Постанова Вінницький апеляційний суд № 149/1985/24

Справа № 149/1985/24 Провадження № 22-ц/801/395/2025 Категорія: 64 Головуючий у суді 1-ї інстанції Робак М. В. Доповідач:Матківська М. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 лютого 2025 рокуСправа № 149/1985/24м. Вінниця Вінницький апеляційний суд у складі: Головуючого: Матківської М. В. Суддів: Сопруна В. В., Стадника І. М. Секретар: Пантелеймонова А. І. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 20 листопада 2024 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні та розпорядженні власністю шляхом виселення, Рішення ухвалила суддя Робак М. В. Рішення ухвалено о 12:15 год в м. Хмільник Вінницької області Повний текст судового рішення складено 29 листопада 2024 року, Встановив: У червні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні та розпорядженні власністю шляхом виселення. Свої вимоги мотивувала тим, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 01 вересня 1999 року вона є власником 1/2 частини житлового будинку з відповідною часткою господарських будівель за адресою: АДРЕСА_1 . Згідно рішення третейського суду від 05 вересня 2008 року у справі № 42-2008 за нею визнано право власності на 1/2 частину будинковолодіння в ідеальних долях по АДРЕСА_1 . На підставі даного рішення КП «ВООБТІ» 09 жовтня 2008 року видало реєстраційне посвідчення, згідно якого 1/2 частина будинковолодіння по АДРЕСА_1 зареєстрована за нею на праві приватної власності. Державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 630393, виданим їй на підставі рішення Хмільницької міської ради 66 сесії 5 скликання від 24 червня 2010 року, підтверджується факт того, що вона є власником земельної ділянки площею 0,0738 га, розташованої по АДРЕСА_1 . Рішенням Хмільницької міської ради від 25 червня 2015 року вулиця Чапаєва перейменована у вулицю Старосидориська. У будинку проживають та зареєстровані: вона, ОСОБА_3 і ОСОБА_4 . 16 березня 1985 року вона із ОСОБА_2 уклала шлюб, який розірваний 22 травня 2019 року. Відповідач не був зареєстрований у належному їй будинку, проте після розірвання шлюбу продовжує проживати у ньому, створюючи їй проблеми і перешкоди для користування та розпорядження ним. На її прохання переїхати в інше житло відповідач відмовляється. Право членів сім`ї власника квартири користуватися жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи як члена своєї сім`ї. Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Враховуючи вимоги закону, правовою підставою для проживання відповідача у спірному будинку були шлюбні відносини із нею, з припиненням яких припинилася й підстава для проживання відповідача у цьому будинку. Оцінюючи співмірність та дотримання балансу між захистом її права власності на будинок, в якому залишився проживати її колишній чоловік, та захистом права відповідача як колишнього члена її сім`ї на користування будинком, її інтереси, як власника житла, перевищують інтереси колишнього члена сім`ї, у якого припинилися правові підстави користування чужим майном. У зв`язку із викладеним вона просила виселити відповідача із житлового будинку АДРЕСА_1 , який належить їй на праві приватної власності. Рішенням Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 20 листопада 2024 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким її позов задовольнити. Зазначила, що при вирішенні справи суд першої інстанції допустився порушень норм матеріального та процесуального права, а його висновки не відповідають фактичним обставинам справи. У своїй апеляційній скарзі позивач посилається на статті 41 та 47 Конституції України, на статтю 15 ЦК України, на статтю 3 СК України, на статті 7, 64, 150, 156 ЖК України, зазначивши при цьому, що право членів сім`ї власника квартири користуватися жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, та власник надавав згоду на вселення такої особи як члена своєї сім`ї. Зазначені норми не передбачають самостійного характеру права члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням. Посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника. Особливістю вирішення цього спору є те, що при створенні сім`ї, встановлення сімейних відносин, особа, яка набула право власності на будинок, і член сім`ї, тобто чоловік і дружина, вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі. Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися у судовому порядку. Зіславшись на статті 317, 319, 321, 391, 405, 406 ЦК України та на ряд постанов Верховного Суду, у тому числі на постанову Великої Палати Верховного Суді від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, позивач вказала на те, що при вирішенні питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суд має приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) за загальним правилом не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. На вимоги позивача виселитися із будинку відповідач відмовляється. Після вчинення відносно їх спільної доньки у 2022 році домашнього насильства, позивач вимагає від відповідача покинути її будинок. Вона боїться, що відповідач може вчинити і щодо неї домашнє насильство і таке може повторитися щодо їх спільних дітей. Суд першої інстанції таких обставин не врахував, не дослідив належним чином питання дотримання балансу між правами учасників справи, які гарантовані статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема захистом права власності позивача і його права на повагу до сімейного життя, та правом відповідача, як колишнього члена сім`ї власника, на користування будинком. Наведені обставини вказують на наявність істотних обставин, що виправдовують припинення сервітуту та необхідність захисту права власності позивача після розірвання шлюбу із відповідачем. Небажання відповідача покидати житло, зробило неможливим нормальне проживання позивача у власному будинку та у влаштуванні нею особистого життя. Суд першої інстанції дійшов передчасного висновку відносно дотримання балансу між захистом права власності та реалізацією права колишнього члена сім`ї власника на користування будинком, а отже і про відсутність підстав для задоволення позову. При цьому судом не надано оцінки правам та інтересам позивача, як особи, яка звернулася до суду з вимогою про захист її права власності на житловий будинок. У відзиві на апеляційну скаргу відповідач ОСОБА_2 просить її відхилити, а рішення суду залишити без змін, оскільки суд першої інстанції при його ухваленні, з урахуванням всіх обставин справи, з дотриманням балансу інтересів сторін та керуючись принципом пропорційності, прийшов до правильного та обґрунтованого висновку, що виселення відповідача із житлового будинку не є достатньо необхідним для захисту прав позивача, як власника житла, на користування будинком, шляхом серйозного втручання у право відповідача на повагу до житла, яким він користується протягом тривалого часу. Суд першої інстанції не знайшов підстав для того, що у даній ситуації інтереси позивача на право користування усім будинком переважають права відповідача на повагу до його житла. У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 і її представник адвокат Костюк С. М. підтримали апеляційну скаргу, просять її задовольнити. Відповідач ОСОБА_2 і його представник адвокат Поворознюк Б. М. заперечили проти задоволення апеляційної скарги, просять залишити без змін рішення суду першої інстанції. Суд апеляційної інстанції, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, заслухавши пояснення сторін і їх представників, дослідивши матеріали цивільної справи, дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню за таких підстав. Судом встановлено, що ОСОБА_2 і ОСОБА_5 зареєстрували шлюб 16 березня 1985 року у відділі РАГСу Хмільницького райвиконкому Вінницької області, актовий запис № 37, що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 . Після укладення шлюбу дружині присвоєно прізвище: ОСОБА_6 (а. с. 8). Згідно свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_2 , виданого Хмільницьким міськрайонним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області 22 травня 2018 року, шлюб між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 розірваний 22 травня 2018 року, про що складено відповідний актовий запис № 4 (а. с. 9). Згідно витягу № 08-58/369 про зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб по АДРЕСА_2 , за цією адресою зареєстровані: ОСОБА_1 з 14 вересня 1996 року, ОСОБА_4 з 27 травня 2020 року, ОСОБА_3 з 27 травня 2020 року (а. с. 10). Згідно свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданим 01 вересня 1990 року державним нотаріусом Хмільницької державної нотаріальної контори Вінницької області Лучинською Л. П. та зареєстрованим в реєстрі за № 2494, ОСОБА_1 є власником 1/2 частки будинку з господарськими будівлями по АДРЕСА_1 . 1/2 будинку АДРЕСА_1 зареєстрована в Вінницькому обласному об`єднаному бюро технічної інвентаризації 08 грудня 1999 року за № 554 (а. с. 11). 01 квітня 2011 року ОСОБА_1 виданий Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 63033, згідно якого вона на підставі рішення Хмільницької міської ради 66 сесії 5 скликання від 24 червня 2010 року, є власником земельної ділянки площею 0,0738 га по АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням: для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер 0510900000:00:001:0718 (а. с. 13). Рішенням Постійно діючого третейського суду при Товарній біржі «Хмільницька регіональна земельна біржа» від 05 вересня 2008 року у справі № 42-2008, задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_7 про визнання договору дарування дійсним та встановлення права власності на подароване майно. Визнано дійсним договір дарування від 04 липня 2007 року, вчинений дарувальником ОСОБА_7 на користь обдарованої ОСОБА_1 . Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину будинковолодіння в ідеальних долях, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Право власності на самочинно зведені: сарай літ. «Е», гараж літ. «Г», вбиральня літ. «Д» та на самочинно переобладнані кімнати 1-4, 1-5 не визнається (а. с .14). Реєстраційним посвідченням, виданим 09 жовтня 2008 року Комунальним підприємством «Вінницьке обласне об`єднане бюро технічної інвентаризації» посвідчено, що 1/2 частина будинковолодіння в АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_1 на праві приватної власності на підставі рішення Постійно діючого третейського суду при Товарній біржі «Хмільницька регіональна земельна біржа» від 05 вересня 2008 року, справа № 42-200 та записано в реєстрову книгу № 4 стор. 247 (а. с .15). Із технічного паспорта на садибний (індивідуальний) житловий будинок АДРЕСА_1 , виданого 04 червня 2008 року із внесеними змінами 09 жовтня 2008 року, вбачається, що ОСОБА_1 є власником цілого будинку (а. с. 16-19). Згідно свідоцтва про народження серії НОМЕР_3 , виданого 29 січня 1965 року Хмільницьким райбюро РАГСу, батьками народженої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 є: ОСОБА_7 і ОСОБА_8 (а. с. 20). Згідно відповіді № 08-60/52 від 28 червня 2024 року на запит суду Відділ ведення реєстру територіальної громади управління «Центр надання адміністративних послуг» Хмільницької міської ради повідомив про те, що відомості про реєстрацію місця проживання та інші персональні дані щодо ОСОБА_2 , відсутні (а. с. 31). Згідно відмітки у паспорті ОСОБА_2 , він був зареєстрований з 11 вересня 1996 року за адресою: АДРЕСА_1 , а з 11 грудня 2000 року за адресою: с. Березна (а. с. 56-57). Із пояснень позивача ОСОБА_1 та відповідача ОСОБА_2 судом також встановлено, що у відповідача іншого житла немає. Суд першої інстанції відмовивши у задоволенні позову виходив із відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог про виселення відповідача та з урахуванням встановлених по справі обставин вказав на те, що виселення відповідача, який є пенсіонером та інвалідом ІІІ групи, з житлового будинку, в якому він проживає з 1990 року, без надання іншого житла, не є достатньою та пропорційною необхідністю у захисті прав позивача ОСОБА_1 , як власника житла, на користування будинком шляхом серйозного втручання у право ОСОБА_2 на повагу до житла, яким він користується протягом тривалого часу. Такий висновок суду першої інстанції відповідає встановленим по справі обставинам та вимогам матеріального і процесуального закону. Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва. Відповідно до статті 387 ЦК України власник майна має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Згідно до ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Усунення перешкод власник може вимагати навіть тоді, коли ці перешкоди не пов`язані з позбавленням його володінням майном. Право користування чужим майном передбачено статтями 401-406 ЦК України. Відповідно до частини 1 статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду (частина 1 статті 402 ЦК України). Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо). Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом, визначаються статтею 405 ЦК України, згідно якої члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником (частина 1). Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом (частина 2). Припинення сервітуту врегульовано статтею 406 ЦК України, згідно вимог якої сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту (пункт 4 частини). Згідно частин 2 і 4 статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом. Наведені норми цивільного законодавства України дають підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права. Згідно з статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Відповідно до частини першої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Статтею 379 ЦК України визначено, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. Відповідно до абзацу п`ятого статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» місцем проживання є житло з присвоєною у встановленому законом порядку адресою, в якому особа проживає, а також апартаменти (крім апартаментів у готелях), кімнати та інші придатні для проживання об`єкти нерухомого майна, заклад для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг з проживанням, стаціонарна соціально-медична установа та інші заклади соціальної підтримки (догляду), в яких особа отримує соціальні послуги. Згідно частини четвертої статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права. Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло. У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» (заява № 5855/00) Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63). Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції. У пунктах 40-44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) Європейський суд з прав людини визначив, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем. Втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. У пункті 52 рішення ЄСПЛ від 23 жовтня 2018 року у справі «Саган проти України» (заява № 60010/08) суд нагадав, що поняття «житло» у розумінні статті 8 Конвенції не обмежується законно займаним або створеним житлом, це самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається статтею 8 Конвенції, не залежить від того, чи воно є займаним на законних підставах: воно залежить від фактичних обставин, а саме від існування достатнього та тривалого зв`язку із зазначеним місцем (рішення у справі «Вінтерштайн та інші проти Франції», заява № 27013/07, пункт 141, від 17 жовтня 2013 року). Наведене узгоджується із висновком Об`єднаної Палати Верховного Суду у постанові від 12 червня 2023 року у справі № 607/15144/20 (провадження № 61-5158сво22) та з висновком Верховного Суду у постанові від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18 (провадження № 61-1634св19). Як встановлено судом, відповідач ОСОБА_2 не має іншого житла, а належний позивачу будинок є єдиним його житлом для проживання. Тривалий час проживання ОСОБА_2 у будинку, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати цей будинок його житлом, в розумінні статті 8 Конвенції. Звернувшись до суду з даним позовом, ОСОБА_1 посилалися на те, що проживання відповідача у належному їй на праві власності будинку, фактично позбавляє її права користуватися і розпоряджатися своїм майном, у зв`язку з чим вона просила виселити відповідача із будинку. Відповідно до частин 1 і 2 статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Відповідно до частини першої, другої статті 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом із ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. Частиною четвертою статті 156 ЖК України певною мірою врегульовано правовідносини власника житла з колишніми членами його сім`ї, зокрема визначено, що припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу. З аналізу наведених норм права стверджується, що право відповідача на користування займаним приміщенням, який вселився у спірне житло на законних підставах та продовжує проживати у ньому і після припинення сімейних відносин із власником житла позивачем у справі, в силу вимог частини четвертої статті 156 ЖК УРСР, не припинилось. Права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту, і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, а й таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, виходив із того, що відповідач не є такою особою, що самоправно вселився до спірного жилого приміщення, у якому проживає із 1990 року, іншого житла немає, а його виселення із цього житлового приміщення не буде достатньою та пропорційною необхідністю у захисті прав позивача ОСОБА_1 , як власника житла, на користування будинком шляхом серйозного втручання у право ОСОБА_2 на повагу до житла, яким він користується протягом тривалого часу. Тривале проживання у спірному будинку відповідача ОСОБА_2 , який не має іншого житла, є достатньою підставою для того, щоб вважати будинок його житлом, в розумінні статті 8 Конвенції. Враховуючи, що відповідач як колишній член сім`ї власника будинку не має іншого житла, його право має бути захищено. Наведене повністю спростовує всі доводи апеляційної скарги, які є надуманими, необґрунтованими, суперечливими та в деякій мірі узгоджуються із висновком суду першої інстанції щодо того, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку за загальним правилом не позбавляє колишнього члена сім`ї власника житла його права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. При цьому судом апеляційної інстанції враховується

позиція Верховного Суду у справах із подібними правовідносинами, а також вважається правильним застосування судом першої інстанції такої правової позиції Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, що знайшло відображення в оскаржуваному судовому рішенні. З огляду на викладене апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки право власності позивача лише певним чином обмежене законним правом проживання відповідача, проте позивач на захист такого обмеження вимагає саме позбавлення права ОСОБА_2 на житло, що не є пропорційним втручанням та не свідчить про легітимність мети позову. Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскаржуване рішення суду відповідає вимогам закону і підстав для його скасування не встановлено. Керуючись ст. 367, 374, 375, 381-382 ЦПК України, суд Постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 20 листопада 2024 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. ГоловуючийМ. В. Матківська СуддіВ. В. Сопрун І. М. Стадник Повний текст судового рішення складено 27 лютого 2025 року