Постанова Перший апеляційний адміністративний суд № 200/3934/24

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 грудня 2024 року справа №200/3934/24 м. Дніпро Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого Блохіна А.А., суддів Гаврищук Т.Г., Сіваченко І.В., розглянув в порядку письмового провадження апеляційну скаргу представника позивача Гуревич Родіона Геннадійовича на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 23 серпня 2024 року у справі № 200/3934/24 (головуючий І інстанції Тарасенко І.М. ) за позовом ОСОБА_1 до Державної установи «Центр пробації» Міністерства юстиції України про зобов`язання вчинити дії щодо нарахування та виплати грошової компенсації при звільненні у розмірі 51160,08 грн, - У С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 звернулась до суду з адміністративним позовом до Державної установи «Центр пробації» Міністерства юстиції України, в якому просить суд: стягнути з Державної установи «Центр пробації» Міністерства юстиції України на користь ОСОБА_1 , середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, що в грошовому еквіваленті складає 41160 грн. 08 коп. та моральну шкоду в розмірі 10000 (десять тисяч) грн. 00 коп. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що на виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 17.02.2023 року по справі № 200/4975/22 ОСОБА_1 , 21.05.2024 року виплачено 116914,83 грн. Позивач вважає, що має право на отримання середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні, у зв`язку із чим звернулась до суду із даним позовом. Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 23 серпня 2024 року у справі № 200/3934/24 позов задоволено частково, внаслідок чого стягнуто з Державної установи «Центр пробації» Міністерства юстиції України на користь ОСОБА_1 , середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, що в грошовому еквіваленті складає 7912 грн. 92 коп. та моральну шкоду в розмірі 2000 (дві тисячі) грн 00 коп. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Представник позивача не погодився з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати оскаржене судове рішення та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. На обґрунтування апеляційної скарги наведено практично ті самі доводи, які були викладені у позовній заяві. Справу розглянуто в порядку письмового провадження у відповідності до ст. 311 КАС України. Відповідно до вимог ч. 1,2 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Колегія суддів заслухала доповідь судді-доповідача, перевірила матеріали справи, вивчила доводи апеляційної скарги, і дійшла наступного висновку. Судом першої та апеляційної інстанції встановлено, що ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянка України, що підтверджується паспортом серії НОМЕР_2 , була майором внутрішньої служби та проходила службу в Кримінально-виконавчій службі України та з 01.09.2021р. перебуває на посаді старшого інспектора Немишлянського РВ філії ДУ «Центр пробації» в Харківській області (наказ ДУЦП від 28.08.2021 року № 190/к). Відповідно до витягу з наказу ДУ «Центр пробації» від 26.06.2018 року № 62/к капітана внутрішньої служби ОСОБА_1 з 01.07.2018 року призначено на посаду заступника начальника Бахмутського міськрайонного відділу філії ДУ «Центр пробації» в Донецькій області. Відповідно до витягу з наказу ДУ «Центр пробації» від 04.08.2021 року № 657/од-21 змінено назву уповноваженого органу з питань пробації з Бахмутського міськрайонного відділу на Бахмутський районний відділ №

2. Відповідно до витягу з наказу ДУ «Центр пробації» від 28.08.2021 року № 190/к капітана внутрішньої служби ОСОБА_1 , яка перебувала на посаді інспектора Бахмутського районного відділу № 2 філії Державної установи «Центр пробації» в Донецькій області, переміщено з 01.09.2021 року на посаду старшого інспектора Немишлянського районного відділу філії Державної установи «Центр пробації» в Харківській області. Відповідно до наказу ДУ «Центр пробації» від 21.02.2023 року № 181/к звільнено за пунктом 5 статті 23 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» та пунктом 4 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» (у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів): майора внутрішньої служби ОСОБА_2 (Д-001604), старшого інспектора Немишлянського районного відділу філії Державної установи «Центр пробації» в Харківській області, 01 березня 2023 року. Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 17 лютого 2023 року у справі № 200/4975/22, визнано протиправною бездіяльність Державної установи «Центр пробації» Міністерства юстиції України щодо ненарахування і невиплати ОСОБА_1 додаткової винагороди з 06.03.2022 року по 07.07.2022 року (включно) у розмірі 30000 гривень щомісячно, у період з 08.07.2022 року по 18.07.2022 року (включно) у розмірі 30000 грн. пропорційно часу проходження служби в розрахунку на місяць, з 19.07.2022 року по 17.10.2022 року (включно) у розмірі до 30000 грн. пропорційно часу проходження служби в розрахунку на місяць та зобов`язано Державну установу «Центр пробації» Міністерства юстиції України здійснити нараховування та виплату ОСОБА_1 додаткову винагороду з 06.03.2022 року по 07.07.2022 року (включно) у розмірі 30000 гривень щомісячно, у період з 08.07.2022 року по 18.07.2022 року (включно) у розмірі 30000 грн. пропорційно часу проходження служби в розрахунку на місяць, з 19.07.2022 року по 17.10.2022 року (включно) у розмірі до 30000 грн. пропорційно часу проходження служби в розрахунку на місяць. Вказане рішення набрало законної сили 29 листопада 2023 року і 21 травня 2024 року зазначене рішення було виконане у повному обсязі. 05 червня 2024 року представник позивача, адвокат Гуревич Р.Г. звернувся до Державної установи «Центр пробації» Міністерства юстиції України із адвокатським запитом, в якому просив надати довідку з зазначенням розміру середньоденного заробітку за останні два календарних місяця роботи розрахованою згідно до вимог чинного законодавства України; повідомити чи планує Установа нарахувати та виплатити ОСОБА_3 середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців у відповідності до положень ст.ст. 116-117 КЗпП. Листом № 65/64-ЗПІ/11/Ян-24 від 12 червня 2024 року, Державна установа «Центр пробації» Міністерства юстиції України надала відповідь на вказаний адвокатський запит, в якій зазначила, що Відповідно до Порядку додаткова винагорода, передбачена постановою Кабінету Міністрів України № 168, не є складовою грошового забезпечення, яка повинна бути виплачена позивачу в день звільнення зі служби, а отже, правові підстави для виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, відповідно до статей 116, 117 КЗПП України відсутні. Позивач вважаючи, що має право на отримання середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні, звернувся до суду з цим позовом. Надаючи правову оцінку спірним відносинам та аргументам учасників справи, суд виходить з наступного. Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтею 43 Конституції України встановлено: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 07.05.2002 року №8- рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників. Рішенням Верховного Суду України № 21-8а15 від 17.02.2015 року встановлено, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини. Спеціальне законодавство не врегульовує питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні працівників внутрішньої служби, що проходять службу в тому числі у кримінально-виконавчій службі, зокрема не встановлює відповідальності роботодавців за невчасне здійснення виплат всіх сум, які належали до сплати звільненому, що позбавляє таких осіб гарантій на своєчасне фінансове забезпечення соціально-побутових потреб та створює умови для неналежного виконання роботодавцем своїх обов`язків. Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні працівників кримінально-виконавчої служби не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними відповідно до законодавства всіх виплат у день звільнення та водночас стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку з працівником. Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено дату проведення остаточного розрахунку зі звільненими працівниками та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, колегія суддів приходить до висновку про можливість застосування норм статей 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби. Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 28.01.2021 року по справі 240/11214/19, від 24.12.2020 року по справі 340/401/20, від 05.08.2020 року по справі 826/20350/16, від 15.07.2020 року по справі 824/144/16-а, від 31.10.2019 року по справі 2340/4192/18, від 26.06.2019 року по справі 826/15235/16. Статтею 116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. Відповідно до ч. 1 ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. З 19.07.2022 положення ч. 1 ст. 117 КЗпП України викладені в новій редакції: « У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців». Приймаючи до уваги, що відповідач не здійснив остаточний розрахунку із позивачкою у визначені законодавством строки, суд приходить до висновку про наявність підстав для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме: виплати працівникові її середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, а отже позивачка набула право на отримання відшкодування за затримку виплати за період з 01.03.2023 року по 21.05.2024 року, але не більш як за шість місяців, що складає 184 дні. При цьому, дата фактичної виплати не включається у строк затримки розрахунку. Згідно довідки Державної установи «Центр пробації» Міністерства юстиції України про доходи № 8/2-204 від 12.06.2024, середньоденна заробітна плата позивача складає 258,87 грн. Зазначена обставина сторонами не заперечується. Враховуючи зазначене середній заробіток за час затримки розрахунку становить 47 632,08 грн. (258,87х184=47632,08). Вищезазначений висновок узгоджується з правовою позицією висловленою Верховним Судом у постанові від 06 грудня 2024 року у справі № 440/6856/22 у які, зокрема зазначено, «58. Насамперед, судова палата вважає за необхідне звернути увагу на те, що у постанові від 26.09.2019 у справі № 761/9584/15-ц Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновки щодо застосування статті 117 Кодексу законів про працю України в редакції Закону № 3248-IV від 20.12.2005.

59. У зв`язку з набранням чинності Законом № 2352-IX, яким статтю 117 Кодексу законів про працю України викладено в новій редакції, з 19.07.2022 стаття 117 Кодексу законів про працю України в редакції Закону від 20.12.2005 № 3248-IV втратила чинність. Отже, судова палата вважає, що розповсюдження висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26.09.2019 у справі № 761/9584/15-ц, на статтю 117 Кодексу законів про працю України в новій редакцій, яка регулює правовідносини, які виникли/тривають після 19.07.2022 є неможливим.

60. Також судова палата зауважує, що наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, був обґрунтований з урахуванням, зокрема, того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку, оскільки стаття 117 Кодексу законів про працю України в редакції Закону від 20.12.2005 № 3248-IV не обмежувала період, за який може стягуватися середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні.

61. У справі № 761/9584/15-ц Велика Палата Верховного Суду, визначивши критерії, за яких суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, виходила з того, що якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.

62. Також під час розгляду справи № 761/9584/15-ц Велика Палата Верховного Суду враховувала, що непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а у позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне в повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. Указане є наслідком застосування підходу щодо неможливості суду зменшити розмір відшкодування, визначений, виходячи із середнього заробітку.

63. Загалом аналіз змісту постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.09.2019 у справі № 761/9584/15-ц дає підстави для висновку, що критерії зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника, які викладено у цій постанові, побудовані саме з урахуванням того, що стаття 117 Кодексу законів про працю України в редакції Закону від 20.12.2005 № 3248-IV не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні. Такі критерії визначено Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, і задля уникнення недобросовісності як роботодавця, так і працівника у таких правовідносинах.

64. Також необхідність такої позиції була зумовлена недосконалістю нормативно-правового регулювання у питанні дотримання принципу співмірності в умовах необмеженості строку, за який такі суми підлягали стягненню.

65. Водночас із прийняттям Закону № 2352-IX законодавець обмежив строк, за який роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові середній заробіток шістьма місяцями, чим фактично на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, недобросовісності.

66. Крім того, з прийняттям указаного закону усунуто і такий чинник, який зумовлював можливість недобросовісної поведінки працівника, як необмеженість строку звернення до суду з позовом про стягнення невиплаченого заробітку, а саме шляхом внесення змін до статті 233 Кодексу законів про працю України, якою строк звернення до суду у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, обмежено трьома місяцями.

67. У зв`язку з обмеженням законодавцем строку звернення до суду у таких спорах та можливістю отримання середнього заробітку шістьма місяцями, судова палата вважає, що застосовувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.09.2019 у справі № 761/9584/15-ц, на правовідносини, які регулюються статтею 117 Кодексу законів про працю України в редакції Закону № 2352-IX, не є можливим.» У частині відмови в задоволенні позовних вимог рішення суду першої інстанції особами, які беруть участь у справі, не оскаржуються, а тому відсутні підстави для надання правового аналізу відповідним висновкам суду у рамках даного апеляційного провадження. За практикою Європейського суду з прав людини пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. Руїз Торія проти Іспанії (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.1994, Серія A, № 303-A, параграф 29). Водночас, відповідь суду повинна бути достатньо детальною для відповіді на основні (суттєві) аргументи сторін. Сторонами суду не наведено інших специфічних, доречних та важливих аргументів, які суд зобов`язаний оцінити, виконуючи свої зобов`язання щодо пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції при постановленні оскаржуваного рішення допустив порушення норм матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим апеляційна скарга представника позивача підлягає частковому задоволенню, а рішення місцевого суду зміні. Відповідно до положень ч. 1 ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового судового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального та процесуального права. Підстави для розподілу судових витрат відсутні. Керуючись статтями 250, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, ПОСТАНОВИВ : Апеляційну скаргу представника позивача Гуревич Родіона Геннадійовича на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 23 серпня 2024 року у справі № 200/3934/24 задовольнити частково. Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 23 серпня 2024 року у справі № 200/3934/24 змінити в мотивувальній частині. В резолютивній частині рішення у абзаці другому слова та цифри «7 912 (сім тисяч дев`ятсот дванадцять) грн 92 коп.» замінити словами та цифрами « 47 632 (сорок сім тисяч шістсот тридцять дві) гривні 08 коп.» В іншій частині рішення залишити без змін. Повне судове рішення складено 19 грудня 2024 року. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її підписання та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий суддя А.А. Блохін Судді Т.Г. Гаврищук І.В. Сіваченко