Постанова 4824 № 761/19205/24

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 20 лютого 2025 року м. Київ Унікальний номер справи № 761/19205/24 Апеляційне провадження № 22-ц/824/3491/2025 Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Левенця Б.Б., суддів - Борисової О.В., Ратнікової В.М., за участю секретаря судового засідання - Дячук І.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2024 року, постановлене під головуванням судді Романишеної І.П., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Орган опіки та піклування виконавчого комітету Броварської міської ради Броварського району Київської області про визначення місця проживання дитини, - в с т а н о в и в : У травні 2024 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом, в якому просив визначити місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з батьком - ОСОБА_1 (а.с. 1-5). В обґрунтування позову зазначав, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 24 жовтня 2020 року, який 06 жовтня 2022 року рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області було розірвано. Від шлюбу сторони мають спільну доньку - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Вказував, що донька залишилась проживати з позивачем. Позивач зазначав, що нього донька - велика радість у житті, весь свій вільний час позивач проводить з донькою, позивач та дитина завжди зайняті різноманітною активною діяльністю. За її фізичний та духовний розвиток відповідальність несе виключно позивач. Донька навчається в 6-А класі спеціалізованої шкоди № 61 Шевченківського району м. Києва. Згідно виданої характеристик спеціалізованої шкоди № 61 Шевченківського району м. Києва позивач відповідально ставиться до навчання і виховання доньки, створює для доньки всі умови для навчання та відпочинку, розвиває її. Позивач співпрацює зі школою, де вчиться дитина, підтримує постійний зв`язок із класним керівником. Позивач вказував, що він є фізичною особою-підприємцем, має постійний дохід, веде активний спосіб життя та займається спортом, не вживає шкідливих речовин та алкоголь, ніколи не перебував на обліку в психіатра чи нарколога, не притягувався до кримінального чи адміністративної відповідальності (а.с. 1-5). 19.07.2024 року до суду надійшла нотаріально посвідчена заява ОСОБА_2 про визнання позову, в якій остання визнала заявлені позовні вимоги і зазначила, що не заперечує проти ухвалення судом рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 (а.с. 56). Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2024 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Орган опіки та піклування виконавчого комітету Броварської міської ради Броварського району Київської області про визначення місця проживання дитини, - відмовлено (а.с. 98-102). Не погодившись з рішенням районного суду, 18 жовтня 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Бобович М.М. звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким позов задовольнити (а.с. 118-121). Апеляційну скаргу мотивував тим, що оскаржуване рішення ухвалено із неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, а також таким, що ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права. Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд вважав, що між сторонами відсутній спір щодо визначення місця проживання дитини з батьком, при цьому, суд не взяв до уваги думку дитини, яка бажала проживати саме з позивачем. Звертав увагу, що при вирішенні питання про визначення місця проживання дитини мають враховуватись не тільки інтереси кожного з батьків, а перш за все права та законі інтереси дитини. Відтак, з огляду на обставини справи, зокрема, ставлення обох батьків до виконання батьківських обов`язків, проживання малолітньої дитини на даний час з батьком, який піклується про навчання та виховання дитини, виявляє до неї увагу та турботу, відсутність обставин, які б свідчили, що таке бажання дитини суперечить її інтересам, з метою забезпечення умов, необхідних для повноцінного фізичного, психічного і духовного розвитку малолітньої дитини, суд зобов`язаний був врахувати думку дитини та визначити місце проживання її з позивачем (а.с. 118-121). Відзив на апеляційну скаргу не надходив. У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 , його представник - адвокат Бобович М.М. підтримали апеляційну скаргу і просили її задовольнити. Інші особи до суду не прибули про час та місце розгляду справи були сповіщені належним чином про що у справі є докази. Повідомлення відповідачки ОСОБА_2 повернулось із відміткою працівників пошти про відсутність адресата за зазначеною нею адресою, заява про зміну адреси місця проживання (перебування) від вказаної особи до суду не надходила. Третя особа Орган опіки та піклування виконавчого комітету Броварської міської ради Броварського району Київської області була сповіщена 26 грудня 2024 року про розгляд справи апеляційним судом 20 лютого 2025 року повідомленням до Електронного кабінету в ЄСІТС із забезпеченням технічної фіксації такого повідомлення (а.с. 157-165). Виходячи з положень ст. 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у т.ч. правом визначити свою участь в тому чи іншому судовому засіданні. Явка до суду апеляційної інстанції не є обов`язковою. Відповідно до частини 1 ст. 131 ЦПК України, учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться. Попри те, що конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов`язки. Практика Європейського суду з прав людини визначає, що сторона, яка задіяна у ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки. Як зазначено у рішенні цього суду у справі «Пономарьов проти України» від 03 квітня 2008 року, сторони мають вживати заходи, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження. Заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Аліментарія Сандерс С. А. проти Іспанії» від 07 липня 1989 року). Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30 листопада 2022 року у справі № 759/14068/19 (провадження № 61-8505св22). Поряд з цим, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (див. рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 у справі «Шульга проти України», № 16652/04). При цьому запобігати неналежній і такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі - завдання саме державних органів (див. рішення ЄСПЛ від 20.01.2011 у справі «Мусієнко проти України», № 26976/06). Зважаючи на вимоги п. 2 ч. 8 ст. 128, ч. 5 ст. 130, ст. 131, ч. 2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів визнала повідомлення належним, а неявку такою, що не перешкоджає апеляційному розглядові справи. Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, з 23.03.2012 року сторони перебували в зареєстрованому шлюбі, який станом на день розгляду цієї справи між ними розірвано на підставі рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 06.10.2022 року справа № 361/2976/22 (а.с. 18-20). ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 (а.с. 21). Починаючи з жовтня 2022 року та по теперішній час дитина проживає разом з батьком за адресою: АДРЕСА_1 , що не заперечується учасниками справи. Так, ОСОБА_1 є фізичною особою-підприємцем згідно з витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 14.05.2024 (а.с. 24-31). Відповідно до копії довідки № 01-21/97 від 16.05.2024 року ОСОБА_3 навчається в 6-А класі Спеціалізованої школи № 61 Шевченківського району м. Києва (а.с. 35). Згідно з виданою характеристикою Спеціалізованої школи № 61 Шевченківського району м. Києва, ОСОБА_1 відповідально ставиться до навчання і виховання доньки, створює для доньки всі умови для навчання та відпочинку, розвиває її. Співпрацює із школою де вчиться дитини, підтримує постійний зв`язок із класним керівником (а.с. 36). Відповідно до консультативного висновку лікаря-педіатра медичного центру «Добробут-поліклініка» та довідки учня загальноосвітнього навчального закладу про результати обов`язкового медичного профілактичного огляду від 17 травня 2024 року ОСОБА_3 повністю здорова (а.с. 22-23). Мати дитини ОСОБА_2 має зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 45). Зі змісту висновку про доцільність визначення місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , разом з батьком ОСОБА_1 , вбачається, що Орган опіки та піклування Броварської міської ради Броварського району Київської області вважає за доцільним визначити місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , разом із батьком, ОСОБА_1 (а.с. 85-92). Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що між сторонами відсутній спір щодо місця проживання дитини, права позивача відповідачем не порушені та відсутні законні підстави для визначення судовим рішенням місця проживання дитини у відповідності до ч. 1 ст. 161 СК України. Колегія суддів погодилась з висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне. Відповідно до частин першої, другої статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Згідно зі статтею 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім`ї (стаття 7 Сімейного кодексу України, далі - СК України). У статті 141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу. Згідно з частиною першою статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. Тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) зроблено висновок про те, що Декларація прав дитини не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року та Закону України від 29 червня 2004 року № 1906-IV «Про міжнародні договори України», а також не містить положень щодо набрання нею чинності. У зв`язку із цим Декларація прав дитини не потребує надання згоди на її обов`язковість Верховною Радою України і не є частиною національного законодавства України. Разом з тим положення Конвенції про права дитини про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей. Відповідно до частини першої статті 18 Конвенції про права дитини держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави - учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави - учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення, з огляду на те, що дитина є найбільш вразливою стороною в ході будь-яких сімейних конфліктів, судовий розгляд сімейних спорів, у яких зачіпаються інтереси дитини, є особливо складним. У рішенні від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76). У параграфі 54 рішення ЄСПЛ «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року, заява № 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини. У постанові Верховного Суду від 18 березня 2019 року у справі № 215/4452/16-ц (провадження № 61-1145св19) вказано, що презумпція на користь матері у справах щодо дітей, яка покладена в основу рішення суду першої інстанції, не підтверджується на рівні Організації Об`єднаних Націй, що випливає з Декларації або прецедентної практики ЄСПЛ, а також не відповідає позиції Ради Європи та більшості держав - членів Ради Європи. Ухвалюючи рішення у справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13), ЄСПЛ наголосив, що в таких справах основне значення має вирішення питання про те, що найкраще відповідає інтересам дитини. При цьому ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним. У постанові Верховного Суду від 06 червня 2019 року у справі № 495/2106/17 (провадження № 61-592св19) зазначено, що із системного тлумачення статей 3, 9 та 18 Конвенції про права дитини, частин другої та третьої статті 11 Закону України «Про охорону дитинства», слідує, що при вирішенні спору про визначення місця проживання дитини, суди мають враховувати передусім інтереси дитини. […] Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. У випадку однакового ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків та однакової прихильності дитини до обох із батьків, місце проживання дитини має бути визначено з тим із батьків, ким створено більш сприятливі умови для проживання дитини. У постанові Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 205/1621/18 (провадження № 61-23366св19) вказано, що до інших обставин, що мають істотне значення під час вирішення спору щодо визначення місця проживання дитини, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку. У постанові Верховного Суду від 21 травня 2020 року у справі № 587/2134/17 (провадження № 61-37492св18) зазначено, що при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах. У постанові Верховного Суду від 26 січня 2023 року у справі № 164/812/21 (провадження № 61-4527св22) вказано, що вирішуючи спір щодо визначення місця проживання дитини, суди мають виходити з того, що поведінка батьків, їх авторитет відіграє суттєву роль у вихованні дитини, оскільки дитина не має самостійного досвіду соціальної поведінки, а тому успадковує досвід і поведінку авторитетних для неї батьків. Аналіз наведених норм права і практики ЄСПЛ дає підстави для висновку про те, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків. Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини (враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо) та балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини й обов`язком батьків діяти в її інтересах. Частинами четвертою та п`ятою статті 19 СК України передбачено, що при розгляді судом спорів щодо визначення місця проживання дитини обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Водночас, у частині шостій вказаної статті зазначено, що суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. З системного аналізу вказаних норм права вбачається, що позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, що складається із двох елементів: предмета і підстави позову. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимоги про захист порушеного права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, у позовній заяві повинна чітко зазначити, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якого пред`явлено позов, та призначає, які саме дії необхідно вчинити судом для відновлення права. У своєму розгляді суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи воно буде відновлено у заявлений спосіб. Для визначення предмета позову, як способу захисту права чи інтересу, важливим є перелік способів захисту цивільного права та інтересу, наведений у статті 16 ЦК України, за змістом якої способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання права, припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, тощо. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. З урахуванням цих правових норм правом звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, особою до якої пред`явлено позов. Отже, суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Відповідно до ч. 2 ст. 76 ГПК України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з частинами першою-другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19). Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри». Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 про визначення місця проживання дитини разом із ним, оскільки позивачем не доведено, що його права порушені відповідачем. А відповідно до вимог частини першої статті 4 ЦПК України, частини першої статті 15 ЦК України до суду особа має право звернутися, якщо її права порушені, невизнані або оспорюються. Жодну із цих дій відповідач не вчиняла. Фактично цей спір щодо місця проживання дитини був ініційований батьком дитини, з яким дитина і так фактично проживає і продовжує проживати. Мати дитини не вимагала та не вимагає зміни місця проживання дитини і у справі відсутні докази того, що батько дитини забороняє матері бачитися з дитиною. До аналогічних висновків прийшов і Верховний Суд у постанові від 10 липня 2024 року по справі № 127/16211/23. Зі змісту висновку про доцільність визначення місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , разом з батьком ОСОБА_1 , вбачається, що Орган опіки та піклування Броварської міської ради Броварського району Київської області у вказаному висновку зазначив про те, що ОСОБА_2 не заперечує щодо визначення місця проживання доньки ОСОБА_4 з батьком, оскільки хоче, щоб «вона жила в набагато кращих умовах», ніж матір, у сторін відсутній спір щодо утримання доньки та щодо участі матері у вихованні дитини. Орган опіки та піклування Броварської міської ради Броварського району Київської області заслухав думку дитини ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 яка зазначила, що хоче залишитись проживати з батьком - ОСОБА_1 (а.с. 85-92). Цих обставин, зокрема відсутності спору щодо визначення місця проживання дитини з батьком позивач ОСОБА_1 в суд апеляційної інстанції не заперечував про що свідчить протокол та звукозапис судового засідання (а.с. 166). З цих підстав, суд апеляційної інстанції відхилив доводи апелянта, що районним судом не врахована думка дитини, оскільки вказані обставини визнані і сторонами не заперечувались, а сторони по справі дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина. Враховуючи наведене, колегія суддів апеляційного суду вважає, що рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2024 року ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, а тому відсутні правові підстави для задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 . Керуючись ст. 367, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст.ст. 381-384 ЦПК України, - п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2024 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили негайно з моменту прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Дата складання повного судового рішення - 21 лютого 2025 року. Судді Київського апеляційного суду: Б.Б. Левенець О.В. Борисова В.М. Ратнікова