Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 380/15285/24

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 лютого 2025 рокуЛьвівСправа № 380/15285/24 пров. № А/857/25939/24 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Затолочного В.С., суддів: Гудима Л.Я., Качмара В.Я., розглянувши у порядку письмового провадження в електронній формі апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 07 жовтня 2024 року у справі № 380/15285/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання дії та бездіяльності протиправними (рішення суду першої інстанції ухвалене суддею Коморним О.І. у м. Львові у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження (без виклику учасників справи), дата складення повного тексту судового рішення 07 жовтня 2024 року), - ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (далі також ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду із адміністративним позовом до військової частини НОМЕР_1 (далі також ВЧ НОМЕР_1 , відповідач), в якому просив суд: - стягнути з ВЧ НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплату індексації грошового забезпечення) за період з 11 травня 2023 року по 14 червня 2024 року у розмірі 94303,56 грн; - зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суми індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року за весь час затримки такої виплати з січня 2016 року по день її фактичної виплати. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 07 жовтня 2024 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність ВЧ НОМЕР_1 щодо непроведення повного розрахунку при звільненні з ОСОБА_1 . Стягнуто з відповідача на користь позивача середній заробіток за період затримки розрахунку при звільненні в сумі 92379,56 грн. Зобов`язано ВЧ НОМЕР_1 нарахувати та виплатити позивачу компенсацію втрат доходів, у зв`язку з порушенням термінів виплати індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 28.02.2018 по день її фактичної виплати. В іншій частині позову відмовлено. Не погодившись із ухваленим рішенням в частині задоволених позовних вимог, його оскаржив відповідач, оскільки вважає, що рішення є необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню у зв`язку з невідповідністю висновків суду обставинам справи, неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, неправильним застосуванням норм матеріального права, просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове, яким в задоволенні позову відмовити повністю. Свою апеляційну скаргу мотивує тим, що при нарахуванні і виплаті позивачу належних при звільненні сум був відсутній спір щодо їх розміру, відтак, підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 117 Кодексу законів про працю України (далі також КЗпП України) відсутні. Також зазначає, що ВЧ НОМЕР_1 своєчасно нарахувала та виплатила позивачу грошові кошти на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 21.12.2023 у справі № 380/13412/23, то, відповідно, право на компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплат, ОСОБА_1 не набув. Позивач не скористався правом подання відзиву на апеляційну скаргу. Відповідно до частини четвертої статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України (далі також - КАС України) відсутність відзиву не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. У відповідності до вимог частини першої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Рішення суду першої інстанції в частині відмовлених позовних вимог учасниками справи не оскаржується, а тому в силу приписів частини першої статті 308 КАС України не є предметом перегляду судом апеляційної інстанції. Враховуючи те, що апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, суд апеляційної інстанції вважає за можливе розглядати справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами відповідно до статті 311 КАС України. Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 до 10.05.2023 проходив військову службу за контрактом осіб офіцерського складу у ВЧ НОМЕР_1 та на момент виключення зі списків особового складу військової частини перебував на посаді помічника командира військової частини з фінансово-економічної роботи - начальника фінансово-економічної служби. Наказом командира ВЧ НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 10.05.2023 № 133 ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу ВЧ НОМЕР_1 та знято з усіх видів забезпечення. ВЧ НОМЕР_1 на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 31.08.2023 у справі № 380/13412/23, залишеного без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 21.12.2023, 14.06.2024 виплачено позивачу грошові кошти у сумі 82370,85 грн, що підтверджується випискою по надходженням по кратці Ощадбанку. Позивач вважаючи, що відповідач протиправно несвоєчасно провів розрахунок при звільненні, звернувся до суду з даним позовом за захистом своїх прав та інтересів. Задовольняючи адміністративний позов, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки відповідач не провів з позивачем на день його виключення зі списків особового складу військової частини розрахунок у повному обсязі, то позивач відповідно до статті 117 КЗпП України має право на виплату середнього грошового забезпечення за затримку розрахунку при звільненні, а також на компенсацію за втрату частини доходу у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення. Надаючи правову оцінку обставинам справи та доводам апелянта, колегія суддів зазначає наступне. Підстави виникнення, проходження і припинення військової служби визначені не трудовим, а спеціальним законодавством, за приписами якого повинні розглядатися спори з участю таких службовців. У разі відсутності відповідних положень у конституційному або адміністративному законодавстві суд може додатково застосувати трудове законодавство, якщо така можливість передбачена у спеціальному законі. У разі, коли така можливість застосування трудового права у спеціальному законі не передбачена, то за правилами частини шостої статті 7 КАС України суд застосовує закон, який регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права), навівши у рішенні відповідні доводи. Так як нормами спеціальних законів, які стосуються проходження військової служби, не врегульовані питання відповідальності за затримання розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати грошового забезпечення, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, індексації грошового забезпечення тощо, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення)), разом з тим, такі питання врегульовані норами КЗпП, тому суд згідно з положеннями статті 9 КАС України вправі застосувати до спірних правовідносин положення КЗпП. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01 березня 2018 року у справі № 806/1899/17 та постановах Верховного Суду від 31 травня 2018 року у справі № 823/1023/16, від 30 квітня 2020 року у справі № 140/2006/19, від 04 вересня 2020 року у справі № 120/2005/19-а, постанові від 9 липня 2020 року у справі № 320/6659/18. Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі також - Закон № 2011-XII). Згідно зі статтею 1 Закону № 2011-XII соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом. Відповідно до частини другої статті 12 Закону № 2011-XII у зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації. Крім того, у пункті 1 статті 9 цього Закону закріплено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Абзац третій пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008, передбачає, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини. Згідно з частиною другою статті 24 Закону № 2232-XII закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України. Як встановлено вище, під час звільнення з військової служби (10.05.2023) позивачу не було проведено повного розрахунку при звільненні. Остаточний розрахунок при звільненні позивача з військової служби було здійснено відповідачем 14.06.2024. Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. Згідно зі статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму. З аналізу наведених норм можна дійти висновку про те, що вказаними нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати (грошового забезпечення) за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. Відповідно до статті 117 КЗпП України у редакції Закону України від 1 липня 2022 року « 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі також Закон № 2352-ІХ) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті. Умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. Під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, індексація грошового забезпечення тощо). Вказаний у частині першій статті 117 КЗпП України законодавчий припис є загальним і не встановлює конкретні види виплат, які роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові в день його звільнення. Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору. Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання. Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17 та у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17. Відповідно до правової позиції, наведеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП України і статей 1, 2 Закону України «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати. Верховний Суд зазначає, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником. Таким чином, не має значення чи роботодавець добровільно виплатив заборгованість із заробітної плати чи на виконання рішення суду, у випадку затримки розрахунку при звільненні працівника до роботодавця застосовуються санкції, передбачені статтею 117 КЗпП України. Також, у постанові від 28 червня 2023 року у справі № 560/11489/22 Верховний Суд дійшов висновку, що після фактичного розрахунку за зобов`язаннями з виплати індексації грошового забезпечення (яке виплачувалося на виконання судового рішення) позивач мав право звернутися до суду з вимогами про стягнення середнього заробітку на підставі статті 117 КЗпП України. Верховний Суд у постанові від 01 травня 2024 року у справі № 140/16184/23 висловив таку правову позицію «незважаючи на визначення приписами статті 117 КЗпП України невиплачених працівнику сум як оспорюваних та неоспорюваних, ця обставина не впливає на дату виникнення спірних правовідносин, оскільки вони прямо пов`язані з обов`язком роботодавця розрахуватися з працівником в строк, встановлений приписами статті 116 КЗпП України, яким переважно є день звільнення.» У розрізі вищенаведеного, помилковими є доводи відповідача, що оскільки при нарахуванні і виплаті позивачу належних при звільненні сум був відсутній спір щодо їх розміру, підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 117 КЗпП України відсутні. Щодо доводів апелянта про відсутність підстав для нарахування та виплати позивачу компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суми індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року за весь час затримки такої виплати, то колегія суддів такі відхиляє з огляду на наступне. Згідно зі статями 1, 2 Закону № 2050-ІІІ підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), така компенсація провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата (грошове забезпечення) та інші. Згідно з пунктом 3 Порядку № 159 компенсації підлягають такі грошові доходи, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру, зокрема, сума індексації грошових доходів громадян. Аналіз наведених положень дає підстави вважати, що основною умовою для виплати громадянину, передбаченої статтею 2 Закону № 2050-ІІІ та Порядком № 159, компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів. При цьому, компенсація за порушення строків виплати такого доходу не відповідає ознакам платежу, що має разовий характер, оскільки зумовлена порушенням строків сплати відповідачем індексації, що носило триваючий характер. У зв`язку з цим виплата компенсації проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення. Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом, зокрема у постанові від 14 квітня 2021 року у справі № 465/322/17. Крім того, у постанові від 05 березня 2020 року у справі № 140/1547/19, Верховний Суд зазначив: «Згідно з положеннями статті 4 Закону №2050-III виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць. Відповідно до статті 6 Закону №2050-III компенсацію виплачують за рахунок коштів Пенсійного фонду України, а також коштів, що спрямовуються на їх виплату з бюджету. З системного аналізу правових норм вбачається, що основними умовами для виплати суми компенсації є: 1) порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі пенсії) та 2) виплата нарахованих доходів. При цьому виплата компенсації втрати частини доходів здійснюється в день виплати основної суми доходу.». У справі, що розглядається, судами встановлено, що сума індексації грошового забезпечення в належному розмірі за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року не була виплачена позивачу у встановлені законодавством строки. Отже, несвоєчасне отримання позивачем індексації грошового забезпечення відбулось у зв`язку з протиправним ненарахуванням відповідачем такої під час проходження позивачем військової служби, невиплати останньої під час звільнення з військової служби, що встановлено судовим рішенням, тобто, з вини органу, що нараховує і виплачує грошове забезпечення, а тому позивач має право на отримання компенсації втрати частини грошового забезпечення у зв`язку з порушенням строків його виплати. Крім того, суд апеляційної інстанції звертає увагу, шо компенсація, передбачена Законом № 2050-ІІІ, виплачується у разі порушення строків виплати доходу (нарахованого грошового забезпечення), а не виконання рішення суду. Оскільки вказані кошти виплачені в результаті нарахування грошового забезпечення та відновлення прав позивача, порушених при виплаті грошового забезпечення у меншому розмірі, вказана сума є доходом в розумінні статті 2 Закону № 2050-ІІІ. Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 24.01.2019 у справі № 159/1615/17, від 29.04.2020 у справі № 420/2093/16-а, від 16.12.2020 у справі № 521/21718/16-а, від 23.12.2020 у справі № 640/7975/15-а, від 21.09.2022 у справі № 816/1627/18. Також колегія суддів звертає увагу на те, що оскільки позивачу остаточно було виплачено грошове забезпечення 14.06.2024, що не заперечується відповідачем, тому судом першої інстанції правильно задоволено позовні вимоги шляхом зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суми грошового забезпечення, право на отримання яких також встановлено судовим рішенням у справі № 380/13412/23, за весь час затримки виплати за період з 01.01.2016 по 28.02.2018 по день її фактичної виплати. Разом з тим, суд відхиляє твердження відповідача про своєчасну виплату встановленої судовим рішення індексації грошового забезпечення позивача, оскільки вважає, що передбачена Законом № 2050-III компенсація виплачується у разі порушення саме строків виплати доходу (в даному випадку індексації грошового забезпечення), а не виконання рішення суду. Згідно з частинами першою, другою статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Відповідач як суб`єкт владних повноважень в ході розгляду справи не довів правомірність своєї поведінки в спірних правовідносинах. Як убачається з апеляційної скарги, наведені в ній доводи щодо помилковості висновків суду у цій справі фактично зводяться до необхідності нової правової оцінки обставин у справі та дослідження наявних у матеріалах справи доказів. Водночас зазначеним доводам судом першої інстанції вже була надана належна правова оцінка. Інших доводів на підтвердження правомірності своїх дій відповідач не навів, що не дає підстав вважати висновки суду першої інстанцій помилковими, а застосування ним норм матеріального та процесуального права - неправильним. Відповідно до пункту 1 статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Згідно зі статтею 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи вимоги наведених правових норм, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що при ухваленні оскаржуваного рішення в частині задоволених позовних вимог суд першої інстанцій правильно встановив обставини справи, не допустив неправильного застосуванням норм матеріального права чи порушень норм процесуального права, які могли б бути підставою для його скасування, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення. Керуючись статтями 241, 242, 308, 311, 315, 316, 321, 325, 370 КАС України, суд -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення, рішення Львівського окружного адміністративного суду від 07 жовтня 2024 року у справі № 380/15285/24 - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку лише з підстав, визначених в статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Постанову разом із паперовими матеріалами апеляційної скарги надіслати до суду першої інстанції для приєднання до матеріалів справи. Головуючий суддя В. С. Затолочний судді Л. Я. Гудим В. Я. Качмар