Постанова 4854 № 420/31991/23

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 10 січня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/31991/23 Головуючий І інстанції: Харченко Ю.В. П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді - Осіпова Ю.В., суддів - Коваля М.П., Скрипченка В.О., розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 30 січня 2024 року (м.Одеса, дата складання повного тексту судового рішення - 30.01.2024р.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про зобов`язання вчинити певні дії, - В С Т А Н О В И В: 20.11.2023р. ОСОБА_1 , через свого представника - адвоката Юраш І.О., звернувся до Одеського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просив суд: - визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо не звільнення його з військової служби за пп. «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» як військовослужбовця, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації під час воєнного стану, «за сімейними обставинами» у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за хворою матір`ю; - зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 прийняти рішення про його звільнення з військової служби за п. «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» як військовослужбовця, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації під час воєнного стану, за сімейними обставинами у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за хворою матір`ю. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що відповідач протиправно та безпідставно відмовив йому у задоволенні рапорту від 10.07.2023р. про звільнення його з військової служби на підставі пп. «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу», зазначивши, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 12.06.2013р. №413, якою затверджено перелік сімейних обставин та інших поважних причин, що можуть бути підставою для звільнення громадян з військової служби та із служби осіб рядового і начальницького складу, необхідність постійного стороннього догляду за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), підтверджується медичним висновком МСЕК для осіб віком понад 18 років чи лікарсько-консультативної комісії для осіб до 18 років. Представник відповідача надав до суду першої інстанції письмовий відзив, в якому позовні вимоги не визнав та просив відмовити у їх задоволенні. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 30 січня 2024 року (ухваленим в порядку спрощеного (письмового) провадження) у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено у повному обсязі. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, представник позивача адвокат Юраш І.О. 28.02.2024р. подала апеляційну скаргу, в якій зазначив про те, що судом, при винесенні оскаржуваного рішення, було порушено норми матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим просила скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 30.01.2024р. і прийняти нове рішення, яким його позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Ухвалами П`ятого апеляційного адміністративного суду від 05.03.2024р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою позивача та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження. 30.04.2024р. до суду апеляційної інстанції надійшов письмовий відзив на апеляційну скаргу, у якому відповідач заперечував щодо її задоволення, посилаючись на безпідставність викладених у ній доводів та просив оскаржуване рішення суду першої інстанції залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим. 11.04.2024р. матеріали справи надійшли до П`ятого апеляційного адміністративного суду. Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України, апеляційні скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, можуть бути розглянуті судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження. Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.308 КАС України). Розглянувши матеріали даної справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги позивача, колегія суддів дійшла наступних висновків. Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи. Позивач - солдат ОСОБА_1 проходить військову службу за призовом під час мобілізації у Військовій частині НОМЕР_1 . 10.07.2023р. позивач звернувся до командира механізованого взводу механізованої роти Військової частини НОМЕР_1 із рапортом, в якому просив звільнити з військової служби на підставі пп. «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» за сімейними обставинами, у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за хворими своїми батьками, що підтверджується відповідним медичним висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я. До зазначеного рапорту позивачем було долучено висновок лікарсько-консультативної комісії від 27.06.2023р. №260. Однак, 06.09.2023р. своїм листом №2652 Військова частина НОМЕР_1 повідомила ОСОБА_1 про відмову у звільненні зі служби, зв`язку з тим, що у відповідності до постанови Кабінету Міністрів України від 12.06.2013р. №413, якою затверджено перелік сімейних обставин та інших поважних причин, що можуть бути підставою для звільнення громадян з військової служби та з служби осіб рядового і начальницького складу, необхідність постійного стороннього догляду за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), підтверджується відповідним медичним висновком медико-соціальної експертної комісії для осіб віком понад 18 років або ж лікарсько-консультативної комісії для осіб до 18 років. Тобто, на підставі викладеного вище, у військовослужбовця Військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_1 відсутні належні правові підстави для звільнення з лав Збройних сил України. Вважаючи дії Військової частини НОМЕР_1 щодо не звільнення з військової служби на підставі положень пп. «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» протиправними, позивач звернувся до суду із даною позовною заявою. Вирішуючи справу по суті та повністю відмовляючи у задоволенні позову, суд 1-ї інстанції зазначив, що оскільки мати ОСОБА_1 є повнолітньою (1943р.н.), відповідно, повноваження видати медичний висновок на підтвердження необхідності постійного догляду за нею внаслідок захворювання для цілей звільнення позивача з військової служби, має медико-соціальна експертна комісія, а не лікарсько-консультативна комісія закладу охорони здоров`я, довідка котрої, зокрема, наявна у матеріалах справи. Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали даної справи та наявні в них докази, погоджується з такими висновками суду першої інстанції та вважає їх обґрунтованими, з огляду на наступне. Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Наведена вище норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень. Згідно зі ст.46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Відповідно до п.20 ч.1 ст.106 Конституції України, Президент України приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України. Так, Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022р. за №64/2022 (затв. Законом України від 24.02.2022р. №2102-IX), в Україні було введено воєнний стан із 05:30 год. 24.02.2022р. строком на 30 діб, який, в подальшому, продовжувався відповідними Указами Президента України. Також, Указом Президента України «Про загальну мобілізацію» від 24.02.2022р. за №69/2022 постановлено про оголошення та проведення загальної мобілізації на території областей України та м.Києва. Правові ж основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, засади організації даної роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності, повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів визначає Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993р. №3543-XII. У розумінні ст.1 Закону №3543-ХІІ, мобілізацією вважається комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано. У силу ч.8 ст.4 Закону №3543-ХІІ, з моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій. На час особливого періоду дія будь-яких прийнятих до настання цього періоду нормативно-правових актів, що передбачають скорочення чисельності, обмеження комплектування або фінансування Збройних Сил України, інших військових формувань чи правоохоронних органів спеціального призначення, зупиняється. Проходження військової служби здійснюється громадянами України у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом (ч.2 ст.2 Закону №3543-ХІІ). Підстави звільнення з військової служби передбачені ст.26 Закону №2232-XII. Відповідно до абз.3 пп. «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону №2232-ХІІ, для звільнення під час дії режиму воєнного стану з військової служби через сімейні обставини військовослужбовець, який не бажає продовжувати службу, повинен довести, що у нього є наявна дружина/чоловік, дитина або однин зі своїх батьків чи батьків дружини/чоловіка, які за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я потребують постійного догляду. При цьому, аналіз норми абз.7 пп. «г» п.2 ч.4 цієї ж статті дозволяє зробити висновок, що для звільнення з військової служби підчас дії режиму воєнного стану з військової служби через сімейні обставини військовослужбовець, який не бажає продовжувати службу, має довести повноважному начальнику наявність таких двох обставин в сукупності: а) необхідність здійснення військовослужбовцем постійного догляду за особою з інвалідністю II групи або за особою, яка за висновком медико-соціальної експертної комісії або ж лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я потребує постійного догляду; б) відсутність інших осіб, які можуть здійснювати такий догляд. Обидві цитовані норми права передбачають, що необхідність здійснення військовослужбовцем постійного догляду за особою повинна підтверджуватися висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я про те, що така особа потребує постійного догляду. Використовуючи ж філологічне тлумачення, судова колегія погоджується з висновком суду 1-ї інстанції про те, що вжитий законодавцем в диспозиції таких норм в переліку однорідних членів речення сурядний розділовий сполучник «або» створює можливість вибору між двома варіантами - відповідним медичним висновком медико-соціальної експертної комісії та відповідним медичним висновком лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я. Водночас, вказані норми не містять вказівок на те, за яким критерієм слід обирати один із названих варіантів в конкретній правозастосовній ситуації. Юридичну визначеність в цьому питанні забезпечує підзаконний нормативно-правовий акт, прийнятий на реалізацію положень ст.26 Закону №2232-XII. Так, Кабінет Міністрів України прийняв Постанову від 12.06.2013р. № 413 «Про затвердження переліку сімейних обставин та інших поважних причин, що можуть бути підставою для звільнення громадян з військової служби та із служби осіб рядового і начальницького складу», відповідно до якої необхідність постійного стороннього догляду за хворою особою підтверджується відповідним медичним висновком медико-соціальної експертної комісії для осіб віком понад 18 років чи, якщо це стосується осіб до 18 років, лікарсько-консультативної комісії. Тобто, Уряд, у даному випадку, встановив чіткий критерій для визначення суб`єкта видачі медичного висновку, що підтверджує необхідність постійного догляду за членом сім`ї чи іншою близькою особою військовослужбовця як підставу його звільнення зі служби для особистого здійснення такого догляду вік особи, що потребує постійного догляду, а саме: для неповнолітньої особи (до 18 років) висновок дає лікарсько-консультативна комісія закладу охорони здоров`я; для повнолітньої особи (понад 18 років) висновок дає медико-соціальної експертна комісія. З проведеного судом аналізу наведених нормативно-правових актів в контексті розподілення повноважень між лікарсько-консультативною комісією і медико-соціальною експертною комісією, можна дійти однозначного висновку, що необхідність постійного стороннього догляду за хворою дружиною (чоловіком), а також батьками своїми чи дружини (чоловіка) підтверджується відповідним медичним висновком медико-соціальної експертної комісії. В той же час, необхідність постійного стороннього догляду за хворою дитиною підтверджується висновком лікарсько-консультативної комісії. Аналогічна правова позиція також відображена у постанові Верховного Суду від 30.09.2019р. у справі №814/76/16. Тому, норми Закону №2232-XII та Постанови №413 не містять конфлікту щодо їх змісту, адже положення Постанови чітко конкретизують суб`єкт, який видає медичний висновок у залежності від віку особи, яка потребує стороннього догляду. Для підтвердження необхідності стороннього догляду за матір`ю - ОСОБА_2 , позивачу було необхідно надати висновок медико-соціальної експертної комісії, чого у спірному випадку зроблено не було. Що ж стосується наданої ОСОБА_1 11.05.2024р. до апеляційного суду довідки від 30.04.2024р. серії 12ААГ №882888 до Акта огляду медико-соціальної експертною комісією, то колегія суддів зазначає, що ця довідка не може бути врахована, оскільки остання була видана після ухвалення судом першої інстанції оскаржуваного рішення, а в матеріалах даної справи, відповідно, відсутні будь-які письмові рішення (які б породжували для позивача юридичні наслідки), прийняті за наслідками розгляду рапорту про звільнення з військової служби, з оцінкою (та, як наслідок, не прийняттям до уваги) відповідної довідки. Більш того, колегія суддів наголошує, що апелянтом не надано доказів неможливості подання вказаних доказів до суду 1-ї інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього, натомість апелянт фактично зазначив про те, що вважав достатнім, надані раніше документи для винесення обґрунтованого рішення судом першої інстанції . Аналізуючи вищенаведені положення законодавства та обставини цієї справи, колегія суддів погоджується з висновками суду 1-ї інстанцій щодо відсутності правових підстав для визнання протиправними дій відповідача щодо не звільнення ОСОБА_1 , згідно з його рапортом від 10.07.2023р., з військової служби за пп. «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону №2232-XII у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за хворою матір`ю та, як наслідок, зобов`язання Військової частини НОМЕР_1 вчинити відповідні дії. Враховуючи викладене, колегія суддів не знаходить підстав для скасування судового рішення з мотивів, наведених в апеляційній скарзі позивача. У той же час, суд апеляційної інстанції звертає увагу ОСОБА_1 на те, що відмова у задоволенні цього позову не позбавляє його права на повторне звернення до командира військової частини із рапортом в порядку, встановленому Законом №2232-XII (з урахуванням Постанови №413), з долученням до нього відповідної довідки від 30.04.2024р. серії 12ААГ №882888 до Акта огляду медико-соціальної експертною комісією, що, власне, забезпечить практичну можливість реалізації його права на звільнення з військової служби у зв`язку з необхідністю здійснення ним постійного догляду за хворими батьками (тобто за сімейними обставинами). Слід також зазначити про те, що за правилами ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. За правилами ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти позову. Однак, варто звернути увагу на те, що твердження позивача щодо порушення його прав також мають підтверджуватися належними та допустимими доказами, а не ґрунтуватися на припущеннях та лише суб`єктивній думці останнього. З огляду на викладене, судова колегія доходить висновку, що суд 1-ї інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, вірно встановив фактичні обставини справи та надав їм належної правової оцінки. Наведені ж в апеляційній скарзі доводи, правильність висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на припущеннях та невірному трактуванні норм матеріального права. Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п.58 рішення у справі «Серявін та інші проти України»). Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у даній справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші зазначені в апеляційній скарзі аргументи позивача, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення. Відповідно до п.1 ч.1 ст.315 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційного суду, діючи виключно в межах доводів апеляційної скарги, згідно зі ст.316 КАС України, залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду 1-ї інстанції - без змін. Керуючись ст.ст.308,311,315,316,321,322,325,329 КАС України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 30 січня 2024 року - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови виготовлено: 10.01.2025р. Головуючий у справі суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов Судді: М.П. Коваль В.О. Скрипченко