Постанова Київський апеляційний суд № 373/1898/22

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ____________________________________ Справа № 373/1898/22 Апеляційне провадження № 22-ц/824/8607/2023 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 вересня 2023 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Рейнарт І.М. суддів Кирилюк Г.М., Ящук Т.І. при секретарі Степанюк І.П. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою виконавчого комітету Переяславської міської ради на рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 1 березня 2023 року (суддя Керекеза Я.І.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до виконавчого комітету Переяславської міської ради, третя особа: ОСОБА_3 про визнання рішення незаконним та його скасування, встановив: у листопаді 2022 року позивачі звернулися до суду з позовом про визнання протиправним та скасування рішення виконавчого комітету Переяславської міської ради Київської області від 18 жовтня 2022 року № 273-21. Мотивуючи позовні вимоги, позивачі зазначали, що вони є власниками житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Рішенням виконавчого комітету Переяслав-Хмельницької міської ради Київської області № 5-41 від 21 червня 1988 року ОСОБА_1 була надана земельна ділянка для будівництва та обслуговування житлового будинку на праві особистої власності, площею 600 кв.м, а рішенням виконавчого комітету Переяслав-Хмельницької міської ради Київської області № 70-144 від 24 травня 1994 року ОСОБА_1 було додатково наділено до вищезазначеної земельної ділянки земельну ділянку, площею 120 кв.м. Позивачі посилалися на те, що рішенням виконавчого комітету Переяславської міської ради № 273-12 від 18 жовтня 2022 року рішення від 24 травня 1994 року було визнано таким, що втратило чинність, та зобов`язано їх демонтувати металеві ворота, які розташовані без відповідних дозвільних документів на землях загального користування комунальної власності, з метою відкриття під`їзду загального користування до садиб АДРЕСА_1, АДРЕСА_1 . Підставою для прийняття такого рішення став лист Управління містобудування, архітектури та використання земель № 23-06/24 від 05 вересня 2022 року, в якому зазначено про ніби то нецільове використання земельної ділянки, на якій влаштоване бетонне полотно під`їзду до садиби за адресою: АДРЕСА_1 . Позивачі стверджували, що дане рішення є незаконним, оскільки воно порушує їх права та винесено всупереч законодавчих вимог, так як чинне законодавство не передбачає можливості визнати рішення про надання земельної ділянки особі, таким, що втратило чинність. Позивачі вважали, що ОСОБА_1 набув право на земельну ділянку, загальною площею 720 кв.м, безстроково, тому її оформлення є правом позивачів та необмежене будь-якими строками. Земельна ділянка, площею 120 кв.м, завжди використовувалася ними для проходу, під`їзду до належного їм житлового будинку та для городництва, оскільки її конфігурація та площа не виключає її використання в обох варіантах, чинним законодавством не заборонено використання земельної ділянки із цільовим призначенням для городництва для проходу або проїзду. Позивачі стверджували, що вказану земельну ділянку надали ОСОБА_1 саме з метою забезпечення йому виходу на АДРЕСА_1 , вона ніколи офіційно не рахувалася як загальний під`їзд, що забезпечує доступ до трьох садиб АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1 . Позивачі зазначали, що відповідно до вимог чинного законодавства, особа може бути позбавлена свого права на земельну ділянку лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, з обов`язковим дотриманням справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника. Рішенням Переяслав - Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 1 березня 2023 року позов задоволено, визнано протиправним та скасовано рішення виконавчого комітету Переяславської міської ради № 273-21 від 18 жовтня 2022 року «Про демонтаж металевих воріт по АДРЕСА_1 ». У поданій апеляційній скарзі виконавчий комітет Переяславської міської ради просить, рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та неповне встановлення обставин справи, порушення норм процесуального права. Відповідач вважає, що між ним та позивачами виник публічно - правовий спір з приводу чинності рішення виконавчого комітету Переяславської міської ради № 273-21 від 18 жовтня 2022 року «Про демонтаж металевих воріт по АДРЕСА_1 », який підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства, тому відмова суду у задоволенні клопотання про закриття провадження у справі є неправомірною. Відповідач посилався на неврахування судом тієї обставини, що позивач ОСОБА_1 права користування чи права власності на земельну ділянку, площею 120кв.м, для ведення індивідуального садівництва не набув, оскільки не замовив в землевпорядній організації проекту землеустрою чи технічної документації із встановленням меж даної земельної ділянки в натурі (на місцевості) і не одержав документи, що посвідчують це право. Натомість самовільно зайняв земельну ділянку - під`їзд до садиб АДРЕСА_1, АДРЕСА_1, АДРЕСА_1, що вбачається з плану земельної ділянки. Відповідач стверджував, що в 2022 році позивачами стали чинитися перешкоди жителям садиб АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1 в користуванні зазначеним під`їздом (закриватися на замок металеві ворота, встановлені без відповідних дозвільних документів на землях загального користування комунальної власності), тому відділом містобудування, архітектури та використання земель виконавчого комітету Переяславської міської ради 5 вересня 2022 року позивачам був направлений припис, яким рекомендовано звільнити земельну ділянку, площею 120кв.м, в термін до 1 жовтня 2022 року, шляхом демонтажу самовільно встановлених металевих воріт. Відповідач вважає помилковим висновок суду першої інстанції про скасування оскаржуваним рішенням рішення № 70-144 від 24 травня 1994 року, оскільки у пункті 5 рішення від 18 жовтня 2022 року зазначається, що вказане рішення вважається таким, що втратило чинність, що передбачено Земельним Кодексом України та Законом України «Про землеустрій». Відповідач посилається на положення статей 22 та 23 Земельного Кодексу УРСР, які передбачали, що право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Приступати до використання земельної ділянки, в тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності або право користування землею заборонялося. Право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами. Відповідач вважає, що рішення від 24 травня 1994 року № 70-144 втратило чинність відповідно до п. 2 ч. 1 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення складу, змісту та порядку погодження документації із землеустрою» від 2 червня 2015 року № 497, згідно якого прийняті і не виконані до набрання чинності цим Законом рішення Верховної Ради АРК, Ради міністрів АРК, органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування про надання дозволів на розроблення проектів землеустрою щодо створення нових та впорядкування існуючих землеволодінь і землекористувань зберігають чинність протягом двох років з дня набрання чинності цим Законом. Також відповідач зазначає, що спірна земельна ділянка, в силу положень Закону України «Про благоустрій населених пунктів», належить до об`єктів благоустрою і може використовуватись не за цільовим призначенням, виключно із дотриманням норм чинного законодавства. Земельна ділянка, на якій розміщувалась зазначена у позові огорожа (ворота), використовувалась позивачами без правовстановлюючих документів, які б підтверджували право володіння чи користування цією земельною ділянкою, а тому зазначена земельна ділянка, на якій встановлено ворота, перебуває у власності Переяславської міської територіальної громади в особі Переяславської міської ради, тому проведення робіт із встановлення воріт потребує дозволу власника земельної ділянки. У відзиві на апеляційну скаргу позивачі просять залишити її без задоволення, а рішення суду без змін, посилаючись на те, що спори, що виникають із земельних відносин, у яких хоча б однією із сторін є фізична особа, незважаючи на участь у них суб`єкта владних повноважень, згідно ст. 15 ЦПК України, розглядаються в порядку цивільного судочинства. Також позивачі посилаються на постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 307/2765/15-ц, у якій зазначено, якщо в результаті прийняття рішень особа набуває або позбувається речового права на земельну ділянку, то спір стосується приватноправових відносин і підлягає розгляду в порядку цивільного чи господарського судочинства залежно від суб`єктного складу сторін спору. Також позивачі вважають необґрунтованим посилання відповідача на Прикінцеві і Перехідні положення Закону України від 2 червня 2015 року № 497-VIII, оскільки вони стосуються саме рішень про надання дозволів на розроблення проектів землеустрою, посилання на Перехідні положення Земельного кодексу України стосуються рішень у надання в користуванні земельних ділянок, які не були виконані. Крім цього позивачі стверджують, що спірна земельна ділянка була надана їм безстроково, а тому її оформлення є їх правом та не обмежене будь-якими строками. Також позивачі зазначають, що оскаржуване ними рішення було винесено відповідачем поза межами його повноважень, оскільки у діючому законодавстві не передбачено порядку визнання виконавчим комітетом рішення про надання земельної ділянки особі таким, що втратило чинність. Позивачка ОСОБА_2 та третя особа ОСОБА_3 , будучи належним чином повідомленими про день, час та місце розгляду апеляційної скарги (с.с.207,208), у судове засідання не з`явилися , причини неявки суду не повідомили, клопотання про відкладення судового засідання не подавали, тому відповідно до положень ст. 372 ЦПК України колегія суддів провела розгляд справи у їх відсутність. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, вислухавши пояснення представника виконавчого комітету Переяславської міської ради - Лебідь Н.Ф., яка апеляційну скаргу підтримала, пояснення представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Кравченко І.О., яка просила рішення суду залишити без змін, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного. Судом встановлено і матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є співвласниками ( ОСОБА_1 - частини, ОСОБА_2 - частини) житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 (с.с.12-17). Рішенням виконавчого комітету Переяслав-Хмельницької міської Ради народних депутатів № 5-41 від 21 червня 1988 року ОСОБА_1 була надана у безстрокове користування земельна ділянка, площею 600 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , для будівництва жилого будинку та господарських споруд - гараж, погріб, дворової вбиральні (с.с.18-19). Рішенням виконавчого комітету Переяслав-Хмельницької міської Ради народних депутатів № 70-144 від 24 травня 1994 року було додатково надано ОСОБА_1 ділянку АДРЕСА_1 в розмірі 120 кв. м в користування для ведення індивідуального городництва за рахунок вільних земель міськземфонду (с.с.20). Відділом містобудування та архітектури управління містобудування, архітектури та використання земель Переяславської міської ради на адресу позивачів 5 вересня 2022 року направлений лист на їх звернення № 23-06/24, яким рекомендовано звільнити земельну ділянку, площею 120 кв. м, яка надавалася для індивідуального городництва, а не для виконання будівельних робіт з бетонування, шляхом демонтажу додаткових воріт до вул. Мірошніченко (с.с.23-24). Рішенням виконавчого комітету Переяслав-Хмельницької міської ради Київської області № 273-21 від 28 жовтня 2022 року «Про демонтаж металевих воріт по АДРЕСА_1 », вирішено демонтувати металеві ворота, які розташовані без відповідних дозвільних документів на землях загального користування комунальної власності, з метою відкриття під`їзду загального користування до садиб АДРЕСА_1 , з перенесенням їх на визначене місце зберігання. Рекомендовано власникам садиби по АДРЕСА_1 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у добровільному порядку демонтувати металеві ворота, встановлені на землях загального користування комунальної власності, у термін два тижні від дати прийняття даного рішення. Враховуючи не виконання вимог чинного земельного законодавства (ст. 36 Земельного Кодексу України) щодо порядку оформлення права користування земельною ділянкою та використання її не визначеним цільовим призначенням, рішення виконавчого комітету Переяслав-Хмельницької міської ради народних депутатів від 24.05.1994 № 70-144 вважати таким, що втратило чинність (с.с.21-22 ). Підставою для прийняття такого рішення зазначено звернення від 4 жовтня 2022 року ОСОБА_3 , який проживає по АДРЕСА_1 , щодо ігнорування гр. ОСОБА_1 та гр. ОСОБА_2 виконання вимог управління містобудування, архітектури та використання земель виконавчого комітету Переяславської міської ради щодо усунення перешкод доступу до земель загального користування комунальної власності від 5 вересня 2022 року № 23-06/24 по АДРЕСА_1 . Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов`язані з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб`єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Також суд зазначив, що оскаржуваним рішенням від 18 жовтня 2022 року Переяславська міська рада фактично скасувала дію свого рішення № 70-144 від 24 травня 1994 року, яке є ненормативним актом індивідуальної дії, що вичерпав свою дію фактом його виконання. Крім цього, суд першої інстанції вважав, що відсутні підстави для визнання рішення № 70-144 від 24 травня 1994 року нечинним на підставі пункту 2 частини 1 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення складу, змісту та порядку погодження документацій із землеустрою», оскільки вказаним рішенням не надавався дозвіл на розроблення будь-яких проектів землеустрою, тому вказана норма не підлягає застосуванню до спірних правовідносин. Колегія суддів вважає, що такий висновок суду першої інстанції відповідає обставинам справи, наданим доказам та ґрунтується на нормах матеріального права. Перевіряючи доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції розглянув спір, який є публічно-правовим та повинен розглядатися за правилами адміністративного судочинства, колегія суддів зазначає про наступне. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції (постанова Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 712/9272/17). Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи (пункти 1, 2 частини першої статті 4 КАС України). Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами (частина перша статті 19 ЦПК України). Якщо порушенням своїх прав особа вважає наслідки, спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав чи обов`язків, то такі відносини мають майновий характер або пов`язаний з реалізацією особою її майнових чи особистих немайнових інтересів, тому визнання незаконними (протиправними) таких рішень суб`єкта владних повноважень є способом захисту цивільних прав та інтересів відповідно до пункту 10 частини другої статті 16 ЦК України. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Подібні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 520/13190/17, від 27 листопада 2018 року у справі № 820/3534/17. Предметом даного судового спору є рішення органу місцевого самоврядування, яким позивачі позбавлені права користування земельною ділянкою та зобов`язані демонтувати металеві ворота, встановлені на цій земельній ділянці. Отже, позивачі звернулися до суду за захистом своїх порушених майнових прав на володіння та користування земельною ділянкою, а відтак цей спір є приватноправовим та підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, про що правомірно зазначив суд першої інстанції відмовляючи у задоволенні клопотання представника відповідача про закриття провадження у справі. Переглядаючи рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів зазначає про наступне. Згідно з частинами першою, четвертою статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до частини першої статті 3 ЗК України земельні відносини регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами. Відповідно до частин другої та третьої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав, визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів. Спірна земельна ділянка була надана ОСОБА_1 у користування 24 травня 1994 року, тому до правовідносин сторін застосовується законодавство, норми якого діяли на той час. Відповідно до частин 1 та 2 статті 7 Земельного Кодексу України 1990 року (далі ЗК України 1990 року), користування землею може бути постійним або тимчасовим. Постійним визнається землекористування без заздалегідь установленого строку. Частиною 5 статті 7 ЗК України 1990 року було передбачено, що у постійне користування земля надається Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності: громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства. У тимчасове користування земля надається Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності громадянам України для городництва, сінокосіння і випасання худоби, ведення селянського (фермерського) господарства (частина 6 статті 7 ЗК України 1990 року). Згідно частини 1 статті 10 ЗК України 1990 року, до відання міських Рад народних депутатів у галузі регулювання земельних відносин на їх території належить передача земельних ділянок у власність, надання їх у користування, в тому числі на умовах оренди, у порядку, встановленому статтями 17 і 19 цього Кодексу. Так, статтями 17-19 ЗК України 1990 року визначався певний порядок та підстави надання громадянам у власність та користування земельних ділянок із земель державної або комунальної власності за рішенням органів державної влади в межах їх повноважень. Частина 2 статті 19 ЗК України 1990 року передбачала, що міська Рада народних депутатів надає земельні ділянки (крім ріллі і земельних ділянок, зайнятих багаторічними насадженнями) для будь-яких потреб у межах міста. Відповідно до частини 7 - 9 статті 19 ЗК України 1990 року, надання земельних ділянок здійснюється за проектами відведення цих ділянок. Розробку проектів відведення земельних ділянок, перенесення їх меж у натуру (на місцевість) і виготовлення документів, що посвідчують право користування землею, здійснюють державні та інші землевпорядні організації. Замовниками виконання вказаних робіт є відповідні місцеві Ради народних депутатів, підприємства, установи і організації. Стаття 22 ЗК України 1990 року визначала, що право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Приступати до використання земельної ділянки, в тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності або право користування землею, забороняється. Згідно частини 1 статті 23 ЗК України 1990 року, право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів. Стаття 24 ЗК України 1990 року передбачала, що право тимчасового користування землею, в тому числі на умовах оренди, оформляється договором. Форма договору і порядок його реєстрації встановлюються Кабінетом Міністрів України. За обставинами даної справи та згідно наданих документів встановлено, що рішення виконавчого комітету Переяслав-Хмельницької міської ради народних депутатів № 70-144 від 24 травня 1994 року не містить посилань, що земельна ділянка, площею 120кв.м, по АДРЕСА_1 , надається ОСОБА_1 у тимчасове користування, чи на певний строк, не надано суду доказів, що з ОСОБА_1 укладався договір на тимчасове користування цією земельною ділянкою, або вказана земельна ділянка надавалася з умовою забезпечення по ній проїзду до садиб АДРЕСА_1 . Також суду не надано доказів, що передача зазначеної земельної ділянки у користування ОСОБА_1 здійснювалося на підставі розробки проектної документації відведення земельної ділянки у порядку, яке було передбачене ст. 19 ЗК України 1990 року. Під час судового розгляду позивачі не заперечували, що в них відсутній державний акт на право постійного користування земельною ділянкою. Разом з цим, судом встановлено, що позивачі користуються земельною ділянкою з 1994 року. Доводи апеляційної скарги, що ОСОБА_1 права користування на спірну земельну ділянку не набув, оскільки не замовив в землевпорядній організації проекту землеустрою чи технічної документації із встановленням меж даної земельної ділянки в натурі і не одержав документи, що посвідчують це право, а самовільно зайняв земельну ділянку - під`їзд до садиб АДРЕСА_1 , що вбачається з плану земельної ділянки, колегія суддів вважає безпідставними. Як вже зазначалося вище, положення статті 19 ЗК України 1990 року визначали, що замовниками проектної документації та виконання робіт з визначення меж земельної ділянки були відповідні місцеві Ради народних депутатів, підприємства, установи і організації. Крім того, земельна ділянка, площею 120кв.м, по АДРЕСА_1 була надана у користування ОСОБА_1 рішенням виконавчого комітету міської ради, що спростовує твердження відповідача про самовільне зайняття земельної ділянки позивачем, а на плані земельної ділянки на с.с.43, на який посилається представник відповідача, відображений проїзд до будинку АДРЕСА_1 , який належить на права співвласності позивачам. Будь-яких документів, що спірна земельна ділянка є проїздом про садиб АДРЕСА_1 , матеріали справи не містять і відповідачем не надані. Крім того, спірна земельна ділянка надавалася ОСОБА_1 в користування для індивідуального городництва, що виключало можливість її використання, як проїзду до сусідніх земельних ділянок. За приписами ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно зі ст. 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території. Відповідно до ст. 25 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання. Пунктом 34 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад входить вирішення відповідно до закону питань з врегулювання земельних відносин. Отже, право органів місцевого самоврядування видавати нормативно-правові акти є однією з найважливіших гарантій їх діяльності та формою реалізації принципу правової автономії місцевого самоврядування. Вони є основною юридичною формою реалізації завдань і функцій органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб. Шляхом видання акта орган місцевого самоврядування вирішує те чи інше питання (загальне чи індивідуальне), що виникає в процесі його діяльності, в інтересах реалізації завдань та функцій територіальних громад. Акт може створювати юридичну основу для виникнення, зміни чи припинення адміністративно-правових відносин або є юридичним фактом, що безпосередньо створює умови для виникнення, зміни чи припинення певних правових відносин. Закріплення в Конституції України норми про правові акти органів місцевого самоврядування обумовлено тим, що вони сприяють формуванню демократичної системи правотворчості. Акти органів місцевого самоврядування поряд із Конституцією, законами України, відповідними міжнародно-правовими документами, указами Президента України та постановами Кабінету Міністрів, актами безпосередньої нормотворчості територіальних громад, актами місцевих органів виконавчої влади є важливим і необхідним елементом правового механізму місцевого самоврядування. Адже за допомогою актів органів місцевого самоврядування встановлюються норми права, які обов`язкові для населення, органів, установ та організацій, що здійснюють діяльність у межах відповідної території. У той же час, такі акти мають відповідати Конституції України та іншим законом України. Так, згідно з частиною дев`ятою статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» рішення виконавчого комітету ради з питань, віднесених до власної компетенції виконавчих органів ради, можуть бути скасовані відповідною радою. Частиною десятою цієї ж статті Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку. Системний аналіз наведених положень Конституції і законів України дає підстави вважати, що жоден орган або посадова особа, окрім суду, не наділяються правом вирішувати остаточну долю актів органів місцевого самоврядування. При цьому слід виходити з презумпції законності рішень органів місцевого самоврядування. Лише суд може прийняти рішення про незаконність акта органу місцевого самоврядування (частина десята статті 59 Закону №280/97-ВР), що у свою чергу потенційно може стати приводом для його скасування. Водночас Законом не врегульовано питання визнання Радою власних правових актів такими, що втратили чинність. У рішенні від 16 квітня 2009 № 7-рп/2009 (у справі за конституційним поданням Харківської міської ради щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 19, статті 144 Конституції України, статті 25, частини чотирнадцятої статті 46, частин першої, десятої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) Конституційний Суд України вказав, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов`язані з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб`єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. У пункті 5 вказаного рішення Конституційного Суду України зазначено, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов`язані з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб`єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Це є «гарантією стабільності суспільних відносин» між органами місцевого самоврядування і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення. Ненормативні правові акти органу місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, тому вони не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання. При цьому, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що у справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 01.12.2004 № 18-рп/2004 дав визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «право» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції та законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «право» має один і той же зміст. Колегія суддів враховує, що рішення виконавчого комітету Переяслав-Хмельницької міської ради народних депутатів № 70-144 від 24 травня 1994 року щодо надання ОСОБА_1 земельної ділянки для індивідуального городництва, є актом індивідуальної дії, стосується лише прав та інтересів позивача. Визнання цього рішення таким, що втратило чинність, зачіпає правомірні інтереси та «законні очікування» позивача, що є порушенням встановленого законодавством порядку. Велика Палата Верховного Суду дотримується усталеної та послідовної позиції в питанні скасування суб`єктом видання акта індивідуальної дії, який вичерпав свою дію фактом його виконання, відповідно до якої такий акт не може бути скасованим після його виконання, оскільки таке скасування дестабілізує суспільні відносини та порушує принцип правової визначеності (наприклад, постанови від 12 травня 2021 року у справі № 9901/286/19, від 2 березня 2023 у справі № 9901/61/20). Доводи апеляційної скарги, що відповідно до положень ст. 92 ЗК України 2001 року земельна ділянка не може перебувати у постійному користуванні громадян, а згідно п. 6 розділу Х «Перехідних положень» ЗК України громадяни, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них, є необґрунтованими. Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 вказав, що стаття 92 ЗК України не обмежує і не скасовує чинне право постійного користування земельними ділянками, набуте громадянами в установлених законодавством випадках. Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи справу №906/392/18 (постанова ВП ВС від 5 листопада 2019 року), зазначила, що громадяни та юридичні особи не можуть втрачати раніше наданого їм в установлених законодавством випадках права користування земельною ділянкою за відсутності підстав, встановлених законом. Тобто право постійного користування земельною ділянкою, набуте особою у встановленому законодавством порядку, відповідно до законодавства, що діяло на момент набуття права постійного користування, не втрачається та не підлягає обов`язковій заміні. Посилання в апеляційній скарзі на положення п. 2 ч. 1 Прикінцевих і Перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення складу, змісту та порядку погодження документації із землеустрою», які на думку представника відповідача, встановлюють чинність подібних рішень до 2 червня 2017 року, колегія суддів вважає безпідставними. Відповідно до п.2 ч.1 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення складу, змісту та порядку погодження документацій із землеустрою», прийняті і не виконані до набрання чинності цим Законом рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування про надання дозволів на розроблення проектів землеустрою щодо створення нових та впорядкування існуючих землеволодінь і землекористувань зберігають чинність протягом двох років з дня набрання чинності цим Законом, а розроблені відповідно до цих рішень проекти землеустрою після погодження в порядку, встановленому статтею 186-1 Земельного кодексу України, підлягають затвердженню органом, який надав дозвіл на їх розроблення, та є підставою для внесення відповідних відомостей до Державного земельного кадастру. Однак, рішенням виконавчого комітету Переяслав-Хмельницької міської ради народних депутатів № 70-144 від 24 травня 1994 року ОСОБА_1 не надавався дозвіл на розроблення буд-яких проектів землеустрою, тому суд першої інстанції правильно зазначив, що відсутні підстави для застосування до даних правовідносин вказаної норми закону. Право користування земельною ділянкою може бути припинено лише з певних підстав, закріплених у законодавстві. Відповідно до статті 141 ЗК України, підставами припинення права користування земельною ділянкою є: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати; е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини. За приписами статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Отже, право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених статтею 141 ЗК України, перелік яких є вичерпним. Дії органів державної влади та місцевого самоврядування, спрямовані на позбавлення суб`єкта права користування земельною ділянкою після державної реєстрації такого права поза межами підстав, визначених у статті 141 названого Кодексу, є такими, що порушують право користування земельною ділянкою. Вирішуючи спори про припинення права власності на земельну ділянку чи права користування нею, суди ураховують, що орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про це лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених статтями 140 - 149 ЗК України. Такий правовий висновок був зроблений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 5 листопада 2019 року у справі № 906/392/18. Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що громадяни та юридичні особи не можуть втрачати раніше наданого їм в установлених законодавством випадках права користування земельною ділянкою за відсутності підстав, встановлених законом. Така позиція відповідає висновку, викладеному в Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005. За змістом статті 143 ЗК України 2001 року примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку. За таких обставин, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що рішення виконавчого комітету Переяславської міської ради № 273-12 від 18 жовтня 2022 року є неправомірним. Доводи апеляційної скарги, що зазначеним рішення також зобов`язано позивачів демонтувати металеві ворота, які перешкоджають проїзду до садиб АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1, що не було враховано судом першої інстанції, колегія суддів вважає безпідставними. Судом встановлено, що металеві ворота встановлені позивачами на земельній ділянці, яка була передана у користування ОСОБА_1 , а відтак він має право встановлювати металеві ворота на цій земельній ділянці. Ні відповідачем, ні третьою особою суду не було надано доказів, що спірна земельна ділянка надавалася ОСОБА_1 за умови надання можливості здійснювати по ній проїзд до садиб АДРЕСА_1 . Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Суд першої інстанції повно встановив обставини справи, оцінив надані докази, правильно застосував норми матеріального права, не допустив порушень норм процесуального права, тому колегія суддів не встановила підстав для скасування рішення суду та задоволення апеляційної скарги. Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд постановив: апеляційну скаргу виконавчого комітету Переяславської міської ради залишити без задоволення, рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 1 березня 2023 року - без змін. Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повний текст постанови складено 10 січня 2025 року. Суддя-доповідач І.М. Рейнарт Судді Г.М. Кирилюк Т.І. Ящук