Постанова 4824 № 362/6494/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Апеляційне провадження 22-ц/824/2825/2025 Справа № 362/6494/20 П О С Т А Н О В А Іменем України 05 лютого 2025 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Кашперської Т.Ц., суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А., за участю секретаря Діденка А.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , на рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області в складі судді Кравченко Л.М., ухвалене в м. Васильків 19 червня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Глевахівської селищної ради Фастівського району Київської області, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , треті особи Головне управління Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру у Київській області, державний реєстратор Глевахівської селищної ради Фастівського району Київської області Кияниця Наталія Миколаївна, державний реєстратор Калинівської селищної ради Фастівського району Київської області Кострубіцька Альона Миколаївна, державний реєстратор виконавчого комітету Васильківської міської ради Київської області Садикова Ірина Ігорівна, про скасування рішення органу місцевого самоврядування, заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, в с т а н о в и в : У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з даним позовом, просила визнати недійсним рішення Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області від 08 вересня 2015 року в частині передачі у власність ОСОБА_3 земельної ділянки (кадастровий номер: 3221455300:01:058:0132), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на цю земельну ділянку та скасувати державну реєстрацію в Державному земельному кадастрі України даної земельної ділянки; визнати недійсним рішення Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області від 12 вересня 2011 року в частині передачі у власність ОСОБА_4 земельної ділянки (кадастровий номер: 3221455300:01:058:0118), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 ; скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_4 на цю земельну ділянку та скасувати державну реєстрацію в Державному земельному кадастрі України даної земельної ділянки; визнати недійсним рішення Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області від 12 вересня 2011 року в частині передачі у власність ОСОБА_5 земельної ділянки (кадастровий номер: 3221455300:01:058:0116), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 ; скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_5 на цю земельну ділянку та скасувати державну реєстрацію в Державному земельному кадастрі України даної земельної ділянки. Позов мотивувала тим, що відповідно до державного акту на право постійного користування землею ІІ-КВ № 00787864 від 15 грудня 1999 року, зареєстрованого в книзі записів державних актів на право постійного користування землею № 58, їй на праві постійного користування належала земельна ділянка пл. 2,0 га. за адресою АДРЕСА_3 . Рішенням Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області від 22 червня 2007 року № 303-13-V позивачу надано дозвіл на викуп земельної ділянки пл. 0,74888 га. земель промисловості, для обслуговування існуючих виробничих приміщень в АДРЕСА_3 . Рішенням селищної ради від 24 квітня 2008 року вирішено продати ОСОБА_1 частину даної земельної ділянки в розмірі 0,74888 га. за ціною 305435,52 грн., згідно кадастрового плану земельної ділянки було визначено її межі та координати. 08 серпня 2008 року між Глевахівською селищною радою Васильківського району Київської області та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки. Однак рішенням державного кадастрового реєстратора від 04 липня 2018 року ОСОБА_1 відмовлено в державній реєстрації земельної ділянки в зв`язку з перетином земельних ділянок з кадастровими номерами 3221455300:01:058:0116, 3221455300:01:058:0118, 3221455300:01:058:0132. Згідно даних ДЗК, власниками цих земельних ділянок виявилися відповідачі ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 . Отже, у зв`язку з прийняттям Глевахівською селищною радою Васильківського району Київської області рішень від 08 вересня 2015 року та від 12 вересня 2011 року позивач була протиправно позбавлена права розпоряджатись своїм майном на власний розсуд. Щодо позовної давності, повідомила, що дізналася про порушення свого права власності після отримання рішення державного кадастрового реєстратора від 04 липня 2018 року, а інформацію про осіб, які порушили її права (відповідачів) дізналася з відповідей Глевахівської селищної ради від 21 грудня 2018 року та від 24 січня 2019 року, якими її представнику були направлені копії відповідних рішень ради. Таким чином, строк позовної давності нею пропущено з поважних причин. Доповнивши в січні 2022 року позов вимогою про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 01 червня 2021 року, вказувала, що Глевахівською селищної радою протиправно вилучено у позивача належне їй майно та передано ОСОБА_3 , яка, не будучи його власником, протиправно здійснила його відчуження на користь третіх осіб ОСОБА_6 та ОСОБА_7 (а. с. 160 - 169 т. 1). 01 грудня 2022 року до суду стороною позивача була подана заява про зміну предмета позову, в якій ОСОБА_1 просила суд прийняти до розгляду зміну предмета позову шляхом доповнення вимогою про визнання недійним договору купівлі-продажу №636, посвідченого приватним нотаріусом Васильківського районного нотаріального округу Київської області Соломатіною О.П. від 01 червня 2021 року про відчуження земельної ділянки ОСОБА_6 , ОСОБА_7 (а. с. 84 - 85 т. 2). Ухвалою Васильківського міськрайонного суду Київської області від 19 вересня 2023 року у задоволенні заяви представника позивача про збільшення позовних вимог від 24 січня 2022 року та заяви про зміну предмета позову від 01 грудня 2022 року відмовлено (а. с. 228 - 231 т. 2). 04 вересня 2023 року ОСОБА_1 остаточно уточнила позовні вимоги, в яких просила визнати недійсним рішення Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області від 08 вересня 2015 року в частині передачі у власність ОСОБА_3 земельної ділянки (кадастровий номер: 3221455300:01:058:0132), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на цю земельну ділянку та скасувати державну реєстрацію в Державному земельному кадастрі України даної земельної ділянки; визнати недійсним рішення Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області від 12 вересня 2011 року в частині передачі у власність ОСОБА_4 земельної ділянки (кадастровий номер: 3221455300:01:058:0118), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 ; скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_4 на цю земельну ділянку та скасувати державну реєстрацію в Державному земельному кадастрі України даної земельної ділянки; визнати недійсним рішення Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області від 12 вересня 2011 року в частині передачі у власність ОСОБА_5 земельної ділянки (кадастровий номер: 3221455300:01:058:0116), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 ; скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_5 на цю земельну ділянку та скасувати державну реєстрацію в Державному земельному кадастрі України даної земельної ділянки; визнати недійсним договір купівлі-продажу № 636, посвідчений приватним нотаріусом Васильківського районного нотаріального округу Київської області Соломатіною О.П. від 01 червня 2021 року про відчуження земельної ділянки, кадастровий номер 3221455300:01:058:0132, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 ; вирішити питання судових витрат (а. с. 180 - 185 т. 2), які і були розглянуті судом. Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 19 червня 2024 року в позові відмовлено. Позивач ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 , не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права, просила скасувати рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 19 червня 2024 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов в повному обсязі. Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, повторно викладала фактичні обставини справи, зазначені в позовній заяві. Зазначала, що під час розгляду справи сторона ОСОБА_4 , заперечуючи проти позову, вказувала, що з огляду на відсутність державного акту на землю у позивача не виникло права власності на спірну земельну ділянку, з вказаним твердженням позивач не погоджувалася та не погоджується, виходячи з наступного. Так, після підписання договору купівлі-продажу земельної ділянки позивач з метою набуття прав власності на земельну ділянку здійснила повну оплату за договором. Вважала, що виконала всі необхідні дії зі своєї сторони, з огляду на те, що згідно рішення Глевахівської селищної ради від 24 квітня 2008 року селищна рада вирішила доручити Глевахівському селищному голові укласти від імені ради договір купівлі-продажу земельної ділянки, оформити інші необхідні документи для вчинення цієї угоди; доручити відділу земельних ресурсів організацію відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) в строки, визначені договором купівлі-продажу земельної ділянки та видачу державного акту на право власності на землю після повної сплати вартості земельної ділянки. Тобто згідно вказаного рішення позивач правомірно сподівалась та розумно очікувала на добросовісну поведінку вказаних органів/осіб. Жодним чином ні Конституція України, ні інші нормативні акти не покладають на особу обов`язок перевіряти законність рішень чи дій органів місцевого самоврядування, правомірність яких презюмується у Конституції України, де у ст. 3 закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність. Також, відповідно до ст. 74 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами. Вважала, що з огляду на вищевикладене, перекладення тягаря відповідальності на фізичну особу (позивача), яка не має відповідних знань, та яка обґрунтовано сподівалась на правомірність дій органу місцевого самоврядування (інших органів), не відповідає засадам, закріпленим як у Конституції України, так і в міжнародних актах з прав людини та прецедентній практиці ЄСПЛ. Звертала увагу на п. 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року в справі № 469/1044/17, в якому сформульовано таку правову позицію, що підставою набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну ділянку, який лише посвідчував відповідне право та не мав самостійного юридичного значення. Щодо зазначення судом першої інстанції, що не встановлена обставина, чи накладається (перетинається) земельна ділянка, та посилання на постанову Верховного Суду від 31 травня 2023 року в справі № 515/1315/18, як на нібито необхідність проведення експертизи, вважала, що дана правова позиція є не релевантною до спірних правовідносин між сторонами з огляду на інші фактичні обставини справи. У даній справі факт перетину безумовно встановлено рішенням державного кадастрового реєстратора від 04 липня 2019 року, яким відмовлено позивачу в державній реєстрації земельної ділянки в зв`язку з перетином земельних ділянок. Вказувала, що в даному рішенні суд першої інстанції сам собі суперечить щодо ефективного способу захисту, оскільки спочатку зазначає, посилаючись на відповідну практику, що вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння не є належним способом захисту, в той же час, в кінці мотивувальної частини зазначає, що належним способом є право пред`явити позов про витребування майна. Наводила правові висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 квітня 2018 року в справі № 381/2965/15-а, від 09 листопада 2021 року в справі № 542/1403/17 про те, що якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, й ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав, і такі правовідносини мають майновий характер або пов`язані з реалізацією майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів. Звертала увагу на правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 23 листопада 2023 року в справі № 370/457/20 щодо належного способу захисту права при частковому накладенні земельних ділянок. Посилаючись на ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав і основоположних свобод, ст. 13 Конвенції, вказувала, що вимоги про визнання незаконним (недійсним) і скасування рішення органу влади про надання земельної ділянки у власність і про скасування державної реєстрації такого права за певних умов можна розглядати як вимоги про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном, якщо саме ці рішення та реєстрація створюють відповідні перешкоди. Таким чином, позивачем обрано єдиний вірний спосіб захисту, який необхідний для відновлення первісного становища, яке існувало до порушення прав позивача, та дозволить їй здійснювати відповідні дії зі своїм майном. В той же час, задоволення позовних вимог у справі не буде становити надмірного тягаря для сторін, оскільки вони отримали землю безоплатно, не надали доказів наявності об`єктів нерухомого майна на вказаних ділянках та в будь-якому випадку після можливого відновлення первісного становища для позивача не позбавляє можливості відповідачів повторно звернутися для отримання земельних ділянок в нових межах. Від відповідача ОСОБА_4 в особі представника ОСОБА_8 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, вказуючи, що суд першої інстанції ухвалив рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи апеляційної скарги не спростовують правильність та законність висновків суду першої інстанції. Наголошував, що в апеляційній скарзі позивач фактично погоджується з тим, що нею не було вчинено всіх необхідних юридичних дій для набуття права власності на земельну ділянку. Просив врахувати правову позицію, сформовану Верховним Судом в постанові від 24 липня 2019 року в справі № 385/1376/16-ц, у якому вказано, що судам потрібно встановлювати накладання земельних ділянок шляхом дослідження належних та допустимих доказів, наявність яких повинна забезпечити сторона, яка посилається на порушення її прав. Звертав увагу, що позивачем не надано копію технічного паспорту, не ставилось перед судом питання про його витребування, що позбавило можливості суд першої інстанції встановити дійсне місце розташування спірної земельної ділянки. Вказував, що згідно п. 6 договору купівлі-продажу земельної ділянки від 08 серпня 2008 року встановлено, що право власності покупець набуває згідно з ЗК України після повного розрахунку та отримання державного акту на право власності на землю. Зазначав, що рішення державного кадастрового реєстратора від 04 липня 2019 року є єдиним документом, який, на думку позивача, безумовно підтверджує факт перетину спірних земельних ділянок, інших доказів перетину спірних земельних ділянок матеріали справи не містять. Також позивачем не надано жодної технічної документації, інформації про схему розташування земельної ділянки, а також не заявлено клопотань про витребування таких доказів або проведення відповідної експертизи. Зазначав, що відповідно до вимог порядку ведення ДЗК, до заяви про внесення відомостей до ДЗК обов`язково додається документація із землеустрою та оцінки земель. Позивачем не надано вказаних доказів, що ставить під сумнів їх існування, хоча саме на їх підставі можна було встановити місце розташування земельних ділянок. Крім того, з рішення неможливо встановити, для внесення відомостей щодо якої земельної ділянки зверталася позивач, тієї, яку вона нібито набула у власність в 2008 році чи якоїсь іншої. Виходячи з характеру спірних правовідносин, у цій справі в першу чергу підлягала встановленню обставина, чи накладаються земельні ділянки, чого суд самостійно без застосування спеціальних знань не може зробити. Позивач з клопотанням про проведення експертизи не зверталася, таким чином, наявні підстави для відмови в позові за недоведеності заявлених вимог. Така ж правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 31 травня 2023 року в справі № 515/1315/18, яка є релевантною до спірних правовідносин, оскільки нею встановлено процесуальний порядок доказування саме факту накладення земельних ділянок. Вказував, що задоволення позовних вимог не відновить нібито порушене право позивача, а навпаки спричинить необхідність звернення до суду з новими позовами. Підсумовував, що в цій справі позивачем не доведено належними та допустимими доказами факту права власності на спірну земельну ділянку та факту перетину спірних земельних ділянок. Крім того, 14 січня 2025 року від відповідача ОСОБА_5 в особі представника ОСОБА_8 надійшов відзив на апеляційну скаргу з пропуском строку, встановленого Київським апеляційним судом, при цьому клопотання про продовження вказаного строку разом із даним відзивом не подавались, в зв`язку з чим апеляційним судом було залишено даний відзив без розгляду відповідно до ст. 126 ЦПК України. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції вказаним вимогам закону в повній мірі не відповідає. Як вбачається із матеріалів справи, у постійному користуванні ОСОБА_1 перебувала земельна ділянка пл. 2,0 га. на території АДРЕСА_3 для існуючих виробничих приміщень на підставі рішення Глевахівської селищної ради народних депутатів Васильківського району Київської області від 10 вересня 1999 року № 126, згідно державного акту на право постійного користування землею серії ІІІ-КВ № 00787864, виданого 15 грудня 1999 року та зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею № 58 (а. с. 9 - 10 т. 1). Згідно запису на державному акті, земельну ділянку пл. 1,2400 га. вилучено на підставі рішення селищної ради від 27 лютого 2004 року № 285-14-ХХІV для ведення особистого селянського господарства. З огляду плану зовнішніх меж землекористування ОСОБА_1 , що міститься у Державному акті на право постійного користування серії ІІІ-КВ № 00787864 судом встановлено, що точки координат для визначення фактичного місцезнаходження земельної ділянки пл.0,7488 га. відсутні, розділ «опис меж» містить запис про те, що точки від А до Б - землі Глевахівської селищної ради (а. с. 66 т. 1). Рішенням Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області від 22 червня 2007 року № 303-13-V надано дозвіл приватному підприємцю ОСОБА_1 на викуп земельної ділянки пл. 0,7488 га. земель промисловості для обслуговування існуючих виробничих приміщень, що розташована в АДРЕСА_3 , доручено районному відділу земельних ресурсів виготовити технічний паспорт на земельну ділянку (а. с. 11 т. 1). Рішенням Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області від 24 квітня 2008 року № 465-21-V вирішено продати підприємцю ОСОБА_1 земельну ділянку пл. 0,7488 га. в АДРЕСА_3 , затверджено ціну продажу земельної ділянки 305435,52 грн., оплату вартості земельної ділянки здійснити на протязі 90 календарних днів від дня підписання договору купівлі-продажу на розрахунковий рахунок Глевахівської селищної ради; доручено Глевахівському селищному голові укласти від імені Глевахівської селищної ради договір купівлі-продажу земельної ділянки, а також оформити інші необхідні для вчинення цієї угоди документи; доручено відділу земельних ресурсів організацію відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) в строки, визначені договором купівлі-продажу земельної ділянки, та видачу державного акту на право власності на землю після повної сплати вартості земельної ділянки (а. с. 12 т. 1). 08 липня 2008 року Управлінням земельних ресурсів у Васильківському районі видано довідку в тому, що згідно державної статистичної звітності форми 6-зем, земельна ділянка загальною площею 0,7488 га., яка знаходиться у власності ОСОБА_1 для існуючих виробничих приміщень, рахується як забудовані землі промисловості в АДРЕСА_3 на території Глевахівської селищної ради (а. с. 13 т. 1). 08 липня 2008 року Глевахівська селищна рада народних депутатів Васильківського району Київської області та ОСОБА_1 уклали договір купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення, посвідчений приватним нотаріусом Васильківського районного нотаріального округу Київської області Пясецькою Л.М. та зареєстрований за № 1453 (а. с. 14 - 15 т. 1), за умовами якого ОСОБА_1 придбала земельну ділянку несільськогосподарського призначення, яка перебуває у комунальній власності, загальною площею 0,7488 га., розташовану на території селища Глеваха Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області в межах населеного пункту, АДРЕСА_3 . Вказана земельна ділянка - землі промисловості, для обслуговування існуючих виробничих приміщень, склад угідь 0,7488 га. - під забудовою. Згідно п. 3 договору, земельна ділянка розташована в межах селища Глеваха згідно з Державним актом на право постійного користування серії ІІІ-КВ №00787864 та викопіровкою з місця розташування Глевахівської селищної ради. Згідно п. 2, 4 договору, вказана земельна ділянка набувається у власність ФОП ОСОБА_1 для обслуговування існуючих виробничих приміщень, яка була надана в постійне користування на підставі Державного акту на право постійного користування землею серії ІІІ-КВ № 00787864, виданого Васильківською районною радою 15 грудня 1999 року. На вказаній земельній ділянці розташовані виробничі приміщення, що належать покупцю на підставі договору купівлі-продажу виробничих приміщень, посвідченого Іванніковою О.О., приватним нотаріусом Васильківського районного нотаріального округу 29 вересня 1999 року, зареєстрованого Фастівським міжміським БТІ 30 вересня 1999 року. Згідно п. 5 договору, до використання земельних ділянок можна приступати тільки після встановлення їх меж в натурі (на місцевості), одержання документів, що посвідчують право на них, та державної реєстрації. Згідно п. 6, 7 договору продаж вчинено сторонами за суму 305435,52 грн. без ПДВ, які покупець зобов`язаний сплатити протягом 90 календарних днів від дня підписання цього договору. Право власності покупець набуває згідно з ЗК України після повного розрахунку та отримання Державного акту на право власності на землю. Згідно довідки виконавчого комітету Глевахівської селищної ради від 31 жовтня 2008 року № 2143, ОСОБА_1 розрахувалась за куплену нею земельну ділянку пл. 0,7488 га. в сумі 305435,52 грн. згідно договору від 08 липня 2008 року (а. с. 23 т. 1). Рішенням державного кадастрового реєстратора Відділу у Васильківському районі Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 04 липня 2018 року № РН-3201299082018, розглянувши заяву ОСОБА_1 про внесення відомостей до ДЗК від 21 червня 2018 року разом з доданими документами та відповідно до Порядку ведення ДЗК відмовлено у внесенні відомостей до ДЗК в зв`язку з невідповідністю електронного документа установленим вимогам, а саме: XSD схема наявні зауваження щодо валідності електронного документу, перетин ділянок з ділянкою 3221455300:01:058:0116 (площа співпадає на 4,9107 %), 3221455300:01:058:0118 (площа співпадає на 11,9517 %), 3221455300:01:058:0132 (площа співпадає на 16,562 %) (а. с. 24 т. 1). На а. с. 26 - 28 т. 1 знаходиться інформація ДЗК про право власності та речові права на земельну ділянку, згідно яких власником земельної ділянки з кадастровим номером 3221455300:01:058:0116 є ОСОБА_5 , з кадастровим номером 3221455300:01:058:0118 - ОСОБА_4 , з кадастровим номером 3221455300:01:058:0132 - ОСОБА_3 . Супровідними листами виконавчого комітету Глевахівської селищної ради від 21 грудня 2018 року, 24 січня 2019 року на адресу представника позивача на адвокатський запит направлено копії рішень селищної ради № 1299-48-VІ від 08 вересня 2015 року № 185-06-VІ (а. с. 29 т. 1). Рішенням Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області від 08 вересня 2015 року № 1299-48-VІ затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність в смт. Глеваха Васильківського району Київської області, передано фізичним особам, в тому числі ОСОБА_3 , земельну ділянку з кадастровим номером 3221455300:01:058:0132 пл. 0,1500 га. для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд в АДРЕСА_1 (а. с. 30 - 31 т. 1). Рішенням Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області від 12 вересня 2011 року № 185-06-VІ передано ОСОБА_5 безоплатно у власність земельну ділянку пл. 0,08 га. для будівництва та обслуговування жилого будинку та господарських споруд в АДРЕСА_2 . Передано ОСОБА_4 безоплатно у власність земельну ділянку пл. 0,10 га. для будівництва та обслуговування жилого будинку та господарських споруд в АДРЕСА_2 (а. с. 33 - 34 т. 1). Право власності на земельні ділянки з кадастровими номерами 3221455300:01:058:0132, 3221455300:01:058:0116, 3221455300:01:058:0118 зареєстровано в Державному реєстрі речових прав за ОСОБА_5 04 лютого 2019 року на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку від 25 жовтня 2012 року (а. с. 35 т. 1), за ОСОБА_4 - 29 січня 2019 року на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку від 28 жовтня 2012 року (а. с. 37 т. 1), за ОСОБА_3 - 08 вересня 2016 року на підставі витягу з ДЗК від 03 серпня 2015 року, рішення Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області від 08 вересня 2015 року № 1299-48-VІ (а. с. 39 т. 1). Згідно листа Васильківського відділу державної реєстрації актів цивільного стану в Обухівському районі Київської області від 21 листопада 2023 року на запит суду, ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 16 т. 3). Згідно інформації з ДЗК про право власності та речові права на земельну ділянку від 09 вересня 2021 року, право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3221455300:01:058:0132, власником якої була ОСОБА_3 , 01 червня 2021 року зареєстровано за ОСОБА_7 та ОСОБА_6 (а. с. 148 т. 1). Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3221455300:01:058:0132 за ОСОБА_7 та ОСОБА_6 зареєстроване на підставі договору купівлі-продажу, серія та номер 636, виданий 01 червня 2021 року приватним нотаріусом Васильківського районного нотаріального округу Київської області Соломатіною О.П. (а. с. 149 т. 1). В порядку ст. 93 ЦПК України ОСОБА_1 на запитання відповідача ОСОБА_4 надала заяву від 19 грудня 2023 року, в якій повідомила, що державний акт на право власності на отримувала, після підписання договору з метою набуття права власності на земельну ділянку здійснила повну оплату за договором, інших дій не вчиняла, після 08 липня 2008 року вона та її син здійснювали фактичне користування земельною ділянкою, оскільки на ній були розташовані господарські об`єкти (а. с. 18 - 19 т. 3). Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами. Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно із ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. З урахуванням цих приписів правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Зазначені норми права визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес. Отже, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту. Під час розгляду спору суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. За статтею 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону Відповідно до ч. 1, 2 ст. 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Відповідно до ст. 125 ЗК України (в редакції станом на час укладення ОСОБА_1 договору купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення від 08 липня 2008 року) право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації. Приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). Згідно правових висновків Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року в справі № 469/1044/17 (провадження № 14-317цс19), підтриманих Верховним Судом в наступній постанові від 20 жовтня 2024 року в справі № 522/11302/20 (провадження № 61-13139св22), підставою набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну ділянку. Такий акт лише посвідчував відповідне право та не мав самостійного юридичного значення. Згідно з ч. 1 ст. 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Відповідно до ч. 1 ст. 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Аналіз положень ч. 1 ст. 21 ЦК України, ч. 1 ст. 155 ЗК України дає підстави для висновку, що підставами для визнання недійсним акта (рішення) є невідповідність його вимогам законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, і порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 08 листопада 2023 р. в справі № 761/42030/21, провадження № 61-12101св23, від 13 листопада 2024 року в справі № 700/1098/23, провадження № 61-6880св24). Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Характеристиками доказів є їх належність, достовірність, допустимість та достатність. Так, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст. 77 - 80 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). За змістом частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Отже, за змістом цих норм процесуального права сторона справи зобов`язана та має право довести обставини, на які вона посилається на підставі доказів, які вона надає самостійно або за допомогою суду. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом (ч. 2 ст. 13 ЦПК України). Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (ч. 3 ст. 13 ЦПК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) зроблено висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції вірно визначився з тим, що виходячи із характеру спірних правовідносин, у цій справі в першу чергу підлягала встановленню обставина, чи накладається (перетинається) земельна ділянка, що перебувала у користуванні позивача, та земельні ділянки, передані у власність відповідачам. Суд першої інстанції правомірно зауважив, що в такій категорії справ суд самостійно без застосування спеціальних знань не може зробити висновок, чи накладаються земельні ділянки сторін у справі. Судом першої інстанції враховано правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 31 травня 2023 року в справі № 515/1315/18, та зазначено, що належним доказом у справі, який би підтвердив чи спростував накладення земельних ділянок, може бути лише висновок земельно-технічної експертизи, після якого суд вирішує наявність чи відсутність порушених речових прав позивачів на земельну ділянку. У справі, що переглядається, сторони клопотань про призначення у справі судової земельно-технічної експертизи не заявляли, доказів, які б підтвердили чи спростували обставину перетину земельних ділянок, не надали. Апеляційний суд погоджується з даними висновками, оскільки єдиним доказом, наданим позивачем на підтвердження факту перетину земельних ділянок, є рішення державного реєстратора № РВ-3201299082018 від 04 липня 2019 року, яким ОСОБА_1 відмовлено в державній реєстрації земельної ділянки в зв`язку з перетином земельних ділянок, належних відповідачам. Разом із тим, зі змісту вказаного рішення державного реєстратора не можна встановити, якої саме земельної ділянки воно стосується, оскільки в рішенні реєстратора № РВ-3201299082018 від 04 липня 2019 року відсутні посилання на будь-які документи, якими ОСОБА_1 підтверджувала передачу їй спірної земельної ділянки: державний акт на право постійного користування землею ІІ-КВ № 00787864 від 15 грудня 1999 року, або на рішення Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області від 22 червня 2007 року № 303-13-V, яким позивачу надано дозвіл на викуп земельної ділянки пл. 0,74888 га. земель промисловості для обслуговування існуючих виробничих приміщень в АДРЕСА_3 , або на рішення Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області від 24 квітня 2008 року, яким вирішено продати ОСОБА_1 частину даної земельної ділянки в розмірі 0,74888 га. за ціною 305435,52 грн., або на договір купівлі-продажу земельної ділянки від 08 серпня 2008 року між Глевахівською селищною радою Васильківського району Київської області та ОСОБА_1 . Неподання стороною позивача належних і допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог та неможливість ідентифікації земельної ділянки, відносно якої державним реєстратором прийнято рішення про відмову у вчиненні реєстраційних дій, і неможливості перевірки обставин, що саме ця земельна ділянка перебувала в постійному користуванні позивача в складі земельної ділянки, наданої в користуванні ОСОБА_1 на підставі державного акту на право постійного користування землею ІІ-КВ № 00787864 від 15 грудня 1999 року, стало підставою для вмотивованого висновку суду про недоведеність та необґрунтованість позовних вимог про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування та скасування державної реєстрації права власності, а також в задоволенні похідних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу № 636 від 01 червня 2021 року, адже зазначені позивачем обставини ґрунтуються на припущеннях. Враховуючи вищевикладене, доводи апеляційної скарги, що в зв`язку з прийняттям Глевахівською селищною радою Васильківського району Київської області рішень про безоплатну передачу у власність земельних ділянок відповідачам, реєстрації за ними земельних ділянок в Державному земельному кадастрі та реєстрації речового права власності, позивача позбавлено права реєстрації, користування та розпорядження земельною ділянкою, не підтверджуються доказами, наявними в матеріалах справи, є припущеннями, не спростовують правильних висновків суду першої інстанції про недоведеність та необґрунтованість позову та відхиляються апеляційним судом. Таким чином, доводи апеляційної скарги, що постанова Верховного Суду від 31 травня 2023 року в справі № 515/1315/18, врахована судом першої інстанції, в якій зазначено про необхідність проведення експертизи для встановлення обставин накладення земельних ділянок, є нерелевантною до спірних правовідносин, оскільки в даній справі факт перетину земельних ділянок безумовно встановлений рішенням державного кадастрового реєстратора № РВ-3201299082018 від 04 липня 2019 року, є помилковими та необґрунтованими і відхиляються апеляційним судом. Враховуючи, що при відмові в позові ОСОБА_1 суд першої інстанції жодним чином не виснував про ненабуття нею земельної ділянки у власність, апеляційний суд не приймає доводи апеляційної скарги, що під час розгляду справи відповідач ОСОБА_4 заперечував проти позовних вимог та вказував, що у позивача, яка не отримувала державний акт про право власності на земельну ділянку, не виникло право власності на спірну земельну ділянку, а також її посилання на те, що вона правомірно сподівалась та розумно очікувала на добросовісну поведінку Глевахівської селищної ради, яка мала доручити відділу земельних ресурсів організацію відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) в строки, визначені договором купівлі-продажу земельної ділянки, та видачу державного акту на право власності на землю після повної сплати вартості земельної ділянки, а також, що перекладення тягаря відповідальності на фізичну особу (позивача), яка не має відповідних знань, не відповідає засадам, закріпленим Конституції України та міжнародним актам з прав людини та прецедентній практиці ЄСПЛ. Такі доводи не впливають на правильність рішення суду першої інстанції, яким відмовлено в позові в зв`язку з його необґрунтованістю і недоведеністю щодо обставин перетину (накладення) саме тієї земельної ділянки, яка перебувала у постійному користуванні ОСОБА_1 , а в подальшому була придбана нею у власність за договором купівлі-продажу від 08 серпня 2008 року, із земельними ділянками відповідачів. В зв`язку з необґрунтованістю і недоведеністю позову апеляційний суд не оцінює доводи апеляційної скарги, що задоволення позовних вимог у справі не буде становити надмірного тягаря для сторін, оскільки вони отримали землю безоплатно, не надали доказів наявності об`єктів нерухомого майна на вказаних ділянках та в будь-якому випадку після можливого відновлення первісного становища для позивача не позбавляє можливості відповідачів повторно звернутися для отримання земельних ділянок в нових межах. Разом із тим, апеляційний суд не може погодитися з помилковими висновками суду першої інстанції, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту, враховуючи наступне. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17(провадження № 14-144цс18), від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19). Так, в постанові Верховного Суду від 23 листопада 2023 року в справі № 370/457/20 (провадження № 61-611св23), на яку суд першої інстанції формально послався, але фактично не врахував, зазначено, що при частковому накладенні земельних ділянок власник такої ділянки може, зокрема, оспорювати відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування. Тож у цьому випадку вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння не є належним способом захисту права, яке позивач вважає порушеним. Аналогічні правові висновки підтримувались Верховним Судом в подальшому, зокрема в постановах від 06 червня 2024 року у справі № 372/2456/21 (провадження № 61-235св24), від 19 червня 2024 року в справі № 372/2664/21 (провадження № 61-12921св23), від 14 серпня 2024 року в справі № 552/2489/22 (провадження № 61-4494св24), від 25 вересня 2024 року в справі № 370/497/17 (провадження № 61-10612св24). Оскільки підставою даного позову ОСОБА_1 було саме часткове накладення на передану їй у власність та придбану за договором купівлі-продажу від 08 серпня 2008 року земельну ділянку земельних ділянок відповідачів, що перешкоджає їй у реєстрації, користуванні та розпорядженні земельною ділянкою, є помилковими та передчасними висновки суду першої інстанції, що позивач має право пред`явити позов про витребування відповідного майна, тому не є належними й ефективними способами захисту права власності вимоги про визнання незаконним і скасування наказу розпорядника земель про передачу земельної ділянки у власність та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на цю ділянку. Крім того, судом першої інстанції залишено поза увагою, що відповідач ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , та не вжито з цього приводу відповідних процесуальних заходів. Так, відповідно до статті 25 ЦК України здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження. Цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті. У статті 26 ЦК України визначено, що усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов`язки. Фізична особа має усі особисті немайнові права, встановлені Конституцією України та цим Кодексом. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов`язки як учасник цивільних відносин. Відповідно до частини першої статті 42 ЦПК України у справах позовного провадження учасниками справи є сторони, треті особи. У статті 46 ЦПК України визначено, що здатність мати цивільні процесуальні права та обов`язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи (цивільна процесуальна правоздатність) мають усі фізичні і юридичні особи. Частиною першою статті 47 ЦПК України передбачено, що здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов`язки в суді (цивільна процесуальна дієздатність) мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи. Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач (частина перша статті 48 ЦПК України). Процесуальне правонаступництво - це заміна сторони або третьої особи (правопопередника) іншою особою (правонаступником) у зв`язку з вибуттям із процесу суб`єкта спірного або встановленого рішенням суду правовідношення, за якої до правонаступника переходять усі процесуальні права та обов`язки правопопередника і він продовжує в цивільному судочинстві участь останнього. Згідно з частиною першою статті 55 ЦПК України у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу. Отже, процесуальне правонаступництво, у справах, де таке правонаступництво допускається, у разі смерті фізичної особи можливе в порядку статті 55 ЦПК України шляхом залучення правонаступника, однак лише за умови, що смерть особи сталася після набуття нею статусу сторони у справі, тобто після відкриття провадження у справі. Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України). При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). ЦПК України не містить норм, які б передбачали можливість здійснення провадження у справах щодо осіб, які померли до відкриття провадження у справі. У позовному провадженні процесуальне правонаступництво відбувається в тих випадках, коли права або обов`язки одного із суб`єктів спірного матеріального правовідношення в силу тих або інших причин переходять до іншої особи, яка не брала участі у цьому процесі. Відповідно до положень статті 25 ЦК України здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження. Цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті. Отже, процесуальне правонаступництво тісно пов`язане з матеріальним, оскільки процесуальне правонаступництво передбачає перехід суб`єктивного права або обов`язку від однієї особи до іншої в матеріальному праві. Разом із тим незалежно від підстав матеріального правонаступництва, процесуальне правонаступництво допускається лише після того, як відбудеться заміна в матеріальному правовідношенні. Таким чином, процесуальне правонаступництво у разі смерті фізичної особи в порядку статті 55 ЦПК України можливе шляхом залучення правонаступника померлої сторони (учасника) та лише за умови, що смерть фізичної особи настала після звернення позивача до суду та відкриття провадження у справі, адже залучення правонаступників особи, яка померла до відкриття провадження у справі, суперечить принципам цивільного судочинства, є порушенням прав, свобод та інтересів третіх осіб. Подібні за змістом правові висновки викладено Верховним Судом у постановах від 16 травня 2018 року у справі № 183/4229/14 (провадження № 61-5330св18), від 20 червня 2019 року у справі № 185/998/16-ц (провадження № 61-33766сво18), від 05 квітня 2021 року у справі № 200/21020/15-ц (провадження № 61-9921св19) від 09 жовтня 2023 року у справі № 688/181/23 (провадження № 61-8186св23), від 30 жовтня 2023 року у справі № 755/14779/21 (провадження № 61-12420св23), від 10 квітня 2024 року у справі № 760/14336/22 (провадження № 61-241св24). Судова практика з указаного процесуального питання є сталою та сформованою. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції встановив, що відповідач ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 померла, актовий запис про смерть № 358 від 14 червня 2019 року складено Васильківським міськрайонним відділом державної реєстрації актів цивільного стану ГТУЮ у Київській області, реєстраційний № 00139700808 (а. с. 16 т. 3). Отже, відповідач ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , тобто до відкриття провадження у справі 05 травня 2021 року, і на момент смерті ОСОБА_3 не набула статус учасника справи. За таких обставин суд першої інстанції мав закрити провадження в справі відносно цього відповідача, однак безпідставно цього не зробив. Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного в цілому висновку про відмову в позові, однак не виконав процесуального обов`язку закриття провадження в справі, передбаченого п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України, в частині вимог до померлого відповідача ОСОБА_3 , а в частині вимог до інших відповідачів виходив в тому числі із помилкових мотивів, посилаючись на обрання позивачем неефективного способу захисту порушених прав, що відповідно до вимог ст. 376 ЦПК України є підставами для скасування рішення суду першої інстанції та закриття провадження в справі в частині вимог до відповідача ОСОБА_3 , а в частині вимог до інших відповідачів - для відмови в позові в зв`язку з його недоведеністю та необґрунтованістю. Оскільки за наслідками апеляційного перегляду позов залишається задоволеним, перерозподіл судових витрат відповідно до ст. 141 ЦПК України апеляційним судом не здійснюється. Керуючись ст. 367, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, суд, п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , задовольнити частково. Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 19 червня 2024 року скасувати та прийняти нову постанову. Відмовити ОСОБА_1 в позові до Глевахівської селищної ради Фастівського району Київської області, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , треті особи Головне управління Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру у Київській області, державний реєстратор Глевахівської селищної ради Фастівського району Київської області Кияниця Наталія Миколаївна, державний реєстратор Калинівської селищної ради Фастівського району Київської області Кострубіцька Альона Миколаївна, державний реєстратор виконавчого комітету Васильківської міської ради Київської області Садикова Ірина Ігорівна, про скасування рішення органу місцевого самоврядування. В частині вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 провадження в справі закрити. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Повний текст постанови складено 07 лютого 2025 року. Головуючий: Кашперська Т.Ц. Судді: Фінагеєв В.О. Яворський М.А.