Постанова Київський апеляційний суд № 759/16207/24

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД 03680 м. Київ , вул. Солом`янська, 2-а Номер апеляційного провадження: 22-ц/824/16153/2024 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 грудня 2024 року м. Київ Справа № 759/16207/24 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді-доповідача Ящук Т.І., суддів Кирилюк Г.М., Рейнарт І.М., за участю секретаря судового засідання Мех В.Ю. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , на ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 13 серпня 2024 року, постановлену у складі судді Ул`яновської О.В., про відмову у відкритті провадження за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа: ОСОБА_3 про встановлення факту самостійного виховання, встановив: У серпні 2024 року до Святошинського районного суду м. Києва надійшла заява ОСОБА_1 , заінтересована особа ОСОБА_3 про встановлення факту самостійного виховання. В обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_1 вказує, що мати його сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , - ОСОБА_3 впродовж останніх двох років не приймає участі у вихованні й спілкуванні з дитиною, а так само, й не виявляє інтересу до розвитку й становлення дитини, що не буде узгоджуватись із забезпеченням реалізації та дотримання якнайкращих інтересів малолітньої дитини в частині безпечного, спокійного та стійкого середовища. Дитина перебуває повністю на утриманні заявника, відтак він є батьком, який самостійно утримує та виховує дитину без участі матері, водночас, мобілізація заявника, як військовозобов`язаного, позбавить малолітню дитину належного батьківського піклування, утримання, виховання та забезпечення. Ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 13 серпня 2024 року у відкритті провадження у справі - відмовлено. Не погоджуючись з ухвалою суду, представник заявника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернулась з апеляційною скаргою, у якій просить скасувати ухвалу та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, посилаючись на те, що ухвала постановлена з порушеннями норм процесуального права, не відповідає дійсним обставинам справи та наявним доказам. Вважає, що юридичні факти, які належать встановлювати в судовому порядку, вирішуються судами цивільної юрисдикції відповідно до висновків постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21, в якій зазначено що справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, розглядаються у позасудовому та судовому порядку. Рішення стосовно фактів, що мають юридичне значення, прийняті у позасудовому порядку, можуть бути оскаржені до судів адміністративної юрисдикції. Юридичні факти, які належать встановлювати в судовому порядку, вирішуються судами цивільної юрисдикції за правилами ЦПК України. Виходячи з зазначеного, суд першої інстанції помилково відмовив у відкритті провадження у справі за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, з підстав, що ця категорія справ не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Учасники справи в судове засідання не з`явились, будучи належним чином повідомленими про день та час розгляду справи у встановленому законом порядку. Згідно з ч.2 ст. 372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши доповідь судді-доповідача, з`ясувавши обставини справи, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню виходячи з наступного. Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки між заявником та відповідним ТЦК може виникнути спір, пов`язаний з доведенням наявності підстав для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, і не пов`язаний з виникненням чи реалізацією цивільних прав та обов`язків заявника, їх виникненням, існуванням та припиненням, за предметом та можливими правовими наслідками цей спір може стосуватися лише сфери публічно-правових відносин, а отже не підлягає вирішенню у порядку цивільного судочинства. Це ж стосується і можливого спору з Державною прикордонною службою України в разі відмови заявнику у перетині державного кордону України, оскільки рішення органу Державної прикордонної служби України про відмову у перетині кордону є предметом самостійного оскарження, і такий спір також повинен розглядатися в рамках адміністративного судочинства. З висновками суду про наявність підстав для відмови у відкритті провадження колегія суддів погоджується, проте вважає необґрунтованим висновок суду першої інстанції про те що заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, виходячи з наступного. Як вбачається з матеріалів справи, звертаючись із заявою про встановлення юридичного факту, ОСОБА_1 зазначав, що з 10.09.2006 року перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 .У період перебування у зареєстрованому шлюбі народилося двоє дітей: дочка ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 21.05.2024 року шлюб між заявником та ОСОБА_3 розірваний. Після припинення спільного проживання малолітній син ОСОБА_4 з вересня 2022 року постійно проживає з батьком, перебуває на його утриманні та вихованні. Заявник створив умови для проживання сина у квартирі, самостійно без участі матері здійснює над сином опіку, доглядає та піклується про його стан здоров`я, забезпечує харчування, одяг, освіту, лікування та дозвілля. Звертаючись до суду із заявою про встановлення факту утримання неповнолітньої дитини, заявник зазначав, що встановлення даного факту необхідне йому для належної реалізації його права, зокрема, права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації у зв`язку із самостійним вихованням та утриманням дитини, а також для повноцінної реалізації його прав як батька, та набуття всіх необхідних повноважень щодо захисту прав дитини у цій ролі. Вказує, що згідно з Переліком документів, що подаються військовозобов`язаним для отримання відстрочки від призову на війську службу під час мобілізації відповідно до підстав, зазначених у ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», на підтвердження права на відстрочку необхідно подати рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини. Відповідно до ч. 1 ст. 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Згідно п. 5 ч. 2 ст. 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення. Відповідно до ч. 1 ст. 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. За змістом частини другої вказаної статті в судовому порядку можуть бути встановлені факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов`язується із наступним вирішенням спору про право. Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтереси інших осіб. У випадку останнього між цими особами виникає спір про право. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18) зазначено, що у порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов. А саме, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів. Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов: факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення; встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах; заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо); чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів. З таких критеріїв виходила Велика Палата Верховного Суду в постановах від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18, від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21 . Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22, у якій заявник просив встановити факт самостійного виховання дитини і такі вимоги, пов`язані з доведенням існування підстав для визнання (підтвердження) за ним певного соціально-правового статусу - батька, який самостійно виховує дитину, вказала наступне. Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Регулювання сімейних відносин з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням здійснюється СК України (стаття 1 СК України). Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу. Статтею 141 СК встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу. Права та обов`язки батьків щодо виховання дитини передбачені у статтях 150, 151 СК України. За приписами частини другої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Відповідно до частин першої - третьої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Правовідносини, що включають особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між особами на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, опіки та піклування, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, є сімейними. При цьому сімейні відносини як вид суспільних відносин складаються з суб`єктів, об`єктів і змісту (прав та обов`язків). Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є юридичні факти, які поділяються на юридичні дії (настання яких залежить від волі людей і породжує певні правові наслідки) та юридичні події (юридичні факти, які настають незалежно від волі людини). Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу. Сімейні обов`язки особистого або майнового характеру є обов`язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом. Тому смерть, до прикладу, батька дитини є підставою для припинення його обов`язку утримувати дитину. Згідно із частиною другою статті 15 СК України, якщо особа визнана недієздатною, її сімейний обов`язок особистого немайнового характеру припиняється у зв`язку з неможливістю його виконання. У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін. Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України). Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися. Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється. Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх. СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини. Визначальною обставиною під час розгляду заяви про встановлення певних фактів у порядку окремого провадження є те, що встановлення такого факту не пов`язане з наступним вирішенням будь-якого спору про право. У порядку окремого провадження розглядаються, зокрема, справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян, але тільки якщо вони не пов`язані з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право і якщо заявник не має іншої можливості одержати або відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом. Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом. У статті 165 СК України визначено перелік осіб, які мають право звернутися з позовом до суду про позбавлення батьківських прав. За частиною першою цієї статті право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають не лише один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, у якому вона перебуває, а й орган опіки та піклування або прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років. Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом. Такий факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини. Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини. Інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право. Звертаючись із заявою про встановлення факту самостійного виховання дитини, ОСОБА_1 просив установити факт самостійного виховання ним дитини, проте встановлення такого факту може мати негативні наслідки для матері дитини. З огляду на зазначене, вбачається, що у цій справі наявний спір про право - зокрема, спір щодо участі одного з батьків у вихованні дитини та/або ухилення від участі у вихованні, який підлягає розгляду в порядку позовного провадження з обов`язковим залученням органу опіки та піклування (ч. 4, 5 ст. 19 СК України) . Факт, про встановлення якого просить ОСОБА_1 , не підлягає з`ясуванню в порядку окремого провадження, оскільки з поданої заяви вбачається спір про право, який не може розглядатися в судовому порядку безвідносно до дій заінтересованих осіб щодо конкретних прав, свобод та інтересів заявника. Отже, подана заява про встановлення факту, що має юридичне значення, не підлягає судовому розгляду в окремому провадженні, оскільки за встановлених у цій справі обставин існує спір про право щодо участі одного з батьків у вихованні й утриманні дитини. З урахуванням закріпленого в сімейному законодавстві принципу невідчужуваності сімейних обов`язків, неможливості відмови від них, у тому числі від обов`язків виховання дитини, то питання, заявлене ОСОБА_1 , не може з`ясовуватись безвідносно до дій другого з батьків та може вирішуватись у межах спору про право між батьками дитини за загальним правилом у позовному провадженні. Таким чином, суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що дана заява не підлягає розгляду в порядку окремого провадження, оскільки вбачається спір про право, однак посилання суду на п. 1 ч. 1 ст. 186 ЦПК України як на підставу для відмови у відкритті провадження, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, є помилковим. Відповідно до ч. 4 ст. 315 ЦПК України, суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21 зазначено, що аналіз наведених норм свідчить про те, що чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції цивільного суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Чинне законодавство не передбачає іншого судового порядку підтвердження факту, що має юридичне значення, окрім як розгляд справ про встановлення факту, що має юридичне значення, в порядку цивільного судочинства. Велика Палата Верховного Суду визнала неефективним підхід до визначення юрисдикції спорів про встановлення фактів, що мають юридичне значення, в залежності від їх мети звернення та наявності у заявника певних цивільних прав та обов`язків чи виникнення публічно-правових спорів із суб`єктами владних повноважень, оскільки це не сприятиме належному способу захисту порушеного права заявника, призведе до необхідності звертатися в суди різних юрисдикцій з доказуванням одних і тих же обставин, подій та фактів при поданні кожної позовної заяви. Відповідно до висновків Верховного Суду у постанові від 10 жовтня 2024 року у справі № 930/2899/23, «Верховний Суд визнає помилковими висновки апеляційного суду про те, що оскільки заявник просив встановити факт самостійного виховання та утримання дитини з метою отримання відстрочки від мобілізації, то за предметом і можливими правовими наслідками цей спір може стосуватися прав та обов`язків територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Правильним в оцінці спірних правовідносин є висновок про те, що критерієм наявності спору про право у справах окремого провадження є сама можливість виникнення, зміни або припинення прав та обов`язків у конкретно визначених осіб внаслідок встановлення певного факту, однак у цій справі апеляційний суд не зазначив, з яким конкретним органом військового управління у заявника виник спір та в чому він полягає, тоді як існування спору про право повинно бути реальним, а не гіпотетичним». З огляду на викладене, апеляційний суд вважає помилковим висновок суду першої інстанції про виникнення у ОСОБА_1 спору про право на відстрочку під час мобілізації, тому колегія суддів дійшла висновку про часткову зміну мотивувальної частини ухвали суду першої інстанції, виклавши мотивувальну частину оскаржуваної ухвали в редакції цієї постанови, в іншій частині ухвалу слід залишити без змін. Керуючись ст. ст. 268, 367, 368, 374 - 376, 381 - 383 ЦПК України, суд постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , - задовольнити частково. Ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 13 серпня 2024 року - змінити, виклавши мотивувальну частину ухвали в редакції цієї постанови. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Повний текст постанови складено 04 березня 2025 року. Суддя - доповідач: Ящук Т.І. Судді: Кирилюк Г.М. Рейнарт І.М.