Постанова Житомирський апеляційний суд № 274/3041/24

УКРАЇНА Житомирський апеляційний суд Справа №274/3041/24 Головуючий у 1-й інст. Хуторна І. Ю. Категорія 80 Доповідач Шевчук А. М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 грудня 2024 року Житомирський апеляційний суд у складі: головуючої судді Шевчук А.М., суддів: Коломієць О.С., Павицької Т.М., розглянувши в порядку письмового провадження (без повідомлення учасників справи) у м. Житомирі цивільну справу №274/3041/24 за заявою ОСОБА_1 про видачу судового наказу про стягнення з Бердичівського медичного фахового коледжу Житомирської обласної ради нарахованої, але не виплаченої заробітної плати та компенсації за порушення строків виплати заробітної плати за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою через адвоката Соболівського Антона Михайловича, на ухвалу Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 16 квітня 2024 року, яка постановлена під головуванням судді Хуторної І.Ю. у м.Бердичеві, в с т а н о в и в: У квітні 2024 року ОСОБА_1 через представника адвоката Соболівського А.М. за допомогою підсистеми «Електронний суд» звернулася до суду із заявою про видачу судового наказу. Просить видати судовий наказ про стягнення з Бердичівського медичного фахового коледжу Житомирської обласної ради (надалі - медичний коледж) на її ( ОСОБА_1 ) користь суми нарахованої, але невиплаченої заробітної плати в розмірі 395 800,74 грн та компенсацію за порушення строків виплати заробітної плати на підставі Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» в розмірі 179 451,25 грн. Заява обґрунтована тим, що судовим рішенням ОСОБА_1 поновлена на роботі, а також роботодавця зобов`язано виплатити їй середній заробіток за час вимушеного прогулу з 01 вересня 2018 року по 29 червня 2022 року. Сума заробітної плати, що підлягала виплаті за вказаний вище період становила 416 678,62 грн. На день звернення із заявою про видачу судового наказу боржник виплатив суму 20 877,88 грн, а тому різницю суми просить стягнути у наказному провадженні (416 678,62-20 877,88=395 800,74 грн). Також належить до стягнення компенсація, оскільки у зв`язку з порушенням строків виплати частина заробітної плати втрачена. Ухвалою Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 16 квітня 2024 року ОСОБА_1 у видачі судового наказу про стягнення з Бердичівського медичного коледжу Житомирської обласної ради нарахованої, але невиплаченої заробітної плати, та компенсації за порушення строків виплати заробітної плати, - відмовлено на підставі п.3 частини першої ст.165 ЦПК України. Не погодившись із ухвалою суду першої інстанції, стягувач ОСОБА_1 через представника адвоката Соболівського А.М. подала апеляційну скаргу. Посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить ухвалу скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Доводи апеляційної скарги аргументовані тим, що відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи). Пунктом 12 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2011 року №14 «Про практику розгляду судами заяв у порядку наказного провадження» роз`яснено, якщо заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати, судовий наказ може бути видано не лише на суму заборгованості із заробітної плати, а й на суму компенсації за порушення строків її виплати, оскільки вона входить до структури заробітної плати. За таких обставин, суд першої інстанції може видати судовий наказ про компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати заробітної плати, а тому помилковим є твердження суду першої інстанції про те, що така вимога не передбачена ст.161 ЦПК України. У відзиві на апеляційну скаргу боржник Бердичівський медичний фаховий коледж Житомирської обласної ради просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції - без змін. При цьому посилається на те, що наказом від 16 серпня 2022 року №147-«о» ОСОБА_1 поновлена на посаді заступника директора з виховної роботи та гуманітарних питань Бердичівського медичного фахового коледжу Житомирської обласної ради. Виплата середнього заробітку ОСОБА_1 за час вимушеного прогулу за період із 01 вересня 2018 року по 29 червня 2022 року здійснюється: частина суми вже виплачена, а решта суми очікує виконання. З метою забезпечення виконання рішення суду в частині виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу медичним коледжем вживаються заходи, а умисного невиконання судового рішення немає. У своїй заяві ОСОБА_1 керується Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати», мотивуючи це тим, що вона має право на стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати та компенсації за порушення строків виплати заробітної плати. Зауважено, що під доходами Закон розуміє грошові доходи, які не мають разового характеру, зокрема, заробітну плату (грошове забезпечення). ОСОБА_1 же має право на виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а не заробітної плати, що у порядку п.1 частини першої ст.161 ЦПК України задоволенню не підлягає, оскільки з такої вимоги судовий наказ виданим бути не може. У свою чергу, невиконання судового рішення є бездіяльністю, яка полягає у незастосуванні заходів, необхідних для його виконання, за умови, якщо суб`єкт був зобов`язаній і мав реальну можливість його виконати (ВС ККС від 28 червня 2023 року №210/4031/17). Перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції відповідно до положень ст.367 ЦПК України, колегія суддів апеляційного суду доходить висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з наступних підстав. Відмовляючи на підставі п.3 частини першої ст.165 ЦПК України у видачі судового наказу про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати та компенсації за порушення строків виплати заробітної плати, суд першої інстанції виходив із того, що відповідно до п.1 частини першої ст.161 ЦПК України судовий наказ може бути виданий, якщо заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку. Разом із тим, у своїй заяві ОСОБА_1 просить стягнути з боржника, серед іншого, компенсацію за порушення строків виплати заробітної плати. Тобто, заявницею подано заяву про видачу судового наказу за вимогою, яка не передбачена ст.161 ЦПК України. Колегія суддів апеляційного суду не може погодитися з висновком суду першої інстанції з огляду на порушення останнім норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, що призвело до постановлення помилкової ухвали. Згідно зі ст.160 ЦПК України судовий наказ є особливою формою судового рішення, що видається судом за результатами розгляду вимог, передбачених ст.161 цього Кодексу. Із заявою про видачу судового наказу може звернутися особа, якій належить право вимоги, а також органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. Судовий наказ підлягає виконанню за правилами, установленими для виконання судових рішень у порядку, встановленому законом. Відповідно до пункту 1 частини першої ст.161 ЦПК України судовий наказ може бути видано, якщо заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку. За п.1 частини першої ст.165 ЦПК України, суддя відмовляє у видачі судового наказу, якщо заявлено вимогу, яка не відповідає вимогам ст.161 цього Кодексу. Із матеріалів заяви вбачається, що ОСОБА_1 просить видати судовий наказ про стягнення з Бердичівського медичного фахового коледжу Житомирської обласної ради на її користь нараховану, але не виплачену заробітну плату у сумі 395 800,74 грн та компенсацію за порушення строків виплати заробітної плати на підставі Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» в сумі 179 451,25 грн. Так у справі №274/1515/19, постановою Житомирського апеляційного суду від 29 червня 2022 року, яка постановою Верховного Суду від 05 квітня 2023 року залишена без змін, ОСОБА_1 поновлена на роботі з 01 вересня 2018 року та зобов`язано Бердичівський медичний фаховий коледж Житомирської обласної ради виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу (незаконного звільнення) з 01 вересня 2018 року по день постановлення рішення 29 червня 2022 року. Відповідно до частини першої ст.94 КЗпП України, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. За положеннями частини четвертої ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року в справі №204/8655/21 містить посилання на постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі №755/12623/19 у якій виснувано та від такого висновку наразі не відступлено, що середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин. Такий висновок підтверджується також змістом частини другої ст.235 КЗпП України, якою визначено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи. Тобто в разі визнання звільнення незаконним та поновлення працівника на роботі держава гарантує отримання працівником середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки такий працівник був незаконно позбавлений роботодавцем можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин та отримувати заробітну плату. Вказана норма права, крім превентивної функції, виконує функцію соціальну, задовольняючи потребу працівника в засобах до існування на період незаконного звільнення. Відтак, за умови встановлення факту незаконного звільнення особи, час вимушеного прогулу працівника повинен бути оплаченим і спір розглянутим в одному позовному провадженні з вирішенням питання про поновлення на роботі, або в різних провадженнях, що не впливає на розрахунок середнього заробітку, оскільки період за який він обраховується є сталим для звільненого працівника. Таке тлумачення відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності, сприяє дотриманню балансу прав і законних інтересів незаконно звільнених працівників, які були позбавлені можливості працювати та отримувати гарантовану на конституційному рівні винагороду за виконану роботу, та стимулює несумлінних роботодавців, які порушили таке конституційне право працівників, у подальшому дотримуватися норм чинного законодавства. Правова природа середнього заробітку за час вимушеного прогулу відрізняється від правової природи середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Середній заробіток за час вимушеного прогулу - це заробітна плата, а середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні таким не є. Заробітна плата не може сплачуватися особі, яка не перебуває в трудових відносинах з роботодавцем, який проводить виплату. При виплаті середнього заробітку за час вимушеного прогулу особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебувала в трудових відносинах. За таких обставин, середній заробіток за час вимушеного прогулу входить до структури заробітної плати бо є заробітною платою. Отже, спір щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який виник у зв`язку з незаконним звільненням працівника, який був позбавлений можливості виконувати роботу не зі своєї вини, є трудовим спором, пов`язаним з недотриманням законодавства про працю та про оплату праці. Підсумовуючи викладене, апеляційний суд доходить висновку, що при виплаті середнього заробітку за час вимушеного прогулу особа поновлюється на роботі з наступного дня після звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебувала в трудових відносинах, і за таких обставин, середній заробіток за час вимушеного прогулу входить до структури заробітної плати та є заробітною платою, а тому за такою вимогою судовий наказ виданим бути може на підставі положень п.1 частини першої ст.161 ЦПК України, які передбачають заявлення вимоги про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати. Оскільки постановою Житомирського апеляційного суду зобов`язано роботодавця виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 01 вересня 2018 року по 29 червня 2022 року, то про подвійне стягнення у цьому випадку не йдеться. Стосовно вимоги про стягнення у наказному провадженні компенсації за порушення строків виплати заробітної плати відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати», слід виходити із наступного. Структура заробітної плати визначена ст.2 Закону України «Про оплату праці». Так, структура заробітної плати складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат. Основна заробітна плата це - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми. Відповідно до частини першої ст.34 Закону України «Про оплату праці» компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку із порушенням строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством. Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, серед іншого, заробітна плата (грошове забезпечення) (частина перша, друга ст.2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» від 19 жовтня 2000 року № 2050-ІІІ). Із наведеного випливає, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати, є складовими заробітної плати. На належності сум компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати до складових належної працівникові заробітної плати, як коштів, які мають компенсаторний характер та спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати, наголошував і Конституційний Суд України у Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013. Конституційний Суд України у вказаному рішенні виходив з того, що винагорода за виконану працівником роботу є джерелом його існування та має забезпечувати для нього достатній, гідний життєвий рівень. Це визначає обов`язок держави створювати належні умови для реалізації громадянами права на працю, оптимізації балансу інтересів сторін трудових відносин, зокрема, шляхом державного регулювання оплати праці. Так, держава передбачає заходи, спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати, тобто грошової винагороди за виконану роботу як еквівалента вартості споживчих товарів і послуг. Згідно з положеннями частини шостої ст.95 КЗпП України, статей 33, 34 Закону України «Про оплату праці» такими заходами є індексація заробітної плати та компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати. У пункті 2.2 Рішення від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013 Конституційний Суд України дійшов висновку, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку індексації заробітної плати та компенсації працівникам частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати, мають компенсаторний характер. Як складові належної працівникові заробітної плати ці кошти спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності заробітної плати у зв`язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги. Отже, кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків виплати є компенсаторною складовою доходу у вигляді заробітної плати працівника. Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 20 березня 2024 року в справі №181/1681/23. Підсумовуючи викладене, оскільки вимога про стягнення компенсації за порушення строків виплати заробітної плати відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» за своєю правовою природою носить компенсаторний характер та є складовою доходу у вигляді заробітної плати працівника, тобто, є складовою заробітної плати, то за такими ознаками підпадає під дію п.1 частини першої ст.161 ЦПК України як вимога, за якою може бути виданий судовий наказ, а висновки суду першої інстанції з цього приводу помилкові. Резюмуючи викладене вище, суд першої інстанції, відмовляючи у видачі судового наказу, безпідставно у трудових відносинах відповідно до п.3 частини першої ст.165 ЦПК України відмовив у видачі судового наказу, пославшись на положення п.1 частини першої ст.161 ЦПК України. Посилання боржника у відзиві на апеляційну скаргу на судову практику, яка пов`язана з невиконанням судового рішення (ВС ККС від 28 червня 2023 року справа №210/4031/17), грунтуються на підміні тези та не є релевантними, оскільки у нашому випадку не йдеться про оплату вимушеного прогулу при затримці виконання рішення про поновлення на роботі. Відповідно до пункту 4 частини першої ст.379 ЦПК України, підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права, яке призвело до постановлення помилкової ухвали. Оскільки ухвала суду першої інстанції перешкоджає подальшому провадженню у справі, то на підставі ст.379 ЦПК України підлягає скасуванню, а справа - направленню для продовження розгляду до Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області. Керуючись ст.ст.259,367-368,374,379,381-384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану через адвоката Соболівського Антона Михайловича, задовольнити. Ухвалу Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 16 квітня 2024 року скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає. Головуюча Судді: