Постанова 4824 № 757/26277/18-ц

справа № 757/26277/18-ц провадження № 22-ц/824/2066/2025 головуючий у суді І інстанції Підпалий В.В. КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 11 лютого 2025 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Писаної Т.О. суддів - Приходька К.П., Журби С.О. за участю секретаря судового засідання - Лащевської Д.О. розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» на рішення Печерського районного суду міста Києва від 4 лютого 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення заборгованості по заробітній платі, грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку та середнього заробітку за час затримки, В С Т А Н О В И В: У травні 2018 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення заборгованості по заробітній платі, грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку та середнього заробітку за час затримки, посилаючись на те, що він 8 липня 2016 року був прийнятий на роботу, згідно наказу від 7 липня 2016 року № 1/ОС на посаду старшого електромеханіка дільниці І групи у виробничий підрозділ «Донецька дирекція залізничних перевезень» Регіональної філії «Донецька залізниця» ПАТ «»Українська залізниця». Звільнений 19 травня 2017 року з роботи на підставі п.1 ст. 36 КЗпП України за угодою сторін, відповідно Наказу №589/ДН-ос, про що зроблена відмітка в трудовій книжці. На день звільнення позивача була нарахована, але невиплачена заробітна плата з березня 2017 року по 19 травня 2017 року, грошова компенсація за невикористану відпустку становить 14 099,13 грн. Позивачем було отримано тільки аванс за березень 2017 року в розмірі 650 грн. Відповідач заборгував позивачу за березень 2017 року 6 464,29 грн, за квітень 2017 року - 3 182,91 грн, за травень 2017 року - 5 101,93 грн. Підприємство на теперішній час розташоване на непідконтрольній українській владі території. По теперішній час суми, що належать позивачу від підприємства не виплачені. Просив суд стягнути на його користь з відповідача заборгованість по заробітній платі, грошову компенсацію за невикористану відпустку в розмірі 14 099,13 грн, суму середнього заробітку за період затримки з 20 травня 2017 року по 30 травня 2018 року в розмірі 98 038,24 грн. Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 4 лютого 2020 року позовну заяву ОСОБА_1 до ПАТ «Українська залізниця» про стягнення заборгованості по заробітній платі, грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку та середнього заробітку за час затримки задоволено. Стягнуто з ПАТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 заборгованість грошової компенсації за невикористану відпустку у розмірі 14 099,13 грн, та середній заробіток за час затримки розрахунку у розмірі 98 038,24 грн. Стягнуто з ПАТ «Українська залізниця» судовий збір у розмірі 1 762 грн на користь держави. Не погоджуючись із указаним рішенням представник АТ «Українська залізниця» - Чаруковський Р.В. звернувся до суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що суд першої інстанції необґрунтовано визнав надані позивачем розрахунки заробітної плати та довідки належними доказами, які не викликають сумніву в їх достовірності. Відповідач зазначав, що 17 березня 2017 року адміністративна будівля Донецької дирекції залізничних перевезень (м. Донецьк вул. Артема, 68) була захоплена невідомими особами так званої "ДНР" (детально про це зазначено у висновку ТПП). Таким чином відповідач втратив контроль над структурним підрозділом і його діяльністю після захоплення. І на думку відповідача, зазначені обставини дають підстави для критичного оцінювання наданих позивачем доказів по справі. А тому вважає, що суд безпідставно задовольнив вимогу про стягнення заборгованості з заробітної плати, яка не підтверджена належними доказами. Також вказує, що наявний в матеріалах справи Науково-правовий висновок Торгово-промислове палати України №126/2/21-10.2 від 16 січня 2018 року не є сертифікатом, але є належних доказом настання обставин непереборної сили у відносинах між відповідачем та позивачем, які виникли 20 березня 2017 року та тривають по теперішній час. Цей висновок підтверджує відсутність вини відповідача у невиплаті заробітної плати позивачу через виникнення обставин непереборної сили. І відповідно до ст. 617 ЦК України, особа, яка порушила зобов`язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Зазначає, що так як стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені не є заробітною платою, а є мірою відповідальності роботодавця, суд першої інстанції безпідставно і неправомірно не застосував положення ст. 617 ЦК України для відмови у стягненні середнього заробітку повністю. Вказує, що з огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку з розміром заборгованості з заробітної плати, характером цієї заборгованості, враховуючи розмір заборгованості, дату її виникнення, ті обставиш що позивач тривалий час не звертався до суду з позовом про її стягнення, вважає що суд першої інстанції мав підстави для справедливого та пропорційного зменшення суми стягнення середнього заробітку. Відзив на апеляційну скаргу до Київського апеляційного суду не надходив. У судовому засіданні представник АТ «Українська залізниця» - Чаруковський Р.В. просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. ОСОБА_1 в судове засідання не з`явився, був належним чином повідомлений про розгляд справи шляхом направлення судової повістки на поштову адресу, що підтверджується матеріалами справи. Клопотання про відкладення розгляду справи до Київського апеляційного суду не надходили. У відповідності до вимог ст. 130, 372 ЦПК України неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи, а тому колегія суддів вважає можливим слухати справу у відсутність учасників справи, які були належним чином повідомлені про розгляд в суді апеляційної інстанції. Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, з`ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановив, що позивач 8 липня 2016 року був прийнятий на роботу, згідно Наказу від 7 липня 2016 року № 1/ОС на посаду старшого електромеханіка дільниці І групи у виробничий підрозділ «Донецька дирекція залізничних перевезень» Регіональної філії «Донецька залізниця» ПАТ «»Українська залізниця». Наказом Регіональної філії «Донецька залізниця» ПАТ «Українська залізниця» №236/ДНД від 17 березня 2017 року, встановлено початок простою по причинам, не залежних від робітників з 20 березня 2017 року (а.с.63). Як вбачається з трудової книжки позивача він був звільнений 19 травня 2017 року з роботи на підставі п.1 ст. 36 КЗпП України за угодою сторін, відповідно Наказу №589/ДН-ос. Підписано начальником відділу кадрів та стоїть печатка ПАТ «Українська залізниця» Регіональна філія «Донецька залізниця» структурний підрозділ «Донецька дирекція залізничних перевезень» (а.с.10). З розрахунків заробітної плати за період з березня 2017 року по травень 2017 року вбачається, що ОСОБА_1 нарахована за березень 2017 року по травень 2017 року заробітну плату в загальній сумі 14 749,13 грн (а.с. 11-13). Відповідно до висновку Торгово-промислової палати України від 16 січня 2018 року № 126/2/21-10.2 щодо унеможливлення виконання обов`язків, передбачених законодавством України про працю при вивільненні (звільненні) працівників, спричиненого впливом дії форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили) відносно АТ «Укрзалізниця», засвідчено настання форс-мажорних обставин при здійсненні господарської діяльності на території, непідконтрольній українській владі, у тому числі у м. Луганську. З 12 квітня 2017 року господарська діяльність та управління виробничими потужностями структурного підрозділу «Луганська дирекція залізничних перевезень» відповідача унеможливлено неправомірними діями третіх осіб. Майно АТ «Укрзалізниця», що знаходиться в тому числі на території Луганської та Донецької областей, перебуває у незаконному володінні та під контролем третіх осіб. Фактично відповідач втратив контроль і доступ до своїх виробничих потужностей та іншого майна, у тому числі, до трудових книжок працівників, оригіналів наказів про затвердження та введення в дію штатного розпису, особових справ працівників. Унеможливлення виконання АТ «Укрзалізниця», РФ «Донецька залізниця» обов`язків, передбачених законодавством України про працю, зокрема, статей 47, 83, 115, 116 КЗпП України, спричинено впливом дії форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), а саме актами тероризму на території Донецької області, тривалими перервами в роботі транспорту, регламентними умовами відповідних рішень та актами державних органів влади, які продовжують діяти і дату закінчення їх дії встановити неможливо. Ці форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) є надзвичайними, непередбачуваними і мають неминучий характер, їх дії не можна уникнути за звичайних обставин при всій обачливості зобов`язаної сторони за трудовим договором (а.с.37-41). Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , мотивував своє рішення тим, що по теперішній час суми, що належать позивачу, не виплачені відповідачем. Суд зазначив, що з огляду на те, що право людини на заробітну плату гарантоване Конституцією України, нормами Кодексу Законів України про працю, Закону України « Про оплату праці», а позивач перебував у трудових відносинах з відповідачем до 19 травня 2017 року, виконував свої трудові обов`язки в повному обсязі, а також при звільненні не отримав всі належні йому платежі, майнові вимоги позивача підлягають задоволенню. В оскаржуваному рішенні також зазначено, що 16 січня 2018 року ПАТ «Укрзалізниця» надано Науково-правовий висновок № 126/2/21-10.2 щодо унеможливлення виконання обов`язків, передбачених законодавством України про працю при вивільненні працівників, спричиненого впливом дії форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), згідно з яким вина ПАТ «Укрзалізниця» в невиплаті належних працівникові сум при звільненні відсутня. В той же час Законом № 1669 не нпередбачено звільнення суб`єктів господарювання від своєчасного виконання своїх обов`язків у сфері законодавства про працю, а тому, в даному випадку, висновок Торгово-промислової палати України від 16 січня 2018 року № 126/2/21-10.2 має виключно інформаційний характер та не є належним доказом, який би свідчив, що порушення регіональною філією "Донецька залізниця" Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" законодавства про працю відбулось під впливом дії форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили). При визначені розміру заборгованості по заробітній платі, суд взяв до уваги розрахунки заробітної плати надані позивачем. Враховуючи те, що відповідачем не надано будь-яких доказів на підтвердження або спростування викладених у позовній заяві відомостей, суд вважав за можливе прийняти наданий позивачем розрахунок та стягнути з відповідача заборгованість грошової компенсації за невикористану відпустку у розмірі 14 099,13 грн та середній заробіток за час затримки розрахунку у розмірі 98 038,24 грн. Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов висновку про задоволення позовних вимог в повному обсязі. Апеляційний суд погоджується із вказаним рішенням суду першої інстанції з огляду на наступне. Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Аналогічне визначення заробітної плати міститься й у статті 1 Закону України «Про оплату праці». Частиною третьою статті 15 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються підприємством після виконання зобов`язань щодо оплати праці. Аналогічне положення закріплено в частині п`ятій статті 97 КЗпП України. Зазначені норми трудового законодавства свідчать про пріоритет виплати заробітної плати перед іншими виплатами та про підвищену захищеність таких виплат. Одночасно звертає на себе увагу той факт, що заробітна плата виплачується лише за виконану працівником роботу, а якщо працівник такої роботи не виконував, то заробітна плата йому не виплачується, за винятком виплат, передбачених законодавством (зокрема, у випадку простою). Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. Згідно зі статтею 116 КЗпП України, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. Частиною першою статті 117 КЗпП України, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. При невиконанні такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником. Працівник є слабшою, ніж роботодавець, стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц). Конституційний Суд України в рішенні від 29 січня 2008 року № 2-рп/2008 зазначив, що право заробляти собі на життя є невід`ємним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним лише тоді, коли матеріально забезпечене (абзац другий підпункту 6.1.1 підпункту 6.1 пункту 6 мотивувальної частини). Регулювання оплати праці працівників незалежно від форм власності підприємства, організації, установи здійснюється шляхом установлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій. Відповідно до частини третьої статті 94 КЗпП України питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається цим Кодексом, Законом України «Про оплату праці» та іншими нормативно-правовими актами. Зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин - відплатність праці, який дістав відображення у пункті 4 частини I Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03 травня 1996 року, ратифікованої Законом України від 14 вересня 2006 року № 137-V, за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 (провадження № 11-1329апп18) зазначила, що виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). У справі, яка переглядається, суд першої інстанції встановив, що при звільненні ОСОБА_1 відповідач не виплатив усі суми, що належали йому від підприємства, зокрема заробітну плату за березень - травень 2017 року. В матеріалах справи наявні документи, що підтверджують нарахування належних до виплати позивачу сум. Відповідач не спростував доводів позивача, що зазначені кошти не виплачені позивачу. При недотриманні роботодавцем вимог статті 116 КЗпП України, для роботодавця настають наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України. Роботодавець не несе відповідальність, передбачену статтею 117 КЗпП України, у разі відсутності його вини. Відсутність своєї вини повинен довести роботодавець. Заперечуючи проти стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі статті 117 КЗпП України, відповідач посилався, зокрема, на відсутність його вини в затримці розрахунку та зазначав про наявність обставин непереборної сили, що мали місце на території проведення антитерористичної операції. При цьому посилався на науково-правовий висновок ТПП України від 16 січня 2018 року № 126/2/21-10.2, в якому зазначено, що унеможливлення виконання АТ «Укрзалізниця» обов`язків, передбачених законодавством України про працю, спричинено впливом дії форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), а саме актами тероризму на територіях міста Донецька та міста Луганська, тривалі перерви в роботі транспорту, регламентовані умовами відповідних рішень та актами державних органів влади, які продовжують діяти і дату закінчення їх дії встановити неможливо. Такі форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) є підставами для звільнення від відповідальності АТ «Укрзалізниця» за невиконання обов`язків, передбачених законодавством України про працю. Разом з тим, Торгово-промислова палата України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб`єкта господарської діяльності за собівартістю. Сертифікат про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) для суб`єктів малого підприємництва видається безкоштовно (частина перша статті 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні»). Статтею 10 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» встановлено, що протягом терміну дії цього Закону єдиним належним та достатнім документом, що підтверджує настання обставин непереборної сили (форс-мажору), що мали місце на території проведення антитерористичної операції, як підстави для звільнення від відповідальності за невиконання (неналежного виконання) зобов`язань, є сертифікат Торгово-промислової палати України. У постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 905/857/19 (провадження № 12-56гс21), прийнятій після подання АТ «Укрзалізниця» касаційної скарги, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що єдиний належний документ, який підтверджує настання обставин непереборної сили (форс-мажору), що мали місце на території проведення антитерористичної операції, як підстави для звільнення від відповідальності за невиконання (неналежного виконання) зобов`язань - це сертифікат, виданий у порядку та на підставі статті 14-1 Закону «Про торгово-промислові палати в Україні». Велика Палата Верховного Суду у цій постанові також зауважила, що оскільки виплата заробітної плати працівнику - це обов`язок роботодавця, стаття 10 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» не може застосовуватись до правовідносин щодо виплати заробітної плати. У справі, яка переглядається, судом першої інстанції зроблено правильний висновок, що відповідач не довів обставин, які унеможливлювали своєчасно виплатити позивачу належні йому при звільненні суми. Науково-правовий висновок ТПП України від 16 січня 2018 року № 126/2/21-10.2 не є належним доказом наявності форс-мажорних обставин, що мали місце на території проведення антитерористичної операції, а сертифікат, виданий у порядку та на підставі статті 14-1 Закону «Про торгово-промислові палати в Україні», відповідач не надав. Ураховуючи викладене, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку, що відповідач своєчасно не здійснив із працівником розрахунку при звільненні, зокрема не виплатив йому заборгованість по заробітній платі та вихідну допомогу при звільненні та компенсацію за невикористану щорічну відпустку, тому відповідно до статті 117 КЗпП України повинен сплатити середній заробіток за весь час затримки виплати належних йому сум. З розрахунку оплати відпустки за період з липня 2016 року по травень 2017 року, який наданий ВП ДС «Станція Донецьк», що є структурним підрозділом «Донецька дирекція залізничних перевезень» Регіональної філії «Донецька залізниця «Публічного товариства «Українська залізниця» та підписаний бухгалтером ВП ДС «Донецьк» та начальником ВП ДС «Донецьк» вбачається, що ОСОБА_1 нарахована до виплати компенсація за невикористану відпустку за вищевказаний період в загальній сумі 14 099,13 грн. Отже, судом було правильно встановлено, що при звільненні ОСОБА_1 йому належала до сплати сума невиплаченої заробітної плати, яка відповідно до довідок розрахунків заробітної плати за період з березня по травень 2017 року складає 14 749,13 грн; компенсація за невикористану відпустку за період з липня 2016 року по травень 2017 року у розмірі 14 099,13 грн. Перевіряючи доводи апеляційної скарги, поданої представником АТ «Укрзалізниця», в частині нарахування суми середнього заробітку, який підлягає стягненню із відповідача на користь позивача колегія суддів враховує наступні положення норм матеріального права. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України. З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків. Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач. З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві необхідно дійти висновку, що виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України. Зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18), які підлягали застосуванню судом першої інстанцій під час розгляду цієї справи, оскільки згідно з відомостями Єдиного державного реєстру судових рішень зазначена постанова буда оприлюднена 04 березня 2020 року. Аналогічні висновки викладені і в постановах Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 757/44641/19, від 08 лютого 2023 року у справі справа № 757/23764/20-ц, які колегія суддів вважає за необхідне врахувати при вирішенні вказаного спору. Так, матеріалами справи встановлено, що судом першої інстанції було визначено період стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у відповідності з п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», тобто з наступного дня після звільнення позивача, тобто з 20 травня 2017 року по 30 травня 2018 року. Суд, перевіривши розрахунок середнього заробітку, наданий позивачем, який був проведений на підставі відомостей про заробітну плату за березень та квітень 2017 року (6464,29 + 3182,91) (18 + 19) = 260,74 грн період затримки складає 376 днів: 376*260,74=98 038,24, дійшов до правильного висновку, середній заробіток за час затримки розрахунку у сумі 98 038,24 грн без утримання податку й інших обов`язкових платежів підлягає стягненню з відповідача на користь позивача. Колегія суддів не може прийняти до уваги посилання апелянта про те, що розмір стягнутого судом середнього заробітку значно перевищує розмір заборгованості із невиплаченої позивачу при звільненні заробітної плати та вихідної допомоги при звільненні, що є непропорційним наслідком правопорушення та несправедливим щодо роботодавця, оскільки матеріали справи не містять таких доводів у суді першої інстанції. Крім того, заявляючи вимоги для зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, стороною відповідача не надано доказів вчасного виконання свого обов`язку щодо виплати ОСОБА_1 заборгованості із заробітної плати та заборгованості за невикористану щорічну відпустку. Таким чином, вирішуючи спір у частині стягнення середнього заробітку суд першої інстанції правильно визнав дані вимоги позивача законними та обґрунтованими за період з 20 травня 2017 року по 30 травня 2018 рокув сумі 98 038,24 грн та задовольнив їх. Таким чином, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції. Враховуючи наведене, не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду, є необґрунтованими та відхиляються апеляційним судом доводи апеляційної скарги про неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, яким у повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до переоцінки доказів, неправильного тлумачення позивачем норм матеріального та процесуального права та незгоди з правильним судовим рішенням. Згідно із пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. У такому разі розподіл судових витрат у вигляді сплаченого відповідачем судового збору за подання апеляційної скарги не проводиться згідно зі статтями 141, 382 ЦПК України. Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, апеляційний суд, ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» залишити без задоволення. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 4 лютого 2020 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий Т.О. Писана Судді К.П. Приходько С.О. Журба