Постанова 4813 № 522/9409/22

Номер провадження: 22-ц/813/479/25 Справа № 522/9409/22 Головуючий у першій інстанції Ковтун Ю.І. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30.01.2025 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Драгомерецького М.М., суддів колегії: Громіка Р.Д., Дришлюка А.І., при секретарі: Узун Н.Д., за участю: представника ОСОБА_1 адвоката Яворського Б.І., переглянув у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Яворський Богдан Іванович, на заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 01 червня 2023 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики, - В С Т А Н О В И В: 27 липня 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики. В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 14 січня 2022 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, на підтвердження якого відповідач надав власноруч складену розписку згідно з якою відповідач отримав від позивача 14 400 доларів США. В усній домовленості відповідач зобов`язався повернути вказану суму до 21 січня 2022 року, що підтверджується даними переписки у месенджері «WhatsApp», тобто відповідач підтвердив факт отримання ним коштів від позивача, а також факт прийняття на себе зобов`язання повернути кошти у встановлений термін. Однак, із настанням вказаної дати, а саме 21 січня 2022 року, відповідач грошові кошти не повернув, при цьому почав обіцяти та писати в месенджері «WhatsApp» інші дати повернення грошових коштів, а саме: 25 січня 2022 року, 28 січня 2022 року, 29 січня 2022 року, 01 лютого 2022 року, 5,6,7 лютого 2022 року, 11 лютого 2022 року, 14,15,16 лютого 2022 року, 18 лютого 2022 року, 21 лютого 2022 року, 22 лютого 2022 року, 15 березня 2022 року, 24 березня 2022 року, 01 квітня 2022 року, 04 квітня 2022 року, 4-10 квітня 2022 року, 6-7 квітня 2022 року, 11-12 квітня 2022 року, 18-19 квітня 2022 року, 26 квітня 2022 року, 27-29 квітня 2022 року, 05 травня 2022 року, 9-10 травня 2022 року, 11 травня 2022 року, 18 травня 2022 року, 23 травня 2022 року, при цьому борг повернуто так і не було. На підставі викладеного, ОСОБА_1 просив стягнути з ОСОБА_2 на свою користь заборгованість за договором позики від 14.01.2022 у розмірі 14 400 доларів США, 3% річних у розмірі 211,86 доларів США та судові витрати. Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 01 червня 2023 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Не погодившись з вищезазначеним заочним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Яворський Б.І. звернувся до суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 01 червня 2023 року та прийняти нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Відповідачу ОСОБА_2 судові повістки про виклик до суду неодноразово направлялись на єдину відому суду адресу місця його проживання, однак направлена судом кореспонденція повернулась до суду з довідками поштового відділення про причину повернення «за закінченням терміну зберігання», та «адресат відсутній за вказаною адресою». Так, апеляційний суд звертає увагу, що судові повістки були направлені на адресу місця реєстрації ОСОБА_2 , яка була надана Відділом обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання ГУ ДМС України в Одеській області (а.с. 183-184, 186, 191-192, 201-202). Відповідно до ч. 1 ст. 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місце знаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться. Право на доступ до суду, передбачено пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка передбачає таке: «Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи незалежним і безстороннім судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру». Статтю 6 Конвенції не можна тлумачити як таку, що встановлює певну форму обслуговування судової кореспонденції. Від національних органів влади також не вимагається забезпечення бездоганного функціонування поштової системи. Тим не менш, загальна концепція справедливого судового розгляду охоплює фундаментальний принцип змагальності процесу. Невручення стороні належним чином судових документів може позбавити його або її можливості захищати себе у провадженні. У справі «Гарячий проти України» (заява №43925/18) ЄСПЛ вказав, що хоча загальна концепція справедливого судового розгляду та фундаментальний принцип змагальності провадження вимагають, щоб судові документи були належним чином вручені учаснику судового процесу, стаття 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод не заходить так далеко, щоб зобов`язувати національні органи влади забезпечити бездоганне функціонування поштової системи. Органи влади можуть бути притягнуті до відповідальності лише за не надіслання відповідних документів заявнику. Той факт, що заявник, не отримав кореспонденцію, надіслану йому апеляційним судом, сам по собі недостатній для того, щоб стати аргументованою підставою для заяви про те, що були порушені його права, передбачені пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника. Зазначеного висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 23 січня 2023 року по справі №496/4633/18 (провадження №61-11723св22). Таким чином, оскільки відповідач ОСОБА_2 не надав відомостей про зміну свого місця проживання або місцезнаходження під час провадження справи, та враховуючи, що судові повістки неодноразово направлялись листами рекомендованою кореспонденцією на єдину відому суду адресу місця його проживання, яка є також місцем його реєстрації, апеляційний суд в достатній мірі виконав обов`язок щодо повідомлення відповідача про дату, час та місце розгляду справи. Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги. Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Крім того, Верховний Суд в постанові від 01 жовтня 2020 року по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. З врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду. Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, колегія суддів керуючись вимогами ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників справи, які належним чином повідомлені про дату судового засідання. Заслухавши суддю-доповідача та представника ОСОБА_1 адвоката Яворського Б.І., який підтримав доводи апеляційної скарги й просив її задовольнити, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, за наступних підстав. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ст. 2 ЦПК України). Частиною 1 ст. 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, можуть бути: договори та інші правочини; інші юридичні факти. Порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту (ст. ст. 11, 15 Цивільного кодексу України (далі ЦК України)). Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Згідно ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно частини другої статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. Відповідно до абзацу першого статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг. Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей (постанова Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі №6-63цс13). В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначає, що 14 січня 2022 року між ним та ОСОБА_2 було укладено договір позики, на підтвердження чого надано копію розписки згідно з якою відповідач отримав від позивача 14 400 доларів США. ОСОБА_1 стверджує, що в усній домовленості відповідач зобов`язався повернути вказану суму до 21 січня 2022 року, що підтверджується даними переписки у месенджері «WhatsApp», тобто відповідач підтвердив факт отримання ним коштів від позивача, а також факт прийняття на себе зобов`язання повернути кошти у встановлений термін. Однак, із настанням вказаної дати, а саме 21 січня 2022 року, відповідач грошові кошти не повернув, при цьому почав обіцяти та писати в месенджері «WhatsApp» інші дати повернення грошових коштів, однак на теперішній час борг повернуто так і не було, що стало підставою для звернення до суду. На підтвердження своїх вимог ОСОБА_1 надав копію розписки, згідно змісту якої « ОСОБА_3 , номер ID картки НОМЕР_1 , взяв в ОСОБА_1 суму в розмірі 14 400 доларів США, дата 14.01.2022» (а.с. 9). Також позивачем було надано роздруківки з месенджера «WhatsApp» із переписками з відповідачем ОСОБА_2 про повернення отриманих грошових коштів Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції вказав, що зі змісту розписки не вбачається отримання відповідачем від позивача грошових коштів саме у борг із зобов`язанням їх повернення. Разом з тим, надана позивачем на підтвердження укладення договору позики розписка, не може бути підтвердженням укладення між сторонами у справі договору позики, оскільки з її змісту відсутня фіксація факту передачі грошових коштів від позивача саме в якості позики із зобов`язанням відповідача їх повернення. Таким чином, з огляду на те, що розписка може підтверджувати факт укладення договору позики, однак лише в тому випадку, коли в ній вказані умови договору, відомості про передачу у власність другій стороні (позичальникові) грошових коштів або інших речей, які визначені родовими ознаками, зобов`язання позичальника повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості у визначені строки та у визначеному порядку, однак надана позивачем розписка, не підтверджує в розумінні положень ст. ст. 1046, 1047, 1049 ЦК України існування укладеного у письмовій формі між сторонами саме договору позики. Роздрукований зміст повідомлень між сторонами у месенджері свідчить про суперечливість даних та не дають суду підстави зробити висновок про те, що між сторонами дійсно існували саме боргові зобов`язання. Колегія суддів апеляційного суду в повній мірі погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки суд в повному обсязі встановив характер спірних правовідносин, належним чином встановив у повному обсязі фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення з урахуванням наданих учасниками справи доказам у їх сукупності та дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволені позовних вимог. В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 посилається на вимоги абз. 2 ч. 1 ст. 1049 ЦК України, згідно як ого, якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Позивачем 23.06.2022 засобами поштивого зв`язку Укрпошта було надіслано відповідачу претензію з проханням повернути борг. Також вказано, що при укладанні договору позики від 14.01.2022 були дотримані вимоги ст. 1046 та абз. 2 ч. 1 ст. 1049 ЦК України, а тому суд першої інстанції зробив хибний висновок про те, що надана позивачем розписка не може бути підтвердженням укладання між сторонами договору позики. Апеляційний суд не приймає до уваги дані твердження та зазначає наступне. У справах про стягнення боргу за договором позики позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання, а суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг із зобов`язанням її повернення та дати отримання коштів (постанова Верховного Суду України від 11.11.2015 у справі №6-1967цс15). У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Договір позики є класичним прикладом реального договору, про що свідчить положення абзацу 2 частини 1 статті 1046 ЦК України. Така норма сформульована імперативно. Окрім того, із дефініції даного договору, яка закріплена в абзаці 1 частини 1 статті 1046 ЦК України, можна зробити висновок, що оскільки позика спрямована до обов`язку повернути взяте в позику, то немає позики там, де не було заздалегідь взято в позику, тому що тоді не може бути мови про повернення (постанова Верховного Суду від 09 жовтня 2018 року в справі №924/1096/17). Дослідивши наявну в матеріалах розписку, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що з її змісту не вбачається отримання відповідачем від позивача грошових коштів у сумі 14 400 доларів США, саме у борг. Не встановлено й обов`язку ОСОБА_2 повернути грошові кошти ОСОБА_1 , з відповідними умовами повернення коштів, тобто не встановлено існування між сторонами саме боргового зобов`язання. Доводи апеляційної скарги, про те, що наявність оригіналу боргової розписки у позивача (кредитора) свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане, то такі доводи не заслуговують на увагу, оскільки факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів у позику (борг), зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позичальника до позикодавця, а також, що позичальник зобов`язується повернути отриману у позику суму грошових коштів у визначений сторонами строк. Слід зазначити, що за змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Частиною 1 та 2 ст. 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Верховний Суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. На підставі вищевикладеного, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики, оскільки не було доведено факту укладення між сторонами саме договору позики, та відповідно факту існування боргового зобов`язання. Доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки встановлених по справі обставин, не мають наслідком задоволення скарги, а отже на увагу суду не заслуговують, крім того фактично зводяться до незгоди із мотивами судового рішення та тлумаченням норм чинного законодавства, та встановлених обставин справи на власний розсуд. На підставі вищевикладеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, повно та всебічно розглянув справу, надав всім доводам учасників справи належну правову оцінку, оцінив належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності та постановив законне та правильне рішення, у зв`язку з чим, на підставі положень ст. 375 ЦПК України, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін. Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Яворський Богдан Іванович, залишити без задоволення. Заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 01 червня 2023 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до суду касаційної інстанції. Повний текст судового рішення складено: 05 лютого 2025 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький Р.Д. Громік А.І. Дришлюк