Ухвала КЦС ВС № 199/727/23

Ухвала 22 січня 2025 року м. Київ справа № 199/727/23 провадження № 61-95ск25 Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду Крата В. І. розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 04 липня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 грудня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Римська Анастасія Вікторівна, ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3, про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу та визнання майна спільною сумісною власністю, ВСТАНОВИВ: У січні 2023 році ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Римська А. В., ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3, про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу та визнання майна спільною сумісною власністю. Позов мотивований тим, що 07 березня 2016 року ОСОБА_1 познайомилася зі своїм майбутнім цивільним чоловіком ОСОБА_4 та вирішили почати зустрічатися. У 2017 році позивачка та ОСОБА_4 познайомилися з батьками один одного. У 2018 році ОСОБА_4 переїхав до м. Дніпра та почав працювати на ТОВ «Будівельно-виробнича фірма «Елітпроект», а ОСОБА_1 навчалася в Запорізькому Національному Університеті. Весь цей час почуття ОСОБА_1 та ОСОБА_4 стали міцнішими та як наслідок цього в кінці 2018 року, ОСОБА_4 запропонував позивачці перейти на індивідуальний графік навчання та переїхати до м. Дніпро з метою проживання разом однією сім`єю на що остання погодилася. 01 січня 2019 року ними було орендовано житло, а саме кімнату в гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 та розпочали спільно проживати та будувати сім`ю. За час проживання за зазначеною адресою, вони мали спільний бюджет, працювали та проживали разом, як чоловік та дружина. 15 серпня 2020 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 орендували квартиру за адресою: АДРЕСА_2 та проживали разом до 25 жовтня 2021 року. В подальшому, планували весілля, але порадившись вирішили, що за ці кошти можуть купити власне житло та розпочали пошук будинку для його купівлі. У жовтні 2021 року вирішили придбати будинок, який їм сподобався. Однак, коштів на купівлю будинку не вистачало, а тому ОСОБА_1 та ОСОБА_4 вирішили взяти у борг у своїх знайомих, а саме, частину коштів взяли у матері ОСОБА_4 , у матері ОСОБА_1 у розмірі 5 000 дол. США, у дядька - ОСОБА_5 у розмірі 3 000 дол. США та у близьких друзів родини по 3 000 дол. США. 18 жовтня 2021 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу будинку АДРЕСА_3 та земельної ділянки за вказаною адресою, договори було посвідчено приватним нотаріусом. Оскільки, на момент оформлення договору купівлі-продажу будинку та земельної ділянки ОСОБА_1 та ОСОБА_4 не зареєстрували шлюб, то вирішили, що будинок буде оформлено на ОСОБА_4 . Після купівлі-продажу зазначеного будинку, ОСОБА_1 та ОСОБА_4 за спільні кошти почали його облаштовувати та купувати всі необхідні речі для проживання в будинку. Отже за час спільного проживання за спільні кошти ОСОБА_1 та ОСОБА_4 придбали будинок, земельну ділянку та все необхідне для проживання у ньому. В подальшому, з початком повномасштабної збройної агресії РФ проти України, ОСОБА_4 був призваний до Збройний сил України, де проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 . За весь час проходження військової служби, ОСОБА_1 та ОСОБА_4 розрахувалися з боргами, які брали на купівлю будинку та необхідних речей. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер від ушкодження несумісного із життям захищаючи рідну землю від ворожих сил. Після смерті ОСОБА_4 відкрилася спадщина на все належне йому майно, в тому числі на домоволодіння АДРЕСА_3 . Спадкоємцем ОСОБА_4 є його мати - ОСОБА_3 , якій достовірно було відомо про факт спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_4 однією сім`єю без реєстрації шлюбу у вищезазначеному будинку. Проте відповідачка ОСОБА_3 вважає, що позивачка не проживала з її сином ОСОБА_4 та не має жодних підстав на отримання спадкового майна, яке ОСОБА_1 та ОСОБА_4 купували разом, та проживали там як чоловік та дружина. У січні 2023 року позивачка дізналася, що приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Римською А. В. було відкрито спадкову справу після померлого ОСОБА_4 та звернулася до нотаріуса із заявою про видачу свідоцтва про право власності на частину будинку АДРЕСА_3 . Однак, приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Римською А. В. позивачу було відмовлено у видачі свідоцтва про право власності на частину будинку АДРЕСА_3 та рекомендовано звернутися до суду. Таким чином, на підставі зазначеного та з урахуванням уточнених позовних вимог ОСОБА_1 просила: встановити факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_4 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з січня 2019 року по день смерті ОСОБА_4 - ІНФОРМАЦІЯ_2 ; визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину домоволодіння АДРЕСА_3 та на 1/2 частину земельної ділянки, площею 0,0305 га, кадастровий номер:1210100000:01:491:0007, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за адресою: по АДРЕСА_3 в порядку спільної сумісної власності після померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 ; стягнути з відповідачки судові витрати. Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 04 липня 2024 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що: нормами ст. 3 СК України визначено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом) підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків, зокрема, права спільної сумісної власності на майно відповідно до ст. 74 СК України. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки або чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення глави 8 СК України; належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є, зокрема: свідоцтва про народження дітей; довідки з місця проживання; свідчення свідків; листи ділового та особистого характеру тощо; свідоцтво про смерть одного із «подружжя»; свідоцтва про народження дітей, в яких чоловік у добровільному порядку записаний як батько; виписки з господарських домових книг про реєстрацію чи вселення; докази про спільне придбання майна як рухомого, так і нерухомого (чеки, квитанції, свідоцтва про право власності); заяви, анкети, квитанції, заповіти, ділова та особиста переписка, з яких вбачається, що «подружжя» вважали себе чоловіком та дружиною, піклувалися один про одного; довідки житлових організацій, сільських рад про спільне проживання та ведення господарства. Така правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 15 липня 2020 року по справі №524/10054/16; факт спільного відпочинку сторін, спільна присутність на святкуванні свят, пересилання позивачем коштів на рахунок відповідача, самі по собі, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, не можуть свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце, протягом вказаного періоду часу, усталені відносини, які притаманні подружжю. Така правова

позиція Верховного Суду викладена в постанові від 15 серпня 2019 року у справі №588/350/15-ц; показання свідків та спільні фотографії не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу. Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду: від 12 грудня 2019 року у справі № 466/3769/16, від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц, від 11 грудня 2019 року у справі № 712/14547/16-ц, від 24 січня 2020 року у справі № 490/10757/16-ц, від 11 лютого 2021 року у справі № 158/431/19, від 08 грудня 2021 року у справі №531/295/19; факт купівлі ОСОБА_4 спірного нерухомого майна у судовому засіданні не оспорюється. Зазначені договори є чинними, ніким не оспореними. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть, наявного в матеріалах справи. Після смерті ОСОБА_4 відкрилася спадщина на належне йому нерухоме майно. Спадкоємцем померлого є його мати - ОСОБА_3 , яка 16 листопада 2022 року подала до приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Римської А. В. заяву про прийняття спадщини після сина ОСОБА_4 . Позивачка, ОСОБА_1 також звернулася до приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Римської А.В. з заявою про прийняття спадщини після померлого ОСОБА_4 та про видачу Свідоцтва про право на частку в спільному майні подружжя, набутого за час спільного проживання із спадкодавцем ОСОБА_4 . Постановою приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Римської А. В. про відмову у вчиненні нотаріальних дій від 27 січня 2023 року, ОСОБА_1 було відмовлено у видачі Свідоцтва про право на частку в спільному майні подружжя, набутого за час спільного проживання із спадкодавцем ОСОБА_4 , оскільки документів, що підтверджують набуття об`єктів нерухомого майна заявником та спадкодавцем на праві спільної сумісної власності не надано; надані позивачем спільні з відповідачем фотографії не беруться судом до уваги як докази, оскільки не підтверджують факт спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, а встановлюють лише факт їхнього знайомства, спільного відпочинку та проведення часу. До показань свідків ОСОБА_7 , суд поставився критично, оскільки остання пояснила, що неодноразово допомагала позивачці в будинку та приходила в гості до неї, а багато обставин знають зі слів позивача та загалом інформацію про обставини особистого життя сторін отримували під час спільних прогулянок, відпочинку та спілкування на святах. Суд також критично ставився до показань допитаного в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_8 і не приймає їх до уваги, оскільки свідок суду показав, що він був знайомий з ОСОБА_9 , вони разом проходили військову службу, однак про його особисте життя відомостей не має; суд зробив висновок, що встановлені в судовому засіданні обставини, які підтверджені обсягом наявних доказів, свідчать про не доведеність позивачем факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_4 з січня 2019 року по 18 серпня 2022 року, ведення протягом вказаного періоду спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю. Таким чином, за відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, відсутні і підстави, передбачені 74 СК України, вважати майно таким, що належить на праві спільної сумісної власності сторонам, як жінці та чоловікові, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою та його поділ. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 12 грудня 2024 року: апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Бут Н. В., залишено без задоволення; рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 04 липня 2024 року залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що: згідно з абзацом п`ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 у справі № 1-8/99 за конституційними поданнями Служби безпеки України, Державного комітету нафтової, газової та нафтопереробної промисловості України, Міністерства фінансів України щодо офіційного тлумачення положень пункту 6 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», частин четвертої і п`ятої статті 22 Закону України «Про міліцію» та частини шостої статті 22 Закону України «Про пожежну безпеку» (справа про офіційне тлумачення терміну «член сім`ї») вказано, що обов`язковими умовами для визнання осіб членами сім`ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім`ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім`ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов`язки; частиною другою статті 21 СК України встановлено, що проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя; якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення Глави 8 цього Кодексу (стаття 74 СК України); отже, до майна, що було набуте під час проживання осіб однією сім`єю, застосовуються положення сімейного законодавства, які регулюють правові відносини з приводу права спільної сумісної власності подружжя; встановлення факту проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу передбачає доведення перед судом факту спільного їх проживання, наявності у них спільного побуту, виникнення між ними у зв`язку із цим взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю. При цьому має бути встановлена і доведена саме сукупність вказаних усталених обставин та відносин (спільне проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті 3, 74 СК України), оскільки самі по собі, наприклад, факти перебування у близьких стосунках чоловіка та жінки або спільна присутність їх на святах, або пересилання коштів, або періодичний спільний відпочинок, або проживання за однією адресою, факт реєстрації за такою адресою при відсутності інших наведених вище ознак не можуть свідчити, що між чоловіком та жінкою склались та мали місце усталені відносини, притаманні подружжю. Наведене узгоджуються із правовою позицією, викладеною Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19), неодноразово підтриманою Верховним Судом у постановах: від 12 грудня 2019 року у справі № 466/3769/16 (провадження № 61-5296св19), від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц (провадження № 61-11607св18), від 11 грудня 2019 року у справі № 712/14547/16-ц (провадження № 61-44641св18), від 24 січня 2020 року у справі № 490/10757/16-ц (провадження № 61-42601св18), від 08 грудня 2021 року у справі № 531/295/19 (провадження№ 61-3071св21) та інших; при залишенні без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зробив висновок про те, що відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції дійшов вірного висновку про недоведеність позовних вимог ОСОБА_1 , оскільки остання не довела факт спільного проживання з померлим ОСОБА_4 за відповідний період та існування між ними відносин, притаманних подружжю, а інші позовні вимоги є похідними від вимоги про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу; на підтвердження доводів апеляційної скарги про те, що позивачка та ОСОБА_4 проживали разом в гуртожитку за адресою АДРЕСА_4 з 01 січня 2019 року до 14 серпня 2020 року, позивачка посилалась на акт про проживання осіб від 17 липня 2023 року, який був підписаний свідками ОСОБА_10 та ОСОБА_11 , однак вказаний акт оформлений не належним чином, оскільки складений без присутності представника - управителя гуртожитком. Позивачем до матеріалів справи не надано жодного підтверджувального документа на підставі чого вона була вселена та мешкала в гуртожитку по АДРЕСА_4 . Другий акт про проживання в квартирі АДРЕСА_5 з 15 серпня 2020 року по 25 жовтня 2021 року, також підписаний тільки свідками ОСОБА_12 та ОСОБА_13 та не має підпису господаря або власника квартири, а також представника органу місцевого самоврядування в межах території проживання, як це передбачено статтями 10, 11 Закону України «Про статус депутатів місцевих рад», статтями 25, 49 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». Договір оренди квартири АДРЕСА_5 підписаний самою позивачкою та підпису ОСОБА_4 не має. В усіх доданих до матеріалів справи платіжних документах за цим договором, платником послуг виступає позивачка, що свідчить про укладання договору оренди квартири саме позивачкою самостійно. У договорах купівлі-продажу будинку та земельної ділянки від 18 жовтня 2021 року, укладених між ОСОБА_6 та ОСОБА_4 , зазначено, що покупець ( ОСОБА_4 ) у своїй заяві, доведеній нотаріусом до відома продавця, стверджує, що у шлюбі він не перебуває, однією сім`єю без реєстрації шлюбу не проживає, житловий будинок та земельна ділянка, що набуваються будуть належати йому на праві особистої приватної власності. Отже, ОСОБА_4 було написано дві заяви по одній на кожний договір купівлю-продажу, що він стверджував, що однією сім`єю без реєстрації шлюбу не проживає, земельна ділянка та житловий будинок, що набувається буде належати йому на праві особистої приватної власності. В той же день, 18 жовтня 2021 року ОСОБА_6 отримано грошові кошти за продаж вказаного будинку та земельної ділянки саме від ОСОБА_4 , що підтверджується розпискою від 18 жовтня 2021 року. Допитані в судовому засіданні апеляційної інстанції свідки ОСОБА_14 та ОСОБА_5 , кожен окремо не підтвердили суду обставин, які б свідчили на підтвердження факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, а тому покази цих свідків не можуть свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце, протягом вказаного періоду часу, усталені відносини, які притаманні подружжю. Стосовно розписок, наданих позивачкою на підтвердження повернення боргу ОСОБА_5 та ОСОБА_15 , як вона стверджує, отриманих нею спільно з ОСОБА_4 на покупку спірного будинку, то вказані докази також не можуть бути належними та допустимими доказами по справі, оскільки поясненнями сторони та показаннями свідка, (у тому числі і розписками) не може доводитися факт виконання зобов`язання за договором позики. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 18 липня 2018 року у справі № 143/280/17 (провадження № 61-33033св18); колегія суддів приходить до висновку, що при вирішенні цього спору, суд першої інстанції повно, всебічно та об`єктивно з`ясувавши обставини справи, оцінивши надані сторонами докази, дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог. ОСОБА_1 31 грудня 2024 року засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_2 , на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 04 липня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 грудня 2024 року, у якій просить скасувати рішення суду першої інстанції і постанову апеляційного суду та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. У касаційній скарзі ОСОБА_1 щодо підстав касаційного оскарження судового рішення, зокрема посилається на пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України (якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні), оскільки апеляційний суд послався на висновок Верховного Суду у постанові від 18 липня 2018 року у справі № 143/280/17 (провадження № 61-33033св18), який не стосується обставин справи. Окрім цього, касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема, у роз`ясненнях Верховного Суду України у листі «Судова практика розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення» від 01 січня 2012 року. Касаційна скарга у цій частині підлягає поверненню з таких мотивів. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. У пункті 5 частини другої статті 392 ЦПК України передбачено, що у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав). У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні. У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду. Тлумачення вказаних норм ЦПК України дозволяє зробити висновок, що при касаційному оскарженні судових рішень, зазначених в пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, на підставі пункту 2 частини другої статті 389 ЦПК України, має бути в касаційній скарзі мотивовано необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні. Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року). Відповідно до пункту 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку. Про повернення касаційної скарги постановляється ухвала (частина шоста статті 393 ЦПК України). Аналіз касаційної скарги свідчить, що у ній відсутнє вмотивоване обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України). Сама по собі вказівка на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах не свідчить про обґрунтування особою, яка подала касаційну скаргу, підстав касаційного оскарження та не є виконанням вимог процесуального закону (пункт 5 частини другої статті 392 ЦПК України). Таким чином, особою, яка подала касаційну скаргу, не виконано вимог ЦПК України при поданні касаційної скарги щодо наведення підстав касаційного оскарження судових рішень, і згідно пункту 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України, касаційна скарга у цій частині підлягає поверненню. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року в справі № 233/3676/19 (провадження № 14-65 цс 20) вказано, що: «29. Зміни до процесуального законодавства щодо обов`язкового врахування висновків ВСУ щодо застосування норм права при розгляді інших справ були запроваджені Законом України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон про судоустрій 2010 року), який, за винятком окремих його положень, набрав чинності 03 серпня 2010 року.

30. Власне частина п`ята статті 13 Закону про судоустрій 2010 року передбачала, що висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах ВСУ, враховуються іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках ВСУ, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

31. У частині цивільної юрисдикції відповідні норми набрали чинності разом з початком роботи Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ), який на виконання пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» Закону про судоустрій 2010 року та відповідно до Указу Президента України від 12 серпня 2010 року № 810/2010 «Про Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ» розпочав свою діяльність 1 листопада 2010 року.

32. Відповідно до пункту 2 розділу ХІІІ «Перехідні положення» Закону про судоустрій 2010 року касаційні скарги (подання) на рішення загальних судів у кримінальних і цивільних справах, подані до ВСУ до 15 жовтня 2010 року включно і призначені (прийняті) ним до касаційного розгляду, розглядаються ВСУ в порядку та в межах повноважень, що діяли до набрання чинності цим Законом, до завершення розгляду таких скарг, але не пізніш як до 1 листопада 2011 року. Касаційні скарги (подання), не розглянуті ВСУ до 1 листопада 2011 року включно, передаються ним до ВССУ, про що постановляється ухвала. Розгляд ВССУ таких справ починається спочатку.

33. Таким чином, висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах ВСУ в цивільних справах, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права, коли вони висловлені ВСУ після набрання чинності Законом про судоустрій 2010 року за результатами перегляду судових рішень ВССУ з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм права чи невідповідності судового рішення ВССУ викладеному в постанові ВСУ висновку щодо норм права, або ж за результатами перегляду судових рішень у цивільних справах з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом.

34. Отже, правова позиція, викладена в ухвалі ВСУ від 28 березня 2007 року у справі з провадженням № 6-7167сво06, яка хоча і висловлена ВСУ в порядку перегляду у зв`язку з винятковими обставинами, не була на момент розгляду цієї справи обов`язковою для врахування правовою позицією ВСУ, викладеною у постанові ВСУ. Така правова позиція може бути свідченням практики ВСУ, однак не створює для суду процесуального обов`язку щодо її врахування чи необхідності відступу від неї.

35. У Великої Палати Верховного Суду відсутні підстави для вирішення питання відступу від відповідних висновків, викладених у загаданій ухвалі ВСУ. Аналогічне стосується й інших ухвал ВСУ, постановлених як в порядку касаційного провадження (індекси «кс», «ск», «св») так і в порядку перегляду у зв`язку з винятковими обставинами ухвал суду касаційної інстанції (індекс «сво»)». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року в справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зазначено, що: «85.1. Лише за Законом України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів», який набрав чинності 3 серпня 2010 року, висновки Верховного Суду України стали обов`язковими для врахування судами (частина п`ята статті 13 вказаного Закону). 85.2. Такі висновки Верховний Суд України формулював не в ухвалах, а у постановах, прийнятих після набрання чинності зазначеним Законом за результатами перегляду судових рішень Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з підстав (а) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм права, (б) невідповідності судового рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування норм права, (в) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом. 85.3. Отже, висновок Верховного Суду України, сформульований в ухвалі від 28 березня 2007 року у справі № 6-7167сво06, не є прикладом висновку щодо застосування норми права, який суди мають ураховувати під час вирішення справ (аналогічний висновок Велика Палата Верховного Суду сформулювала у постанові від 1 вересня 2020 року у справі № 233/3676/19 (пункти 29-35))». Лист Верховного Суду України «Судова практика розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення» від 01 січня 2012 року не є постановою Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах. Тому посилання на указаний лист не може бути підставою касаційного оскарження судового рішення і згідно пункту 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України, касаційна скарга у цій частині підлягає поверненню. Керуючись статтями 260, 389, 392, 393, 394 ЦПК України,

УХВАЛИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 04 липня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 грудня 2024 року в частині підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 2 частини другої статті 389 ЦПК України та в частині посилання у касаційній скарзі на лист Верховного Суду України «Судова практика розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення» від 01 січня 2012 року повернути. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає. Суддя В. І. Крат