Постанова 4813 № 505/3873/23

Номер провадження: 22-ц/813/2350/25 Справа № 505/3873/23 Головуючий у першій інстанції Івінський О.О. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27.02.2025 року м. Одеса Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Драгомерецького М.М., суддів: Громіка Р.Д., Дришлюка А.І., при секретарі: Узун Н.Д., за участю: представника ОСОБА_1 адвоката Цуркан О.О., прокурора Бондаревського О.М., переглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою керівника Подільської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Подільської міської ради Подільського району Одеської області та Державної інспекції та містобудування України на рішення Котовського міськрайонного суду Одеської області від 20 лютого 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Подільської міської ради Подільського району Одеської області про визнання права власності на самочинне будівництво, - в с т а н о в и в: 14 вересня 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Подільської міської ради Подільського району Одеської області про визнання права власності на самочинне будівництво, у якому просила суд визнати за нею, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 , право власності на самовільно реконструйоване нежитлове приміщення загальною площею 425,6 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , та розташоване на земельних ділянках: площею 0,0074 га з кадастровим номером 5111200000:02:018:0803, яка передана в оренду ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 ); площею 0,0074 га з кадастровим номером 5111200000:02:018:0610, яка передана в оренду ОСОБА_1 ( АДРЕСА_4 ); площею 0,0427 га з кадастровим номером 5111200000:02:018:0818, яка передана в оренду ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ), посилаючись на те, що позивачка є власником: нежитлової будівлі загальною площею 22,4 кв.м, розташованими за адресою: АДРЕСА_3 , на підставі мирової угоди Котовського міськрайонного суду Одеської області від 09.09.2021 (справа №505/2182/21); торгівельного павільйону, загальною площею 23,2 кв.м, розташованого за адресою: АДРЕСА_4 , на підставі договору купівлі-продажу торгівельного павільйону від 17.03.2006 посвідченого приватним нотаріусом Котовського міського нотаріального округу Одеської області Сівун Ф.Й.; нежитлової будівлі на підставі договору купівлі-продажу, серії та номер 64 виданого 18 січня 2022 року приватним нотаріусом Подільського нотаріального округу Крисюк Л.В., та договору поділу серії та номер 1505 виданого 25 серпня 2022 року приватним нотаріусом Подільського нотаріального округу Пантілєєвою І.П. за адресою: АДРЕСА_2 . Зазначені об`єкти нерухомості розташовані на трьох земельних ділянках: площею 0,0031 га з кадастровим номером 5111200000:02:018:0803, яка передана в оренду ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 ); площею 0,0074 га з кадастровим номером 5111200000:02:018:0610, яка передана в оренду ОСОБА_1 ( АДРЕСА_4 ); площею 0,0427 га з кадастровим номером 5111200000:02:018:0818, яка передана в оренду ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ). Згодом вищезазначене нерухоме майно позивачкою було реконструйовано в одну будівлю громадського призначення загальною площею 425,6 кв.м, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 . Відповідно до технічного паспорта виданого ОСОБА_1 16 серпня 2023 року, позивачці належить будівля громадського призначення загальною площею 425,6 кв.м, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 . У зв`язку з тим, що порядок прийняття в експлуатацію об`єктів містобудування, які підпадають під категорію самочинного будівництва, не врегульований, єдиним способом захисту прав є судовий захист, і у разі задоволення позову необхідно звернутися до управління ДАБК для прийняття їх в експлуатацію. Зазначила, що згідно технічного паспорту, виготовленого 16 серпня 2023 року на будівлю громадського призначення, не було порушено Державних санітарних, протипожежних та будівельних норм і правил, а також прав інших осіб, власників суміжних земельних ділянок, тому вважає, що вирішення питання визнання права власності в судовому порядку є крайньою мірою захисту права власності за відсутності інших можливих заходів захисту речових прав на нерухоме майно та не порушення при цьому прав інших осіб. ОСОБА_1 зверталася в Державну реєстраційну службу для оформлення права власності на самовільно реконструйовану будівлю в позасудовому порядку, проте отримала відмову в якій було рекомендовано звернутися до суду для захисту своїх прав. За таких обставин, ОСОБА_1 з об`єктивних причин позбавлена можливості захистити своє право власності на майно у встановленому досудовому порядку. Позивачка ОСОБА_1 у судове засідання не з`явилася та надала заяву в якій просить розгляд справи проводити без її участі, на заявлених позовних вимогах наполягала. Представник відповідача, Подільської міської ради Подільського району Одеської області, у судове засідання не з`явився, про розгляд справи був повідомлений належним чином, про причини неявки суду не повідомив, відзиву на позов або заяв про розгляд справи у його відсутність не надавав. Рішенням Котовського міськрайонного суду Одеської області від 20 лютого 2024 року позовну заяву задоволено. Суд визнав за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 , право власності на самовільно реконструйоване нежитлове приміщення загальною площею 425,6 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , та розташоване на земельних ділянках: площею 0,0074 га з кадастровим номером 5111200000:02:018:0610, яка розташована за адресою: АДРЕСА_4 , площею 0,0427 га з кадастровим номером 5111200000:02:018:0818, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , та площею 0,0031 га з кадастровим номером 5111200000:02:018:0803, яка розташована за адресою: АДРЕСА_3 , які були передані в оренду ОСОБА_1 . 21 листопада 2024 року керівник Подільської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Подільської міської ради Подільського району Одеської області та Державної інспекції та містобудування України звернувся до апеляційного суду із апеляційною скаргою, у якій просив суд поновити строк на апеляційне оскарження рішення Котовського міськрайонного суду Одеської області від 20 лютого 2024 року та скасувати вказане судове рішення й ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на те, що у даній справі наявність «інтересів держави» обґрунтовується прокурором порушенням законності у сфері землекористування та державного архітектурно-будівельного контролю. Так, експлуатація самочинно збудованого об`єкта на землях комунальної власності за відсутності державного архітектурно-будівельного контролю нівелює роль цілої системи органів державної влади та контролю, які здійснюють повноваження у цій сфері та покликані забезпечувати відповідність забудови вимогам закону. Відсутність висновків компетентних органів, які б підтверджували додержання позивачем при будівництві архітектурних, екологічних, санітарних, протипожежних та іншим норм, ставить під загрозу надійність та безпечність експлуатації самочинно збудованого нерухомого майна, створює небезпеку для життя та здоров`я необмеженого кола осіб, які безпосередньо знаходяться в будівлі магазину або перебувають в безпосередній близькості від нього. Незважаючи на незаконність оскаржуваного рішення суду, Подільської міською радою заходи щодо його перегляду в апеляційному порядку не вживаються, що зумовлює необхідність втручання прокурора з метою захисту вищевказаних інтересів держави. Зокрема Подільською міською радою листом від 26.06.2024 за №1919 повідомлено, що рішення Котовського міськрайонного суду Одеської області від 20.02.2024 у справі №505/3873/23 в апеляційному порядку не оскаржувалось. Таким чином, Подільською міською радою Подільського району Одеської області допущено бездіяльність щодо оскарження рішення Котовського міськрайонного суду від 20.02.2024 у справі №505/3873/23. Крім того, аналогічно листом від 04.07.2024 за №61-5442вих-24 повідомлено Управління ДІАМ в Одеській області про встановленні порушення та необхідність оскарження вказаного рішення суду в апеляційному порядку. Проте, відповідно до листа ДІАМ від 09.08.2024 за №4175/04/18-24, жодних заходів з метою поновлення інтересів держави шляхом оскарження вказаного рішення суду в апеляційному порядку органом здійснено не було. Враховуючи вказане, в окружній прокуратурі наявні достатні підстави, для здійснення представництва інтересів держави в особі Подільської міської ради Подільського району Одеської області та ДІАМ з метою оскарження рішення місцевого суду. Так, за п.п. 76-77 зазначеної постанови Великої Палати Верховного Суду прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Згідно п. 80 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 по справі №912/2385/18 невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо. Прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого не звернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим (п. 81 вказаної вище постанови). Водночас, на прокурора покладено обов`язок відповідно до ст. 131-1 Конституції України, ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» щодо представництва інтересів держави в особі суб`єкта владних повноважень, який допустив бездіяльність. Ухвалою Одеського апеляційного суду від 21 жовтня 2024 року керівнику Подільської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Подільської міської ради Подільського району Одеської області та Державної інспекції та містобудування України поновлено строк на апеляційне оскарження рішення Котовського міськрайонного суду Одеської області від 20 лютого 2024 року та відкрито апеляційне провадження на рішення Котовського міськрайонного суду Одеської області від 20 лютого 2024 року. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі керівника Подільської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Подільської міської ради Подільського району Одеської області та Державної інспекції та містобудування України та у відзиві представника відповідача, Подільської міської ради Подільського району Одеської області, ОСОБА_2 , на апеляційну скаргу, у якому представник відповідача просила суд залишити рішення суду першої інстанції без змін, апеляційну скаргу керівника прокуратури без задоволення, посилаючись на те, що документи, додані до позовної заяви містили вичерпну інформацію щодо порушеного питання та були достатніми для прийняття судового рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга керівника Подільської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Подільської міської ради Подільського району Одеської області та Державної інспекції та містобудування задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм процесуального та матеріального права. У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. За загальними правилами статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом. Статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном, а також право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. За змістом статей 316, 317, 321, 391 ЦК України право власності це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але в межах, передбачених законом. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Гарантуючи захист права власності, закон надає право власнику вимагати усунення будь-яких порушень його права хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами статей 16, 386, 391 ЦК України. Відповідно до частини 1 статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Згідно частини 2 статті 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Відповідно до частини четвертої статті 376 ЦК України якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. Згідно частини 7 статті 376 ЦК України, у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов`язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 є власником нежитлової будівлі загальною площею 22,4 кв.м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_3 , на підставі мирової угоди Котовського міськрайонного суду Одеської області від 09 вересня 2021 року (справа №505/2182/21); торгівельного павільйону, загальною площею 23,2 кв.м, розташованого за адресою: АДРЕСА_4 , на підставі договору купівлі-продажу торгівельного павільйону від 17 березня 2006 року посвідченого приватним нотаріусом Котовського міського нотаріального округу Одеської області Сівун Ф.Й.; нежитлової будівлі загальною площею 261,1 кв.м, на підставі договору купівлі-продажу, серії та номер 64 виданого 18 січня 2022 року приватним нотаріусом Подільського районного нотаріального округу Крисюк Л.В., та договору про поділ нерухомого майна серії та номер 1505 виданого 25 серпня 2022 року приватним нотаріусом Подільського районного нотаріального округу Одеської області Пантілєєвою І.П., за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується Витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності за №112803694 від 05.02.2018, за №277529543 від 30.09.2021 та за №310638821 від 23.09.2022. Зазначені об`єкти нерухомості розташовані на трьох земельних ділянках: площею 0,0074 га з кадастровим номером 5111200000:02:018:0610, яка розташована за адресою: АДРЕСА_4 (договір оренди землі б/н від 28.08.2018, укладеного між Подільською міською радою Подільського району Одеської області та ОСОБА_1 ); площею 0,0427 га з кадастровим номером 5111200000:02:018:0818, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 (договір оренди землі б/н від 20.07.2023, укладеного між Подільською міською радою Подільського району Одеської області та ОСОБА_1 ); площею 0,0031 га з кадастровим номером 5111200000:02:018:0803, яка розташована за адресою: АДРЕСА_3 (договір оренди землі б/н від 10.02.2023, укладеного між Подільською міською радою Подільського району Одеської області та ОСОБА_1 ). ОСОБА_1 реконструювала вищезазначене нерухоме майно в одну будівлю громадського призначення загальною площею 425,6 кв.м, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 . Згідно технічного паспорту на будівлю громадського призначення, виготовленого 03 серпня 2023 року виданого Комунальним підприємством «Інвентаризатор», за ОСОБА_1 значиться нежитлове приміщення під літ. «Р» з прибудовами літ. «Р1, Р2» загальною площею 425,6 кв.м, яке розташовано за адресою: АДРЕСА_2 . Відповідно до довідки №465 від 13.09.2023 виданої КП «Інвентаризатор» за результатами проведеного обстеження об`єкта нежитлової будівлі магазину літ. «Р» з прибудовами літ. «Р1, Р2» по АДРЕСА_2 , стан несучих та огороджувальних конструкцій оцінюється як придатний до нормальної експлуатації та відповідає вимогам ДБН, та придатна для використання в якості нежитлової будівлі. При зверненні ОСОБА_1 в Державну реєстраційну службу із заявою про державну реєстрацію прав на нерухоме майно для оформлення права власності на самовільно реконструйовану нежитлову будівлю, а саме на закінчений будівництвом об`єкт, за адресою: АДРЕСА_2 , вона отримала рішення про відмову в проведенні реєстраційних дій за №68977471 від 22.08.2023, яким їй було відмовлено у проведенні реєстраційних дій. Згідно висновку оцінювача експертних досліджень про оціночну вартість об`єкта експертної грошової оцінки складеного СПД ОСОБА_3 від 19.09.2023, ринкова вартість нежитлової будівлі, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , становить 380 000,00 грн. Так, в розумінні ч. 1 ст. 376 ЦК України самочинним будівництвом є не тільки новостворений об`єкт, а й об`єкт нерухомості, який виник у результаті реконструкції, капітального ремонту, перебудови, надбудови вже існуючого об`єкта, здійснених без одержаного дозволу місцевих органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, розробленої та затвердженої в установленому порядку проектної документації, дозволу на виконання будівельних робіт, наданого органами архітектурно-будівельного контролю, оскільки в результаті таких дій об`єкт втрачає тотожність із тим, на який власником (власниками) отримано право власності. Судом встановлено, що реконструйована нежитлова будівля по АДРЕСА_2 позивачкою реконструйовано самовільно. П. 10 Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів затвердженого Постановою КМУ №461 від 13.04.2011 передбачено, що у випадку визнання права власності на самочинно збудований об`єкт за рішенням суду він приймається в експлуатацію за умови можливості його надійної та безпечної експлуатації за результатами проведення технічного обстеження такого об`єкта. П. 12 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №6 від 30.03.2012 «Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)» передбачено, що у справах, пов`язаних із самочинним будівництвом нерухомого майна, суди мають враховувати, що за загальним правилом особа, яка здійснила або здійснює таке будівництво, не набуває права власності на нього (ч. 2 ст. 376 ЦК України). Дослідивши наявні докази по справі та враховуючи вищевикладене, суд приходить до переконання, що самовільно реконструйоване будівництво було здійснено позивачкою ОСОБА_1 без передбаченого законом дозволу, однак з початку реконструювання жодних заяв, претензій та скарг не надходило, що свідчить про відсутність факту порушення прав інших осіб реконструкцією спірного нерухомого майна. Відповідно до ч. 2 ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). В разі якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. Згідно п. 9 ч. 1 ст. 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація прав проводиться, в тому числі, на підставі рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно. Позивачка не може в адміністративному порядку вирішити питання про визнання за нею права власності на самовільно реконструйовану нежитлову будівлю, загальною площею 425,6 кв.м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , оскільки дане нерухоме майно відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦК України є самочинним будівництвом. Враховуючи те, що позивачка ОСОБА_1 є користувачем реконструйованої нежитлової будівлі, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 425,6 кв.м, дана реконструкція проведена згідно діючих будівельних норм та санітарних правил та не порушує права інших осіб, тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що вимоги позивачки є законними та обґрунтованими, а тому позов підлягає задоволенню. Посиланнякерівника Подільської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Подільської міської ради Подільського району Одеської області та Державної інспекції та містобудування України, в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки судом не враховано, що спірний об`єкт нерухомого майна є самочинним й державна реєстрація права власності на такий об`єкт нерухомості не змінюють режиму такого об`єкта як самочинного та не виключають застосування правових наслідків щодо такого будівництва, не приймається до уваги за таких підстав. Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права. Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 2836, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II). У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, №303-A, параграф 29). Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року). Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року). Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Верховний Суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та,що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача». Проте, відповідачем, Подільською міською радою, не спростовано належним чином обґрунтованість підстав заявленого позову, а саме, що реконструкція спірного об`єкту нерухомого майна порушує права і законні інтереси держави. Й, навпаки, позивачкою надані суду належні, допустимі та достатні докази в обґрунтування підстав позову. У пунктах 4, 5 постанови №6 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правий режим самочинного будівництва)» Пленум Вищого спеціалізовано суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ роз`яснив, що «при розгляді справ зазначеної категорії судам слід мати на увазі, що самочинним вважається будівництво житлового будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані (будуються) на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво; або відведена не для цієї мети; або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту; або з істотним порушенням будівельних норм і правил. Самочинним також вважається будівництво хоча і на підставі проекту, але за наявності істотних порушень зазначених норм та правил як у самому проекті, так і при будівництві, за наявності рішень спеціально уповноважених органів про усунення порушень. Відповідно до вимог статті 376 ЦК право на звернення до суду з позовом про знесення або перебудову самочинно збудованого об`єкта нерухомості мають як органи державної влади, так і органи місцевого самоврядування. У випадках порушення прав інших осіб право на звернення до суду належить і таким особам за умови, що вони доведуть наявність порушеного права (стаття 391 ЦК), а також власнику (користувачу) земельної ділянки, якщо він заперечує проти визнання за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, права власності на самочинно збудоване нерухоме майно (частина четверта статті 376 та стаття 391 ЦК)». Як роз`яснив Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у пунктах 5, 11, 22, 23 постанови від 30 березня 2012 року №6, «Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правий режим самочинного будівництва)» «при розгляді справ зазначеної категорії судам слід мати на увазі, що самочинним вважається будівництво житлового будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані (будуються) на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво; або відведена не для цієї мети; або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту; або з істотним порушенням будівельних норм і правил. Самочинним також вважається будівництво хоча і на підставі проекту, але за наявності істотних порушень зазначених норм та правил як у самому проекті, так і при будівництві, за наявності рішень спеціально уповноважених органів про усунення порушень. Відповідно до вимог статті 376 ЦК право на звернення до суду з позовом про знесення або перебудову самочинно збудованого об`єкта нерухомості мають як органи державної влади, так і органи місцевого самоврядування. У випадках порушення прав інших осіб право на звернення до суду належить і таким особам за умови, що вони доведуть наявність порушеного права (стаття 391 ЦК), а також власнику (користувачу) земельної ділянки, якщо він заперечує проти визнання за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, права власності на самочинно збудоване нерухоме майно (частина четверта статті 376 та стаття 391 ЦК). Відповідно до вимог статті 376 ЦК право на звернення до суду з позовом про знесення або перебудову самочинно збудованого об`єкта нерухомості мають як органи державної влади, так і органи місцевого самоврядування. Розглядаючи зазначені позови відповідно до вимог вказаної норми та положень частини сьомої статті 376 ЦК, суди мають встановлювати, чи було видано особі, яка здійснила самочинне будівництво, припис про усунення порушень, чи можлива перебудова об`єкту та чи відмовляється особа, яка здійснила самочинне будівництво, від такої перебудови. Знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності. Вимоги відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування про зобов`язання особи, яка, маючи дозвіл на будівництво нерухомого майна, допустила при цьому істотне відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, чи істотне порушення будівельних норм і правил, провести відповідну перебудову можуть бути заявлені як у разі, коли ці відхилення були допущені при будівництві нерухомості, так і внаслідок перебудови під час її експлуатації (частина сьома статті 376 ЦК). Під істотним порушенням будівельних норм і правил слід розуміти, зокрема, недодержання архітектурних, санітарних, екологічних, протипожежних та інших вимог і правил, а також зміну окремих конструктивних елементів житлового будинку, будівлі, споруди, що впливає на їх міцність і безпечність. При вирішенні питання про те, чи є відхилення від проекту істотним і таким, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, суди повинні в кожному випадку з`ясовувати, зокрема, наскільки збудована будівля за розміром відповідає площі, поверховості, розміщенню та іншим умовам, передбаченим проектом; як впливає допущене порушення з урахуванням місцевих правил забудови, громадських і приватних інтересів на планування, забудову, благоустрій вулиці, на зручність утримання суміжних ділянок тощо. У необхідних випадках для з`ясування питань, що виникають при розгляді таких справ і потребують спеціальних знань, суд за заявою осіб, які беруть участь у справі, може призначити відповідну експертизу згідно з вимогами статті 143 ЦПК. Відсутність відповідної експертизи у разі необхідності її проведення може бути підставою для відмови в позові, при цьому факт відхилення від проекту та порушення будівельних норм і правил має довести особа, яка пред`явила позов про знесення самочинного будівництва (частина сьома статті 376 ЦК, частина перша статті 60 ЦПК). Знесення нерухомості, збудованої з істотним відхиленням від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотним порушенням будівельних норм і правил (у тому числі за відсутності проекту), можливе лише за умови, що неможлива перебудова нерухомості відповідно до проекту або відповідно до норм і правил, визначених державними правилами та санітарними нормами, або якщо особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від такої перебудови. В інших випадках суд за позовом відповідного державного органу чи органу місцевого самоврядування може на підставі частини сьомої статті 376 ЦК зобов`язати забудовника здійснити перебудову житлового будинку, будівлі, споруди або іншого об`єкта нерухомості, який побудовано чи будується з істотними відхиленнями від проекту або з істотним порушенням основних будівельних норм і правил, у тому разі, коли таке будівництво суперечить суспільним інтересам, порушує права інших осіб, коли порушення будівельних норм і правил є істотним, а також є технічна можливість виконати перебудову. Якщо технічна можливість перебудови об`єкта нерухомості відсутня або забудовник відмовляється від такої перебудови, суд, незалежно від поважності причин відмови, за позовом зазначених органів або особи, права чи інтереси якої порушено таким будівництвом, ухвалює рішення про знесення житлового будинку або іншого нерухомого майна. Відмовою забудовника від перебудови слід вважати як його заяву про це, так і його дії чи бездіяльність щодо цього, вчинені до або після ухвалення рішення суду про зобов`язання здійснити перебудову. Погодження забудовника на перебудову при розгляді справи про знесення самочинного будівництва за можливості перебудови, якщо це підтверджено, є підставою для відмови в позові лише тоді, коли рішення суду, яке набрало законної сили, про зобов`язання здійснити перебудову не виконано не з вини забудовника, про що державним виконавцем складено відповідний акт». Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно виходив, що у даному випадку власник земельної ділянки, територіальна громада в особі Подільської міської ради не заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, спірний об`єкт нежитлової нерухомості позивачка реконструювала з дотриманням вимог нормативно-правових актів у галузі будівництва та не суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб. Крім того, в судовому засіданні доведено належним чином, що Державна інспекція та містобудування України також не заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, та вважає, що спірний об`єкт нежитлової нерухомості позивачка реконструювала з дотриманням вимог нормативно-правових актів у галузі будівництва. Таким чином, колегія суддів вважає, що прокурор був зобов`язаний довести не лише факт самочинного реконструкції спірного нежитлового приміщення, а й істотне порушення будівельних норм і правил такою реконструкцією, а також, що ця реконструкція спірного приміщення суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, надавши відповідні докази в обґрунтування заявлених вимог у апеляційній скарзі. Проте, прокурором не надано суду апеляційної інстанції належних та допустимих доказів у підтвердження порушення прав наявністю спірного об`єкту нерухомості. Вирішуючи аналогічну справу, Верховний Суд у постанові від 13 листопада 2019 року у справі №645/4220/16 (провадження №61-19921св18) дійшов наступного висновку, а саме, «стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (East West Alliance Limited v. Ukraine, №19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року). Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява №29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява №43768/07)). Європейський суд з прав людини неодноразово констатував в схожих фактичних обставинах порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції (зокрема: Gladysheva v. Russia, №7097/10, ЄСПЛ, 06 грудня 2011 року; Pchelintseva & Others v. Russia, №47724/07, 58677/11, 2920/13, 3127/13, 15320/13, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року)». За обставинами цієї справи, враховуючи всі наведені вище принципи, колегія суддів вважає, що оскарження прокурором законного та обґрунтованого рішення суду, становитиме непропорційне втручання у право на мирне володіння майном, що є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки прокурором у даному випадку не доведено належним чином, що таке втручання не порушить справедливого балансу інтересів, а саме: позитивні наслідки скасування судового рішення не є більш важливими, ніж дотримання права позивача, який набув права власності на спірне майно правомірно. Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини») Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, роз`яснення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, правові висновки Верховного Суду, застосовуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи наведені обставина справи, що мають значення для правильного вирішення спору, дослідив усі докази, які є у справі, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що за обставинами цієї справи, враховуючи всі наведені вище принципи, позивачем в судовому засіданні доведено належним чином, що спірний об`єкт нерухомого майна реконструйований без істотного порушення будівельних норми і правил та не суперечить суспільним інтересам та правам інших осіб. Аналізуючи наведені, колегія суддів вважає, що вимоги апеляційної скарги не забезпечуют «справедливу рівновагу» між інтересами суспільства та інтересами власника й порушує його право на мирне володіння майном, а також є порушенням дотримання справедливої рівноваги між інтересами сторін у справі і в наслідок порушенням положень ч. 1 ст. 6, ст. 13 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини, статті 1 Протоколу №1 до Конвенції та ст. 1 ЦПК України. Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно з`ясував обставини які, мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм правильну оцінку та обґрунтовано виходив з того, що є законні підстави для задоволення позову в повному обсязі. Інших правових доводів апеляційна скарга не містить. У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)». Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи. Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову немає. Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, - у х в а л и в: Апеляційну скаргу керівника Подільської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Подільської міської ради Подільського району Одеської області та Державної інспекції та містобудування України залишити без задоволення, рішення Котовського міськрайонного суду Одеської області від 20 лютого 2024 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції. Повний текст судового рішення складено: 14 березня 2025 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький Р.Д. Громік А.І. Дришлюк