Постанова Львівський апеляційний суд № 464/3639/24

Справа № 464/3639/24 Головуючий у 1 інстанції: Тімченко О.В. Провадження № 22-ц/811/2938/24 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 лютого 2025 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ головуючого - судді Ніткевича А.В. суддів Бойко С.М., Копняк С.М. секретаря Матяш С.І. з участю позивачки ОСОБА_1 , представника позивачки ОСОБА_2 розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Сихівського районного суду м. Львова від 02 вересня 2024 року в складі судді Тімченко О.В. у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , з участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог ОСОБА_6 , про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, - встановив: У травні 2024 року позивачка ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , в якому просила визнати відповідачів такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 . Позовні вимоги обґрунтовано тим, що сім`єю, котра складалась із трьох осіб: мати ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та ОСОБА_9 у 1986 році вселились і тривалий час проживали за адресою: АДРЕСА_2 . Вказана квартира надана сім`ї рішенням виконавчого комітету Ленінської районної ради народних депутатів від 12.08.1986 №469. Матір ОСОБА_7 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Сестра відповідач по справі ОСОБА_4 разом з сином ОСОБА_5 ще у 2002 році виїхали за межі України на постійне місце проживання. З квартири вивезли всі свої речі і більше 22 років квартирою не користуються, хоча з реєстрації не знялись. Факт непроживання підтверджується Актами про не проживання особи, складеними ЛКП «Старий Сихів» від 05.11.2016 та Актом ОСББ «Антей-7» від 25.04.2024 №47. Незважаючи на фактичне не проживання у квартирі протягом 22 років, відповідачі нехтують на прохання позивача і добровільно не бажають зніматися з реєстрації. На даний час квартира перебуває у комунальній власності територіальної громади міста Львова і в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не зареєстрована, що підтверджується відповідним витягом. Наявність зареєстрованих мешканців в квартирі, зокрема відповідачів, які фактично не проживають, не дозволяє позивачці безперешкодно оформити договір житлового найму та приватизувати квартиру, відтак повноцінно і на власний розсуд володіти, користуватись і розпоряджатись своїм житлом набувши його у власність. Через відсутність приватизації, позивачка не може самостійно зняти відповідачів з реєстрації, оскільки такими правами володіє лише власник житла. Окрім того, частина житлово-комунальних послуг, які не надаються через засоби обліку-лічильники, наприклад вивіз сміття, нараховуються за кількістю зареєстрованих осіб, відтак, через реєстрацію відповідачів у квартирі, позивачка вимушена нести додаткові витрати. У зв`язку з неможливістю вирішити дане питання в позасудовому порядку, вимушена звернутись за захистом порушених прав до суду. Отримання такого рішення необхідне для оформлення договору найму та реалізації права на приватизацію житла. Просила позов задовольнити. Оскаржуваним рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 02 вересня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Рішення суду оскаржила ОСОБА_3 , вважає незаконним, ухваленим з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, висновки якого не відповідають обставинам справи. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що факт не проживання відповідачів підтверджується поданими актами. Додатково, відповідні обставини могли бути підтверджені шляхом допиту свідків, як самої позивачки, так і сусідів, однак подання заяви про виклик свідків було унеможливлене через те, що суд постановив ухвалу слухати справу без виклику сторін. Зазначає, що місцевим судом при ухваленні рішення не було застосовано висновок щодо застосування відповідних норм права, викладений у постанові Верховного Суду від 27 серпня 2021 року в справі №521/5887/17, відповідно до якого правовою підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до житлового приміщення, як наслідок судом неправильно застосовано норми матеріального права, а саме положення ст. 71, 72 ЖК України. Вважає безпідставним висновок суду щодо того, що втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло та правомірність застосування такого за обставинами цієї справи, а також необхідність та пропорційність такого заходу, оскільки при вирішенні питання пропорційності між визнанням відповідачів такими, що втратили право на житло і захистом її права, місцевий суд не прийняв до уваги, що продовження реєстрації відповідачів у спірній квартирі порушує її права, які гарантовано, як національним законодавством України, так і ст. 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. В той же час, відповідачі покинули житло без поважних причин, за власною волею, а тому саме по собі зняття їх з реєстрації там, де вони не проживають, не може вважатись позбавленням права на житло. Просить скасувати рішення Сихівського районного суду м. Львова від 02 вересня 2024 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов ОСОБА_3 . Відзив на апеляційну скаргу не надходив. Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву не перешкоджає перегляду судового рішення. Допитана в судовому засіданні як свідок позивачка ОСОБА_3 апеляційну скаргу підтримала, суду повідомила, що відповідачка по справі ОСОБА_4 є її рідною сестрою, а ОСОБА_5 сином відповідачки, відповідно її племінником. Квартира АДРЕСА_1 , надана її мамі в рішенням виконавчого комітету Ленінської районної ради народних депутатів від 12.08.1986 №469. Матір ОСОБА_7 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Ще у 2002 році відповідачі виїхали за межі України на постійне місце проживання, більше 22 років квартирою не користуються, але з реєстрації не знялись. На даний час квартира перебуває у комунальній власності територіальної громади міста Львова, наявність зареєстрованих у квартирі відповідачів, які фактично не проживають, не дозволяє їй безперешкодно приватизувати квартиру. У випадку, коли відповідачі повернуться в Україну, вона обговорить з ними виплату грошової компенсації вартості їх частки у квартирі. Представник позивачки ОСОБА_2 в судовому засіданні апеляційну скаргу підтримав, просив задовольнити. Відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 викликалися в судове засіданні шляхом розміщення оголошення на веб-сайті Львівського апеляційного суду, однак в судове засідання 04 лютого 2025 року не прибули, не повідомили суд про причину неявки. На переконання колегії суддів, матеріалів справи достатньо для розгляду справи по суті, а тому вважає за можливе відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України, проводити розгляд справи за відсутності осіб, що не з`явилися. Заслухавши суддю-доповідача, показання позивачки ОСОБА_3 та пояснення її представника Райхеля Р.П., дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити з таких підстав. Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК Українисудове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 , суд першої інстанції виходив з того, що позивачка не довела належними та допустимими доказами факт не проживання відповідачів у спірній квартирі з 2002 року. Зокрема, за висновком суду Акт ОСББ «АНТЕЙ-7» від 25 квітня 2024 року щодо не проживання особи за місце реєстрації не є належним доказом у силу положень ст. 77 ЦПК України, адже не стосується спірної кватири узагалі відсутній номер квартири, щодо якої складено такий документ. Клопотання про витребування додаткових доказів та інших документів позивачка не заявляла, а зважаючи на вимоги цивільного процесуального законодавства, зокрема засади змагальності та диспозитивності, суд не вправі за власною ініціативою витребувати у позивача докази. Позивачка на власний розсуд розпорядилася своїми процесуальними правами, а тому несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням ним процесуальних дій. Наведене свідчить, що позивачка не навела фактичних даних та переконливо не довела, що є її процесуальним обов`язком, не проживання відповідачів у спірній квартирі понад установлений законом строк без поважних причин. При розгляді даної справи судом не встановлено порушення, невизнання чи оспорення відповідачами прав позивачки. Сам факт звернення позивачки до суду не свідчить про порушення її прав, таке підлягає доказуванню у встановленому законом порядку. Відсутність (недоведеність) порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин (постанова Верховного суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2040/20). Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення, колегія суддів враховує таке. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Обравши відповідний спосіб захисту права, позивач в силу ст. 12 ЦПК України зобов`язаний довести правову та фактичну підставу своїх вимог. Судом встановлено, що згідно із рішенням виконавчого комітету Ленінської районної ради народних депутатів №469 від 12.08.1986 «Про розгляд заяв громадян про закріплення квартир» за ОСОБА_7 закріплено квартиру АДРЕСА_3 площею 32,31 кв.м. з комунальними вигодами, оформлено ордер. Квартира надана в рахунок ліміту місцевих рад, згідно акту міськвиконкому №521 від 23.05.1986 р., у зв`язку з відселенням з будинку АДРЕСА_4 , який загрожує обвалом. Сім`я 3 особи /вона і дві дочки/. (а.с.6). Позивачка ОСОБА_3 та відповідачка ОСОБА_4 є рідними сестрами, доньками ОСОБА_7 . Згідно із свідоцтвом про смерть, ОСОБА_7 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , що стверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 (а.с.7). Відповідно до довідки ЛКП «Старий Сихів» №2346 від 05.11.2016 у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровано 4 (чотири) особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_10 , ОСОБА_6 (а.с.8) У цій же довідці зазначено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 зареєстровані за даною адресою, але не проживають згідно акту від 05.11.2016 (а.с.8). В свою чергу, згідно із Актом від 05.11.2016, складеного комісією ЛКП «Старий Сихів» в складі майстрів ЛКП «Старий Сихів»: ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 зі слів сусідів: ОСОБА_14 , ОСОБА_15 ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 і ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_3 , які зареєстровані по АДРЕСА_2 , зі слів сестри проживають за кордоном (а.с.11). Актом ОСББ «Антей-7» про не проживання особи за місцем реєстрації від 25.04.2024 р. №47 зафіксовано, що ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 і ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_3 по адресі: АДРЕСА_5 не проживають з 2002 року (а.с.12). За змістом статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду. Згідно зі статтею 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. Відповідно до статті 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначенів частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї. Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Відповідно до частини першої статті 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. У частині третій статті 71 ЖК України наведено випадки, у яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців. Вичерпного переліку поважності причин не проживання в житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи. Згідно зі статтею 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Колегія суддів виходить з того, що у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності. Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. Суд має всебічно перевірити доводи сторін щодо поважності причин відсутності у жилому приміщенні понад зазначені у статті 71 ЖК України строки. При вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого жилого приміщення. У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов`язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов`язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк. Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Стаття 8 Конвенції гарантує кожній особі право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача або членів його сім`ї (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року). Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («KryvitskaandKryvitskyy v. Ukraine»), рішення від 02 грудня 2010 року) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем.Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло. Матеріалами справи встановлено, що відповідачі по справі є родичами позивачки: ОСОБА_4 є рідною сестрою ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , є сином ОСОБА_4 та племінником ОСОБА_3 відповідно. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_3 вказала, що відповідачі не проживають у спірній квартирі протягом 22 років та не сплачують комунальні послуги, які розраховані від кількості зареєстрованих осіб, що свідчить про те, що вони повністю втратили інтерес до житла. На спростування наведених доводів, відповідачі не надали жодних доказів, які б свідчили про те, що вони не втратили інтересу до спірної квартири, про те, що вони періодично навідувались за місцем своєї реєстрації. Акти, якими зафіксовано відсутність відповідачів протягом тривалого часу, та які засвідчені директором ЛКП «Старий Сихів» Вербна Г.Т. та головою правління «ОСББ «Антенй-7» Кіндзирявою О.Є., останні не оскаржувала, а відтак вони є належним доказами, які підтверджують факт непроживання відповідачів у спірній квартирі протягом тривалого часу без поважних причин. Сам факт реєстрації у спірній квартирі відповідачів не може свідчити про зв`язок із вказаним житлом, оскільки відповідач ОСОБА_4 та ОСОБА_5 залишили спірне житло свідомо та добровільно ще у 2002 році. Їх відсутність, як мінімум з цього часу, свідчить про відсутність достатніх та триваючих зв`язків із спірним житлом, також відповідачі протягом тривалого часу не намагалася відновити втрачений зв`язок з квартирою шляхом їх вселення, відповідачами не було надано належних та допустимих доказів чинення їм перешкод у користуванні квартирою зі сторони позивачки та докази неможливості проживання у спірній квартирі. Тобто, відповідачами не доведено поважності причин своєї відсутності у спірній квартирі понад строки, встановлені законом. Досліджуючи пропорційність втручання в особисті немайнові права відповідачів, як право на житло, в аспекті втрати права на проживання через відсутність особи за місцем реєстрації понад шість місяців, колегія суддів звертає увагу на те, що тривале непроживання у спірній квартирі без поважних причин не буде становити для останніх надмірний тягар. За правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У відповідності до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Колегія суддів, надаючи оцінку судовому рішенню на предмет його законності у межах доводів апеляційної скарги, погоджується з доводами позивача про наявність підстав для задоволення позову, оскільки позивачкою доведено, що відповідачі протягом тривалого часу в спірній квартирі не проживають, у 2002 році виїхали за межі України і з того часу на Україну не поверталися, тобто спірним житлом не цікавилися, тому припинення права користування відповідачів спірним житлом відповідає пропорційності втручання у право в розумінні положень статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Окремо колегія суддів звертає увагу на доводи апелянта про те, що суд безпідставно провів розгляд справи за правилами спрощеного провадження без повідомлення (виклику) сторін, що унеможливило подання заяви про виклик свідків, і як наслідок ухвалити законне рішення, колегія суддів враховує таке. Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, яке складається з двох елементів: предмета і підстави позову. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує його вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18)). Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно з пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Конституційний Суд України у рішенні від 11 грудня 2007 року №11-рп/2007 зазначив, що належний перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1. пункту 3 мотивувальної частини). Слідуючи практиці Європейського суду з прав людини, право на публічний розгляд, передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), становить фундаментальний принцип, та має на увазі зокрема право на «усне слухання». При цьому право на публічний розгляд було б позбавлене сенсу, якщо сторона в справі не була повідомлена про слухання таким чином, щоб мати можливість приймати участь в ньому, якщо вона вирішила здійснити своє право на явку до суду, встановлене національним законом. В інтересах здійснення правосуддя сторона спору повинна бути викликана в суд таким чином, щоб знати не тільки про дату і місце проведення засідання, але й мати достатньо часу, щоб встигнути підготуватися до справи (TRUDOV v. RUSSIA, №43330/09, § 24, 27, ЄСПЛ, від 13 грудня 2011 року). Ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи (частина перша статті 8 ЦПК України). Цивільне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку: наказного провадження; позовного провадження (загального або спрощеного); окремого провадження (ст. 19 ЦПК України). Спрощене позовне провадження призначене для розгляду: малозначних справ; справ, що виникають з трудових відносин; справ про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів та якому відмовлено другим із батьків у наданні нотаріально посвідченої згоди на такий виїзд; справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи. Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні. Згідно з пунктом 1 частини шостої статті 19 ЦПК України для цілей цього кодексу малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. В редакції Закону № 3831-IX від 19.06.2024 малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб Аналіз частини першої статті 176 ЦПК України дає підстави для висновку, що ціна позову наявна виключно в позовах, де заявлені вимоги майнового характеру. У позовах немайнового характеру ціна позову не визначається. Якщо ж у справі наявні вимоги немайнового характеру, то розгляд такої справи у суді здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи. Відповідний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 21 липня 2021 року у справі №761/47244/19 (провадження №61-5178св21), від 18 серпня 2021 року у справі №199/7148/20 (провадження №61-7998св21), 24 травня 2021 року у справі №391/35/19 (провадження №61-7814св20). Як вбачається із матеріалів справи, ухвалою Сихівського районного суду м. Львова від 07 червня 2024 року прийнято до розгляду позовну заяву ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , з участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог ОСОБА_6 , про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику (повідомлення) сторін за наявними у справі матеріалами (а.с. 19). Разом з цим, предметом заявленого позову є немайнова вимога про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, відтак розгляд цієї справи судом першої інстанції мав відбуватися з повідомленням (викликом) учасників справи. Публічний характер судового розгляду є істотним елементом права на справедливий суд, а відкритість процесу, як правило, включає право особи бути заслуханою в суді. Принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом. З огляду на викладене зазначені процесуальні гарантії забезпечення належного розгляду справи в суді першої інстанції стосовно сторін по справі, в тому числі позивачки, були порушені, у зв`язку з не повідомленням про дату і час розгляду справи судом першої інстанції внаслідок її розгляду без повідомлення учасників справи. Зазначене фактично позбавило позивачку права мати реальну можливість представляти свої інтереси як учасника справи в умовах, які передбачені процесуальним законодавством, зокрема в умовах відкритого та публічного судового розгляду та перешкодило належним чином користуватися передбаченими статтею 43 ЦПК України процесуальними правами. Порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо: суд розглянув в порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження (пункту 7 частини третьої статті 376 ЦПК України). Зважаючи на те, що зазначене залишилося поза увагою суду першої інстанції, що мало наслідком помилкового розгляду даної справи у порядку спрощеного позовного провадження без виклику (повідомлення) сторін, оскаржуване рішення необхідно скасувати, як таке що ухвалене з порушенням норм процесуального права, що є обов`язковою підставою для цього. За викладених вище обставин, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції при ухваленні судового рішення неправильно застосував норми матеріального права, порушив норми процесуального права, що є підставою для скасування та ухвалення нового рішення про задоволення позову. Керуючись статями 367, 369, 372, 374, 376, 382, 384 ЦПК України, суд,- постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - задовольнити. Рішення Сихівського районного суду м. Львова від 02 вересня 2024 року скасувати. Ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , з участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог ОСОБА_6 , про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням задовольнити. Визнати ОСОБА_4 та ОСОБА_5 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 . Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня прийняття, може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови. Повний текст постанови складений 05 лютого 2025 року. Головуючий А.В. Ніткевич Судді: С.М. Бойко С.М. Копняк