Постанова 4818 № 643/14662/18

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ Постанова Іменем України 25 грудня 2024 року м. Харків справа № 643/14662/18 провадження № 22-ц/818/3002/24 Харківський апеляційний суд у складі: головуючого - Пилипчук Н.П., суддів - Мальованого Ю.М., Тичкової О.Ю., за участю секретаря судового засідання: Львової С.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , правонаступником якої є ОСОБА_2 , до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Харківської міської ради, треті особи: Приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Луніна Тетяна Анатоліївна, ОСОБА_6 про визнання недійсним договору дарування, скасування державної реєстрації, витребування з незаконного володіння та визнання права власності в порядку спадкування за законом на 1/2 частину квартири, за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , в особі представника ОСОБА_7 , на рішення Московського районного суду м. Харкова від 30 квітня 2024 року, ухвалене суддею Мельниковою І.Д., - В С Т А Н О В И В : У жовтні 2018 року ОСОБА_1 , правонаступником якої є ОСОБА_2 , звернулася до суду із позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Харківської міської ради, треті особи: Приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Луніна Тетяна Анатоліївна, ОСОБА_6 про визнання недійсним договору дарування, скасування державної реєстрації, витребування з незаконного володіння та визнання права власності в порядку спадкування за законом на 1/2 частину квартири. В обгрунтування позову зазначає, що 01 червня 2017 року між ОСОБА_8 , ОСОБА_1 , та ОСОБА_3 було укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1 , який посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Луніною Т.А., зареєстровано в реєстрі за №2634. Договір був укладений в приміщенні Харківської міської клінічної багатопрофільної лікарні №17. ОСОБА_8 є сином ОСОБА_1 . ОСОБА_3 є племінницею ОСОБА_1 ОСОБА_8 знаходився на лікуванні у лікарні з рядом діагнозів, а ОСОБА_1 цілодобово знаходилась з сином у лікарні. 01 червня 2017 року ОСОБА_3 разом з приватним нотаріусом ХМНО Луніною Т. А., ОСОБА_6 , прибули до лікарні з метою укладення договору відчуження квартири на користь ОСОБА_3 . В лікарні ОСОБА_3 запропонувала ОСОБА_1 укласти договір довічного утримання, пообіцявши при цьому надати кошти на лікування сина ОСОБА_8 та в подальшому доглядати їх і матеріально утримувати. ОСОБА_9 сподіваючись на допомогу ОСОБА_3 в рятуванні життя свого сина, погодилась укласти договір довічного утримання. При цьому, особа ОСОБА_6 , яка підписувала договір від імені ОСОБА_8 невідома ані ОСОБА_8 , ані ОСОБА_1 . Крім того, фізичний стан ОСОБА_8 , на момент укладення угоди, не дозволяв йому усвідомити зміст правочину та будь-кому доручити підписання договору. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 помер. Після укладення договору ОСОБА_3 належного догляду за ОСОБА_1 не здійснювала, матеріальної допомоги не надавала, а лише за рахунок ОСОБА_1 допомогла організувати похорон ОСОБА_10 . Влітку 2018 року ОСОБА_3 зателефонувала ОСОБА_1 та пояснила, що дзвонить з єдиною метою, щоб дізнатись чи жива остання, після чого ображена ОСОБА_1 попросила ОСОБА_3 не приходити до неї та не турбувати. ОСОБА_1 стверджує, що їй не давали читати Договір та не прочитали його. ОСОБА_1 та її син не давали згоди на відчуження квартири шляхом дарування. У серпні 2017 року ОСОБА_1 було проведено операцію на очах, та у неї була туговухість 2 ступеню, тому вона фізично не могла прочитати зміст договору та погано чула про який саме правочин йде річ. 25 вересня 2018 року ОСОБА_1 звернулась до приватного нотаріуса Луніної Т.А. з заявою, в якій просила надати копію договору дарування квартири, щоб дізнатись про умови договору, ОСОБА_11 видала копію договору зі справи. Того ж дня, ОСОБА_3 , подарувала спірну квартиру ОСОБА_4 . Ухвалою Московського районного суду м. Харкова від 03 жовтня 2018 року по справі №643/14139/18 було вжито заходи забезпечення позову, шляхом накладення заборони на відчуження квартири АДРЕСА_1 . Зазначає, що спірна квартира є єдиним житлом ОСОБА_1 , після укладення спірного договору вона залишилась проживати у квартирі, що свідчить про відсутність у неї намірів дарувати квартиру. Під час укладення договору її волевиявлення та волевиявлення її сина не відповідало їх внутрішній волі, вона діяла під впливом помилки, оскільки вважала, що укладає договір довічного утримання, за умовами якого відповідач ОСОБА_3 буде здійснювати догляд за нею, тобто помилялась щодо правової природи правочину. У подальшому, 10 жовтня 2018 року ОСОБА_4 на підставі договору дарування було відчужено спірну квартиру на користь ОСОБА_5 . Вважає, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 є недобросовісними набувачами. Постановою про відмову у вчиненні нотаріальної дії встановлено, що єдиним спадкоємцем ОСОБА_8 є його мати ОСОБА_1 , тому право на витребування майна переходить до неї. Відповідно, також має право на визнання права власності на частину квартири в порядку спадкування за законом. З урахуванням уточнених позовних вимог просить суд: визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , яка складається з трьох житлових кімнат, загальною площею 68,2кв. м., житловою 41,6кв.м., укладений 01 червня 2017 року між ОСОБА_8 , ОСОБА_1 , та ОСОБА_3 , який посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Луніною Т.А., зареєстровано в реєстрі за №2634; скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_5 на квартиру АДРЕСА_1 , яка складається з трьох житлових кімнат, загальною площею 68,2кв. м., житловою 41,6кв.м. Витребувати з незаконного володіння ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , яка складається з трьох житлових кімнат, загальною площею 68,2кв.м., житловою 41,6кв.м.; визнати за нею право власності в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_8 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , яка складається з трьох житлових кімнат, загальною площею 68,2 кв. м., житловою 41,6 кв.м. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_1 померла. Ухвалою Московського районного суду м. Харкова від 20 квітня 2021 року - залучено до участі у справі правонаступника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 . Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 30 квітня 2024 року позов ОСОБА_1 , правонаступником якої є ОСОБА_2 , - залишено без задоволення. В апеляційній скарзі ОСОБА_2 , в особі представника ОСОБА_7 , просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. В обгрунтування апеляційної скарги, окрім обставин викладених у позовній заяві, зазначає, що спірний договір було укладено в приміщенні Харківської міської клінічної багатопрофільної лікарні №17. ОСОБА_8 знаходився у критичному стані на стаціонарному лікуванні з діагнозом гіпертонічна хвороба 1ст., ішемічна хвороба серця, атеросклеротичний кардіосклероз, множині пролежні спини, кресця, сідниць, церебральний атеросклероз, дисцикуляторна енцефалопатія. ОСОБА_1 цілодобово знаходилась разом із сином у палаті лікарні. Фізичний стан ОСОБА_8 на момент укладання угоди не дозволяв йому усвідомити зміст правочину та будь-кому доручити підписання договору. Що стосується ОСОБА_1 , то останній у серпні 2017 року було проведено медичні операції на лівому та правому оці. Зазначені свідчить ОСОБА_1 фізично не могла прочитати зміст спірного договору. Крім того ОСОБА_1 на момент укладання спірного договору мала вади слуху, тому погано чула про який саме правочин йде річ, тим більше вона довіряла свій племінниці. Звертає увагу на те, що після укладання спірного правочину ОСОБА_1 продовжувала проживати у вказаній квартирі. Відповідно до ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судова колегія, заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги про визнання недійсним договору дарування квартири та скасування державної реєстрації права власності на спірну квартиру за ОСОБА_5 не є ефективними способами захисту прав. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Оскільки позивачем не доведено належними та допустимими доказами факт відсутності її волевиявлення та волевиявлення її сина на укладання договору дарування спірної квартири від 01 червня 2017 року, тому позовні вимоги про витребування майна з незаконного володіння та визнання права власності в порядку спадкування за законом також не підлягають задоволенню Проте, повністю погодитися із таким висновком суду колегія суддів не може, виходячи з наступного. Судовим розглядом встановлено та підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, що ОСОБА_8 та ОСОБА_1 на праві спільної сумісної власності належала квартира АДРЕСА_1 . 01 червня 2017 року між ОСОБА_8 , ОСОБА_1 , з одного боку, та ОСОБА_12 , з іншого боку, було укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1 ,, який посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Луніною Т.А., зареєстровано в реєстрі за №2634, згідно умов якого ОСОБА_8 , ОСОБА_1 , передали у власність ОСОБА_12 вказану квартиру. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 помер, що підтверджується копією свідоцтва про смерть 29 червня 2017 року, виданим Харківським міським відділом державної реєстрації актів Цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Харківській області, актовий запис № 9425. На підставі договору дарування від 25 вересня 2018 року, посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Луніною Т.А., зареєстровано в реєстрі за №2634, ОСОБА_3 подарувала спірну квартиру ОСОБА_4 . У подальшому на підставі договору дарування від 10 жовтня 2018 року, посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Луніною Т.А., зареєстровано в реєстрі за №3414, ОСОБА_4 подарував спірну квартиру ОСОБА_5 . У позовній заяві ОСОБА_1 , як на підставу позову посилалася на те, що вказаний договір дарування від 01 червня 2017 року був укладений під впливом помилки. Вона та її син бажали укласти договір довічного утримання. Вони не давали згоди на відчуження квартири шляхом дарування. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_1 померла, що підтверджується копією свідоцтва про смерть від 29 березня 2019 року виданим Харківським міським відділом державної реєстрації актів Цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Харківській області, актовий запис №4683. За життя, а саме 19 вересня 2018 року ОСОБА_1 склала заповіт, посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Чижовою Н.А., за реєстровим №1246, яким все своє, де б воно не було і з чого б воно не складалось і взагалі все те, що їй буде належати та на що вона за законом матиме права, вона заповіла ОСОБА_2 . Ухвалою Московського районного суду м. Харкова від 20 квітня 2021 року залучено до участі у справі правонаступника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 . Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до статті 203 ЦК загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину є: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц (провадження № 61-2779св18) зроблено висновок щодо застосування статті 229 ЦК України та вказано, що «під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу)». Стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Зокрема, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування. За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди. На відміну від договору дарування за договором довічного утримання (догляду), який згідно із позовними вимогами мала на увазі позивач, одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно, що унормовано статтею 744 ЦК України. Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Згідно із статтями 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. За змістом частини першої статті 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Істотність помилки встановлює суд. Ураховуючи викладене, під час розгляду справ про оспорення правочинів із вказаних підстав судам слід ретельно та достеменно встановлювати не тільки обставини, на які посилається позивач як на обґрунтування свого позову (чи є він особою похилого віку, чи є відчужуване майно його єдиним житлом, чи отримував він кошти за нього, чи була обіцянка відповідача піклуватися про нього), а й обставини щодо посвідчення нотаріусом правочину. Зокрема, суди мають встановлювати, чи було прочитано текст правочину вголос нотаріусом зважаючи на похилий вік чи наявність певних хвороб у позивача, чи здійснювалось нотаріусом роз`яснення сторонам правочину його правових наслідків. Встановлення зазначених обставин може мати важливе значення для визначення того, чи усвідомлював (і якою мірою) позивач на момент укладення правочину його правову природу та юридичні наслідки. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування До аналогічного висновку дійшов Верховний Суд України у постановах від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16, Верховний Суд у постановах від 28 березня 2018 року у справі № 645/10160/15-ц, від 03 травня 2018 року у справах № 465/826/13-ц та № 334/7904/15-ц, від 18 листопада 2020 року у справі № 202/2578/19). Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими. Така позиція закріплена у постанові Верховного Суду від 28 червня 2023 року у справі №493/788/18. Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що метою норм ЦК України про недійсність правочину, у якому воля однієї із сторін не відповідає її волевиявленню, є захист прав саме цієї сторони. Тому позов про визнання правочину недійсним з підстав ст.229 ЦК України, на яку посилається позивач, може заявити тільки сторона, яка посилається на невідповідність її волі та волевиявлення під час вчинення правочину. Враховуючи, що ОСОБА_8 , який є стороною договору дарування від 01 червня 2017 року, помер, беззаперечних доказів того, ОСОБА_8 помилявся щодо природи оспорюваного правочину матеріали справи не містять, відсутні підстави вважати недійсним договір дарування в частині належної ОСОБА_8 1/2 частини спірної квартири з підстав ст.229 ЦК України. Позивач наполягає на тому, що в момент укладення оспорюваного договору дарування від 01 червня 2017 року дарувальник ОСОБА_1 неправильно сприймала фактичні обставини правочину, що вплинуло на її волевиявлення та укладення договору дарування, щодо належної їй 1/2 частини, замість договору довічного утримання. Так, судом апеляційної інстанції встановлено з наданих письмових доказів, пояснень сторін у справі, що на час укладання спірного договору дарування ОСОБА_1 була зареєстрована та проживала у спірній квартирі. Намагаючись забезпечити собі догляд у зв`язку із загальними хронічними захворюваннями, як людини похилого віку, якій на час укладання правочину виповнилося 87 років, мала на меті отримати від ОСОБА_3 в обмін на належну їй 1/2 частину спірної квартири, саме догляд за собою. ОСОБА_1 під час укладення договору дарування належної їй частки спірної квартири, погоджувалася на безоплатну передачу цього житла у власність відповідача ОСОБА_3 лише за умови довічного утримання, тобто інша сторона договору мала здійснювати постійний догляд та її утримання, що свідчить про неправильне сприйняття ОСОБА_1 фактичних обставин правочину та його наслідків, що вплинуло на її волевиявлення, враховуючи, до того, що ОСОБА_1 має значні вади зору та слуху, що підтверджено медичними документами,і що ця помилка дійсно була і вона має істотне значення. ОСОБА_1 чітко усвідомлювала, що право власності на квартиру повинно перейти лише після її смерті особі, яка буде надавати їй належний догляд, оскільки вказана квартира була єдиним її житлом, що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об?єктів нерухомого майна щодо об?єкта нерухомого майна (а.с.19-20). Крім того, ОСОБА_1 уклавши договір дарування, продовжила мешкати у спірній квартирі, що свідчить про відсутність фактичного переходу до обдарованого спірної квартири, що також суперечить притаманній для договору дарування ознаці, чому не було надано належної правової оцінки судом першої інстанції. У справі, що переглядається, суд першої інстанції не дослідив фактичні обставини у справі та не надав їм належної правової оцінки, не врахував, що відчужені за договором дарування належної ОСОБА_1 1/2 частини спірної квартири, які є часткою в єдиному житлі, де вона продовжила проживати до самої смерті, з урахуванням похилого віку ОСОБА_1 та стану її здоров`я на час укладення оспорюваного договору, потреби в сторонньому догляді та матеріальній допомозі, яких вона відшукувала від ОСОБА_3 , дають підстави зробити висновок про те, що договір дарування укладений під впливом помилки. Разом з тим, колегія суддів звертає увагу на те, що застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає наступне: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19, від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц, від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18). Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у ч. 2 ст. 16 ЦК України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором, законом, судом у визначених законом випадках. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Визнання правочину недійсним не з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу) у спосіб реституції, що застосовується між сторонами такого правочину, а з метою створити підстави для подальшого звернення з іншим позовом або преюдиційну обставину чи доказ для іншого судового провадження суперечать завданням цивільного судочинства, наведеним у ч.1 ст.2 ЦПК України. Близька за змістом позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19. Колегія суддів вважає, що визнання недійсним договору дарування квартири від 01 червня 2017 року, в частині укладення між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , не є ефективним способом захисту, оскільки не відновить порушених прав позивача, а правильним захистом буде саме подання віндикаційного позову до кінцевого володільця майна. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У разі позбавлення власника володіння нерухомим майном таке введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребовує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому Реєстрі за відповідачем. Апеляційним судом встановлено, що ОСОБА_3 отримавши 01 червня 2017 року в дар спірну квартиру, 25 вересня 2018 року на підставі договору дарування подарувала це майно ОСОБА_4 , а 10 жовтня 2018 року на підставі договору дарування подарувала це майно ОСОБА_5 . Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає, що наявні правові підстави для витребування належної ОСОБА_1 , правонаступником якої є ОСОБА_2 , 1/2 частини спірної квартири майна з чужого незаконного володіння ОСОБА_5 . Що стосується позовних вимог про визнання права власності в порядку спадкування за законом на 1/2 частину квартири після смерті ОСОБА_8 , то вона задоволенню не підлягає, оскільки ОСОБА_8 за життя розпорядився належною йому часткою у праві власності спірної квартири. Щодо позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності на спірну квартиру за недійсним договором дарування то в цій частині позов не підлягає задоволенню, оскільки вимоги про скасування державної реєстрації не є необхідним для ефективного захисту прав та інтересів позивачів. Такий висновок викладений Верховним Судом у постанові від 10 травня 2023 року у справі №205/1783/20. Відповідно до ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи та неправильне застосування норм процесуального та матеріального права. З урахуванням вказаних обставин та вищенаведених норм права, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду постановлено з порушенням норм матеріального та процесуального права, тому підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог. Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 381-383 ЦПК України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в особі представника ОСОБА_7 , - задовольнити частково. Рішення Московського районного суду м. Харкова від 30 квітня 2024 року - скасувати. Позов ОСОБА_1 , правонаступником якої є ОСОБА_2 , до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Харківської міської ради, треті особи: Приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Луніна Тетяна Анатоліївна, ОСОБА_6 про визнання недійсним договору дарування, скасування державної реєстрації, витребування з незаконного володіння та визнання права власності в порядку спадкування за законом на 1/2 частину квартири - задовольнити частково. Витребувати у ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 , який є правонаступником ОСОБА_1 , 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 . В іншій частині відмовити. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку тільки в випадках передбачених частиною 3 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий - Н.П. Пилипчук Судді - Ю.М. Мальований О.Ю. Тичкова