Постанова 4857 № 140/14494/24

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 березня 2025 рокуЛьвівСправа № 140/14494/24 пров. № А/857/4193/25 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів: головуючого судді Шавеля Р.М., суддів Бруновської Н.В. та Хобор Р.Б., розглянувши в порядку письмового провадження в м.Львові апеляційну скаргу представника адвоката Чернікова Дмитра Юрійовича, діючого на підставі ордеру на надання правничої (правової) допомоги від імені та в інтересах ОСОБА_1 , на ухвалу Волинського окружного адміністративного суду від 03.01.2025р. про повернення позовної заяви представника адвоката Чернікова Дмитра Юрійовича, діючого на підставі ордеру на надання правничої (правової) допомоги від імені та в інтересах ОСОБА_1 , до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій та бездіяльності протиправними, зобов`язання провести перерахунок грошового забезпечення, компенсації за невикористані відпустки, грошової допомоги на оздоровлення (суддя суду І інстанції: Андрусенко О.О., час та місце постановлення ухвали суду І інстанції: 03.01.2025р., м.Луцьк; дата складання повної ухвали суду І інстанції: не зазначена),- В С Т А Н О В И В: Оскаржуваною ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 03.01.2025р. в задоволенні заяви представника адвоката Чернікова Д.Ю., діючого на підставі ордеру на надання правничої (правової) допомоги від імені та в інтересах ОСОБА_1 , про поновлення пропущеного строку звернення до суду відмовлено; позовну заяву ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій та бездіяльності протиправними, зобов`язання провести перерахунок грошового забезпечення, компенсації за невикористані відпустки, грошової допомоги на оздоровлення, на підставі ч.2 ст.123, п.9 ч.4 ст.169 КАС України, повернуто позивачу (а.с.42-44). Не погодившись із вказаною ухвалою, її оскаржив представник адвокат Черніков Д.Ю., діючий на підставі ордеру на надання правничої (правової) допомоги від імені та в інтересах ОСОБА_1 , який в апеляційній скарзі просить судову ухвалу скасувати і направити справу до суду першої інстанції для продовження судового розгляду, покликаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело до помилкового повернення позовної заяви (а.с.46-56). Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що позивач не мав розумних причин сумніватися у добросовісності та неупередженості відповідача при виплаті належних йому сум грошового забезпечення. Також позивач не отримував від відповідача письмового повідомлення про виплачені йому суми із відповідними розрахунками, через що був позбавлений можливості своєчасного звернення до суду із розглядуваним позовом. В силу діючого законодавства відлік строку звернення до суду слід обчислювати не з моменту виключення зі штату військової частини, а з часу отримання письмового повідомлення роботодавця. Фактично останній (лист-відповідь № 832/фс від 12.10.2024р.) був отриманий ОСОБА_1 у відповідь на адвокатський запит від 03.10.2024р. Звідси, визначений ч.2 ст.233 КЗпП України строк не пропущений позивачем. Відповідач Військова частина НОМЕР_1 скерував до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, в якому вважає її необґрунтованою і такою, що не підлягає до задоволення. Наголошує на тому, що суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального і процесуального права, постановив законну ухвалу, яка також відповідає усталеній судовій практиці щодо вирішення вказаного процесуального питання (а.с.71-76). Апеляційний розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження за правилами ст.311 КАС України без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами. Заслухавши суддю-доповідача по справі, перевіривши матеріали справи та апеляційну скаргу в межах наведених у ній доводів, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, з наступних підстав. Як слідує із змісту оскаржуваної ухвали, свої висновки суд першої інстанції обґрунтовував тим, що згідно вимог діючого законодавства тримісячний строк звернення до суду із розглядуваним позовом сплив 30.09.2023р.; із розглядуваним позовом представник позивача звернувся до суду за допомогою системи «Електронний суд» лише 13.12.2024р., тобто, ним пропущений тримісячний строк звернення до адміністративного суду, що встановлений законом та повинен обраховуватися з дати звільнення позивача (із врахуванням періоду карантину). Доводи позивача щодо поважності причин пропуску строку звернення до суду, зазначені у позовній заяві та в клопотанні від 30.12.2024р., судом відхилені як безпідставні. Враховуючи те, що позивачем та його представником не наведено обґрунтування обставин та не представлено належних доказів на підтвердження поважності причин пропуску строку звернення до суду із розглядуваним позовом, суд дійшов висновку про наявність підстав для повернення позивачу позовної заяви відповідно до п.9 ч.4 ст.169, ч.2 ст.123 КАС України. Колегія суддів вважає наведені висновки суду першої інстанції (про пропуск позивачем строку звернення до суду, відсутність поважних причин для поновлення останнього), правильними та обґрунтованими. Як слідує із змісту позовної заяви та доданих до неї документів, представником позивача адвокатом Черніковим Д.Ю. сформульовані позовні вимоги про визнання протиправними дій Військової частини НОМЕР_1 щодо обчислення і виплати грошового забезпечення та додаткових видів грошового забезпечення, в тому числі, але не виключно, щомісячних та одноразових додаткових видів грошового забезпечення (надбавки, доплати, підвищення та премії), одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби, компенсації за невикористану відпустку, грошову допомогу на оздоровлення з 05.03.2022р. по 03.06.2023р. включно без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками до постанови Кабінету Міністрів /КМ/ України № 704 від 30.08.2017р. «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (надалі Постанова № 704); зобов`язання нарахувати та виплатити з 05.03.2022р. по 03.06.2023р. включно грошове забезпечення, яке складається з посадового окладу, окладу за військовим званням, процентної надбавки за вислугу років, та щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавки, доплати, підвищення) та премії, а також одноразову грошову допомогу при звільненні з військової служби, компенсацію за невикористану відпустку, грошову допомогу на оздоровлення, із розрахунку шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками до Постанови № 704, з урахуванням виплачених сум; про визнання протиправною бездіяльності, що полягає у невключенні до складу грошового забезпечення сум додаткової винагороди, передбаченої постановою КМ України № 168 від 28.02.2022р. «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» (далі - Постанова № 168) при обчисленні розміру грошової компенсації при звільненні за невикористані дні оплачуваних відпусток (щорічних та додаткових) за 2022, 2023 роки; зобов`язання перерахувати та виплатити компенсацію при звільненні за невикористані дні оплачуваних відпусток (щорічних та додаткових) за 2022, 2023 роки, обчисливши її суму, виходячи із розміру місячного грошового забезпечення, з урахуванням сум додаткової винагороди, передбаченої Постановою № 168 (а.с.1-11). Ухвалою суду від 18.12.2024р. позовна заява була залишена без руху та позивачу встановлений строк для усунення її недоліків шляхом подання до суду заяви про поновлення строку звернення до суду із вказаним позовом та наданням доказів поважності причин його пропуску (а.с.33-34). На виконання вимог зазначеної ухвали представник позивача скерував 30.12.2024р. до суду заяву, згідно якої вважає, що ОСОБА_1 не було пропущено строк звернення до суду; у випадку, якщо суд прийде до висновку про пропуск вказаного строку, просив поновити строк звернення до суду в зв`язку із поважністю причин його пропуску (а.с.36-38). Питання повернення позову з підстав пропуску строку звернення до суду без поважних причин врегульовані діючим процесуальним законом. Приписами ч.1 ст.122 КАС України передбачено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Згідно з вимогами ч.ч.1, 2 ст.123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву. Аналіз наведених норм вказує на чітку послідовність дій суду під час з`ясування поважності причин пропуску звернення до суду до відкриття провадження у справі. При цьому, ключовим моментом в такому порядку є забезпечення можливості позивачу належним чином обґрунтувати причини пропуску строку, передбаченого ст.122 КАС України. Для цього, законодавцем передбачено обов`язкове винесення судом ухвали про залишення позову без руху і надання можливості вказати відповідні підстави для поновлення строку. Отже, в розглядуваному випадку суд, встановивши факт пропуску позивачем строку звернення до суду та виявивши відсутність заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, доказів поважності причин його пропуску, правильно залишив позовну заяву без руху і надав можливість позивачу подати таку заяву, навести підстави для поновлення строку із представленням відповідних доказів. Як вбачається з матеріалів справи, залишаючи позовну заяву без руху, суд першої інстанції роз`яснив позивачу усталену судову практику щодо обчислення строків звернення до суду із розглядуваним позовом, визначив час відліку спірного строку. Натомість, представник позивача подав заяву про поновлення строку звернення до суду, в якій не навів поважних причин пропуску строку звернення до суду. Предметом спору у цій справі є проведення перерахунку належних позивачу: грошового забезпечення, яке складається з посадового окладу, окладу за військовим званням, процентної надбавки за вислугу років, та щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавки, доплати, підвищення) та премії, а також одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби, компенсації за невикористану відпустку, грошової допомоги на оздоровлення, із розрахунку шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками до Постанови № 704, за період з 05.03.2022р. по 03.06.2023р., з урахуванням виплачених сум; компенсації при звільненні за невикористані дні оплачуваних відпусток (щорічних та додаткових) за 2022, 2023 роки, обчисливши її суму, виходячи із розміру місячного грошового забезпечення, з урахуванням сум додаткової винагороди, передбаченої Постановою №

168. При цьому, позивач звільнений з військової служби у відставку відповідно до наказу відповідача № 161 від 03.06.2023р., виключений зі списків особового складу військової частини 03.06.2024р. (а.с.29). За змістом ст.2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» військова служба є державною службою особливого характеру, та є різновидом публічної служби за визначенням п.17 ч.1 ст.4 КАС України. Аналогічна правова позиція вже була висловлена, зокрема, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2018р. у справі № 2-а-3097/2007. Спори стосовно проходження публічної служби охоплюють спори, які виникають з моменту прийняття особи на посаду і до її звільнення, зокрема й питання, пов`язані з реалізацією передбачених законом гарантій для військовослужбовця, навіть якщо подання відповідного позову про компенсацію відбувається після його звільнення з публічної (військової) служби, а тому до таких спорів підлягають застосуванню приписи ч.5 ст.122 КАС України. Положеннями ч.5 ст.122 КАС України обумовлено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк. Згідно з ч.3 ст.122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Отже, КАС України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у ч.2 ст.122 цього Кодексу. Водночас, у зазначених положеннях КАС України відсутні норми, що регулювали б порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати (грошового забезпечення) у разі порушення законодавства про оплату праці. Відповідно до абз.1 ст.3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Згідно ст.4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього. За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. У постанові Верховного Суду в складі Касаційного адміністративного суду від 27.04.2023р. у справі № 420/14777/22 зазначено про те, що положення ст.122 КАС України не містять норм, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці (грошового забезпечення військовослужбовців). Такі правовідносини регулюються положеннями ст.233 КЗпП України, зокрема, частиною другою цієї статті (в редакції, яка набула чинності з 19.07.2022р.). Отже, до спірних правовідносин слід застосовувати приписи ст.233 КЗпП України, які діяли на момент початку перебігу строку звернення до суду із розглядуваним позовом. Законом України № 2352-IX від 01.07.2022р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» внесені зміни до норм КЗпП України. Зокрема, частини 1 і 2 ст.233 КЗпП України викладені в новій редакції, згідно якої працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті (ч.1). Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116) (ч.2). Згідно нової редакції ст.234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року. Закон України № 2352-ІХ від 01.07.2022р. містить норми прямої дії та поширює свою дію тільки на ті правовідносини, які виникли та існують після набрання ним чинності, зокрема, з 19.07.2022р. Відповідно до ч.1 ст.58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Як випливає з Рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999р. № 1/99-рп, частину першу статті 58 Конституції України щодо дії нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. За таких умов є наявними підстави для застосування змін, внесених згідно Закону України № 2352-IX від 01.07.2022р. до приписів ст.233 КЗпП України, які набрали чинності з 19.07.2022р. Разом з тим, апеляційний суд наголошує, що Законом України від 30.03.2020р. № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» КЗпП України доповнено главою XIX такого змісту: «

1. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені ст.233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину». Запровадження на території України карантину є безумовною підставою для продовження строків, визначених ст.233 КЗпП України, на строк дії такого карантину. Карантин в Україні, пов`язаний з COVID-19, діяв з 12.03.2020р. (постанова Уряду № 211 від 11.03.2020р.) та закінчився 30.06.2023р. (постанова Уряду № 651 від 27.06.2023р.). Отже, тримісячний строк звернення до суду в розглядуваному випадку розпочався 01.07.2023р. (наступний день після закінчення карантину) та сплив 01.10.2023р.; до суду представник позивача звернувся із позовною заявою лише 13.12.2024р. Строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору в публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів. При цьому перебіг такого строку починається з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Для визначення початку перебігу строку для звернення до суду необхідно встановити час, коли позивач дізнався або повинен був дізнатись про порушення своїх прав, свобод та інтересів. Позивачу недостатньо лише послатись на необізнаність про порушення його прав, свобод та інтересів; при зверненні до суду він повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду протягом місячного строку від дати порушення його прав, свобод чи інтересів чи в інший визначений законом строк звернення до суду. В той же час, триваюча пасивна поведінка такої особи не свідчить про дотримання строку звернення до суду з урахуванням наявної у неї можливості знати про стан своїх прав, свобод та інтересів. Поважними причинами визнаються лише ті обставини, які були чи об`єктивно є непереборними, тобто, не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами. При вирішенні питання щодо дотримання строку звернення до адміністративного суду також необхідно чітко диференціювати поняття «дізнався» та «повинен був дізнатись». Так, під поняттям «дізнався» необхідно розуміти конкретний час, момент, факт настання обізнаності особи щодо порушених її прав, свобод та інтересів. Поняття «повинен був дізнатися» необхідно розуміти як неможливість незнання, високу вірогідність, можливість дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа має можливість дізнатися про порушення своїх прав, якщо їй відомо про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і у неї відсутні перешкоди для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені (постанова Верховного Суду від 21.02.2020р. у справі № 340/1019/19). Грошове забезпечення є щомісячним періодичним платежем, а тому в будь-якому разі її розмір відомий особі, яка його отримує. Така особа має реальну, об`єктивну можливість виявити належну зацікавленість та вчинити активні дії з метою отримання інформації про те, з яких складових воно складається, як обраховано та на підставі яких нормативно-правових актів був здійснений саме такий його розрахунок чи розрахунок його складових. Отже, з дня отримання грошового забезпечення військовослужбовцем останній вважається таким, що повинен був дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи законних інтересів. Винятком з цього правила є випадок, коли така особа без зайвих зволікань, в розумний строк після отримання грошового забезпечення, демонструючи свою необізнаність щодо видів та розміру складових нарахованого та виплаченого грошового забезпечення, звернувся до військової частини із заявою про надання їй відповідної інформації. В такому випадку особа вважається такою, що дізналась про порушення її прав при отриманні від військової частини відповіді на подану нею заяву. Таке обмеження на законодавчому рівні права звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів відповідними строками узгоджується із принципом «Leges vigilantibus non dormientibus subveniunt», згідно з яким закони допомагають тим, хто пильнує. Отже, судом першої інстанції правильно враховано, що позивач щомісячно отримував грошове забезпечення в період з 05.03.2022р. по 03.06.2023р., через що мав можливість з`ясувати розмір складових грошового забезпечення, зокрема таких, як посадовий оклад та оклад за військовим званням, а також порівняти, чи змінюються оклади з січня календарного року їх виплати. Також згідно з долученим до позовної заяви витягом з наказу № 161 від 03.06.2023р. із позивачем проведено розрахунок: встановлено виплатити премію за період з 01.06.2023р. по 03.06.2023р., надбавку за особливості проходження служби, грошову компенсацію за невикористані дні основної відпустки за 2022-2023 роки, одноразову грошову допомогу при звільненні. Таким наказом повідомлено позивача про належні позивачу виплати при звільненні. Отже, після ознайомлення з наказом про виключення зі списків частини та проведення розрахунку вважається, що позивач повинен був дізнатися про те, які види грошового забезпечення йому підлягали виплаті при звільненні та за час проходження служби. З урахуванням наведеного, реалізація позивачем права на звернення до суду з позовною заявою в рамках строку звернення до суду залежить виключно від нього самого, а не від дій чи бездіяльності посадових осіб відповідача. Позивач, необґрунтовано не дотримуючись такого порядку, позбавляє себе можливості реалізовувати своє право на звернення до суду в межах строків звернення до суду, нереалізація цього права зумовлена його власною пасивною поведінкою. В розглядуваному випадку позивач, який проходив військову службу, вжив заходів для з`ясування складових грошового забезпечення лише в жовтні 2024 року. Разом з тим, отримання позивачем листа-відповіді № 832/фс від 12.10.2024р. на адвокатський запит не змінює момент, з якого позивач повинен був дізнатись про порушення своїх прав, а свідчить лише про час, коли позивач почав вчиняти дії щодо реалізації свого права і ця дата не пов`язується з початком перебігу строку звернення до суду в розглядуваному випадку, оскільки такі дії позивач почав вчиняти через майже через рік після звільнення з військової служби (кінцева дата перерахунку). Оскільки позивачем належними та допустимими доказами не доведено поважності пропущеного ним строку звернення до суду (який є досить тривалим), колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивач пропустив строк звернення до суду із розглядуваним позовом, не навівши при цьому поважних та об`єктивних причин пропуску вказаного строку. Частиною другою ст.6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд. Відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. У низці рішень Європейського суду з прав людини /ЄСПЛ/, юрисдикцію якого в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що право на справедливий судовий розгляд може бути обмежено державою, лише якщо це обмеження не завдає шкоди самій суті права. Так, у справі «Мушта проти України» (Заява № 8863/06) від 18.11.2010р. в пункті 32 Європейський суд з прав людини нагадує, що право на суд, одним з аспектів якого є право на доступ до суду, не є абсолютним, воно за своїм змістом може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги на рішення. Однак такі обмеження не можуть обмежувати реалізацію цього права у такий спосіб або до такої міри, щоб саму суть права було порушено. Ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету, та має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями. У рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Ілхан проти Туреччини» зазначено, що правило встановлення обмежень звернення до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, слід звертати увагу на обставини справи (Ilhan v. Turkey № 22277/93). Аналіз практики ЄСПЛ свідчить про те, що у процесі прийняття рішень стосовно поновлення строків звернення до суду або оскарження судового рішення, ЄСПЛ виходить із наступного: 1) поновлення пропущеного строку звернення до суду або оскарження судового рішення є порушенням принципу правової визначеності, відтак у кожному випадку таке поновлення має бути достатньо виправданим та обґрунтованим; 2) поновленню підлягає лише той строк, який пропущений з поважних причин, внаслідок непереборних, незалежних від волі та поведінки особи обставин; 3) оцінка поважності причин пропуску строку має здійснюватися індивідуально у кожній справі; 4) будь-які поважні причини пропуску строку не можуть розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення строку; 5) необхідно враховувати тривалість пропуску строку, а також можливі наслідки його відновлення для інших осіб. Окрім того, ЄСПЛ наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22.10.1996р. за заявами №№ 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства», пункт 570 рішення від 20.09.2011р. за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»). Стосовно решти покликань апелянта колегія суддів виходить з того, що всі конкретні, доречні та важливі доводи, наведені в апеляційній скарзі, були перевірені та проаналізовані апеляційним судом та їм було надано належну правову оцінку. Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», параграфи 29 - 30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх. У рішенні «Петриченко проти України» (параграф 13) ЄСПЛ вказував на те, що національні суди не надали достатнього обґрунтування своїх рішень, та не розглянули відповідні доводи заявника, навіть коли ці доводи були конкретними, доречними та важливими. Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Інші зазначені в апеляційній скарзі доводи та обставини, окрім вищеописаних, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин, норм матеріального та процесуального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування. Оцінюючи в сукупності вищезазначене, в суду першої інстанції були достатні та належні підстави для повернення позовної заяви в адміністративній справі № 140/14494/24 на підставі ч.2 ст.123, п.9 ч.4 ст.169 КАС України, а тому оскаржувана ухвала суду відповідає вимогам закону. Уточнення дати завершення перебігу строку звернення до суду (з 30.09.2023р. на 01.10.2023р.) не впливає на правильність висновків суду першої інстанції про наявність підстав для залишення позовної заяви без розгляду, а відлік початку цього строку з наступного дня після дати завершення карантину не призводить до порушення прав та інтересів позивача. Також судом надано позивачу можливість навести додаткові (іншого характеру) аргументи для підтвердження поважності причин пропуску строку звернення до суду, чим дотримано приписи ст.123 КАС України. З огляду на викладене, суд першої інстанції правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків судового рішення, а тому підстави для скасування ухвали колегія суддів не вбачає і вважає, що апеляційну скаргу на неї слід залишити без задоволення. За правилами ст.139 КАС України підстави для розподілу судових витрат в цьому апеляційному провадженні є відсутніми. Керуючись ст.139, ч.4 ст.229, ст.ст.243, 311, 312, п.1 ч.1 ст.315, ст.316, ч.1 ст.321, ст.ст.322, 325, 329 КАС України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу представника адвоката Чернікова Дмитра Юрійовича, діючого на підставі ордеру на надання правничої (правової) допомоги від імені та в інтересах ОСОБА_1 , на ухвалу Волинського окружного адміністративного суду від 03.01.2025р. про повернення позовної заяви в адміністративній справі № 140/14494/24 - залишити без задоволення, а згадану ухвалу суду без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її ухвалення, та може бути оскаржена у касаційному порядку у випадках, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя Р. М. Шавель судді Н. В. Бруновська Р. Б. Хобор Дата складання повного судового рішення: 10.03.2025р.