Постанова Дніпровський апеляційний суд № 185/4980/24

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/9483/24 Справа № 185/4980/24 Суддя у 1-й інстанції - Перекопський М. М. Суддя у 2-й інстанції - Космачевська Т. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 грудня 2024 року м. Дніпро Дніпровський апеляційний суд у складі: головуючого судді Космачевської Т.В., суддів: Новікової Г.В., Халаджи О.В., розглянувши в письмовому провадженні в приміщенні Дніпровського апеляційного суду в місті Дніпро Дніпропетровської області апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Крушинська Антоніна Андріївна, на заочне рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 16 липня 2024 року в цивільній справі номер 185/4980/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу , В С Т А Н О В И В: У травні 2024 року до Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської областізвернулась ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, обґрунтовуючи вимоги тим, що 28 жовтня 1989 року між сторонами було укладено шлюб, який зареєстрований Ворошиловським районним відділом РАЦС міста Донецька, актовий запис №813. Від даного шлюбу неповнолітніх дітей сторони не мають. Спільне життя з відповідачем не склалося. Подружні відносини припинені через різні погляди на сімейне життя. Сторони спільне господарство не ведуть, спільного бюджету не мають. Спору про розділ майна, що є сумісною власністю, не виникає. Позивачка просила суд розірвати шлюб, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Заочним рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 16 липня 2024 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу задоволено. Розірвано шлюб ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований 28 жовтня 1989 року Ворошиловським районним відділом РАЦС міста Донецька, актовий запис №813. Залишено за позивачкою прізвище - « ОСОБА_3 ». Вирішено питання про розподіл судових витрат. Із вказаним заочним рішенням не погодилась позивачка ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Крушинська Антоніна Андріївна, подала апеляційну скаргу, просила рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 16 липня 2024 року, яке прийняте у справі №185/4980/24, скасувати, а позовну заяву залишити без розгляду. Доводами апеляційної скарги наведено, що оскаржуваним рішенням суду було неповно встановлено обставини справи, порушені норми процесуального права. Після подання до суду заяви про розірвання шлюбу сторони вирішили примиритись, однак не встигли довести до відома суду цю інформацію. Відповідно до положення п. 10 постанови Пленуму ВСУ від 21.12.2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» проголошена Конституцією України охорона сім`ї державою полягає, зокрема в тому, що шлюб може бути розірване в судовому порядку лише за умови, якщо встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечитиме інтересам одного з них чи інтересам дітей. Із цією метою суди повинні уникати формалізму при вирішенні позовів про розірвання шлюбу, повно та всебічно з`ясовувати фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, враховувати наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подружжя, забезпечувати участь у судовому засіданні,як правило обох сторін, вживати заходів до примирення подружжя. У зв`язку з тим, що судом першої інстанції не було вжито заходів до примирення подружжя, не надано строку для примирення, суд передчасно дійшов висновку про те, що родина розпалась остаточно, відновлення подружніх відносин неможливе. Невжиття судом заходів для примирення призвело до позбавлення позивачки можливості подати до суду клопотання про залишення позову без розгляду, що є підставою для скасування оскаржуваного рішення суду та залишення позову без розгляду. Від відповідача ОСОБА_2 відзив в письмовій формі на апеляційну скаргу до апеляційного суду не надійшов. Відповідно до частини 3 статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. Пунктом 1 частини 4 ст. 274 ЦПК України передбачено, що в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах, що виникають з сімейних відносин, крім спорів, зокрема, про розірвання шлюбу. Згідно з пунктом 4 частини 6 статті 19 ЦПК України для цілей цього Кодексу малозначними справами є справи про розірвання шлюбу. Відповідно до частини 13 ст. 7 ЦПК України, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Заслухавши суддю - доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до ч. 4 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що позивачка та відповідач перебувають у шлюбі з 28 жовтня 1989 року (а.с. 18). Відомостей щодо наявності від даного шлюбу неповнолітніх дітей сторони не надали. Спору про поділ майна, що є спільною власністю, сторонами не заявлено. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що подальше збереження шлюбу є неможливим та суперечить інтересам подружжя. Апеляційний суд вважає такий висновок суду першої інстанції правильним та таким, що відповідає нормам закону та обставинам справи. Відповідно до ч. 3 ст. 105 Сімейного Кодексу України шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду, беручи до уваги вимоги ст. 110 Сімейного Кодексу. Згідно зі ст. 24 СК України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається. Таке положення національного законодавства України відповідає ст. 16 Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, згідно з якою чоловіки і жінки, які досягли повноліття, мають право без будь-яких обмежень за ознакою раси, національності або релігії одружуватися і засновувати сім`ю. Вони користуються однаковими правами щодо одруження під час шлюбу та під час його розірвання. Позов про розірвання шлюбу може бути заявлений одним із подружжя (ст. 110 СК України). Відповідно до ст. 112 СК України суд з`ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подружжя. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення. Судом встановлено, що відповідно до свідоцтва про укладення шлюбу позивачка ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 уклали шлюб 28 жовтня 1989 року. В позовній заяві позивачка наполягає на розірванні шлюбу, оскільки подальше сімейне життя і збереження шлюбу неможливе і суперечитиме її законним інтересам, які мають істотне значення. Спільне господарство подружжям не ведеться, разом не проживають, проти примирення категорично заперечує, шлюб набув формальних ознак. За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, з яким погоджується апеляційний суд, що сімейно-шлюбні відносини між сторонами припинені, подальше збереження шлюбу є неможливим, суперечить інтересам подружжя. Доводи апеляційної скарги про обов`язок суду вжити заходи щодо примирення подружжя та зупинення провадження у справі, апеляційний суд вважає хибними, виходячи з наступного. Відповідно до частини 7 статті 240 ЦПК України у справі про розірвання шлюбу суд може зупинити розгляд справи і призначити подружжю строк для примирення, який не може перевищувати шести місяців. Положеннями пункту 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» встановлено, що вжиття заходів щодо примирення подружжя є можливістю суду, а не його обов`язком та вжиття судом заходів щодо примирення подружжя застосовується у випадку відсутності згоди одного з них на розірвання шлюбу за ініціативою однієї зі сторін або суду у формі відкладення розгляду справи слуханням та надання сторонам строку на примирення. З наведеного вбачається, що вжиття заходів щодо примирення подружжя є можливістю суду, а не його обов`язком. Крім того, судом встановлено, що позивачка через свого адвоката Крушинську А.А. разом з позовом подала заяву про розгляд справи про розірвання шлюбу за відсутності самої позивачки ОСОБА_1 та просила строк для примирення сторін не надавати, оскільки вона заперечує проти примирення, зберегти сім`ю неможливо (а.с. 4-5). Після відкриття провадження у справі до суду першої інстанції клопотань про надання сторонам строку для примирення або заперечень щодо розірвання шлюбу від сторін не надходило. Тому суд першої інстанції обґрунтовано розглянув справу без надання сторонам строку для примирення. Посилання позивачки в апеляційній скарзі на норми статей 240 та 251 ЦПК наведе вище не спростовують, оскільки обов`язок суду зупинити провадження є саме результатом надання сторонам у справі про розірвання шлюбу строку для примирення. Тому зазначений довід апеляційної скарги апеляційний суд вважає безпідставним. Розглядаючи довід апеляційної скарги про залишення позову без розгляду, апеляційний суд виходить з наступного. Відповідно до положень частини 1 статті 377 ЦПК України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в апеляційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Підстави для залишення позову без розгляду передбачено частиною 1 статті 257 ЦПК України, відповідно до положень якої, суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо, зокрема, позивач до початку розгляду справи по суті подав заяву про залишення позову без розгляду. Як зазначено вище, судом встановлено, що позивачка ОСОБА_1 не подавала до суду першої інстанції заяву про залишення позову без розгляду, в тому числі до початку розгляду справи по суті. Відтак, апеляційний суд вважає зазначений довід апеляційної скарги хибним, оскільки процесуальним законом не передбачено залишення позову без розгляду на стадії апеляційного розгляду. Інші наведені в апеляційній скарзі доводи, були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Суд, у цій справі, враховує положення Висновку №11(2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32 - 41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи в апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; від 06 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява №63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58) (Рішення): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). Враховуючи наведене, апеляційний суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення. За таких обставин, апеляційний суд вважає, що, вирішуючи спір, суд першої інстанції в повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку та ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Підстав для скасування судового рішення не вбачається. Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Згідно з частиною 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, витрати ОСОБА_1 по сплаті судового збору, пов`язані з поданням апеляційної скарги, відшкодуванню не підлягають. Керуючись статтями 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Крушинська Антоніна Андріївна, залишити без задоволення, заочне рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 16 липня 2024 року без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України. Судді: