Постанова Київський апеляційний суд № 372/1128/24

П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 19 грудня 2024 року м. Київ Справа № 372/1128/24 Провадження № 22-ц/824/14981/2024 Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Стрижеуса А.М., суддів: Поливач Л.Д., Шкоріної О.І. секретаря: Желепи В.В. сторони: заявник ОСОБА_1 заінтересована особа: Фастівський об`єднаний відділ державної міграційної служби Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Київ та Київській області, розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою адвокатом Давиденко Олександрою Сергіївною, на рішення Обухівського районного суду Київської області, ухваленого у складі судді Зінченко О.М. 04 червня 2024 року,- В С Т А Н О В И В: У лютому 2024 року ОСОБА_1 звернулась до Обухівського міськрайонного суду Київської області з заявою про встановлення факту постійного проживання на території України. Заяву обґрунтовано тим, вона народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 у селищі Звєрєво, м.Гуково, Ростовської області, СРСР. До 1982 року вона проживала з батьками у Казахстані, де навчалася у загальноосвітній школі до 8 класу. З 01.09.1983 р. поступила до ПТУ №109 у м. Москва, росія. Після закінчення училища, працювала на ринку у м. Москва. 24.04.1985 р. заявниця отримала паспорт громадянина СРСР серії НОМЕР_1 , виданий відділенням міліції №137 м. Москва. У 1988 р. познайомилася з ОСОБА_3 , який проходив службу у м. Москва. У 1989 р. вони переїхали жити в Україну до його батьків за адресою: АДРЕСА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_2 у них народилася донька ОСОБА_4 . 03.04.1990 року було зареєстровано шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 . З 01.01.1991 року ОСОБА_1 разом з донькою ОСОБА_4 записані в по господарську книгу, як такі, що проживають за адресою: АДРЕСА_1 . З 08.01.1992 року заявниця була прийнята на посаду працівника кухні Великодмитровецької СШ на час відпустки працівника. До 01.11.1999 р. заявниця працювала на різних посадах за місцем проживання. Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 22.03.2005 року шлюб між подружжям ОСОБА_1 було розірвано. Сторони після розірвання шлюбу намагалися примиритися та деякий час проживали разом. У кінці 2005 року після сварки з колишнім чоловіком заявниця з власної необережності загубила паспорт громадянина СРСР. Паспорт громадянина України заявниця не отримувала. У 2015 році ОСОБА_3 вигнав заявницю зі свого будинку. Оскільки заявниці не було куди йти, її прихистила сусідка ОСОБА_8 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_1 , де на даний час заявниця проживає. 15.02.2023 року заявниця звернулася до Боярського відділу Центрального міжрегіонального управління ДМС в м.Києві та Київській області з заявою для перевірки її до належності до громадянства України в зв`язку з втратою паспорту СРСР. 21.02.2023 року заявниці було відмовлено з підстав, що вона підлягає проходженню процедури встановлення належності до громадянства України. Відповідно до витягу з державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію народження ОСОБА_4 (доньки заявниці) вбачається, що заявниця ОСОБА_1 має громадянство України та їй присвоєно РНОКПП НОМЕР_2 . В зв`язку з цим заявниця просить суд встановити факт постійного проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , уродженці селища Звєрєво, місто Гуково, Ростовської області, СРСР на території України з метою подання заяви про оформлення паспорту громадянина України в період з січня 1989 року по лютий 2024 року. Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 04 червня 2024 року у задоволені заяви ОСОБА_1 про встановлення факту постійного проживання на території України, заінтересована особа Фастівський об`єднаний відділ державної міграційної служби Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Київ та Київській області, відмовлено. Відмовляючи в задоволені заяви, суд першої інстанції виходив з того, що встановлення факту постійного проживання на території України необхідно заявнику для отримання паспорту громадянина України. З матеріалів справи не вбачається і в судовому засіданні не отримано достатніх доказів постійного проживання ОСОБА_1 на території України в період з січня 1989 року по день звернення з заявою до суду. Заявник не змогла достовірно вказати на постійне проживання на території України саме станом на 24 серпня 1991 року, документальні підтвердження цього факту також не встановлені. Надана заявницею копія трудової книжки НОМЕР_3 , дата заповнення 08.01.1992 та копії господарських книг за 1991-1995, 1996-2000, 2001-2005, 2006-2010, 2011-2015 роки не свідчить про факт постійного проживання заявниці на території України у вказаний період. Крім того, суд критично оцінив пояснення свідків допитаних в судовому засіданні, так як свідок ОСОБА_5 є донькою заявниці, а у свідка ОСОБА_8 заявниця проживає на теперішній час. Таким чином факт постійного проживання заявниці на території України в період з січня 1989 р. по день звернення з заявою до суду достовірного підтвердження не знайшов, що позбавляє суд можливості задоволення вимог заявниці. Не погоджуючись з рішенням суду, представником ОСОБА_1 ,адвокатом Давиденко О.С. подано апеляційну скаргу, в якій позивач просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити заяву ОСОБА_1 , посилаючись на те, що рішення суду є незаконним, необґрунтованим, ухваленим при неправильній оцінці доказів, наявних у матеріалах справи і як наслідок неправильних висновків суду, що в сукупності призвело до неправильного застосування норм матеріального права при порушенні норм процесуального права. В обґрунтування апеляційної скарзі зазначено, що суд не взяв до уваги докази які були надані заявником. Відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив. В судове засідання ОСОБА_1 та її представник, яка приймала участь у судовому засіданні 04 грудня 2024 року адвокат Давиденко О.С. не з`явилися, про день та час розгляду повідомлялися належним чином, а тому колегія суддів вважає можливим розглянути справу за їх відсутності. Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзивах на апеляційні скарги, колегія суддів дійшла таких висновків. Частинами першою-третьою статті 367 ЦПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Судом встановлено, що заявник ОСОБА_1 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 у селищі Звєрєво, місто Гуково, Ростовської області, СРСР, що підтверджується копією свідоцтва про народження НОМЕР_4 від 17.09.1968 року (а.с.7). 24.04.1985 року заявниця отримала паспорт громадянина СРСР серії НОМЕР_1 , виданий відділенням міліції №137 м.Москва. ІНФОРМАЦІЯ_2 у заявниці та ОСОБА_3 народилася донька ОСОБА_4 , що підтверджується копію свідоцтва про народження НОМЕР_5 від 06.09.1989 року (а.с.8). З копіїрішення Обухівського районного суду Київської області від 22.03.2005р. вбачається, що 03.04.1990 року заявниця уклала шлюб з ОСОБА_3 (а.с.16) Згідно копії свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_6 від 19.05.2005 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 розірвано, актовий запис 121 від 19.05.2005 р. (а.с.17) З акту Козинської селищної ради від 08.12.2023 р. про встановлення місця проживання ОСОБА_1 вбачається, що вона проживала за адресою: АДРЕСА_1 з грудня 2015 р. по теперішній час (а.с.26) Згідно листа Фастівського об`єднаного відділу ЦМУ ДМС у м.Києві та Київській області №П-10/6/80.3247-24/80.3247/8-24 від 21.02.2024 р. ОСОБА_1 було відмовлено в оформлені паспорта громадянина України, в зв`язку з тим, що вона підлягає проходженню процедури встановлення належності до громадянства України. (а.с.27) У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає. Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. У статті 3 Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність. В Україні визнається і діє принцип верховенства права; права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними; громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, що прямо передбачено у частині першій статті 8, статті 21, частині першій статті 24 Конституції України. У частині першій статті 293 ЦПК України визначено, що окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення. Відповідно до частини другої статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Колегія суддів звертає увагу, що законом передбачено вставлення юридичних фактів щодо виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, до яких відносяться й факти, що породжують право особи на набуття громадянства України, зокрема постійного проживання на території України. Згідно з пунктами 1, 2 частини першої статті 3 Закону України від 18 січня 2001 року № 2235-III «Про громадянство України» (далі - Закон № 2235-III) громадянами України є: 1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; 2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України від 08 жовтня 1991 року № 1636-XII «Про громадянство України» (далі - Закон № 1636-XII)(13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав. Особи, зазначені у пункті 1 частини першої статті 3 Закону № 2235-III є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2, - з 13 листопада 1991 року (частина друга статті 3 Закону № 2235-III). Відповідно до підпункту «а» пункту 7 Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента від 27 березня 2001 року № 215/2001, в редакції Указу Президента України від 27 червня 2006 року № 588/2006(далі - Порядок № 215/2001) встановлення належності до громадянства України стосується громадян колишнього СРСР, які не одержали паспорт громадянина України або паспорт громадянина України для виїзду за кордон та не мають у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року або проживання в Україні станом на 13 листопада 1991 року. Згідно пункту 8 Порядку № 215/2001 для встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону № 2235-III особа, яка за станом на 24 серпня 1991 року постійно проживала на території України і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її постійного проживання на території України на зазначену дату, подає: а) заяву про встановлення належності до громадянства України; б) копію паспорта громадянина колишнього СРСР. У разі відсутності паспорта громадянина колишнього СРСР подається довідка територіального підрозділу Державної міграційної служби України про встановлення особи та про те, що за станом на 24 серпня 1991 року особа перебувала в громадянстві колишнього СРСР (за наявності документів, що підтверджують зазначений факт); в) судове рішення про встановлення юридичного факту постійного проживання особи на території України станом на 24 серпня 1991 року. Відповідно до пункту 9 Порядку № 215/2001 для встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 2 частини першої статті 3 Закону № 2235-III особа, яка проживала на території України станом на 13 листопада 1991 року і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її проживання в Україні на зазначену дату, подає: а) заяву про встановлення належності до громадянства України; б) копію паспорта громадянина колишнього СРСР. У разі відсутності паспорта громадянина колишнього СРСР подається довідка територіального підрозділу Державної міграційної служби України про встановлення особи та про те, що за станом на 13 листопада 1991 року особа перебувала в громадянстві колишнього СРСР (за наявності документів, що підтверджують зазначений факт); в) судове рішення про встановлення юридичного факту проживання особи на території України станом на 13 листопада 1991 року. Належність до громадянства України встановлюється на підставі статті 3 Закону № 2235-III і може пов`язуватися із фактом проживання або постійного проживання на території України в певний час і такий факт може бути встановлено на підставі судового рішення. Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 522/20494/18, від 05 квітня 2021 року у справі № 523/14707/19, від 20 грудня 2021 року у справі № 499/700/19. З метою встановлення належності до громадянства України відповідно до положень статті 293 ЦПК України та статті 3 Закону № 2235-III, предметом розгляду в суді можуть бути заяви про встановлення фактів: постійного проживання особи на території України станом на 24 серпня 1991 року; проживання на території України станом на 13 листопада 1991 року. Встановленням належності до громадянства України необхідно відрізняти процедуру набуття громадянства України за територіальним походженням іноземцями або особами без громадянства. Відповідно до статті 8 Закону № 2235-III особа (іноземець або особа без громадянства), яка сама чи хоча б один із її батьків або її дід чи баба, прадід чи прабаба, або її рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або яка сама чи хоча б один із її батьків або її дід чи баба, прадід чи прабаба, або її рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), а також її неповнолітні діти мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням. З метою набуття громадянства України іноземцями або особами без громадянства за територіальним походженням суд може встановлювати, зокрема, і факт постійного проживання чи народження особи до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України» (пункт 44 Порядку № 215/2001). Залежно від обставин юридичні факти за критерієм їх правових наслідків розрізняють на: правовиникаючі, правозмінюючі, правопризупиняючі, правовідновлюючі, правоприпиняючі. Колегія суддів звертає увагу, що факти, що підлягають встановленню судом, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення, оскільки мета дає можливість зробити висновок, чи дійсно цей факт є юридичним і чи матиме він правові наслідки. Схожі за змістом висновки викладені у Постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 320/948/18 від 10 квітня 2019 року. Для встановлення належності до громадянства України юридичне значення можуть мати факт постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) або факт проживання в Україні на момент набрання чинності Законом № 1636-ХІІ (13 листопада 1991 року). Для набуття громадянства України іноземцями або особами без громадянства за територіальним походженням юридичне значення може мати факт постійного проживання особи до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України». Відповідно до пункту 1 частини першої статті 318 ЦПК України у заяві про встановлення факту, що має юридичне значення повинно бути зазначено який факт заявник просить встановити та з якою метою. Колегія суддів дійшла висновку, що заявник звертаючись до суду із заявою про встановлення факту постійного проживання на території України, не надала достатніх доказів на підтвердження своїх доводів. Відповідно до ч.1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Статтею 77 ЦПК України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. У відповідності до ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ст.89 ЦПК України). Натомість, з документів наданих ОСОБА_1 що посвідчують особу, не вбачалось за можливе провести ідентифікацію особи та перевірку факту належності особи до громадянства України, як того вимагають пункт 38, 29, 40 Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України. Колегія суддів вважає за необхідне зауважити, суд першої інстанції повно, всебічно та об`єктивно з`ясувавши обставини справи та дослідивши надані позивачем докази, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні вимог заявника, детально проаналізувавши при цьому всі доводи заявника у своєму рішенні. Доводи апеляційної скарги заявника не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення, та фактично зводяться до незгоди позивача з висновками суду. При цьому, докази та обставини, на які посилається позивач у апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні були дотримані норми матеріального і процесуального права. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Вишгородського районного суду Київської області від 22 липня 2024 року без змін, оскільки підстав для скасування судового рішення немає. Оскільки Київський апеляційний суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, розподіл судових витрат у зв`язку зі сплатою судового збору відповідно до статті 141 ЦПК України апеляційний суд не здійснює. Керуючись ст. ст. 259, 268, 374, 376, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Давиденко Олександрою Сергіївною - залишити без задоволення. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 04 червня 2024 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Суддя-доповідач А. М. Стрижеус Судді: Л. Д. Поливач О. І. Шкоріна