Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 308/15997/24

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 січня 2025 рокуЛьвівСправа № 308/15997/24 пров. № А/857/30434/24 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі: судді-доповідача Шинкар Т.І., суддів Іщук Л.П., Обрізка І.М., секретаря судового засідання Хомин Ю.Є., розглянувши у судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області (головуючий суддя Голяна О.В.), ухвалене у відкритому судовому засіданні в м. Львові 05 листопада 2024 року у справі № 308/15997/24 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області про визнання протиправним та скасування рішення про примусове повернення до країни походження, В С Т А Н О В И В: 26.09.2024 ОСОБА_1 звернулась в суд з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області (далі Управління), в якому просила визнати протиправним та скасувати рішення ГУ ДМС України у Закарпатській області від 28 серпня 2024 року про примусове повернення до країни походження ОСОБА_1 . Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 05 листопада 2024 року в позові відмовлено. Відмовляючи в позові, суд першої інстанції виходив з того, що саме по собі проживання особи на території України протягом тривалого часу та факт наявності чоловіка та дитини не означає автоматично, що особа абсолютно захищена від примусового повернення до країни походження міркуваннями збереження її приватного життя, внаслідок зобов`язань держави відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Суд першої інстанції зазначив, що постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 № 651 карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусомCoV-2, був відмінений 30 червня 2023 р. на всій території України, однак ОСОБА_1 і після відміни карантину до відповідних органів за дозвільними документами не зверталася. Суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач легально перебувала на території України до 12 квітня 2021 року, однак після закінчення зазначеного строку до відповідних органів за дозвільними документами, захистом чи отримання статусу біженця не зверталася, а отже зі збігом відповідного строку остання знаходилася на території України нелегально, що є грубим порушенням законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства суд першої відхилив доводи позивача стосовно того, що повномасштабне вторгнення Російської Федерації на територію України і введення воєнного стану стали перешкодою для продовження строку перебування на території України, оскільки термін дозволу перебування позивача закінчився 12 квітня 2021 року, тобто ще за 11 місяців до такого вторгнення. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, просить скасувати рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 05 листопада 2024 року та позов задовольнити. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що у період карантину в Україні діяв особливий порядок звернення до територіальних органів/підрозділів Державної міграційної служби із заявою про продовження строку перебування на території України, а тому, ОСОБА_1 об`єктивно за вимогами діючого законодавства не могла звертатися до 01 липня 2023 року для продовження строку перебування на території України. Скаржник вказує, що на момент прийняття оскаржуваного рішення про примусове повернення у позивача є законні підстави постійного проживання в Україні, оскільки шлюб між позивачем та громадянином України ОСОБА_2 зареєстровано 20.01.2021. Скаржник стверджує, що посвідки на тимчасове чи постійне проживання, крім тих, які оформлені громадянам російської федерації, строк дії яких закінчився або які підлягають обміну відповідно до законодавства після 24 лютого 2022 року, підтверджують законні підстави для тимчасового чи постійного проживання в Україні та право на в`їзд в Україну на період воєнного стану та протягом 30 календарних днів з дня його припинення чи скасування. Скаржник наголошує, що його обов`язок подати документи для звернення в міграційні органи в період карантину за нормами матеріального права виник тільки протягом 30 календарних днів з дня завершення карантину 01.07.2023, а у період воєнного стану протягом 30 календарних днів з дня припинення або скасування воєнного стану. Скаржник зазначає, що судом першої інстанції не враховано правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 25 січня 2024 року у справі № 160/1521/23. Сторони в судове засіданні повноважних представників не забезпечили, належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, що у відповідності до вимог ст.311 КАС України, не перешкоджає розгляду справи. Згідно з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які посилаються учасники справи, приходить до переконання, що рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині вимогам статті 242 КАС України не відповідає. З матеріалів справи судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою Лаоської Народно - Демократичної республіки, що підтверджується копією паспорта № НОМЕР_1 , виданого 30 травня 2017 року. На територію України позивач в`їхала 05.12.2020 на підставі наданого візою дозволу, що представником позивача не оспорювалося, і перебувала на території України на підставі дозволу органу міграції, строк якого спливав 12 квітня 2021 року. 28 серпня 2024 року першим заступником начальника ГУ ДМС України у Закарпатській області Бердар О.М. винесено постанову серії ПН МЗК 001663 про накладення на ОСОБА_1 за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого частиною другою статті 203 КУпАП, адміністративного стягнення у вигляді штрафу в розмірі 3400,00 грн. Виходячи зі змісту постанови встановлено, що 28.08.2024 року о 15 год. 00 хв. виявлено громадянку Лаоської Народно Демократичної республіки ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка порушила перебування в Україні, а саме: після закінчення дозволеного строку перебування вчасно не покинула територію України та перевищила дозволений термін перебування на 1235 днів. 28 серпня 2024 року ОСОБА_1 добровільно сплатила адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі 3400,00 гривень за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого частиною другою статті 203 КУпАП, що підтверджується банківською квитанцією № 4012810061. 28 серпня 2024 року головним спеціалістом ГУ ДМС України у Закарпатській області Лізанцем Б., за участю перекладача Павлюк Г.І., громадянки Лаоської Народно Демократичної республіки ОСОБА_1 , прийнято рішення № 2101130100016413, затверджене першим заступником начальника ГУ ДМС України у Закарпатській області Бердаром О .М., про примусове повернення до країни походження або третьої країни громадянки Лаоської Народно Демократичної республіки ОСОБА_1 . Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням про примусове повернення до країни походження або третьої країни, позивач звернувся до суду з даним позовом. Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції враховує такі підстави. Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн. Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень. Правовідносини, що виникли між сторонами, врегульовано нормами Конституції України, Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства». Статтею 26 Конституції України визначено, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Відповідно до частини першої статті 33 Конституції України, кожному хто на законних підставах перебуває на території України, гарантуються свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Згідно з частиною другою статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, громадянство, правосуб`єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства. Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та порядок їх в`їзду в Україну та виїзду з України визначає та встановлює Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» № 3773-VI (далі Закон № 3773-VI). Пунктом 7 частини першої статті 1 Закону № 3773-VI надано визначення поняття іноземця та особи без громадянства, які тимчасово проживають в Україні, як іноземця та особи без громадянства, які отримали посвідку на тимчасове проживання, якщо інше не встановлено законом. Водночас, посвідка на тимчасове проживання - це документ, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує законні підстави для тимчасового проживання в Україні (пункт 18 частини першої статті 1 цього Закону). Відповідно до пункту 14 частини першої статті 1 Закону № 3773-VI нелегальний мігрант - це, зокрема, іноземець або особа без громадянства, які законно прибули в Україну, але після закінчення визначеною їм терміну перебування втратили підстави для подальшого перебування та ухиляються від виїзду з України. Частинами першою-третьою статті 3 Закону № 3773-VI встановлено, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземці та особи без громадянства, які перебувають під юрисдикцією України, незалежно від законності їх перебування, мають право на визнання їх правосуб`єктності та основних прав і свобод людини. Іноземці та особи без громадянства зобов`язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави. Водночас, відповідно до частини чотирнадцятої статті 4 Закону № 3773-VI іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну з метою возз`єднання сім`ї з особами, які є громадянами України, або під час перебування на законних підставах на території України у випадках, зазначених у частинах третій-тринадцятій цієї статті, уклали шлюб з громадянами України та отримали посвідку на тимчасове проживання, вважаються такими, які на законних підставах перебувають на території України на період до отримання посвідки на постійне проживання чи набуття громадянства України. Згідно з частиною чотирнадцятою статті 5 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» підставою для видачі посвідки на тимчасове проживання у випадку, передбаченому частиною чотирнадцятою статті 4 цього Закону, є заява іноземця або особи без громадянства і документ, що підтверджує факт перебування у шлюбі з громадянином України, дійсний поліс медичного страхування. Строк дії посвідки на тимчасове проживання для відповідних категорій іноземців та осіб без громадянства у випадку, визначеному частиною чотирнадцятою статті 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» становить один рік. Строк дії посвідки на тимчасове проживання може бути продовжено необмежену кількість разів, за наявності підстав, передбачених законом. Водночас, механізм оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на тимчасове проживання передбачений Порядком №322. Відповідно до п.1,2 Порядку №322 посвідка на тимчасове проживання (далі - посвідка) є документом, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує законні підстави для тимчасового проживання в Україні. Посвідка виготовляється у формі картки, що містить безконтактний електронний носій. Підпунктом 1 пункту 3 Порядку №322 встановлено, що посвідка оформляється іноземцям або особам без громадянства, які на законних підставах тимчасово перебувають на території України на підставі заяв-анкет, поданих ними особисто. Згідно з пп. 3 п. 7 Порядку №322 передбачено, що у разі закінчення строку дії посвідки здійснюється її обмін. При цьому посвідка вилучається, визнається недійсною та знищується у разі закінчення строку її дії або прийняття рішення про обмін посвідки до закінчення строку її дії (п.п.7 п.71 Порядку №322). Отже після закінчення строку дії посвідка на тимчасове проживання в Україні підлягає обміну, для чого іноземцю необхідно подати до територіального органу ДМС відповідну заяву та документи у строк не пізніше ніж за 15 робочих днів до дати закінчення строку дії посвідки, або після закінчення строку дії посвідки в семиденний строк знятися з реєстрації місця проживання та виїхати за межі України, здавши посвідку до територіального органу/територіального підрозділу ДМС. Так, з копії свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_2 від 30 серпня 2024 року вбачається, що 20 січня 2021 року між громадянином України ОСОБА_3 та громадянкою Лаоської Народно Демократичної республіки ОСОБА_1 зареєстровано шлюб. Після реєстрації шлюбу присвоєні прізвища: чоловіку « ОСОБА_4 », дружині « ОСОБА_5 ». Відповідно до копії свідоцтва про народження серія НОМЕР_3 від 10 квітня 2021, дитина ОСОБА_6 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 в м.Харків, Україна. Його батьками записані: батько - ОСОБА_3 , мати - ОСОБА_1 . Як вбачається з оскаржуваного рішення, суд першої інстанції виходив з того, що термін дозволу перебування позивача на території України закінчився 12.04.2021, а оскільки після закінчення зазначеного строку до відповідних органів за дозвільними документами, захистом чи отримання статусу біженця позивач не зверталася, а тому рішення про примусове повернення до країни походження прийнято правомірно. Суд апеляційної інстанції не погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на таке. Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19» (із наступними змінами) (далі - Постанова №211) установлено карантин з 12 березня 2020 року на усій території України. З метою запобігання порушенням законодавства у сфері міграції на період установлення на всій території України карантину Кабінетом Міністрів України 18.03.2020 року була прийнята постанова №259 «Деякі питання реалізації актів законодавства у сфері міграції на період установлення на всій території України карантину» (далі Постанова №259). Згідно з пунктом 2 Постанови № 259 (в її первинній редакції до 07.08.2021) іноземці та особи без громадянства, які не змогли виїхати за межі України або в установленому порядку звернутися до територіальних органів/підрозділів Державної міграційної служби із заявою про продовження строку перебування на території України та/або про оформлення, обмін посвідки на постійне або тимчасове проживання у зв`язку із установленням карантину, якщо строк звернення для оформлення таких документів настав у період установлення на всій території України карантину, у строк до 30 днів з дня відміни карантину звертаються в установленому порядку до територіальних органів/підрозділів Державної міграційної служби для продовження строку перебування на території України чи оформлення, обміну посвідки на постійне або тимчасове проживання. Так, постановою від 27 червня 2023 року № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» Кабінет Міністрів України відмінив з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року на всій території України дію карантину. Водночас, згідно з пунктом 2 Постанови №259 (в редакції з 07.08.2021, яка діє станом на даний час), рішення про надання дозволу на імміграцію, прийняте протягом одного року до установлення або у період установлення на всій території України карантину, діє протягом двох років від дня його прийняття. Як вбачається з матеріалів справи, зокрема, з долученої копії паспорта позивача, строк перебування в Україні органом міграції востаннє продовжено 13.01.2021, тобто під час дії карантину, а відтак згідно до вищевказаного нормативного регулювання, законне перебування позивача на території України пролонговано до 12.01.2023. Таким чином суд апеляційної інстанції доходить висновку, що оскільки у період карантину в Україні діяв особливий порядок звернення до територіальних органів/підрозділів Державної міграційної служби із заявою про продовження строку перебування на території України, а тому згідно вимог вищенаведеного законодавчого нормування у Пхонесомбатх Ванпхенг, яка перебувала на законних підставах в Україні, у період з 12.04.2021 до 12.01.2023 не було необхідності звернення з заявою до Державної міграційної служби про продовження строку перебування на території України. Надалі, у зв`язку з військовою агресією російською федерації проти України, Указом Президента України від 24.02.2022 №64/202 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24.02.2022 №2102-IX, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб, який неодноразово продовжувався та діє станом на сьогоднішній день. Відповідно до статей 12-1, 20 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в умовах воєнного стану, введеного Указом Президента України від 24 лютого 2022 р. № 64 «Про введення воєнного стану в Україні», Кабінет Міністрів України 21.10.2022 прийняв постанову №1202 «Деякі питання реалізації актів законодавства у сфері міграції в умовах воєнного стану» (далі Постанова №1202). Вказаною постановою встановлено, що посвідки на тимчасове чи постійне проживання, крім тих, які оформлені громадянам Російської Федерації, строк дії яких закінчився або які підлягають обміну відповідно до законодавства після 24 лютого 2022 р., підтверджують законні підстави для тимчасового чи постійного проживання в Україні та право на в`їзд в Україну на період воєнного стану та протягом 30 календарних днів з дня його припинення чи скасування; іноземці або особи без громадянства, крім громадян Російської Федерації, зобов`язані в установленому законодавством порядку подати документи для обміну таких посвідок на тимчасове чи постійне проживання протягом 30 календарних днів з дня припинення або скасування воєнного стану. Аналізуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що оскільки строк звернення позивача до органу міграційної служби з заявою про продовження строку перебування в Україні за вищезазначених обставин та нормативного регулювання спливав 12.01.2023 та такий припадав на час дії воєнного стану, то останнім днем звернення позивача з такою заявою згідно Постанови №1202 є тридцятий календарний день з дня припинення або скасування воєнного стану, який на день прийняття спірної рішення не був пропущений, оскільки ще не настав. Відтак, доводи апелянта в цій частині є підставними та такими, що спростовують висновки суду першої інстанції. Слід зауважити, що обов`язок суду щодо перевірки відповідності рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень усім вимогам, зазначеним у частині другій статті 2 КАС України, витікає із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Подібний підхід застосовано у постановах Верховного Суду від 14 квітня 2020 року у справі №480/296/19 та від 25 січня 2024 року у справі №160/1521/23. Суб`єкт владних повноважень під час виконання своїх функцій повинен дотримуватися конституційних гарантій прав іноземців (стаття 26 Конституції України). Суд апеляційної інстанції зазначає, що навіть в умовах воєнного стану для суб`єкта владних повноважень обов`язок застосування принципів статті 2 КАС України не скасовується, а навпаки набуває особливого значення, зокрема коли йдеться про застосування пропорційності обмежень в умовах гостроти становища в країні (військової агресії) щодо осіб, яких вони стосуються. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01.02.2024 у справі №344/9604/23. Статтею 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Підсумовуючи вказане, надаючи правову оцінку аргументам сторін, в обсязі встановлених у цій справі фактичних обставин, враховуючи їхній зміст та юридичну природу, суд апеляційної інстанції вважає помилковими висновки суду першої інстанції, що відповідач під час прийняття оскаржуваного рішення діяв з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано, оскільки встановлені судом апеляційної інстанції обставини справи в площині нормативного регулювання спірних правовідносин, зазначені висновки суду першої інстанції спростовують. Частиною 2 статті 6 КАС України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права. У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. З огляду на викладене, враховуючи положення статті 317 КАС України, прецеденту практику ЄСПЛ, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що суд першої інстанції при винесені оскаржуваного рішення неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, висновки суду першої інстанції обставинам справи не відповідають, що має наслідком скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового, яким позов слід задовольнити. Керуючись статтями 241, 243, 245, 288, 308, 310, 317, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 05 листопада 2024 року у справі № 308/15997/24 скасувати та позов задовольнити. Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області від 28 серпня 2024 року №2101130100016413 про примусове повернення до країни походження Пхонесомбатх Ванпхенг. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Головуючий суддя Т. І. Шинкар судді Л. П. Іщук І. М. Обрізко Повне судове рішення оформлене суддею-доповідачем 16.01.2025 згідно з ч.3 ст.321 КАС України.