Постанова 4824 № 755/16696/24

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД справа №755/16696/24 Головуючий у І інстанції - Гаврилова О.В. апеляційне провадження №22-ц/824/4281/2025 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 лютого 2025 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Приходька К.П., суддів Писаної Т.О., Журби С.О., за участю секретаря Миголь А.А., розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 30 вересня 2024 року у справі за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність заступника начальника Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції - начальника Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Сувало М.С., заінтересовані особи: начальник Дніпровського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Біляєв Борис Євгенович, державний виконавець Дніпровського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Калініченко Олександра Максимівна, - установив: У вересні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Дніпровського районного суду м. Києва зі скаргою на бездіяльність заступника начальника Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції - начальника Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Сувало М.С., заінтересовані особи: начальник Дніпровського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Біляєв Б.Є., державний виконавець Дніпровського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Калініченко О.М. Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 30 вересня 2024 року, вказану скаргу повернуто скаржнику без розгляду. Не погодившись з ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_1 оскаржив її в апеляційному порядку, оскільки вважає ухвалу незаконною та необґрунтованою, постановленою з порушенням норм матеріального та процесуального права. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що суд послався на ст. 183 ЦПК України, відповідно до абз. 2 ч. 2 якої, до заяви, скарги, клопотання чи заперечення, які подаються на стадії виконання судового рішення, в тому числі в процесі здійснення судового контролю за виконанням судових рішень, додаються докази їх надсилання (надання) іншим учасникам справи (провадження). Зазначає, що вказане суперечить правовій позиції Верховного Суду та суті ст. 183 ЦПК України, зокрема, що норма ч. 2 ст. 183 ЦПК України поширюється виключно на заяви, подані без дотримання вимог ч. 1 і 2 і не регулює порядок подання скарги на бездіяльність державного виконавця. Просив, скасувати ухвалу Дніпровського районного суду м. Києві д 30 вересня 2024 року, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Відзив на апеляційну скаргу у вказаний в ухвалі про відкриття провадження строк, до суду апеляційної інстанції не надходив. Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню із наступних підстав. Постановляючи ухвалу про повернення скарги без розгляду, суд першої інстанції виходив з того, що скарга не відповідає вимогам ч. 2 ст. 183 ЦПК України, оскільки матеріали справи не містять доказів надіслання боржнику за виконавчим провадженням вказаної скарги з додатками, та скаржником взагалі не вказано в суб`єктному складі учасників справи боржника за виконавчим провадженням, в межах якого оскаржується бездіяльність посадової особи органу державної виконавчої служби. Проте, з такими висновками колегія суддів погодитись не може, оскільки вони не ґрунтуються на вимогах закону, з огляду на наступне. Частиною першою статті 263 ЦПК України визначено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України). У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства, які є конституційними гарантіями права на судовий захист. Право на ефективний судовий захист закріплено також у статті 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року та у статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною 17 липня 1997 року. За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду (рішення Європейського суду з прав людини у справах: «Жоффр де ля Прадель проти Франції» від 16 грудня 1992 року; «Беллет проти Франції» від 04 грудня 1995 року). Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене у пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя. Тобто, Україна, як учасниця Конвенції повинна створювати умови щодо забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства. Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови виконання процесуальних дій, сукупність цивільних процесуальних прав і обов`язків суб`єктів цивільно-процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації. Розділ VII ЦПК України «Судовий контроль за виконанням судових рішень» передбачає можливість звернення сторін виконавчого провадження до суду, який видав виконавчий документ зі скаргою на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення. Відповідно до положень статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи. У пункті 1 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 6 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах» судам роз`яснено, що скарга має відповідати загальним вимогам щодо форми та змісту позовної заяви, передбаченим положеннями ЦПК України, та містити відомості, зазначені у частині четвертій статті 74 Закону «Про виконавче провадження». Відповідно до частини першої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Згідно з частиною четвертою статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» скарга у виконавчому провадженні подається виключно у письмовій формі та має містити: найменування органу державної виконавчої служби, до якого вона подається; повне найменування (прізвище, ім`я та по батькові) стягувача та боржника, їхні місця проживання чи перебування (для фізичних осіб) або місцезнаходження (для юридичних осіб), а також найменування (прізвище, ім`я та по батькові) представника сторони виконавчого провадження, якщо скарга подається представником; реквізити виконавчого документа (вид документа, найменування органу, що його видав, день видачі та номер документа, його резолютивна частина); зміст оскаржуваних рішень, дій чи бездіяльності та посилання на порушену норму закону; викладення обставин, якими скаржник обґрунтовує свої вимоги; підпис скаржника або його представника із зазначенням дня подання скарги. Ураховуючи викладене, суд першої інстанції у порушення вищевказаних вимог процесуального законодавства не звернув уваги на те, що вимоги частини другої статті 183 параграфу 2 «Заяви з процесуальних питань» ЦПК України не регулюють спірні процесуальні правовідносини, тому не підлягають застосуванню у цій справі, оскільки вказана норма процесуального права поширюється виключно на заяви (клопотання, заперечення), подані до суду без дотримання вимог частин першої або другої цієї статті. При цьому, розділ VII ЦПК України «Судовий контроль за виконанням судових рішень» це окремий вид судового провадження, який містить у собі окремий процесуальний режим розгляду справ. А тому, до скарг, якими ініціюється початок провадження у справі на дії виконавця, застосовуються загальні положення позовного провадження, у тому числі, залишення скарги без руху, якщо є для цього підстави, а не її повернення. До подібних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах: від 27 січня 2021 року у справі №569/13154/20; від 17 лютого 2021 року у справі №569/13160/20; від 10 березня 2021 року у справі №766/17333/20. Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Крім того, виконання судових рішень є завершальною стадією судового процесу. Саме такий принцип застосовує Європейський суд з прав людини у своїй сталій практиці, зазначаючи, що виконання судових рішень є невід`ємною частиною судового процесу, оскільки без цієї стадії судового процесу сам факт прийняття будь якого рішення суду втрачає сенс. Саме на цій стадії судового процесу завершується відновлення порушених прав особи. Враховуючи сталу практику Європейського суду з прав людини, зазначені вище положення національного законодавства та встановлені фактичні обставини, слід дійти висновку, що суд першої інстанції, повертаючи скаргу заявнику, не дослідив доводів ОСОБА_1 щодо порушення його прав. Отже, доводи, наведені в скарзі, підлягають перевірці, оскільки судові процедури повинні бути справедливими (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), так як особа безпідставно не може бути позбавлена конституційного права на доступ до суду. Відповідно до п. 4 ч. 1 ст.379 ЦПК України, підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає необхідним скасувати оскаржуване судове рішення, з передачею справи до суду першої інстанції для продовження розгляду. Керуючись ст.ст. 379, 381, 382 ЦПК України, суд, - постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 30 вересня 2024 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Повний текст постанови складений 10 лютого 2025 року. Суддя-доповідач К.П. Приходько Судді Т.О. Писана С.О. Журба