, вул. Народна, 87 та 19.08.2022 сторонами даного договору підписано акт приймання-передачі об`єкта оренди. Отже, вважаючи, що у відповідачки відсутні правові підстави для користування приміщенням, площею 100,25 кв. м, що знаходиться на першому поверсі будівлі, аптеки № 29 за адресою: Закарпатська область, Тячівський району, смт. Тересва, вул. Народна, 87, позивач звернувся до суду з даним позовом. Разом з цим, як вже зазначалося, скаржник, оскаржуючи постанову суду апеляційної інстанції з підстави, передбаченої у пункті 1 частини другої статті 287 ГПК України, посилався на неврахування судами висновків, викладених Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 03.04.2019 у справі № 924/1220/14 та Верховним Судом у постанові від 17.04.2018 у справі № 926/2228/17. Відповідно до частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу. Згідно із частиною першою статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц). При цьому на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (такий правовий висновок наведено у пункті 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19). Колегія суддів також зазначає, що така підстава для касаційного оскарження як неврахування висновку Верховного Суду стосується саме застосування певної норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення/цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах. Відповідно неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини. Крім того, посилання скаржника на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження не можуть бути взяті до уваги судом касаційної інстанції, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення. Колегія суддів відхиляє твердження скаржника про неврахування судом апеляційної інстанції висновку стосовно того, що звернутися з негаторним позовом може власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ, щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2019 у справі № 924/1220/17, оскільки за змістовим, суб`єктним і об`єктним критеріями спірні правовідносини у справах № 907/182/23 і № 924/1220/17 не є подібними з огляду на істотні відмінності в фактичних обставинах таких спорів, пов`язаних з правами та обов`язками їх сторін, що зумовлює різний зміст спірних правовідносин і виключає застосування вказаної правової позиції під час вирішення цього спору. Так, на відміну від цієї господарської справи, у справі № 924/1220/17 (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2019), на яку посилається скаржник, розглядався спір за позовом ФОП Дворнік А. В. до ПСП «Агрофірма «Берегиня» і ФОП Якобця Д. В. про визнання недійсним укладеного відповідачами договору оренди від 01.05.2017 та усунення перешкод у користуванні орендованим майном шляхом надання позивачу вільного доступу до тракторного стану з піднавісом для сільськогосподарської техніки площею 830,6 кв. м, розташованого у м. Хмельницькому на вул. Польовій,

1. На обґрунтування позовних вимог ФОП Дворнік А. В. посилався на те, що на підставі договору оренди приміщення від 03.01.2017 № 1 він користувався розташованим за вищевказаною адресою тракторним станом з піднавісом для сільськогосподарської техніки площею 830,6 кв. м та вчасно сплачував орендну плату. Проте, із червня 2017 року відповідачі вчиняють перешкоди у допуску позивача до орендованого об`єкта з посиланням на укладення між відповідачами 01.05.2017 договору оренди частини цього ж тракторного стану з піднавісом площею 200 кв. м. Позов мотивовано тим, що оспорюваним договором порушено права позивача на користування майном, орендованим для виробничої діяльності. Таким чином, у справі № 924/1220/17 наголошуючи на правомірності та обґрунтованості звернення орендаря до суду за захистом його права на майно, одержане ним за договором оренди, суди виходили з огляду на іншу фактично-доказову базу у відповідній справі, за інших обставин, встановлених у справі, і за інших поданих сторонами й оцінених судами доказів ніж у справі № 907/182/23, в якій, за твердженням позивача, Комунальна установа звернулася до суду на виконання делегованих їй повноважень Закарпатською обласною радою. Відтак, висновок у справі № 924/1220/17, на яку посилається скаржник як на підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України та у цій справі, в якій подано касаційну скаргу не може вважатися у наведеному випадку подібними через те, що такий висновок у вказаній справі виокремлений скаржником із контексту судового рішення, при цьому не ураховано викладені в рішеннях правові позиції Верховного Суду стосовно спірних правовідносин та предмета спору в контексті досліджуваних судами у вказаних справах доказів та встановлених фактичних обставин. До того ж, варто звернути увагу на те, що відмовляючи у позові у цій справі № 907/182/23, суд апеляційної інстанції виходив не тільки виключно з обставин того, що позов подано неналежним позивачем, який не є власником майна та не є уповноваженим органом власника, а й надав оцінку законності делегування Закарпатською обласною радою повноважень Комунальній установі вказавши при цьому, що делегуючи свої виключні повноваження, орган місцевого самоврядування всупереч інтересам громади, порушив гарантії непорушності права власності громади і, як наслідок, управління майном громади здійснюється не власником (громадою) та не органом місцевого самоврядування, а автономним суб`єктом господарювання, який визначає юридичну долю майна, умови правочинів, укладає та припиняє їх замість органів, яким громадою такі повноваження делеговані згідно Конституції України. Аналогіна правова позиція стосовно недотримання Закарпатською обласною радою вимог чинного законодавства при делегування повноважень Комунальній установі повноважень органу, уповноваженого управляти майном спільної власності територіальних громад Закарпатської області, викладена Восьмим апеляційним адміністративним судом у постанові від 01.10.2024 у справі № 260/5061/22, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 18.02.2025. Разом із тим, колегія суддів також відхиляє посилання скаржника на постанову Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 926/2228/17, адже як убачається зі змісту вказаної постанови, у вказаній справі розглядався спір за позовом Квартирно-експлуатаційного відділу м. Чернівці до Приватного акціонерного товариства «Київстар» про зобов`язання усунути перешкоди в користуванні нерухомим майном - об`єктами будівлі № 111 військового містечка № 1, яке розташоване за адресою: м. Чернівці, вул. Героїв Майдану, 41 (колишня вул. Червоноармійська), шляхом демонтажу обладнання базової станції-ретранслятора з рухомого (мобільного) зв`язку. Позовна заява мотивована тим, що строк дії договору зберігання від 14.05.2009 № 20ДДНМЗ, укладений між позивачем та відповідачем, закінчив свою дію, проте відповідач незаконно, без жодних правових підстав продовжує користуватись майном позивача, що призводить до порушення інтересів держави. З наведеного слідує, що справа № 907/182/23, що розглядається, та справа № 926/2228/17 також не є подібними, позаяк існує ряд істотних відмінностей саме у предметах та підставах позовів, фактичних обставинах таких спорів, пов`язаних із правами й обов`язками їх сторін, що в свою чергу зумовлює і різний зміст спірних правовідносин, що унеможливлює застосування правового висновку Верховного Суду, викладеного у наведеній скаржником у касаційній скарзі постанові, до спірних правовідносин у цій справі. При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що для спростування будь-якого висновку, наведеного у оскаржуваних судових рішеннях, скаржник має навести не особисті міркування щодо незаконності та необґрунтованості цих судових рішень, а довести, який саме висновок Верховного Суду щодо застосування конкретної норми права у подібних відносинах не врахували суди попередніх інстанцій з урахуванням встановлених ними обставин справи. Незгода скаржника з рішеннями судів попередніх інстанцій або з правовою оцінкою та правовими висновками, які містяться в рішеннях, не свідчить про їх незаконність. Посилання на практику Верховного Суду (без аналізу та врахування обставин справи, за яких судом касаційної інстанції було зроблено відповідні висновки, без доведення подібності правовідносин у справах) щодо оцінки того чи іншого аргументу, які зроблені на підставі встановлених фактичних обставин конкретної справи і наявних в матеріалах справи доказів, не є свідченням застосування судами попередніх інстанцій у цій справі норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування. Зважаючи на викладене, доводи скаржника про неврахування висновків, викладених у вказаних постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, є безпідставними. Суд касаційної інстанції не вправі здійснювати переоцінку обставин, з яких виходили суди при вирішенні справи, а повноваження суду касаційної інстанції обмежуються виключно перевіркою дотримання судами норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та виключно в межах доводів касаційної скарги (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 925/698/16). Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц, Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 17.09.2020 у справі № 908/1795/19). У свою чергу, Верховний Суд є судом права, а не факту, тому діючи у межах повноважень та порядку, визначених статтею 300 ГПК України, він не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку (постанови Верховного Суду від 03.02.2020 у справі № 912/3192/18, від 12.11.2019 у справі № 911/3848/15, від 02.07.2019 у справі № 916/1004/18). Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги. Таким чином, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла підтвердження під час касаційного провадження. Верховний Суд також зауважує, що прохальна частина касаційної скарги містить вимоги про скасування додаткової постанови Західного апеляційного господарського суду від 21.11.2024 у справі № 907/182/23, проте жодних конкретних доводів щодо порушення норм матеріального чи процесуального права під час її ухвалення зміст касаційної скарги не містить. Як убачається зі змісту касаційної скарги, конкретною підставою касаційного оскарження доводи щодо оскарженням додаткової постанови не обґрунтовані, підставою відкриття касаційного провадження не слугували, а тому судом касаційної інстанції і не розглядаються. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними. При цьому колегія суддів суду касаційної інстанції зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності. Основним елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми права на момент вчинення дії. Відповідно до пункту 8 частини першої статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Згідно зі статтею 14 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» учасники справи, яка є предметом судового розгляду, та інші особи мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Аналогічно й частина перша статті 17 ГПК України регламентує, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. У рішенні ЄСПЛ у справі «Ґарсія Манібардо проти Іспанії» («Garcia Manibardo v.» від 15.02.2000, № 38695/97) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (див. також рішення у справі «Monnel and Morris v. the United Kingdom» від 02.03.1987, № 9562/81, серія A, № 115, с. 22, п. 56, а також рішення у справі «Helmers v. Sweden» від 29.10.1996, серія A, № 212-A, с. 15, п. 31). Отже, із встановленням законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду право на касаційне оскарження в Україні не є безумовним, що є передбачуваним для учасників судового процесу, виходячи із наведених вище норм ГПК України. За вказаних обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про закриття касаційного провадження, відкритого за касаційною скаргою Комунальної установи, згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України. Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ: Касаційне провадження за касаційною скаргою Комунальної установи «Управління спільною власністю територіальних громад» Закарпатської обласної ради на постанову Західного апеляційного господарського суду від 31.10.2024 та додаткову постанову Західного апеляційного господарського суду від 21.11.2024 у справі № 907/182/23 закрити. Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає. Головуючий Н. О. Волковицька Судді І. С. Міщенко С. К. Могил