Постанова Київський апеляційний суд № 761/37566/23

Єдиний унікальний номер справи № 761/37566/23 Провадження №22-ц/824/2614/2025 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 16 січня 2025 року місто Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Журби С.О., суддів Писаної Т.О., Приходька К.П., за участю секретаря Павлової В.В., розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 17 липня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Київської міської ради про визнання права власності на земельну ділянку за набувальною давністю, В С Т А Н О В И В: У жовтні 2023 року позивач звернувся до суду з позовом до Київської міської ради про визнання права власності на земельну ділянку за набувальною давністю. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він є власником будинку АДРЕСА_1 . Земельну ділянку під вказаним будинком у 1920 році отримали у користування дід позивача - ОСОБА_2 та його дружина, після чого цією ділянкою користувались батько та тітки позивача, а у подальшому й до даного часу фактично користується позивач та його сім`я. Позивач зазначає, що все життя проживає у вказаному будинку АДРЕСА_1 зі своєю дружиною та дітьми, а також відкрито без будь-яких перешкод користується земельною ділянкою, на якій розташований будинок. 20.01.2020 року позивачем до Департаменту змелених ресурсів подавалась заява про передачу йому у власність земельної ділянки, за результатами розгляду якої були виявлені зауваження до технічної документації, а саме щодо того, що на земельній ділянці знаходяться гаражі, про які відсутні відомості щодо їх належної реєстрації в установленому законом порядку. Позивач зауважує, що гаражі фактично належать йому, однак право власності на них належним чином не реєструвалось, що перешкоджає для набуття ним у власність земельної ділянки. Посилаючись на те, що він більше 15 років добросовісно, відкрито і безперервно користується земельною ділянкою, позивач вважає, що за ним підлягає визнанню право власності на спірну земельну ділянку за набувальною давністю, а тому звернувся до суду з даним позовом. У зв`язку з викладеним, просив суд визнати за ним право власності за набувальною давністю на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:91:147:0024, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 17 липня 2024 року відмовлено у задоволенні позову. Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, 12 вересня 2024 року позивач подав до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, в якій зазначив, що оскаржуване рішення вважає незаконним та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказує на те, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи та є помилковими. У зв`язку з цим апелянт просив апеляційний суд оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги про визнання права власності на земельну ділянку за набувальною давністю задовольнити в повному обсязі, визнати за ним право власності за набувальною давністю на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:91:147:0024, площею 0,1000 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Станом на день розгляду справи відзив на апеляційну скаргу не надходив. У судове засідання, призначене на 16.01.2025 року, з`явилися позивач та представник позивача. Згідно вимог ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги. Судом під час розгляду справи встановлено, що право користування позивачем спірною земельною ділянкою на даний час ніким не оспорюється. 20.01.2020 року позивачем до Департаменту змелених ресурсів подавалась заява про передачу йому у власність земельної ділянки, за результатами розгляду якої були виявлені зауваження технічної документації, а саме на земельній ділянці знаходяться гаражі, про які відсутні відомості щодо їх належної реєстрації в установленому законом порядку. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову зазначив, що позивач має намір в судовому порядку визнати за собою право власності на земельну ділянку, у той час, коли єдиним органом, уповноваженим на те законом, який має дискреційні повноваження на вирішення питання надання у власність земельних ділянок громадянам в межах міста Києва, є Київська міська рада, яка повернула на доопрацювання заяви позивача згідно з положеннями Порядку набуття прав на землю із земель комунальної власності у місті Києві. Водночас після усунення позивачем виявлених недоліків Київська міська рада перейде до вирішення порушеного позивачем у заявах питання по суті, однак останній повторно до Київська міська рада не звертався. Таким чином позивач передчасно звернувся до суду за захистом своїх прав шляхом визнання права власності на земельну ділянку за набувальною давністю, оскільки з встановлених вище обставин вбачається, що порушення прав позивача з боку відповідача допущено не було. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на таке. Як убачається з апеляційної скарги, переважна більшість її доводів фактично повторюють позицію відповідача, заявлену ним в ході розгляду справи в суді першої інстанції. Така позиція вже була належним чином досліджена судом першої інстанції в ході розгляду справи, за результатами чого їй була дана належна правова оцінка, з якою в повній мірі погоджується й колегія суддів апеляційного суду. Як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року в справі «Руїз Торія проти Іспанії», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99). Таким чином, апеляційний суд вважає відсутніми підстави для наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду. Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2). Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне: «Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.» Таким чином, апеляційний суд вважає відсутніми підстави для повторного наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду. Апеляційний суд в повній мірі погоджується з позицією суду першої інстанції щодо того, що суд в своїй діяльності не має підміняти роботу інших державних органів. Відповідно до усталеної практики, суд не має права перебирати на себе функції інших державних органів, зокрема державної виконавчої служби, а також органів місцевого самоврядування (правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 23.01.2018 р. у справі № 453/1540/15-ц). Згідно з правовим висновком викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.09.2022 р. у справі № 990/46/22, суд не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади. Суд не втручається та не може втручатися у конституційну дискрецію (вільний розсуд) відповідача, підміняти його і перебирати на себе повноваження, надані йому Конституцією України. Як було належним чином встановлено судом першої інстанції чинним законодавством передбачено відповідний порядок отримання у власність особою державної та комунальної землі у зв`язку з тривалим фактичним володінням нею. Спеціальною нормою, яка регулює інститут набувальної давності щодо земельних ділянок є ст. 119 Земельного кодексу України, відповідно до якої (в редакції на момент звернення позивача із заявою про передачу у власність земельної ділянки від 20.01.2020 р.) громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір цієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених цим Кодексом. Передача земельної ділянки у власність або у користування громадян на підставі надувальної давності здійснюється в порядку, встановленому цим Кодексом. Згідно зі ст. 118 Земельного кодексу України (в редакції на момент звернення позивача із заявою про передачу у власність земельної ділянки від 20.01.2020 р.) громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. Безпосередній порядок набуття права на землю із земельної комунальної власності у м. Києві затверджений рішенням Київської міської ради від 20.04.2017 року №241/2463. Як убачається з обставин справи, позивач звернувся до відповідно органу про виділення йому спірної земельної ділянки, на що йому від Департаменту земельних ресурсів листом від 05.03.2020 року було повідомлено про недоліки в наданій позивачем документації, запропоновано їх усунути та зазначено, що до вирішення даного питання буде повернуто після усунення таких недоліків. Як встановлено судом першої інстанції, зазначені у листі Департаменту земельних ресурсів недоліки позивачем не були усунені, за повторним вирішенням даного питання він не звертався. Переважна більшість доводів позивача фактично зводиться до незгоди з тими недоліками технічної документації на виділення йому землі, які висувають відповідні органи Київської міської ради. У той же час, у разі, якщо особа вважає, що дія органу місцевого самоврядування або державної влади є неналежною, вона має право їх оскаржити або до вищестощого орану або до суду. У даному випадку позивач таким правом не скористався, а вирішення даного питання не входить до компетенції суду в межах цієї справи. З урахуванням викладеного, колегія суддів погоджується з позицією суду першої інстанції щодо не завершення позивачем встановленої законом процедури, яка дозволяє вирішення поставлених ним питань в позасудовому порядку. При цьому, відповідно до ст.4 ЦПК України судовому захисту підлягають лише не визнані, оспорені та порушені права особи. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на закон, що регулює спірні правовідносини, відтак дійшов законної та обґрунтованої позиції при вирішенні справи. Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження при розгляді справи апеляційним судом. За таких умов підстави для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції при апеляційному розгляді відсутні. Керуючись ст.ст. 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 17 липня 2024 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий С.О. Журба Судді Т.О. Писана К.П. Приходько