Постанова 4824 № 376/3802/23

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 березня 2025 року місто Київ єдиний унікальний номер справи: 376/3802/23 номер провадження: 22-ц/824/4977/2025 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач), суддів: Невідомої Т.О., Нежури В.А., за участю секретаря - Олешко Л.Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою керівника Білоцерківської окружної прокуратури Римара Михайла Орестовича в інтересах держави в особі Сквирської міської ради на ухвалу Сквирського районного суду Київської області від 11 грудня 2023 року у складі судді Віговського С.І., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів, В С Т А Н О В И В : У грудні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів. Позовна заява мотивована тим, що 17 жовтня 2021 року між ОСОБА_1 (позикодавець) і ОСОБА_2 (позичальник) було укладено договір позики на суму 100 000 грн 00 коп. строком до 17 жовтня 2023 року. Однак відповідачка позику добровільно не повернула. З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив стягнути з ОСОБА_2 на свою користь заборгованість за договором позики у розмірі 100 000 грн 00 коп. 11 грудня 2023 року до підготовчого судового засідання сторони у справі дійшли згоди про укладення мирової угоди, згідно з якою вони не заперечують проти визнання за ОСОБА_1 права власності на нежитлову будівлю літ. «А», загальною площею 21,7 кв.м, по АДРЕСА_1 у рахунок погашення боргу, про що подали до суду спільну письмову заяву та просили затвердити вказану мирову угоду. Ухвалою Сквирського районного суду Київської області від 11 грудня 2023 року визнано мирову, угоду укладену між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , згідно з якою визнано за ОСОБА_1 право власності на нежитлову будівлю літ. «А» по АДРЕСА_1 , загальною площею 21,7 кв.м, що належить ОСОБА_2 , у рахунок погашення боргу. Роз`яснено сторонам, що повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається та закрито провадження у справі. Не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, керівник Білоцерківської окружної прокуратури Римар М.О. в інтересах держави в особі Сквирської міської ради, яка не брала участі у справі, однак прокурор вважає, що оскаржуваною ухвалою суду вирішено питання про права та обов`язки Сквирської територіальної громади, подав апеляційну скаргу, у якій просить її скасувати і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, а також просить вирішити питання про розподіл судових витрат. Апеляційна скарга мотивована тим, що за результатами моніторингу Єдиного державного реєстру судових рішень прокуратурою виявлено, що ухвалою Сквирського районного суду Київської області від 11 грудня 2023 року у даній справі №376/3802/23 затверджено мирову угоду, укладену між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , відповідно до якої сторони не заперечують щодо визнання за ОСОБА_1 права власності на нежитлову будівлю літ. «А» по АДРЕСА_1 , загальною площею 21,7 кв.м, у рахунок погашення боргу. Прокурор зазначав, що 18 жовтня 2024 року державним реєстратором Управління (Центру) надання адміністративних послуг Сквирської міської ради Булановою Є.О. на підставі вказаної вище ухвали суду зареєстровано за ОСОБА_1 право приватної власності на нежитлову будівлю, яка знаходяться на земельній ділянці площею 0,0057 га, з кадастровим номером 3224010100:01:058:0037, що перебуває у комунальній власності Сквирської міської ради, обтяживши її наявністю вказаного нерухомого майна. Вказував, що дана земельна ділянка згідно з інформацією Сквирської міської ради від 18 жовтня 2024 року має цільове призначення: для будівництва та обслуговування будівель торгівлі та надана в оренду фізичній особі-підприємцю (далі - ФОП) ОСОБА_2 терміном на 5 років на підставі договору оренди від 28 серпня 2023 року. Однак Сквирську міську раду до участі у справі, як власника земельної ділянки, не залучено, незважаючи на те, що вказана ухвала суду першої інстанції про затвердження мирової угоди вплинула на права та обов`язки Сквирської територіальної громади. Стверджує, що судом не взято до уваги той факт, що ні позивачем, ні відповідачкою не надано жодних документів щодо законності будівництва тимчасової будівлі та подальшої її введення в експлуатацію. Крім того, відповідачкою не надано суду жодних правовстановлюючих документів на даний об`єкт нерухомості, який знаходяться на земельній ділянці площею 0,0057 га, з кадастровим номером 3224010100:01:058:0037, що перебуває у комунальній власності Сквирської міської ради. Вказує, що суд не повно з`ясував усі обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, а саме, не залучено Сквирську міську раду до участі у справі, як власника земельної ділянки, на якій здійснено будівництво об`єкту, не досліджено документи щодо введення нежитлового об`єкту в експлуатацію, документів щодо законності їх будівництва та відведення земельної ділянки для таких цілей. Також позивачем не доведено належними доказами наявність права власності на майно, що є предметом спору у справі, а згідно з інформацією Сквирської міської ради адреса нежитловій будівлі не присвоювалась. Вказаний вище торговий павільйон розташований на земельній ділянці площею 0,0057 га, з кадастровим номером 3224010100:01:058:0037, яка Сквирською міською радою передана в оренду ФОП ОСОБА_2 на підставі договору оренди від 28 серпня 2023 року №07-17/73. Жодного нерухомого майна на вказаній вище земельній ділянці не було, адреса не присвоювалась, а ОСОБА_1 не має жодного відношення до вказаної вище земельної ділянки. Враховуючи, що нежитлова будівля побудована на земельній ділянці комунальної власності, тому Сквирська міська рада в обов`язковому порядку мала бути залучена до розгляду даної справи в якості співвідповідача, оскільки визнання судом права власності на нежитлові будівлі, що самовільно побудовані на земельній ділянці комунальної власності, безумовно порушує права та інтереси Сквирської міської територіальної громади, яку представляє Сквирська міська рада. У результаті затвердження судом першої інстанції мирової угоди між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 земельна ділянка комунальної власності обтяжена об`єктом нерухомого майна, яке побудовано на ній самовільно, що позбавляє можливості Сквирську міську раду вільно розпоряджатися нею відповідно до інтересів Сквирської міської територіальної громади. До того ж Сквирську міську раду, яка є власником вказаної земельної ділянки до участі у справі в якості співвідповідача не залучено. Щодо наявності підстав для подання апеляційної скарги прокурор вказує, що із інформації Білоцерківської міської ради від 25 листопада 2024 року №03-10925, яка надійшла до прокуратури, встановлено, що Сквирською міською радою не вживалися заходи цивільно-правового характеру щодо оскарження ухвали Сквирського районного суду Київської області від 11 грудня 2023 року. Крім того, Сквирська міська рада просить Білоцерківську окружну прокуратуру вжити відповідних заходів. Вказані обставини, на думку прокурора, беззаперечно вказують на наявність виключних підстав та обставин для вжиття заходів представницького характеру саме Білоцерківською окружною прокуратурою в інтересах держави в особі Сквирської міської ради у порядку ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» та ч.3 ст. 56 ЦПК України, шляхом подання апеляційної скарги. Крім того, зазначає, що 23 лютого 2024 року Сквирська міська рада Київської області подавала до суду першої інстанції клопотання про надання доступу для ознайомлення з матеріалами цивільної справи. Сам факт не звернення Сквирською міською радою з апеляційною скаргою на ухвалу суду першої інстанції, починаючи з 23 лютого 2024 року, яка б відповідала вимогам процесуального законодавства та відповідно мала змогу захистити інтереси держави, свідчить про те, що цей уповноважений державою орган неналежно виконує свої повноваження, у зв`язку з чим у прокурора виникли обґрунтовані підстави для захисту інтересів держави в особі Сквирської міської ради та для звернення до суду з такою апеляційною скаргою. З огляду на викладене, прокурор вважав, що його звернення до суду спрямоване саме на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значущого питання про повернення державі незаконно наданої у приватну власність земельної ділянки і таким чином не порушується баланс державних (суспільних) і приватних інтересів та відсутній факт надмірного втручання держави у спірні правовідносини. Сторони у справі, керівник Білоцерківської окружної прокуратури та представник Сквирської міської ради в судове засідання, призначене на 25 лютого 2025 року об 11 год 30 хв., не з`явились, про дату, час і місце розгляду справи повідомлені апеляційним судом завчасно, належним чином в установленому законом порядку, що підтверджується наявними у справі доказами, причини неявки суду не повідомили. Так, позивач ОСОБА_1 та відповідачка ОСОБА_2 повідомлені апеляційним судом шляхом направлення 04 лютого 2025 року судових повісток на їх зареєстровані адреси місця проживання. ОСОБА_1 отримав судову повістку 13 лютого 2025 року, а ОСОБА_2 - 11 лютого 2025 року, що підтверджується відповідними розписками на рекомендованих повідомленнях про вручення поштових відправлень. Керівник Білоцерківської окружної прокуратури та Сквирська міська рада повідомлялися судом апеляційної інстанції шляхом направлення 04 лютого 2025 року судових повісток до їх електронного кабінету, які того ж дня були доставлені, що підтверджується звітами про направлення вихідної кореспонденції Київського апеляційного суду. Згідно з ч.6 ст.128 ЦПК України судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, - разом з копіями відповідних документів, надсилається до електронного кабінету відповідного учасника справи, а в разі його відсутності - разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення або кур`єром за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи. Відповідно до п.2 ч.8 ст.128 ЦПК України днем вручення судової повістки є день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки до електронного кабінету особи. Вручення судової повістки представникові учасника справи вважається врученням повістки і цій особі (ч.5 ст.130 ЦПК України). За таких обставин учасники справи вважаються належним чином повідомленими про розгляд справи. 18 лютого 2025 року ОСОБА_1 подав до апеляційного суду заяву, в якій просить розглядати справи без його участі. 24 лютого 2025 року до початку судового засідання на офіційну електронну адресу Київського апеляційного суду від Сквирської міської ради надійшла заява про по розгляд справи без участі її представника. Зважаючи на вимоги ч.2 ст.372 ЦПК України, якою передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, колегія суддів визнала неявку учасників справи такою, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи. Учасники справи не скористалися своїм правом на подання до суду відзиву на апеляційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направили. Згідно з ч.3 ст.360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду ухвали суду першої інстанції. Відповідно до положень ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до ст.5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Згідно з положеннями ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Однак суд першої інстанції належним чином вимог закону не виконав, прийняв судове рішення без дотримання норм процесуального права. Постановляючи ухвалу про визнання мирової угоди, укладеної між сторонами у справі, згідно з якою визнано за ОСОБА_1 право власності на нежитлову будівлю літ. «А» по АДРЕСА_1 , загальною площею 21,7 кв.м, що належить ОСОБА_2 , у рахунок погашення боргу, суд першої інстанції керувався ст.207, п.5 ч.1 ст.255 ЦПК України, й виходив із того, що умови мирової угоди не суперечать закону та не порушують прав жодної із сторін, а тому її належить затвердити, а провадження у справі закрити. Проте з вказаними висновками суду першої інстанції погодитись не можна з таких підстав. Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно з ч.4 ст.12 ЦПК України передбачено, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Сторони можуть примиритися, у тому числі шляхом медіації, на будь-якій стадії судового процесу. Результат домовленості сторін може бути оформлений мировою угодою (частина сьома статті 49 ЦПК України). Відповідно до ч.1, 2 ст.207 ЦПК України мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на підставі взаємних поступок і має стосуватися лише прав та обов`язків сторін. У мировій угоді сторони можуть вийти за межі предмета спору за умови, що мирова угода не порушує прав чи охоронюваних законом інтересів третіх осіб. Сторони можуть укласти мирову угоду і повідомити про це суд, зробивши спільну письмову заяву, на будь-якій стадії судового процесу. Згідно з ч.ч 3, 4 ст.207 ЦПК України до ухвалення судового рішення у зв`язку з укладенням сторонами мирової угоди суд роз`яснює сторонам наслідки такого рішення, перевіряє, чи не обмежені представники сторін вчинити відповідні дії. Укладена сторонами мирова угода затверджується ухвалою суду, в резолютивній частині якої зазначаються умови угоди. Затверджуючи мирову угоду, суд цією ж ухвалою одночасно закриває провадження у справі. Частиною 5 ст.207 ЦПК України передбачено, що суд постановляє ухвалу про відмову у затвердженні мирової угоди і продовжує судовий розгляд, якщо: 1) умови мирової угоди суперечать закону чи порушують права чи охоронювані законом інтереси інших осіб, є невиконуваними; або 2) одну із сторін мирової угоди представляє її законний представник, дії якого суперечать інтересам особи, яку він представляє. Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо сторони уклали мирову угоду і вона затверджена судом (п.5 ч.1 ст.255 ЦПК України). За своєю правовою природою мирова угода - це договір, який укладається сторонами з метою припинення спору, на умовах погоджених сторонами та є завершенням судового провадження, свідчить про врегулювання судового спору між сторонами. Затверджена судом мирова угода за своєю правовою природою є правочином, який за загальними принципами цивільного законодавства, має бути виконаний за правилами ст.ст. 509, 525, 526 ЦК України. Визнанням мирової угоди суд засвідчує відповідність умов цієї угоди вимогам закону та дотримання балансу законних прав та інтересів сторін, дотримання вимог (принципу) справедливості судового рішення у спосіб визначений в умовах мирової угоди. При визнанні мирової угоди цивільний процесуальний закон покладає на суд обов`язок перевірити чи не суперечать умови мирової угоди закону, чи не порушують такі умови права, свободи та інтереси інших осіб, чи не суперечать дії законного представника однієї із сторін мирової угоди інтересам особи, яку він представляє, чи мають представники сторін відповідні повноваження на укладення мирової угоди та роз`яснити сторонам наслідки визнання мирової угоди. Згідно з положеннями п.1 ч.5 ст.207 ЦПК України, якщо умови мирової угоди суперечать закону чи порушують права, свободи чи інтереси інших осіб, є невиконуваними, суд постановляє ухвалу про відмову у визнанні мирової угоди і продовжує судовий розгляд. Таким чином, виходячи зі змісту ст.207 ЦПК України укладена в цивільному процесі мирова угода породжує права та обов`язки для осіб не тільки процесуальні, а й матеріальні. Тому мирова угода має матеріальний зміст, укладається і затверджується судом у відповідності до вимог не лише цивільного процесуального права, а й з урахуванням цивільного права. Верховний Суд неодноразово висловлювався щодо правильного застосування п.1 ч. 5 ст.207 ЦПК України (див. постанови Верховного Суду від 15 лютого 2021 року у справі № 310/1834/19, від 05 вересня 2018 року у справі № 644/2147/16-ц). У відповідності до ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. З матеріалів справи вбачається, що у грудні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просив стягнути з ОСОБА_2 на свою користь заборгованість за договором позики у розмірі 100 000 грн 00 коп. 11 грудня 2023 року до підготовчого судового засідання сторони у справі дійшли згоди про укладення мирової угоди, згідно з якою вони не заперечують проти визнання за ОСОБА_1 права власності на нежитлову будівлю літ. «А», загальною площею 21,7 кв.м, по АДРЕСА_1 у рахунок погашення боргу, про що подали до суду спільну письмову заяву та просили затвердити вказану мирову угоду (а.с.14). Згідно з Інформацією з Єдиного державного реєстру речових прав на нерухоме майно та документів щодо реєстрації права приватної власності на вказану вище будівлю встановлено, що вона розташована по АДРЕСА_1 , а саме літ. «А», площею 21,7 кв.м, на земельній ділянці площею 0,0057 га комунальної власності, з кадастровим номером 3224010100:01:058:0037. Право власності зареєстровано за ОСОБА_1 18 жовтня 2024 року (а.с.189-193). З інформації, наданої Сквирською міською радою від 18 жовтня 2024 року, встановлено, що адреса вказаній вище нежитловій будівлі по АДРЕСА_1 органом місцевого самоврядування (Сквирською міською радою) не присвоювалась (а.с.161-162). 04 квітня 2023 року Сквирською міською радою надано дозвіл за № 05/23 ФОП ОСОБА_2 на встановлення торгового павільйону габаритами 6,0 м на 4,0 м, загальною площею 22,4 кв.м, на земельній ділянці площею 60 кв.м., поруч з індивідуальним житловим будинком АДРЕСА_1 . Цей торговий павільйон розташований на земельній ділянці площею 0,0057 га, з кадастровим номером 3224010100:01:058:0037, яка Сквирською міською радою передана в оренду ФОП ОСОБА_2 на підставі договору оренди від 28 серпня 2023 року №07-17/73. У відповідності до ч.ч.1,2 ст. 376 ЦК України, житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Згідно з ч. 2 ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. Статтею 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» передбачено прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів. Зокрема, прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, що належать до І - III категорій складності, та об`єктів, будівництво яких здійснювалося на підставі будівельного паспорта, здійснюється шляхом реєстрації відповідною інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю на безоплатній основі поданої замовником декларації про готовність об`єкта до експлуатації. Прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, що належать до IV і V категорій складності, здійснюється на підставі акта готовності об`єкта до експлуатації шляхом видачі інспекціями державного архітектурно-будівельного контролю сертифіката у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Експлуатація закінчених будівництвом об`єктів, не прийнятих в експлуатацію, забороняється. Встановлено, що сторони у справі не надали суду жодних доказів на підтвердження законності (дозвіл власника землі, рішення органу місцевого самоврядування, відповідний проект, декларація про початок будівництва тощо) спорудження нежитлової будівлі літ. «А» по АДРЕСА_1 , загальною площею 21,7 кв.м. Не містять таких даних і матеріали справи. При цьому, наявна у справі технічна документація, а також наданий Сквирською міською радою ФОП ОСОБА_2 дозвіл на встановлення торгового павільйону габаритами 6,0 м на 4,0 м, загальною площею 22,4 кв.м, на земельній ділянці площею 60 кв.м поруч з індивідуальним житловим будинком АДРЕСА_1 , не свідчать про законність спорудження саме капітальної нежитлової будівлі. До того ж, позивач ОСОБА_1 не мав жодного відношення до земельної ділянки площею 0,0057 га, з кадастровим номером 3224010100:01:058:0037, на якій розташована нежитлова будівля літ. «А» по АДРЕСА_1 , загальною площею 21,7 кв.м. Отже, враховуючи, що вказана вище нежитлова будівля побудована на земельній ділянці комунальної власності, то Сквирська міська рада в обов`язковому порядку мала бути залучена до розгляду даної справи в якості співвідповідача, оскільки визнання судом права власності на нежитлові будівлі, що самовільно побудовані на земельній ділянці комунальної власності, безумовно стосується прав та інтересів Сквирської міської територіальної громади, яку представляє Сквирська міська рада. Таким чином, затверджуючи мирову угоду, укладену між сторонами у справі, судом першої інстанції не повно з`ясовано усі обставини, що мають значення для справи, допущено порушення норм процесуального права, оскільки не залучено Сквирську міську раду до участі у справі як власника земельної ділянки, на якій здійснено будівництво вказаного вище об`єкту, не досліджено документи щодо законності будівництва та введення нежитлового об`єкту в експлуатацію, а також законності відведення земельної ділянки для таких цілей. Щодо наявності у керівника Білоцерківської окружної прокуратури підстав для подання апеляційної скарги на ухвалу Сквирського районного суду Київської області від 11 грудня 2023 року в інтересах держави в особі Сквирської міської ради, колегія суддів враховує таке. У ч.3 ст.23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. Так, згідно зі ст.56 ЦПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Частиною 4 вказаної статті передбачено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу. Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст.23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. У судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18 (провадження №14-36цс19)). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (провадження № 12-194гс19) зроблено висновок про те, що невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо. Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого не звернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим. Такий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (провадження № 12-194гс19) та від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (провадження № 12-20гс21). Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. У постанові від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18 (провадження № 12-72гс19) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що сам факт не звернення до суду ради з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства, та, відповідно, мав змогу захистити інтереси жителів територіальної громади, свідчить про те, що зазначений орган місцевого самоврядування неналежно виконує свої повноваження, у зв`язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів великої кількості громадян - членів територіальної громади та звернення до суду з таким позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини (пункт 6.43). У справі, що переглядається, прокурор, звертаючись до суду з позовом відповідно до вимог ст.23 Закону України «Про прокуратуру», ч.4 ст.56 ЦПК України обґрунтував наявність у нього підстав для представництва інтересів держави у суді, визначив у чому полягає порушення інтересів держави (територіальної громади) та визначив орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. Як зазначив прокурор, спірні правовідносини пов`язані з тим, що в результаті затвердження Сквирським районним судом Київської області мирової угоди між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , земельна ділянка комунальної власності площею 0,0057 га, з кадастровим номером 3224010100:01:058:0037, обтяжена об`єктом нерухомого майна, яке побудовано на ній самовільно, та позбавляє можливості Сквирську міську раду вільно розпоряджатися нею відповідно до інтересів Сквирської міської територіальної громади. До того ж Сквирську міську раду, яка є власником вказаної земельної ділянки до участі у справі в якості співвідповідача не залучено. У цих правовідносинах інтереси держави та прокурора, який представляє відповідну територіальну громаду та здійснює від її імені та в її інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, повністю збігаються. Згідно з ч.4 ст.23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15 січня 2020 року у справі № 698/119/18 зазначила, що прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб`єкта лише тоді, коли той має повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, але не здійснює чи неналежно їх здійснює. Прокурор, обґрунтовуючи підстави для представництва в суді інтересів держави, зазначив, що впродовж тривалого часу, Сквирською міською радою як органом місцевого самоврядування, яка знала про існування оскаржуваної ухвали суду не вживались заходи щодо її оскарження в апеляційному порядку, чим порушуються інтереси держави, що є підставою для представництва прокурором цих інтересів у суді. Так, 19 листопада 2024 року Білоцерківською окружною прокуратурою до Сквирської міської ради у порядку ст.23 Закону України «Про прокуратуру» направлено лист щодо вжиття заходів представницького характеру. Із інформації Сквирської міської ради від 25 листопада 2024 року №03-10925 встановлено, що радою не вживалися заходи цивільно-правового характеру щодо оскарження ухвали Сквирського районного суду Київської області від 11 грудня 2023 року. Сквирська міська рада просила Білоцерківську окружну прокуратуру вжити відповідних заходів. Під час ознайомлення з матеріалами даної цивільної справи працівниками прокуратури встановлено, що Сквирська міська рада Київської області 23 лютого 2024 року подавала клопотання до Сквирського районного суду Київської області про надання доступу для ознайомлення з матеріалами цивільної справи. Проте апеляційну скаргу на ухвалу суду першої інстанції про затвердження мирової угоди не подавала. У даному випадку, сам факт не звернення Сквирської міської ради з апеляційною скаргою на оскаржувану ухвалу, починаючи з 23 лютого 2024 року, свідчить про те, що цей уповноважений державою орган неналежно виконував свої повноваження, у зв`язку з цим у прокурора виникли обґрунтовані підстави для захисту інтересів держави в особі Сквирської міської ради та для звернення до суду з такою апеляційною скаргою, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини (див. правову позицію викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18). Отже в цій справі, звернення керівника Білоцерківської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Сквирської міської ради з апеляційною скаргою на ухвалу Сквирського районного суду Київської області від 11 грудня 2023 року спрямоване саме на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значущого питання і таким чином, не порушується баланс державних (суспільних) і приватних інтересів та відсутній факт надмірного втручання держави у спірні правовідносини. Відповідно до положень ст.379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; 3) невідповідність висновків суду обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали. З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що оскаржувана ухвала суду першої інстанції постановлена з порушенням норм процесуального права, тому вона підлягає скасуванню на підставі ст.379 ЦПК України, а справа - направленню для продовження розгляду до суду першої інстанції. Що стосується клопотання прокурора про розподіл судових витрат за результатами розгляду його апеляційної скарги, то воно не підлягає до задоволення з таких підстав. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. Статтею 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Частиною 13 ст.141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом з тим, такий обов`язок у випадку передачі справи на новий судовий розгляд не покладено. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що якщо судом апеляційної інстанції скасовано ухвалу суду першої інстанції або судом касаційної інстанції скасовано ухвалу з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, розподіл судового збору у справі, в тому числі, сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги, здійснює той суд, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи. Тому з урахуванням висновку щодо суті апеляційної скарги розподіл судових витрат, понесених у суді апеляційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат (див. постанову Верховного Суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18)). Датою постанови апеляційного суду є дата складення повного її тексту, оскільки справа розглянута за відсутності учасників справи без проголошення скороченого судового рішення (вступної та резолютивної частин) та в цьому випадку підлягають застосуванню положення другого речення ч.5 ст.268 ЦПК України, якою передбачено, що датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення. Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 1519/2-5034/11 (провадження № 61-175сво21). Керуючись ст.ст. 374, 379, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу керівника Білоцерківської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Сквирської міської ради задовольнити частково. Ухвалу Сквирського районного суду Київської області від 11 грудня 2023 року скасувати і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і оскарженню в касаційному порядку не підлягає. Головуючий Судді: