Постанова 4818 № 642/1628/24

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А Іменем України 04 лютого 2025 року м.Харків справа № 642/1628/24 провадження № 22-ц/818/895/25 провадження № 22-ц/818/896/25 Харківський апеляційний суд у складі: Головуючого: Маміної О.В. суддів: Пилипчук Н.П., Тичкової О.Ю. за участю секретаря - Сізонової О.О. учасники справи: позивач ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_2 , треті особи ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням за апеляційними скарами представника ОСОБА_1 адвоката Лиски Павла Олександровича на рішення Ленінського районного суду м.Харкова від 07 жовтня 2024 року та на додаткове рішення Ленінського районного суду м.Харкова від 01 листопада 2024 року, постановлене під головуванням судді Гримайло А.М., - в с т а н о в и в: У березні 2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Рішенням Ленінського районного суду м.Харкова від 07 жовтня 2024 року у задоволенні позову відмовлено. Додатковим рішенням Ленінського районного суду м.Харкова від 01 листопада 2024 року, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу (правову) допомогу у розмірі 8000 грн. 00 коп. В апеляційних скаргах представник ОСОБА_1 адвокат Лиска Павло Олександрович не погодившись з рішенням суду першої інстанції просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Також просить скасувати додаткове рішення суду, яким стягнуто витрати на правничу допомогу та у задоволенні заяви відмовити в повному обсязі або зменшити витрати на правничу допомогу до 2000 грн.. Посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права; зазначає, що судом першої інстанції недостатньо досліджені докази надані позивачем на підтвердження права власності позивачки та третіх осіб на квартиру та помилково зроблено висновок суду про відсутність доказів права власності. Також зазначає, що метою визнання відповідача такою, що втратила право користування житловим приміщенням полягає у зменшені сум за комунальні послуги, які розраховуються відповідно до кількості зареєстрованих осіб. ОСОБА_2 у квартирі не проживає, її речі у спірній квартирі відсутні, комунальні послуги сплачує позивач, тому наявні підстави для визнання відповідачки такою, що втратила право користування спірною квартирою. Крім того відповідач не надала жодного доказу про те, що їй чинять перешкоди у користуванні житлом. В апеляційній скарзі на додаткове рішення суду першої інстанціїапелянт просить додаткове рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні заяви про стягнення витрат на правничу допомогу відмовити, або зменшити до стягнення витрат до 2000 грн. В обґрунтування зазначає, що судом першої інстанції безпідставно стягнуто з позивача на користь відповідача 8000 грн. на правову допомогу. Зазначає, що представником відповідача не надано жодного документу, щодо підтвердження витраченого часу на виконання робіт, які відображені у розрахунку судових витрат. Вважає, що гонорар у розмірі 8000 грн. є явно завищеним та не відповідає вимогам співмірності. Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення та додаткового рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України - в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного. Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження факту добровільного (не примусового) залишення житла відповідачкою, факту відсутності речей відповідачки за адресою її реєстрації, факту наявності перешкод позивачці у користуванні квартирою. При цьому, ухвалюючи додаткове рішення, суд першої інстанції, з урахуванням конкретних обставин справи, складності справи, принципу співмірності судових витрат, розміру наданої правничої допомоги, часом, витраченим представником відповідача на виконання робіт з надання правової допомоги, обсягом наданих представником відповідача послуг, а також критерію розумності їхнього розміру, та з урахуванням заперечень позивача проти заявленого до стягнення стороною відповідача розміру витрат на професійну правничу допомогу, дійшов висновку про стягнення з позивача на користь відповідача витрат на надання правової допомоги у розмірі 8000 грн.. Такі висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи. Судом встановлено, що відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 18 березня 1996 року, виданого Харківською дистанцією цивільних споруд Південної залізниці, ОСОБА_1 , ОСОБА_5 та ОСОБА_4 на праві власності належить 32/100 частини квартири АДРЕСА_1 , що також підтверджується технічним паспортом на квартиру. Згідно з наданих квитанцій оплата комунальних послуг за адресою: АДРЕСА_2 здійснюється ОСОБА_1 . З довідки про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб від 05.02.2024 року вбачається, що у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 . Згідно з довідкою КП «Харківське міське БТІ» від 08.03.2024 року станом на 31.12.2012 року за ОСОБА_1 сумісно з ОСОБА_5 , ОСОБА_4 зареєстровано право власності на 32/100 частини квартири АДРЕСА_1 на праві спільної сумісної власності на підставі свідоцтва про право власності на житло від 18 березня 1996 року, виданого Харківською дистанцією цивільних споруд Південної залізниці. Як на підставу позовних вимог, ОСОБА_1 посилається на те, що вдповідач є її рідною сестрою та зареєстрована у спірній квартирі з 22 жовтня 2008 року, що підтверджується довідкою про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб. Відповідач має свою власну родину та вже понад шість років не проживає за даною адресою. Відповідач не проживає в квартирі, де вона зареєстрована, технічним станом квартири не цікавиться, її речей у квартирі не має, комунальні послуги не сплачує, в утриманні житла участі не приймає, покинула квартиру добровільно. Реєстрація відповідача в будинку створює позивачу перешкоди в користуванні житловою площею, позивач не може скористатися субсидією по оплаті комунальних послуг, а також має інші обмеження своїх прав, тому змушена звернутися до суду із зазначеним позовом. Вважала, що наявні підстави для визнання особи такою, що втратила право на житло на підставі ст.71, 72 ЖК України. Як вбачається з положень статті 47 Конституції України, кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Як зазначено у статті 9 ЖК України, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як з підстав і в порядку, які передбачено законом. Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Кожній особі, окрім інших прав, гарантовано право на повагу до її житла, яке охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла (пункт 1 статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод). Це покладає на Україну в особі її державних органів зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21.02.1990 року). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999 року). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у це право (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. theUnitedKingdom), заява № 19009/04, п. 50; рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitsky v.Ukraine») заява № 30856/03, п.

41. Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції. Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення у справі «Савіни проти України» від 18 грудня 2008 року). У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини зазначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63). Згідно зі статтею 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї. Стаття 71 ЖК України встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом. Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим вказане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил ЦПК Українищодо оцінки доказів. Отже, збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб. Відповідний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 15 жовтня 2020 року у справі № 641/8007/17, провадження № 61-2577св19. Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Аналіз статей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписках, переадресовка кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо). Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. Зазначене відповідає правовим висновкам, які викладено у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року, справа № 490/12384/16-ц, провадження № 61-37646св18; від 22 листопада 2018 року, справа № 760/13113/14-ц, провадження № 61-30912св18, від 09 лютого 2021 року, справа № 201/489/17, провадження № 61-9724св19, від 06 вересня 2022 року, справа № 725/5243/19, провадження № 61-21052св21, від 28 вересня 2022 року, справа № 686/21929/19-ц, провадження № 61-6652св22, від 29 березня 2023 року, справа № 200/17337/17, провадження № 61-21102св21. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. Матеріали справи свідчать про те, що відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 18 березня 1996 року, виданого Харківською дистанцією цивільних споруд Південної залізниці, ОСОБА_1 , ОСОБА_5 та ОСОБА_4 на праві власності належить 32/100 частини квартири АДРЕСА_1 , що також підтверджується технічним паспортом на квартиру. З довідки про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб від 05.02.2024 року вбачається, що у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 . З технічного паспорту вбачається, що у власності ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 знаходяться приміщення №7,8 площею 31,2 кв.м з відповідною частиною місць спільного користування у квартирі АДРЕСА_1 . Кількість кімнат усієї квартири 6, житлова площа усієї квартири 97,7 кв.м., загальна плоша усієї квартири 165,2 кв.м. Даних кому належить інша частина квартири матеріали справи не містять. Статями 12, 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях. Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Матеріали справи не містять, а позивачка у порушення свого обов`язку, передбаченого статтею 81 ЦПК України, не надала належних доказів непроживання ОСОБА_2 за місцем реєстрації понад шість місяців без поважних причин. Матеріали справи не місять належних та допустимих доказів того, що відповідачка ОСОБА_2 без поважних причин не проживає за адресою: АДРЕСА_2 . З відзиву поданому до суду першої інстанції вбачається, що відповідачка заперечує проти задоволення позову, виявляє зацікавленість спірною квартирою. Посилання апелянта на те, що відповідачка не сплачує комунальні послуги спростовується наявними у матеріалах справи копіями документів виконавчого провадження, з якого вбачається, що відповідачка ОСОБА_2 сплачувала заборгованість за вказану квартиру, що підтверджується копіями квитанцій. (том 1 а.с. 98-100) Сам факт непроживання відповідачки у спірній квартирі не є підставою для визнання її такою, що втратила право користування жилим приміщенням, оскільки відповідно до статті 71 ЖК України підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, є її непроживання понад шість місяців у житловому приміщенні без поважних причин. Доказів непроживання відповідачки понад 6 місяців без поважних причин, позивачем суду не надано. Даних про наявність у відповідачки іншого житла або переїзд на інше постійне місце проживання матеріали справи не містять. Виходячи з вищевикладеного, судова колегія приходить до висновку, що доводи про непроживання відповідачки без поважних причин є недоведеними. Установивши, що право користування спірною квартирою виникло у відповідачки на законних підставах, а також відсутність у матеріалах справи належних доказів на підтвердження факту не проживання відповідачки у спірній квартирі без поважних причин більше шести місяців, оцінивши втрату відповідачем свого права на користування житлом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для позбавлення відповідачки права користування спірним житлом та відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 за їх недоведеністю. Також колегія суддів враховує, що задоволення позовних вимог ОСОБА_1 призведе до порушення права відповідачки на житло, гарантованого статтею 8 Конвенції, адже доказів того, що вона має інше житло, суду не надано. Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції вірно вирішив справу на підставі досліджених в судовому засіданні доказів та дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог. Під час перегляду рішення суду першої інстанції апелянтом до суду апеляційної інстанції були надані нові докази, а саме: відповідь Комунального некомерційного підприємства «Міська клінічна лікарня № 7» Харківської міської ради на адвокатський запит; відповідь Акціонерного товариства «Укрпошта» на адвокатський запит; Акт непроживання ОСОБА_2 у квартирі АДРЕСА_1 та відсутності інших осіб; диск з відеозаписом квартири ОСОБА_1 ; Витяг з ЄДР щодо ФОП ОСОБА_2 . Проте зазначені докази не можуть бути враховані, оскільки були зібрані вже після розгляду справи судом першої інстанції. Згідно з вимогами ч. 2, 3 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Апеляційний суд при перевірці законності й обґрунтованості рішення суду першої інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та не має права виходити як за межі доводів апеляційної скарги, так і за межі вимог, заявлених у суді першої інстанції, крім випадків, передбачених частинами третьою та четвертою цієї статті. За змістом п. 6 ч. 2 ст. 356, ч. 3 ст. 367 та п. 1 ч. 1 ст. 376 ЦПК України апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею, або які неправомірно не були цим судом прийняті та досліджені, або доказами, які судом першої інстанції досліджувались із порушенням установленого порядку. Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують. Щодо доводів апеляційної скарги про скасування додаткового рішення суду або зменшення витрат на правничу допомогу до 2000 грн. колегія суддів зазначає наступне. Стаття 133 ЦПК України визначає види судових витрат. Так судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу. Зі змістустатті 58 ЦПК України вбачається, що сторона, третя особа, а також особа, якій за законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Відповідно достатті 60 ЦПК України представником у суді може бути адвокат або законний представник. Згідностатті 15 ЦПК України представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Частиною четвертою статті 62 ЦПК України визначено, що повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». У відповідності до статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність - це незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Статтею 137 ЦПК України встановлено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Витрати на правничу допомогу адвоката можуть включати в себе гонорар адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката. Для того, щоб суд міг визначити розмір понесених витрат на правничу допомогу з метою їх подальшого розподілу, сторона по справі повинна подати детальний опис наданих робіт (послуг) та здійснених нею витрат, необхідних для надання правничої допомоги. При відшкодуванні витрат на правничу допомогу розмір судових витрат встановлюється судом на підставі поданих доказів (договори, рахунки, акти виконаних робіт тощо). У такому випадку важливо, щоб договір про надання правничої допомоги був з прозорим ціноутворенням, аби суд міг об`єктивно оцінити вартість та обсяги роботи адвоката. Адвокат повинен також надати детальний опис виконаних робіт з наданням доказів (документального підтвердження) факту виконаних адвокатом робіт. Розмір витрат на правничу допомогу адвоката встановлюється судом на підставі детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу та їх відшкодування за рахунок опонента у судовому процесі, сторонам необхідно надати суду такі докази: 1) договір про надання правничої допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.); 2) документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правничої допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження та ін.); 3) докази щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт (акти наданих послуг, акти виконаних робіт та ін.); 4) інші документи, що підтверджують обсяг, вартість наданих послуг або витрати адвоката, необхідні для надання правничої допомоги. Отже, зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Згідно практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, як зазначено в п. 95 Рішення у справі Баришевський проти України від 26.02.2015 року, п. 88 Рішення у справі Меріт проти України від 30.03.2004 року, заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише в разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява N 19336/04). У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір. У застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, однак, повинен ґрунтуватися на більш чітких критеріях, визначених у частині четвертій статті 137 ЦПК України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка зазначає про неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності цим критеріям заявлених витрат. Для визначення суми відшкодування необхідно послуговуватися критеріями реальності адвокатських витрат (установлення їхньої дійсності та необхідності) та розумності їхнього розміру, зважаючи на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Як убачається з матеріалів справи, правничу допомогу відповідачці ОСОБА_2 здійснював адвокат Гринишин Є.В. на підставі договору про надання правової допомоги від 14.05.2024 року, додаткової угоди № 2 до договору № 0114052024 про надання правової допомоги від 14.05.2024 року, укладеними між відповідачкою та Адвокатським бюро «Євгенія Гринишина», а також ордеру ВІ № 1217758 від 15.05.2024 року, виданим Адвокатським бюро «Євгенія Гринишина». На підтвердження понесених витрат відповідача на правову допомогу суду надано Додаткову угоду № 2 до договору №0114052024 про надання правової допомоги від 14.05.2024, укладену між відповідачкою та Адвокатським бюро «Євгенія Гринишина», підписаний сторонами, у якій конкретизовано розмір гонорару за здійснення адвокатом певних процесуальних дій, а саме: за складання процесуальних документів, інших документів (заяв, клопотань, пояснень та іншого) 1000,00 грн. за 1 аркуш надрукованого документу; за ознайомлення з матеріалами справи, клопотаннями, відзивом, позовною заявою, іншими документами 1000,00 грн. за 1 відповідну дію; за підготовку матеріалів, які додані до відзиву на позовну заяву, в тому числі запити через інформаційний ресурс «Дія» з метою отримання інформації з Державних реєстрів 500,00 грн.; за участь у судових засіданнях у суді першої інстанції 8000,00 грн., а також копію платіжної інструкції КБ «ПриватБанк» про сплату правової допомоги у розмірі 22500,00 грн. Крім того, суду надано розрахунок судових витрат, з якого вбачається, що у зв`язку з розглядом справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням були понесені судові витрати у сумі 22500,00 грн., що складаються з: -складання процесуальних документів (2 дії): складення відзиву на позовну заяву (10 аркушів) 10000,00 грн.; складання клопотання про залишення позову без розгляду 3000,00 грн.; -ознайомлення з матеріалами справи 1000,00 грн.; -участь у судових засіданнях в суді першої інстанції 8000,00 грн.; -підготовку матеріалів, які додані до відзиву на позовну заяву, в тому числі запити через інформаційний ресурс «Дія» з метою отримання інформації з Державних реєстрів 500,00 грн. 31.10.2024 року на адресу суду надійшла заява представника ОСОБА_1 адвоката Лиски Павла Олександровича про відмову або зменшення витрат на правничу допомогу до 2000 грн. 00 коп., посилаючись на те, що розмір заявлених витрат на правничу допомогу є завищеним, неспівмірним складності, обсягу справи та витраченому часу, вартість правових послуг є свідомо завищеною, а також не відповідає критерію розумності та обґрунтованості. Вирішуючи питання щодо стягнення витрат на правничу допомогу, суд першої інстанції з урахуванням конкретних обставин справи, складності справи, принципу співмірності судових витрат, розміру наданої правничої допомоги, обсягом наданих представником відповідача послуг, а також критерію розумності їхнього розміру, з урахуванням заперечень позивача проти заявленого до стягнення стороною відповідача розміру витрат на професійну правничу допомогу, дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з позивача на користь відповідача витрат на надання правової допомоги у розмірі 8000 грн.. Підстави для зміни чи скасування додаткового рішення суду відсутні. Додаткове рішення відповідає закону. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції. Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційні скарги представника ОСОБА_1 адвоката Лиски Павла Олександровича залишити без задоволення. Рішення Ленінського районного суду м.Харкова від 07 жовтня 2024 року та додаткове рішення Ленінського районного суду м.Харкова від 01 листопада 2024 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України. Головуючий: О.В. Маміна Судді: Н.П. Пилипчук О.Ю. Тичкова Повний текст судового рішення виготовлено 07.02.2025 року.