Постанова П'ятий апеляційний адміністративний суд № 400/4933/24

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 15 січня 2025 р.м. ОдесаСправа № 400/4933/24 Головуючий І інстанції: Малих О.В. П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді - Осіпова Ю.В., суддів - Коваля М.П., Скрипченка В.О., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 02 жовтня 2024 року (м.Миколаїв, дата складання повного тексту рішення суду - 02.10.2024р.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області, Головного управління Пенсійного фонду України в м.Києві про визнання протиправним рішення та зобов`язання вчинити певні дії,- В С Т А Н О В И В: 27.05.2024р. ОСОБА_1 звернулася до Миколаївського окружного адміністративного суду з позовом до ГУ ПФУ в Миколаївській області, ГУ ПФУ в м.Києві, в якому просила суд: - визнати протиправним рішення, прийняте ГУ ПФУ в Миколаївській області від 19.04.2024р. №262940002707 - про відмову у призначенні їй пенсії; - зобов`язати ГУ ПФУ в м.Києві зарахувати період її роботи з 01.04.1979р. по 12.03.1982р. (на підставі трудової книжки НОМЕР_1 від 26.04.1979р. та довідки від 14.03.2024р. №02-29/87) та перерахувати пенсію з 12.04.2024р. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем протиправно не враховано до страхового стажу позивача період роботи з 01.04.1979р. по 12.03.1982р. та відмовлено у перерахунку її пенсії, зважаючи на те, що документи, необхідні для призначення пенсії, про стаж роботи до 31.12.1991р. враховуються при призначенні пенсії лише у разі проставлення апостилю компетентним органом держави, в якій документ був складений. З огляду на зазначене, ГУ ПФУ в Миколаївській області відмовило позивачу у перерахунку пенсії, що, на її переконання, є протиправним та порушує право на гідне пенсійне забезпечення, передбачене чинним законодавством. ГУ ПФУ в м.Києві, у свою чергу, надало до суду першої інстанції письмовий відзив, в якому позовні вимоги не визнало та просило відмовити у їх задоволенні. Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 02 жовтня 2024 року (ухвалене в порядку спрощеного (письмового) провадження) адміністративний позов ОСОБА_1 - задоволено. Визнано протиправним та скасовано рішення ГУ ПФУ в Миколаївській області від 19.04.2024р. №262940002707 про відмову в перерахунку пенсії. Зобов`язано ГУ ПФУ в Миколаївській області зарахувати до страхового стажу ОСОБА_1 періоди роботи з 19.03.1979р. по 12.03.1982р. та здійснити перерахунок її пенсії з 12.04.2024р. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань ГУ ПФУ в м.Києві на користь ОСОБА_1 судові витрати у сумі 605,60 грн. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань ГУ ПФУ в Миколаївській області на користь позивача судові витрати у сумі 605,60 грн. Не погоджуючись із вищевказаним рішенням суду першої інстанції, ГУ ПФУ в Миколаївській області 23.10.2024р. подало апеляційну скаргу, в якій зазначило, що судом, при винесенні даного судового рішення, порушено норми матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим просило скасувати Миколаївського окружного адміністративного суду від 02.10.2024р. та прийняти нове, яким позовні вимоги - залишити без задоволення. Ухвалами П`ятого апеляційного адміністративного суду від 05.11.2024р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ГУ ПФУ в Миколаївській області та призначено справу до розгляду в порядку письмового провадження. Позивач, належним чином повідомлена про розгляд даної справи, правом подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалася. 18.11.2024р. матеріали справи надійшли до П`ятого апеляційного адміністративного суду. Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України, апеляційні скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, можуть бути розглянуті судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження. Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.308 КАС України). Розглянувши матеріали даної справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про відсутність належних підстав для її задоволення. Судом першої інстанції встановлені наступні обставини. Позивач - ОСОБА_1 перебуває на обліку у ГУ ПФУ в м.Києві та з отримує пенсію за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». 12.04.2024р. ОСОБА_1 звернулася до відповідача із заявою перерахунок пенсії та зміну страхового стажу за віком на підставі Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». До заяви позивачем додано, зокрема, довідку про місце роботи, служби та займану посаду від 14.03.2024р. №02-29/87, видану Комітетом охорони здоров`я мінміськвиконкому установи здоров`я « 16-та міська клінічна поліклініка» (республіка білорусь). Заява позивача відповідно до екстериторіальності розподілу єдиної черги завдань розглядалась ГУ ПФУ в Миколаївській області, яким 19.04.2024р. було прийнято рішення №262940002707 про відмову їй у перерахунку пенсії (зарахуванні періоду роботи з 19.03.1979р. по 12.03.1982р.), у зв`язку із тим, що надана довідка від 14.03.2024р. №02-29/87 не відповідає вимогам чинного законодавства. Вважаючи дії ГУ ПФУ в Миколаївській області щодо відмови у зарахуванні до її страхового трудового стажу періоду роботи з 19.03.1979р. по 12.03.1982р., позивач звернувся до суду із даним позовом. Вирішуючи справу по суті та повністю задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із обґрунтованості та доведеності позовних вимог та, відповідно, з неправомірності спірного рішення відповідача. Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали даної справи та наявні в них докази, погоджується з такими висновками суду першої інстанції та вважає їх обґрунтованими, з огляду на наступне. Частиною 2 ст.19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно зі ст.46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Таким чином, право особи на отримання пенсії, як складової права на соціальний захист, є її конституційним правом. За змістом ч.1 ст.92 Конституції України, права і свободи людини та громадянина, гарантії цих прав і свобод, основи соціального захисту, форми та види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України. Так, принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел врегульовуються Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003р. №1058-IV. Частиною 1 ст.9 Закону №1058-ІV визначено, що відповідно до цього Закону за рахунок коштів Пенсійного фонду в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: 1) пенсія за віком; 2) пенсія по інвалідності внаслідок загального захворювання (у тому числі каліцтва, не пов`язаного з роботою, інвалідності з дитинства); 3) пенсія у зв`язку з втратою годувальника. За визначенням, наведеним у ч.1 ст.24 Закону №1058-IV, страховий стаж - це період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок. Як передбачено ч.4 цієї статті, періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим же Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку та на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом. У відповідності до ст.26 Закону №1058-IV, особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу не менше 15 років по 31.12.2017р. Починаючи з 01.01.2018р. право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років мають особи за наявності страхового стажу: з 01.01.2021р. по 31.12.2021р. - не менше 28 років та з 01.01.2022р. по 31.12.2022р. - не менше 29 років; Водночас, до набрання чинності нормами Закону №1058-ІV правила обчислення стажу роботи громадянина у цілях пенсійного забезпечення визначались, зокрема, й ст.56 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991р. №1788-ХІІ, за ч.1 якої, до стажу роботи зараховувалася робота, виконувана на підставі трудового договору на підприємствах, в установах, організаціях і кооперативах, незалежно від використовуваних форм власності та господарювання, а також на підставі членства в колгоспах та інших кооперативах, незалежно від характеру й тривалості роботи і тривалості перерв. Частиною 3 ст.56 Закону №1788-ХІІ окреслювались спеціальні випадки включення до стажу роботи періодів іншої діяльності громадянина. При цьому, основним документом, що підтверджує стаж роботи, за змістом ст.62 цього Закону, є трудова книжка. Правила ведення трудових книжок найманих працівників деталізовані нормами постанови Кабінету Міністрів України «Про трудові книжки працівників» від 27.04.1993р. №301, «Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993р. №637), а також «Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників» (затв. спільним наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993р. №58). Так, за приписами п.1.1 Інструкції №110, трудова книжка основним документом про трудову діяльність працівника. Аналогічна норма міститься у п.4 Постанови №301. Пунктом 1.2 Інструкції №110 передбачено, що трудові книжки раніше встановленого зразка обміну не підлягають. Основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання та архівними установами. У разі коли документи про трудовий стаж не збереглися, підтвердження трудового стажу здійснюється органами Пенсійного фонду на підставі показань свідків (п.п.1,2 Порядку №637). Пунктом 20 Порядку №637 передбачено, що у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні відомості, що визначають право на пенсії на пільгових умовах або за вислугу років, установлені для окремих категорій працівників, для підтвердження спеціального трудового стажу приймаються уточнюючі довідки підприємств, установ, організацій або їх правонаступників. При цьому, основним документом про трудову діяльність працівника є трудова книжка. З урахуванням вищевикладеного вбачається, що лише відсутність трудової книжки, відсутність записів у трудовій книжці, явна та очевидна неповнота або ж суперечливість наявних записів у трудовій книжці зумовлюють виникнення необхідності у встановленні трудового стажу на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами чи на підставі показань свідків Натомість, записи у трудовій книжці мають беззаперечний пріоритет перед відомостями інших документів про періоди та предмет роботи, а відтак необхідність надання уточнюючої довідки підприємств, установ, організацій або ж їх правонаступників для підтвердження трудового стажу виникає виключно у випадку відсутності записів достатнього змісту у самій трудовій книжці. При цьому, відповідальність за оформлення та ведення трудової книжки покладено на роботодавця. Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 20.02.2018р. у справі №234/13910/17, від 07.03.2018р. у справі №233/2084/17, від 04.03.2020р. у справі №367/945/17, від 27.04.2020р. у справі №367/4230/17 та від 23.09.2021р. у справі №227/4273/16-а. Як вбачається із матеріалів справи, ГУ ПФУ в Миколаївській області не зараховано позивачу період роботи з 19.03.1979р. по 12.03.1982р. через те, що надана довідка від 14.03.2024р. №02-29/87 не відповідає вимогам чинного законодавства. Як наголошує автор апеляційній скарги, документи щодо стажу роботи враховуються при призначенні пенсії виключно у разі проставлення апостилю компетентним органом держави, в якій документ був складений. Надаючи оцінку рішенню суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги ГУ ПФУ в Миколаївській області, суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що на момент внесення записів у трудову книжку серії НОМЕР_2 діяла «Інструкція про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, установах, організаціях» (затв. постановою Держкомпраці СРСР від 20.07.1974р. №162 зі змінами і доповненнями, внесеними постановою від 31.03.1987 року №201). Відповідно до п.1.4 глави 1 Інструкції №162, питання, пов`язані з порядком ведення трудових книжок, їх зберігання, виготовлення, постачання і обліку, регулюються постановою Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС від 06.09.1973р. №656 «Про трудові книжки працівників і службовців» (СП СРСР, 1973, №21, ст.115) і цією Інструкцією. Пунктом 2.2 глави 2 Інструкції №162 передбачено, що заповнення трудової книжки вперше проводиться адміністрацією підприємства у присутності працівника не пізніше тижневого терміну від часу прийому на роботу. У трудову книжку вносяться: відомості щодо працівника: прізвище, ім`я, по батькові, дата народження, освіта, професія, спеціальність; відомості про роботу: прийом на роботу, переведення на іншу постійну роботу, звільнення; відомості про нагородження, а також заохочення: нагородження орденами медалями, присвоєння почесних звань; заохочення за успіхи у роботі, що застосовуються трудовим колективом, а також нагородження і заохочення, передбачені правилами внутрішнього трудового розпорядку та статутами про дисципліну; інші заохочення відповідно до чинного законодавства; відомості про відкриття, на які було видано дипломи, про використані винаходи і раціоналізаторські пропозиції та про виплачені у зв`язку із цим винагороди. Стягнення до трудової книжки не записуються. Згідно з п.2.3 глави 2 Інструкції №162, всі записи в трудовій книжці про прийом на роботу, переведення на іншу постійну роботу чи звільнення, а також нагороди і заохочення вносяться адміністрацією підприємства після видачі наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а при звільненні - в день звільнення і повинні чітко відповідати тексту наказу (розпорядженню). Записи проводяться арабськими цифрами (число та місяць двозначними). Записи виконуються акуратно, пір`яною або кульковою ручкою, чорнилом чорного, синього або фіолетового кольору. Після зазначення дати заповнення трудової книжки працівник підписом засвідчує правильність внесених відомостей. Першу сторінку (титульний лист) трудової книжки підписує особа, яка відповідальна за видачу трудових книжок, і після цього ставиться печатка підприємства (або друк відділу кадрів), де вперше заповнювалася трудова книжка (п.2.11 глави 2 Інструкції №162). Колегія суддів звертає увагу, що норми Інструкція №162 не застосовуються в Україні у зв`язку із прийняттям наказу Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993р. за №58, яким затверджено «Інструкцію про порядок ведення трудових книжок працівників». Поряд з тим, п.п.2.4 та 2.12 глави 2 Інструкції №58 містять такі ж положення щодо внесення записів про трудову діяльність працівника. За змістом п.22 Порядку №637, стаж роботи громадян України за її межами підтверджується документами, легалізованими відповідно до законодавства, крім роботи на території колишнього СРСР і держав, з якими колишнім СРСР укладено угоди про соціальне забезпечення, до укладення відповідних двосторонніх угод). Як передбачено у ч.4 ст.1 Закону №1788-ХІІ, у тих випадках, коли договорами (угодами) між Україною та іншими державами передбачені інші правила, ніж ті, які містяться в цьому законі, то застосовуються правила за цими договорами (угодами). Статтею 6 Міжнародної Угоди «Про гарантії прав громадян держав-учасників Співдружності Незалежних держав в галузі пенсійного забезпечення» від 13.03.1992р. визначено, що призначення пенсій громадянам держав-учасників Угоди відбувається за місцем проживання. Для встановлення права на пенсію, у тому числі пенсій на пільгових умовах і за вислугу років, громадянам держав-учасників Угоди враховується трудовий стаж, набутий на території будь-якої з цих держав, а також на території колишнього СРСР за час до набирання чинності цієї Угоди. Обчислення пенсій проводиться із заробітку (доходу) за періоди робота, які зараховуються в трудовий стаж. Згідно зі ст.1 вказаної Угоди, пенсійне забезпечення громадян держав - учасників даної Угоди та членів їх сімей здійснюється за законодавством держави, на території якої вони проживають. У відповідності до ст.4 Угоди «Про співробітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту трудящих-мігрантів» від 15.04.1994р., підписаної Урядами Азербайджанської Республіки, Республіки Вірменія, республіки білорусь, Республіки Грузія, Республіки Казахстан, Киргизької Республіки, Республіки Молдова, російської федерації, Республіки Таджикистан, Туркменістаиу, Республіки Узбекистан, України, передбачено, що кожна із сторін визнає (без легалізації) дипломи, свідоцтва про освіту, належні документи про присвоєння звання, розряду, кваліфікації та інші необхідні для трудової діяльності документи і завірений в установленому на території Сторони виїзду порядку їх переклад на державну мову Сторони працевлаштування або російську мову. Трудовий стаж, зокрема, стаж на пільгових підставах і за спеціальністю, взаємно визнається Сторонами. З аналізу наведених вище норм міжнародних угод, вбачається, що пільговий стаж, набутий на території однієї з цих двох держав, визнається іншою державою. Призначення пенсії проводиться за поданням потрібних документів, які підтверджують право на неї згідно із законом держави проживання. Такої ж правової позиції дотримується Верховний Суд у постановах від 14.11.2019р. у справі №676/6166/16-а та від 16.04.2020р. у справі №555/2250/16-а. Щодо необхідності легалізації (проставлення апостилю відповідним органом) довідок від 14.03.2024р. №02-29/87, слід зазначити про те, що ст.13 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, підписаної від імені України у м.Мінську 22.01.1993р. та ратифікованої Законом України «Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах» встановлено, що документи, що на території однієї з Договірних Сторін виготовлені або засвідчені установою або спеціально на те уповноваженою особою в межах їх компетенції і за установленою формою і скріплені гербовою печаткою, приймаються на територіях інших Договірних Сторін без якого-небудь спеціального посвідчення. Документи, що на території однієї з Договірних Сторін розглядаються як офіційні документи, користуються на територіях інших Договірних Сторін доказовою силою офіційних документів. 01.12.2022р. Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про вихід з Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993р. та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993р.» №2783-ІХ. 22.12.2022р. названий Закон було опубліковано у газеті «Голос України» та 23.12.2022р. цей закон набрав чинності. Вказаний Закон України передбачає: зупинення дії у відносинах з російської федерацією та республікою білорусь Конвенції та Протоколу до неї; вихід з зазначеної Конвенції та Протоколу до неї. При цьому, відповідно до ч.2 ст.84 Конвенції, кожна Договірна Сторона може вийти з даної Конвенції, направивши письмове повідомлення про це депозитарію за 12 місяців до закінчення поточного п`ятирічного терміну її дії. Конвенція набрала чинності 19.05.1994р. Останнім днем чергового п`ятирічного періоду дії Конвенції для України є 18.05.2024р. З 19.05.1994р. Конвенція буде вважатися припиненою для України у відносинах з усіма її сторонами. Після виходу України з Конвенції правове співробітництво у цивільних і кримінальних справах здійснюватиметься на підставі двосторонніх міжнародних договорів України з відповідними державами-учасницями Мінської конвенції та багатосторонніх міжнародно-правових інструментів, що діють в рамках Ради Європи, ООН, Гаазької конференції з міжнародного приватного права, чинних у відносинах із відповідними державами. За відсутності міжнародного договору співробітництво судів та інших компетентних органів у цивільних і кримінальних справах здійснюватиметься згідно з внутрішнім законодавством на основі принципу взаємності. Таким чином, згідно з наведеними вище норм права Україна продовжує бути учасницею та дотримуватись зобов`язань за Конвенцією щодо її учасників до настання терміну виходу України з Конвенції (зважаючи на те, що Конвенція була ратифікована Україною в жовтні 1994р., це приблизно 1 рік). Однак, таке правило не поширюється на відносини з російською федерацією та республікою білорусь, оскільки Законом №2783-ІХ було зупинено дію Конвенції у відносинах з цими країнами вже тепер. Отже, після набуття чинності Законом №2783-ІХ норми Конвенція не можуть були застосовані у відносинах з російською федерацією і республікою білорусь щодо будь-яких документів виданих та посвідчених у цих країнах, незалежно від дати їх видачі та посвідчення. Натомість, Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову «Деякі питання прийняття на території України під час воєнного стану документів, виданих уповноваженими органами іноземних держав» від 04.02.2023р. №107, згідно з якою, під час воєнного стану та протягом шести місяців після його припинення або скасування, документи, виготовлені або засвідчені на території іноземних держав установою або спеціально на те уповноваженою особою в межах їх компетенції за установленою формою і скріплені гербовою печаткою, приймаються на території України без спеціального посвідчення (консульської легалізації, проставлення апостилю тощо) у разі, коли станом на 24.02.2022р. такі документи приймаються на території України без спеціального посвідчення. Зважаючи на той факт, що станом на 24.02.2022р. Конвенція і Протокол до неї у відносинах з російської федерації та республіки білорусь діяли, і виготовлені або засвідчені там документи приймалися на території України без спеціального посвідчення, з прийняттям цієї Постанови №107 документи цих держав і надалі приймаються на території України без спеціального посвідчення, але лише під час воєнного стану та протягом шести місяців після його припинення або скасування. Після припинення воєнного стану в Україні та закінчення строку шести місяців після його припинення передбачається проставлення апостилю, що випливає з наведеного вище. Разом із тим, Україна залишається учасницею іншого міжнародного договору - Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів 1961р., про яку йде мова у спірному рішенні ГУ ПФУ в Миколаївській області. Так, російська федерація та республіка білорусь також залишаються учасницями цієї Конвенції. Зазначена Конвенція передбачає проставлення апостилю, якщо угода між двома чи декількома договірними державами не відміняють чи не спрощують дану формальну процедуру або не звільняють сам документ від легалізації (ст.2,3 цієї Конвенції). Вказана Конвенція поширюється на офіційні документи, які були складені на території однієї з Договірних держав і мають бути представлені на території іншої Договірної держави. Для цілей цієї Конвенції офіційними документами вважаються: a) документи, які виходять від органу або посадової особи, що діють у сфері судової юрисдикції держави, включаючи документи, які виходять від органів прокуратури, секретаря суду або судового виконавця; b) адміністративні документи; c) нотаріальні акти; d) офіційні свідоцтва, виконані на документах, підписаних особами у їх приватній якості, такі як офіційні свідоцтва про реєстрацію документа або факту, який існував на певну дату, та офіційні і нотаріальні засвідчення підписів. Колегія суддів зауважує на тому, що коли правильність і достовірність оформлення документів на підтвердження тривалості трудової діяльності найманого працівника, арифметичного показника значення страхового стажу, набуття громадянином України права на призначення пенсії до 24.08.1991р. мають визначатись не за законодавством російської федерації, а за законом Держави - Союз Радянських Соціалістичних Республік, до складу якого у свій час, як загальновідомо, входили як Російська Радянська Федеративної Соціалістична Республіка, так і Українська Радянська Соціалістична Республіка. Зважаючи на ч.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», рішення Європейського суду з прав людини від 14.10.2010р. по справі «Щокін проти України» (Shchokin v. Ukraine, заяви №23759/03 та №37943/06), а також рішення Європейського суду з прав людини від 07.07.2011р. по справі «Серков проти України» (Serkov v. Ukraine, заява №39766/05), суд вважає, що найбільш сприятливим для заявника є підхід, коли для письмових документів, створених під час існування Держави - Союз Радянських Соціалістичних Республік у цілях соціального захисту громадянина України у формі пенсійного забезпечення не можуть бути застосовані підвищені вимоги стосовно додаткового підтвердження юридичної сили і достовірності. Оскільки законодавство України не містить вказівки на те, що трудові книжки найманих працівників, оформлені до 24.08.1991р. втратили юридичну силу і підлягають переоформленню, то доречним є те, що записи у цих трудових книжках, календарна дата вчинення яких припадає на період існування Держави - Союз Радянських Соціалістичних Республік не підлягають будь-якому додатковому підтвердженню у разі відсутності явних, очевидних та нездоланних вад (недоліків чи дефектів) у хронологічній послідовності, у чіткості найменування місця роботи, у предметі роботи або у змісті трудової функції. У даному випадку записи трудової книжки ОСОБА_1 серії НОМЕР_2 між собою пов`язані хронологічно, містять реквізити наказів (їх дату та номер) про призначення на посаду, переведення з посади та звільнення з посади того підприємства, який їх видав, та завірені його печаткою. Позивач жодним чином не впливає на дотримання порядку заповнення трудової книжки та не може нести негативні наслідки за окремі недоліки у внесених в ній записах. Із положень ч.ч.1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, ч.ч.3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб`єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування «поза будь-яким розумним сумнівом» (запропоноване сприйняття ситуації повинно виключати реальну ймовірність існування у дійсності будь-якого іншого варіанту), у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування «баланс вірогідностей» (запропоноване сприйняття ситуації не повинно суперечити умовам реальної дійсності і бути можливим до настання). Разом із тим, саме лише не спростування суб`єктом владних повноважень задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних і беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності. У силу правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 25.06.2020р. у справі №520/2261/19, визначений ст.77 КАС України обов`язок відповідача суб`єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії або ж бездіяльності не виключає визначеного ч.1 цієї ж статті обов`язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги. Тлумачення змісту вимог ч.1 ст.2 КАС України було надано Верховним Судом і в постанові від 07.11.2019р. у справі №826/1647/16, де вказано, що обов`язковою умовою визнання протиправним управлінського волевиявлення суб`єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав (інтересів) та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення. У спірних правовідносинах суб`єктом владних повноважень - ГУ ПФУ в Миколаївській області не було забезпечено дотримання ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України, позаяк було неправомірно не враховано при розрахунку стажу спірні записи трудової книжки позивача без будь-якого додаткового документального підтвердження. Жодних належних і допустимих доказів зворотного, як уже зазначалося вище, до суду надано не було та матеріали справи не містять. Враховуючи викладене, колегія суддів не знаходить підстав для скасування судового рішення з мотивів, наведених в апеляційній скарзі пенсійного органу. Слід також зазначити про те, що за правилами ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Згідно з ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти позову, що, у свою чергу, не було відповідним чином реалізовано апелянтом при розгляді справи в судах 1-ї та 2-ї інстанцій. З огляду на викладене, судова колегія доходить висновку, що суд 1-ї інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, вірно встановив фактичні обставини справи та надав їм належної правової оцінки. Наведені ж в апеляційній скарзі доводи, правильність висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на припущеннях та невірному трактуванні норм матеріального права. Відповідно до п.1 ч.1 ст.315 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційного суду, діючи виключно в межах доводів апеляційної скарги, згідно зі ст.316 КАС України, залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду 1-ї інстанції - без змін. Керуючись ст.ст.308,311,315,316,317,321,322,325,329 КАС України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області - залишити без задоволення, а рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 02 жовтня 2024 року - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови виготовлено: 15.01.2025р. Головуючий у справі суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов Судді: М.П. Коваль В.О. Скрипченко