Постанова Київський апеляційний суд № 367/4023/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Апеляційне провадження: Доповідач - Кафідова О.В. 22-ц/824/1361/2025 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И м. Київ Справа № 367/4023/21 30 січня 2025 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Кафідової О.В. суддів - Оніщука М.І. - Шебуєвої В.А. при секретарі - Смолко А.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Лежух Тетяни Іванівни на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 09 квітня 2024 року, ухвалене під головуванням судді Кравчук Ю.В. у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності, - в с т а н о в и в: У червні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищезазначеним позовом. В обґрунтування заявлених позивач зазначав, що він разом з відповідачем ОСОБА_2 перебували у відносинах, в яких у них народилося двоє дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Позивач зазначає, що він та його діти є громадянами України та Республіки Польща, він забезпечує дітей, а саме сплачує за відвідування ними приватних навчальних закладів: дитячого садка і школи, а також надає кошти на поїздки, одяг, тощо. На початку 2014 року відповідач звернулась до нього з пропозицією спільно придбати будинок для проживання в ньому дітей, ОСОБА_5 та його, коли він приїздить до України. Він погодився на пропозицію відповідача, проте наполягав на виконанні останньою кількох істотних умов. Так, на виконання попередньої домовленості, 22 червня 2019 року він передав ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 24 000 євро для придбання будинку, що підтверджується розпискою, підптсаною відповідачкою. Вказана сума становить частини вартості будинку. Позивач звертає увагу суду, що істотними умовами, на яких він передав відповідачу грошові кошти були наступні умови: будинок призначений лише для проживання відповідачки та його, коли він приїздить до України з метою спільного проведення часу з дітьми, та дітей. Крім того, відповідач зобов`язується узгоджувати з ним будь-які питання пов`язані з відчуженням, передачею будинку в оренду, застави, оформлення кредиту чи проживання у ньому третіх осіб до моменту повноліття обох дітей, що передбачено розпискою. Відповідач придбала будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , він допомагав їй у проведенні ремонтних робіт будинку. Проте, у серпні 2020 року відповідач повідомила, що хоче змінити умови щодо користування будинком та подальшого виховання дітей. Крім того, відповідач проінформувала його про те, що вона прийняла рішення, що у будинку, крім неї та дітей буде проживати третя особа зі своїми дітьми. Позивач зазначає, що він не погодився з такою пропозицією, проте відповідачка почала чинити тиск, щоб змусити його прийняти всі її вимоги, зокрема зверталася із заявою до Служби у справах дітей м. Ірпені та до суду. Позивач наголошує, що відповідач в односторонньому порядку порушила взяті на себе зобов`язання та дозволила проживати в будинку третім особам, які проживають в ньому і на момент звернення до суду. Позивач звертає увагу суду, що він не має доступу до свого будинку, він позбавлений можливості проводити в ньому час зі своїми дітьми. Крім того зазначає, що для забезпечення гідного існування своїх дітей та можливості перебувати з ними під час своїх короткострокових візитів до України він надав частину коштів на придбання будинку, проте на даний час не має до нього доступу, оскільки будинок перебуває у власності відповідача. Враховуючи наведене, позивач просив визнати за ним право власності на частини будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 09 квітня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що звертаючись до суду з вказаним позовом ОСОБА_6 обрав невірний спосіб захисту своїх порушених прав, оскільки надаючи оцінку договірним відносинам, які склалися між позивачем та відповідачем внаслідок передачі позивачем коштів відповідачці на придбання будинку та взяття відповідачкою як майбутнім власником певних зобов`язань щодо об`єкту нерухомості, суд вважав, що такі договірні відносити притаманні відносинам позики, та не створюють підстав для виникнення права власності у позикодавця. Судом не встановлено підстав для набуття права власності позивачем на частину спірного будинку, та, відповідно, не встановлено права позивача, яке б підлягало захисту в порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України. Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, 04 червня 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Лежух Т.І. подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити позовну заяву в повному обсязі. Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції посилався на те, що між позивачем та відповідачем склались правовідносини, що притаманні договору позики, проте позивач не згоден з такою оцінкою суду першої інстанції. Вважає, що між сторонами склались кондикційні правовідносини, а не правовідносини позики, як це було невірно трактовано судом першої інстанції. Вказує на те, що кондикційне зобов`язання виникає за наявності таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. Зазначає, що права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна. Вказує, що в процесі судового розгляду справи сторона відповідача підтвердила факт передачі грошових коштів на придбання будинку, хоча жодних договорів між сторонами укладено не було. Крім того, в процесі розгляду справи сторона відповідача не заявляла клопотання про проведення почеркознавчої експертизи, а отже такими діями фактично підтвердила факт отримання коштів на взяття відповідачем на себе ряду зобов`язань, передбачених розпискою. Вважає, що суд першої інстанції не звернув увагу на те, що істотними умовами, на яких позивач передав відповідачу вищезазначені грошові кошти, були наступними: будинок призначений для проживання у ньому лише ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , коли він приїздить до України з метою спільного проведення часу з дітьми та дітей; відповідач ОСОБА_2 зобов`язується узгоджувати зі ОСОБА_1 будь-які питання, пов`язані з відчуженням, передачею будинку в оренду, застави, оформлення кредиту чи проживання в ньому третіх осіб до моменту повноліття обох їх дітей, що окремо передбачено розпискою. Звертає увагу суду на те, що відповідачкою було порушено вище зазначені домовленості, які існували між сторонами. 10 вересня 2024 року до Київського апеляційного суду від представника ОСОБА_2 - адвоката Фадєєвої Н.І. надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість. Вказує, що позивач не надав належних та достатніх доказів на підтвердження виникнення у нього права власності на частини спірного будинку. В судове засідання з`явився представник позивача ОСОБА_1 адвокат Лежух Т.І., яка підтримала доводи апеляційної скарги та просила її задовольнити. Представник відповідача ОСОБА_2 адвокат Фадєєва Н.І. в судовому засіданні проти доводів апеляційної скарги заперечувала та просила рішення суду першої інстанції залишити без змін. Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, у сторін по справі є спільні діти - ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Відповідно до розписки від 22 червня 2019 року ОСОБА_8 передав ОСОБА_9 24 000 євро для оплати купівлі будинку в АДРЕСА_1 . Загальна вартість будинку становить 58 000 доларів США. До досягнення дітьми повноліття (18 років): ОСОБА_10 та ОСОБА_4 , ОСОБА_11 узгоджує з ОСОБА_12 продаж, оренду або проживання в будинку третіх осіб. Після досягнення дітьми повноліття будь-які дії, які стосуються будинку ОСОБА_13 приймає на свій розсуд. На розписці міститься підпис від імені ОСОБА_9 . 24 липня 2019 року між ОСОБА_14 з однієї сторони та ОСОБА_2 з другої сторони, укладено договір купівлі-продажу житлового будинку, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Степаненко Д.В., зареєстрований в реєстрі під № 735 (далі - договір 1). Відповідно до пункту 1.1 договору 1, продавець передає у власність (продає) покупцю, а покупець приймає у власність (купує) придатний для використання житловий будинок під номером АДРЕСА_1 і сплачує його вартість за ціною та у порядку, що передбачені цим договором. Загальна площа житлового будинку 104,6 кв. м, житлова площа житлового будинку 43,2 кв. м. Житловий будинок розташований на земельній ділянці, кадастровий номер 3210900000:01:073:0156, площа якої становить 0,0200 га (пункт 1.3 договору 1). Відповідно до пункту 2.1 договору 1 за домовленістю сторін продаж житлового будинку вчиняється за 1 358 392 (один мільйон триста п`ятдесят вісім тисяч триста дев`яносто дві) гривні 00 копійок, що за домовленістю сторін еквівалентно 53 000 (п`ятдесят три тисячі) доларів США 00 центів, які сплачені покупцем до нотаріального посвідчення цього договору. Згідно з пунктом 4.4. договору 1 покупець повідомляє продавцеві про те, що купує житловий будинок за власні кошти, не перебуваючи в зареєстрованому шлюбі та фактичних шлюбних відносинах. 24 липня 2019 року ОСОБА_2 зареєструвала право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу № 735, виданого 24 липня 2019 року, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Степаненко Д.В., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна № 973235032109, що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 239697949 від 04 січня 2021 року (а.с.8). 24 липня 2019 року між ОСОБА_14 (продавець) з однієї сторони та ОСОБА_2 (покупець) з другої сторони було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Степаненко Д.В. за реєстровим № 734 (далі - Договір 2). Пунктом 1.1. договору 2 передбачено, що продавець передає у власність (продає), а покупець приймає у власність (купує) земельну ділянку, площею 0,0200га, кадастровий номер 3210900000:01:073:0156, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , і оплачує її вартість у порядку та на умовах, передбачених цим договором. Відповідно до пункту 2.1. договору 2, за домовленістю сторін продаж земельної ділянки вчиняється за 128 150 (сто двадцять вісім тисяч сто п`ятдесят) гривень, що за домовленістю сторін еквівалентно 5 (п`ять тисяч) доларів США 00 центів, які сплачені покупцем до нотаріального посвідчення цього договору. Згідно із пунктом 5.6. Договору 2, покупець повідомляє продавцеві про той факт, що купує земельну ділянку за власні кошти, не перебуваючи в зареєстрованому шлюбі та фактичних шлюбних відносинах. За змістом статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. За своєю суттю договір купівлі-продажу передбачає для однієї сторони право отримання предмета купівлі-продажу у власність та зобов`язання сплатити його покупну ціну, а для другої сторони право на отримання ціни та обов`язок передати предмет договору наступному власнику. Крім того, покупець може домовитись з іншою особою про придбання власності за її рахунок з наступним відшкодуванням цій особі витрат. Отже, предмет договору належить продавцю та переходить у власність покупця, якщо інше не передбачено домовленістю сторін, та покупець має сплатити ціну за власний рахунок, якщо інше не передбачено домовленістю сторін договору або покупцем та іншою особою. Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Стаття 41 Конституції України наголошує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (частини перша та друга статті 319 ЦК України). Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України). Судом встановлено, що на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 24.07.2019 року ОСОБА_2 набула у власність житловий будинок АДРЕСА_1 . Право власності відповідача на вказаний будинок було зареєстровано у встановленому законом порядку. Звертаючись до суду з відповідним позовом, ОСОБА_1 не оспорював вищевказаний договір купівлі-продажу, а просив лише визнати за ним право власності на його частини, посилаючись на те, що оплата вартості частини будинку проведена на підставі належних йому особистих коштів, що підтверджується розпискою 22.06.2019 року про передачу відповідачці 24 000 євро для купівлі будинку. При цьому, у позовній заяві позивач зазначав, що він не наполягав на тому, щоб зареєструвати своє право часткової власності на будинок, проте грошові кошти на придбання будинку він передав відповідачу за певних умов (згідно розписки): до досягнення спільними дітьми повноліття відповідач мала узгоджувати з позивачем продаж будинку, здачу його в оренду або проживання в будинку третіх осіб. У свою чергу, відповідач таких умов не виконала. Загальний перелік способів захисту цивільного права та інтересів визначені у статті 16 ЦК України, в якій зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Згідно зі статтею 392 ЦК власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Отже, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)). Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6., 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19). Звертаючись до суду з позовом, особа повинна довести як те, що її права були дійсно порушеними, так і особу, яка їх порушила. У свою чергу, неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин. Враховуючи наведене, встановивши фактичні обставини справи, суд першої інстанції дійшов висновку, що правовідносини, які склалися між сторонами виникли з приводу укладеного між ними договору позики. У свою чергу, судом не встановлено підстав для набуття позивачем права власності на частину спірного будинку, та, відповідно, не встановлено права позивача, яке б підлягало захисту в порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України. Колегія суддів з такими висновками суду першої інстанції погоджується та вважає їх правильними. Доводи апеляційної скарги про те, що між сторонами склались кондикційні правовідносини, а не правовідносини позики, як це було невірно трактовано судом першої інстанції, а тому права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України, не заслуговують на увагу, оскільки звертаючись до суду з відповідним позовом ОСОБА_1 просив захистити свою цивільне право шляхом визнання за ним права власності на частини спірного будинку, відповідно до статті 392 ЦК України, а не шляхом повернення йому спірного майна на підставі статті 1212 ЦК України. Згідно зі статтею 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог. З огляду на викладене, аналізуючи питання обсягу дослідження інших доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції. У свою чергу, колегія суддів звертає увагу, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності і саме сторони мають доводити обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень. Відтак, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції. Судом першої інстанції повно встановлено обставини, що мають значення для справи, висновки суду відповідають наявним у матеріалах справах доказам. Колегія суддів не вбачає порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права. Згідно з пунктом 1 частиною першою статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до частин першої статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Ірпінського міського суду Київської області від 09 квітня 2024 року - без змін, оскільки підстави для скасування судового рішення відсутні. Керуючись статтями 268, 367, 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, суд,- п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргупредставника ОСОБА_1 - адвоката Лежух Тетяни Іванівни залишити без задоволення. Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 09 квітня 2024 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Повний текст постанови складено 31 січня 2025 року. Головуючий: Судді: