Постанова 4803 № 215/7310/23

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/144/25 Справа № 215/7310/23 Суддя у 1-й інстанції - Демиденко Ю. Ю. Суддя у 2-й інстанції - Агєєв О. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 січня 2025 року м.Кривий Ріг Дніпровський апеляційний суд у складі: головуючого судді Агєєва О.В., суддів: Бондар Я.М., Корчистої О.І., розглянувши у письмовому провадженні без виклику сторін в приміщенні Дніпровського апеляційного суду в м. Кривий Ріг Дніпропетровської області цивільну справу №215/7310/23 за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення невиплаченої матеріальної допомоги на оздоровлення, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Тернівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 06 березня 2024 року, ухвалене у складі судді Демиденко Ю.Ю., - ВСТАНОВИВ: У грудні 2023 року ОСОБА_1 звернулась до Тернівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області з позовом до Акціонерного товариства «Українська залізниця», в обґрунтування якого зазначила, що вона працює черговим по залізничній станції в СП «Криворізька дирекція залізничних перевезень» РФ «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця». З 2017 по 2021 роки включно позивачу надавалися щорічні відпустки та надавалася матеріальна допомога на оздоровлення, яка нарахована з порушенням п.3.1.14 Колективного договору Криворізької дирекції залізничних перевезень на 2011 рік, який є чинним по цей час. Оскільки, даним пунктом Колективного договору встановлено розмір матеріальної допомоги - не менше мінімальної заробітної платні по Україні на момент виплати допомоги, а матеріальна допомога не виплачена у повному обсязі. З урахуванням зазначеного, просила стягнути з АТ «Українська залізниця» на свою користь недоплачену матеріальну допомогу на оздоровлення за 2017 рік в розмірі 1142,80 грн., за 2018 рік в розмірі 1195 грн., за 2019 рік в розмірі 1645 грн., за 2020 рік в розмірі 1942,20 грн., за 2021 рік в розмірі 3162,50 грн., а всього 9087,50 грн. Рішенням Тернівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 06 березня 2024 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення невиплаченої матеріальної допомоги на оздоровлення відмовлено. Не погодившись з зазначеним рішенням, позивач ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, у якій просила рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. Апеляційна скарга мотивована тим, що пунктом 3.1.14 Колективного договору Криворізької дирекції залізничних перевезень на 2011 рік, встановлено, що матеріальна допомога на оздоровлення повинна становити не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги. Постанова №П-5-8г/а від 31.03.2017, якою вирішено застосовувати з 01.04.2017 у діючому колективному договорі СП «Криворізької дирекції залізничних перевезень» замість величини «мінімальна заробітна плата» розрахункову величину «125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом» погіршує становище працівників, оскільки, мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 3200,00 грн., що перевищує прожитковий мінімум для працездатних осіб. Судом першої інстанції не враховано положення ст. 9 КЗпП України. На адресу апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому представник відповідача просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. В обґрунтування своєї позиції зазначає, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності Закону №1774-VIII не застосовується як розрахункова величина у колективних договорах та угодах усіх рівнів. Тобто, починаючи з 01 січня 2017 року на виконання вимог зазначеного Закону АТ «Українська залізниця» було зобов`язано при обчисленні матеріальної допомоги на оздоровлення застосовувати в якості розрахункової величини встановлений законом прожитковий мінімум для працездатних осіб. Таким чином, сформована судом першої інстанції правова позиція відповідає висновкам Верховного Суду, що у свою чергу, забезпечує єдність судової практики. Крім того зазначає, що з 01.01.2017 АТ «Українська залізниця» було зобов`язано при обчисленні матеріальної допомоги на оздоровлення застосовувати в якості розрахункової величини встановлений законом прожитковий мінімум для працездатних осіб. Спільною Постановою керівництва РФ «Придніпровська залізниця» і голови Дорожньої профспілкової організації Придніпровської залізниці Букреєва О.В. №Н32/20, П-4-5г від 31.03.2017 було постановлено застосовувати з 01.01.2017 замість мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів, заробітної плати та інших виплат, передбачених колективними договорами, величину «125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом. Відтак, стягнення з АТ "Укрзалізниця", як сторони колективного договору, сум матеріальної допомоги всупереч імперативним вимогам пункту 5 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" №1774-VIII від 06.12. 2016 в повній мірі протирічить положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Отже, з набранням чинності Закону України № 1774-VIII від 06 грудня 2016 року обчислення місячної тарифної ставки позивача з застосуванням в якості розрахункової величини мінімальної заробітної плати стало недопустимим в силу імперативного припису закону. Крім того зазначає, що позивач був належним чином обізнаний про суми нарахованої йому матеріальної допомоги на оздоровлення за 2017-2021 роки, отримавши відповідні розрахункові листи за місяць надання вказаної допомоги, тому повинен був бути обізнаним саме в такий момент, що він недотримує сум матеріальної допомоги на оздоровлення за такий період. На підставі п.1 Прикінцевих положень КЗпП строки, визначені ст.233 КЗпП, були продовжені на строк дії карантину, введеного для запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), тому для ОСОБА_1 початок обрахунку тримісячного строку на подання заяви для вирішення даного трудового спору до суду обраховується з 1 липня 2023 року. В той же час, оскільки тримісячний строк для звернення до суду із даним позовом для ОСОБА_1 сплив 1 жовтня 2023 року, позивачем не було наведено жодних поважних причин для його поновлення, а з повідомлення позивача про суми, нараховані їй в якості матеріальної допомоги на оздоровлення за 2017-2021 роки, минуло більше року. Отже, враховуючи викладене, суд не врахував що строк звернення до суду за вирішенням трудового спору за ст.233 КЗпП у даному випадку ОСОБА_1 , яка звернулась до суду лише у грудні 2023 року, був пропущений. Частиною 3 ст.3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до ч.13 ст.7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Частиною 4 статті 19 ЦПК України передбачено, що спрощене провадження призначене для розгляду малозначних справ, справ, що виникають з трудових відносин, справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи. Відповідно до ч.1 ст.368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. Відповідно до ч.3 цієї статті розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу. Відповідно до ч.1 ст.369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Ціна у позову у даній справі складає 9 087,50 грн., що є меншим ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, тому дану справу слід розглядати без повідомлення учасників справи. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга позивача підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції скасуванню з наступних підстав. Згідно з частиною першою, другою та п`ятою стаття 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції не відповідає вказаним вимогам закону. З матеріалів справи вбачається, що позивач ОСОБА_1 по теперішній час працює черговим по залізничній станції в СП «Криворізька дирекція залізничних перевезень» РФ «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця», що не заперечується відповідачем. Як вбачається зі змісту позову, позивачу надавалась щорічна графікова відпустка. Згідно довідки №392 від 14.11.2023, позивачу в періоди з 05.04.2017 по 19.04.2017, з 09.08.2017 по 26.08.2017, з 16.04.2018 по 29.04.2018, з 10.07.2018 по 26.07.2018, з 20.06.2019 по 04.07.2019, з 05.07.2019 по 21.07.2019, з 05.05.2020 по 22.05.2020, з 08.08.2020 по 21.08.2020, з 11.03.2021 по 27.03.2021, 13.08.2021 по 27.08.2021, з 01.08.2022 по 14.08.2022 та з 05.12.2022 по 14.12.2022 надавалась щорічна тарифна відпустка. Позивачу була виплачена матеріальна допомога на оздоровлення: в 2017 році 2057,20 грн., в 2018 році 2528 грн., в 2019 році 2528 грн., в 2020 році 2780,80 грн., в 2021 році 2837,50 грн. (а.с.12) Пунктом 3.1.14 Колективного договору встановлено, що матеріальна допомога на оздоровлення виплачується за письмовою заявою працівника у розмірі 40% відсотків тарифної ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги (а.с.10). Доказів на підтвердження нарахування та виплати допомоги на оздоровлення у іншому розмірі відповідачем суду не надано. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що нарахування позивачу матеріальної допомоги на оздоровлення із розрахунку 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб є законним, відповідає п.п.3, 5 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» №1774-VІІІ від 06.12.2016 та узгоджується зі ст.58 Конституції України, відповідно до наданих роз`яснень Конституційним Судом України в рішеннях № 5-р(I)/2019 від 12 липня 2019 року та №5-р(II)/2020 від 18 червня 2020 року. Апеляційний суд не може погодитись з такими висновками та зазначає наступне. Звертаючись до суду з позовом про стягнення з відповідача недоплаченої суми матеріальної допомоги на оздоровлення, позивач посилається на те, що відповідачем були порушені умови Колективного договору щодо виплати працівнику матеріальної допомоги на оздоровлення у розмірі, встановленому п.3.1.4 Колективного договору. Згідно ст.10 КЗпП України, колективний договір укладається на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов`язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів. Відповідно до ст.13 КЗпП України та ст.7 Закону України «Про колективні договори і угоди», зміст колективного договору визначається сторонами. Статтею 13 КЗпП України визначено, що у колективному договорі встановлюються взаємні обов`язки роботодавця та працівника, зокрема, щодо встановлення форм, системи, розмірів заробітної плати і інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій і т.і.) Колективним договором встановлюються додаткові, порівняно з чинним законодавством і угодами, гарантії. Згідно ст.18 КЗпП України, положення колективного договору розповсюджуються на всіх працівників підприємства, установи, організації та є обов`язковими для роботодавця та працівника. Відповідно до ч.2 ст.97 КЗпП України, форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами. Як вбачається із матеріалів справи, пунктом 3.1.14 Колективного договору Криворізької дирекції залізничних перевезень на 2011 рік, встановлено, що матеріальна допомога на оздоровлення виплачується за письмовою заявою працівника у розмірі 40 відсотків тарифної ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги (а.с.10). 01 січня 2017 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» №1774 - VIII від 06 грудня 2016 року, згідно п.3,5 розділу ІІ якого, установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1 600 грн. Установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина у колективних договорах та угодах усіх рівнів. Сторонам, які уклали колективні договори і угоди, у тримісячний строк привести їх норми у відповідність із цим Законом згідно із законодавством. До внесення змін до колективних договорів і угод усіх рівнів щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Отже, мінімальна заробітна плата перестала бути розрахунковою величиною при визначенні розмірів заробітної плати та інших виплат, в тому числі вона не могла бути застосована як розрахункова величина у колективних договорах та угодах усіх рівнів. Сторони, які укладали такі договори мали б привести їх до норм вказаного закону протягом 3 місяців. З матеріалів справи вбачається, що позивачу з 05.04.2017 по 19.04.2017, з 09.08.2017 по 26.08.2017, з 16.04.2018 по 29.04.2018, з 10.07.2018 по 26.07.2018, з 20.06.2019 по 04.07.2019, з 05.07.2019 по 21.07.2019, з 05.05.2020 по 22.05.2020, з 08.08.2020 по 21.08.2020, з 11.03.2021 по 27.03.2021, 13.08.2021 по 27.08.2021, з 01.08.2022 по 14.08.2022 та з 05.12.2022 по 14.12.2022 надавалась щорічна тарифна відпустка. Відповідно до Закону України «Про державнийбюджет України на 2017рік» прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, з 01 січня 2017 року був встановлений на рівні 1600,00 грн., з 01 травня 2017 року - 1684,00 грн., з 01 грудня 2017 року 1762,00 грн., тому 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, становив 2000,00 грн., 2105,00 грн., 2202,50 грн. відповідно, мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 3200,00 грн. У Законі України «Про державний бюджет України на 2018 рік»прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, встановлений на рівні 1762грн., тому 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, становив 2205,50грн., мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 3723грн. Законом України «Про державний бюджет України на 2019 рік»прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, встановлений на рівні 2007грн., тому 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, становив 2508,75грн. мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 4173грн. Законом України «Про державний бюджет України на 2020 рік»прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, встановлений на рівні 2197грн., тому 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, становив 2746,25грн., мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 4723грн. з 01.01.2020 по 31.08.2020 року, 5000грн. з 01.09.2020 по 31.12.2020 року. Законом України «Про державний бюджет України на 2021 рік»прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, встановлений на рівні у розмірі з 1 січня - 2270 грн., з 1 липня - 2379 грн., з 1 грудня - 2481 грн., тому 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, становив 3101,25грн., мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 6000грн. з 01.01.2021 по 30.11.2021 року, 6500грн. з 01.12.2021 по 31.12.2021 року. Відповідно до ст. 9 КЗпП України, умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю, є недійсними. Суд констатує, що вказана правова норма не вимагає будь-якої процедури визнання недійсними умов договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством, адже вона безпосередньо оголошує такі умови недійсними і не вимагає судової процедури визнання їх недійсними. Слід також зауважити, що в матеріалах справи відсутні докази того, що відповідач попереджав позивача про погіршення існуючих умов оплати праці. Суд вважає безпідставними доводи відповідача про те, що п.5 Розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» 1774-VІІІ від 06 грудня 2016 року установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим законом не застосовується, як розрахункова величина у колективних договорах та угодах усіх рівнів. Сторонам, які уклали колективні договори і угоди, у тримісячний строк привести їх норми у відповідність із цим Законом згідно із законодавством. До внесення змін до колективних договорів і угод усіх рівнів щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Однак, статтею 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Стаття 22 Конституції України гарантує, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Проаналізувавши у сукупності положення ст.ст.22,58 Конституції України, статті 9 КЗпП України, можна зробити висновок, що нові Закони, які погіршують становище працівників, зокрема призводять до зменшення певних виплат, розмір яких врегульований до прийняття цих Законів, договорами про працю не мають зворотної сили. Таким чином, Закон України «Про внесення змін до законодавчих актів України» 1774-VІІІ від 06 грудня 2016 року погіршив становище позивача та інших працівників підприємства щодо розміру матеріальної допомоги, звузив їх право на матеріальну допомогу, а тому не має зворотної сили та не може бути застосований при визначення розміру цієї допомоги. Твердження ж відповідача про те, що, після набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» №1774-УІІІ від 06 грудня 2016 року, фактичний розмір матеріальної допомоги на оздоровлення не змінювався, а змінилась лише розрахункова величина, судом не приймаються, так як вказані зміни потягли зміну реального розміру матеріальної допомоги, про що зазначено вище. Суд також не може погодитись з посиланнями відповідача на положення ст.ст.203, 215 ЦК України, як підставу для визнання недійсним колективного договору як такого, що суперечить умовам п.5 Розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» №1774-VІІІ від 06 грудня 2016 року, з вищенаведених підстав. До того ж, у даному випадку варто зауважити на тому, що Верховний Суд України у постанові від 24 червня 2015 року у справі №6-530цс15 дійшов висновку, що «враховуючи, що відповідно до ст.21 КЗпП України предметом трудового договору (контракту) є праця (трудова функція) особи, яка є об`єктом саме трудових правовідносин, які повною мірою врегульовані трудовим законодавством (зокрема ст.ст.3, 7, 9, 91 , 44 КЗпП України) положення ЦК України щодо умов дійсності правочину та правових наслідків недійсності правочину не підлягають застосуванню для регулювання суспільних відносин, які виникають у зв`язку з укладенням трудового договору (контракту). Подібного висновку дійшов і Верховний Суд у постанові від 22 травня 2019 року у справі № 757/49315/16-ц. З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що, прийняття Закону України «Про внесення змін до законодавчих актів України» №1774-УІІІ від 06 грудня 2016 року не створює юридичних наслідків щодо застосування п.3.1.12. Колективного договору в частині виплати допомоги на оздоровлення, оскільки питання виплати матеріальної допомоги на оздоровлення, умови виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, обставини, за яких вона виплачується, а також кому саме вона може бути виплачена першочергово, визначається, в даному випадку, Колективним договором, п.3.1.14. якого визначено, що матеріальна допомога на оздоровлення виплачується за письмовою заявою працівника у розмірі 40% відсотків ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги. Будь-яких доказів того, що відповідачем у визначеному законом та колективним договором порядку, виконано вимоги вказаного закону щодо укладення чи приведення існуючих колективних договорів чи угод у відповідність із цим Законом, протягом трьох місяців, чи в подальшому, відповідачем суду не надано. Разом з тим, враховуючи положення Галузевої угоди, прийняття державних норм з рівнем гарантій нижче, ніж передбачено угодою, має наслідком продовження дії саме норм угоди, до закінчення терміну її чинності. Посилання представника відповідача на правові висновки, викладені у Постанові Великої Палати Верховного Суду України від 04 листопада 2020 року у справі №200/9195/19-а, а також правові висновки Верховного Суду у справах №820/3145/17, №520/94/19 та №П/811/1009/17, суд вважає помилковими, так як ці рішення не стосуються норм права при виконанні умов Колективних договорів, а стосуються суддівської винагороди, тобто інших правовідносин, тоді як, відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права. Виходячи з наведеного вище, суд дійшов висновку, що дії відповідача щодо недоплати позивачу частини матеріальної допомоги на оздоровлення є неправомірним. Приймаючи до уваги, що відповідно до положень п.3.1.14 Колективного договору матеріальна допомога на оздоровлення виплачується за письмовою заявою працівника у розмірі 40% відсотків ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні саме на момент виплати допомоги, а виплата матеріальної допомоги позивачу відбувалася у відповідні роки, колегія суддів вважає за необхідне при визначенні розміру недоплаченої частини вказаної допомоги виходити з розміру мінімальної заробітної плати по Україні, встановленої на 2017 рік, 2018 рік, 2019 рік, 2020 рік, 2021 рік відповідно станом на момент здійснення виплат, що становить в розмірі 9087,50 грн (1142,80 грн., + 1195 грн., + 1645 грн., + 1942,20 грн., +3162,50 грн.) Щодо строків позовної давності слід зазначити наступне. Матеріальна допомога на оздоровлення, що надається до щорічної відпустки, є систематичною матеріальною допомогою. Це визначає пункт 2.3.3. Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Госкомстату від 13 січня 2004 року №

5. Таку допомогу виплачують робітникам певних категорій: на оздоровлення; через екологічний стан регіону. Матеріальна допомога на оздоровлення належить до заохочувальних та компенсаційних виплат, що належать до фонду оплати праці. Аналіз наведених положень законодавства дає суду підстави дійти висновку про те, що матеріальна допомога входить до структури заробітної плати, а отже до позовних вимог щодо спірних правовідносин застосовуються скорочені строки позовної давності, встановлені нормами ст.233 КЗпП України. Так, відповідно до ч.2 ст.233 КЗпП України, в редакції, яка була чинною до 19 липня 2022 року, у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Згідно з ч.1 ст.233 КЗпП України (із змінами, внесеними Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ, який набрав чинності 19 липня 2022 року), працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116). Отже, до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Аналогічний правовий висновок викладений у рішенні Верховного Суду від 06 квітня 2023 року у справі № 260/3564/22 та від 19 січня 2023 року у справі № 460/17052/21. Отже, строки звернення позивача до суду за вирішенням трудового спору не було пропущено, оскільки з вимогою про стягнення недоплаченого розміру матеріальної допомоги на оздоровлення за період за період з 2017 року по 2021 року позивач має право звернутися до суду без обмеження будь-яким строком, оскільки його право на звернення до суду із цим позовом відповідно до положень частини другої статті 233 КЗпП України (в редакції, чинній до 19 липня 2022 року) не обмежене будь-яким строком. З урахуванням наведенного, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для застосування до вказаного спору строків позовної давності і відмови з цих підстав у задоволенні позовних вимог позивача. Згідно зі ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. У відповідність з практикою Європейського суду з прав людини (зокрема, справа «Суханов та Ільченко проти України» заяви № 68385/10 та 71378/10) «майно» може являти собою «існуюче майно» або засоби, включаючи «право вимоги» відповідно до якого заявник може стверджувати, що він має принаймні «законне сподівання»/ «правомірне очікування» (legitimate expectation) стосовно ефективного здійснення права власності. Європейський Суд неодноразово вказував, що володінням, на яке поширюються гарантії статті 1 Протоколу № 1 є також майнові інтереси, вимоги майнового характеру, соціальні виплати, щодо яких особа має правомірне очікування, що такі вимоги будуть задоволені. Таким чином, з огляду на те, що право людини на заробітну плату гарантоване Конституцією України, нормами КЗпП, Законам України «Про оплату праці», а позивач знаходиться з відповідачем в трудових відносинах та не отримав всі належні йому платежі, майнові вимоги позивача щодо їх отримання відповідають критеріям правомірних очікувань в розумінні практики Європейського Суду. У зв`язку з чим колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги заслуговують на увагу. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року; SERYVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909|04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Відповідно до пунктів 3 та 4 частини 1 статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Оскільки судом апеляційної інстанції встановлено, що оскаржуване рішення ухвалено з порушенням норм матеріального права, а також невідповідністю висновків суду обставинам справи, апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову. За частиною 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до положень статті 141 ЦПК України з відповідача на користь держави, так як позивач при поданні позову до суду першої інстанції та при поданні апеляційної скарги був звільнений від сплати судового збору, підлягає стягненню судовий збір у сумі 3028 грн (1211,20 грн (за подання позовної заяви) + 1816,80 грн (за подання апеляційної скарги). Керуючись статтями 368, 369, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Тернівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 06 березня 2024 року скасувати та ухвалити нове рішення. Позов ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення недоплаченої частки заробітної плати задовольнити. Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» (ЄДРПОУ 40075815) на користь ОСОБА_1 суму недоплаченої матеріальної допомоги на оздоровлення за період часу за 2017 рік по 2021 рік, у розмірі 9087,50 (дев`ять тисяч вісімдесят сім) гривень 50 копійок. Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» (ЄДРПОУ 40075815) на користь держави судовий збір в розмірі 3 028 грн. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 3 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України. Судді: