Постанова 4808 № 344/10327/24

Справа № 344/10327/24 Провадження № 22-ц/4808/1420/24 Головуючий у 1 інстанції Кіндратишин Л. Р. Суддя-доповідач Барков В. М. П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 грудня 2024 року м. Івано-Франківськ Івано-Франківський апеляційний суд у складі: головуючого судді Баркова В. М., суддів: Луганської В. М., Мальцевої Є. Є., секретар Гудяк Х. М., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Яша Петра Казимировича на рішення Івано-Франківського міського суду від 13 вересня 2024 року в складі судді Кіндратишин Л. Р., ухвалене у м. Івано-Франківську, повний текст якого складено 23 вересня 2024 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до Івано-Франківської обласної прокуратури про відшкодування шкоди, завданої внаслідок незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, ВСТАНОВИВ: У травні 2024 року ОСОБА_1 в інтересах якого діяв адвокат Яш П. К. звернувся до суду із позовом до відповідача Івано-Франківської обласної прокуратури про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок незаконного притягнення до кримінальної відповідальності. В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що 22 жовтня 2013 року він був затриманий органами досудового слідства за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 307 КК України, та йому було обрано запобіжний захід - тримання під вартою. Вказував, що вироком Івано-Франківського міського суду від 02 серпня 2022 року, залишеним без змін ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 22 березня 2023 року та постановою Верховного Суду від 21 листопада 2023 року, у пред`явленому обвинуваченні ОСОБА_1 визнано невинуватим та виправдано у зв`язку з недоведеністю у вчиненні кримінального правопорушення. Посилаючись на те, що він незаконно перебував під слідством та судом впродовж 121 місяця з 22 жовтня 2023 року по 21 листопада 2023 року, просив стягнути з державного бюджету України шляхом списання з єдиного казначейського рахунку Державної казначейської служби України на його користь 968 000 грн. у відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, а також понесені ним судові витрати. Рішенням Івано-Франківського міського суду від 13 вересня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Івано-Франківської обласної прокуратури про відшкодування шкоди, завданої внаслідок незаконного притягнення до кримінальної відповідальності відмовлено. В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 адвокат Яш П. К., посилаючись на незаконність рішення суду першої інстанції, просить його скасувати та ухвалити нове про задоволення позовних вимог. Не погоджується із висновком суду про те, що позивачем невірно визначено відповідача у справі, оскільки заперечення відповідача щодо неналежного складу учасників процесу під сумнів не ставилося. Більш того, у суду першої інстанції на стадії підготовчого провадження жодних зауважень з цього приводу також не було. А тому вважає, що відмова у позові є формальною. Судом першої інстанції не було враховано того, що в позовній заяві вказано, що належним відповідачем є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади, дії якого призвели до завдання позивачу шкоди - Івано-Франківську обласну прокуратуру. Також було вказано і спосіб захисту прав та інтересів, який не суперечить Закону України «Про порядок відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури та суду». А тому, на думку представника ОСОБА_1 , помилковим є висновок суду першої інстанції про те, що в даній справі співвідповідачами повинні були б бути Івано-Франківська обласна прокуратура, СУ УМВС в Івано-Франківській області та Державна казначейська служба. Поза увагою суду першої інстанції залишилися й висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 25 березня 2020 року у справі №641/8857/17, згідно яких державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції через свого представника. Разом із тим, Велика Палата Верховного Суду вказала, що залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів Державної казначейської служби України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган. У відзиві на апеляційну скаргу виконувач обов`язків керівника Івано-Франківської обласної прокуратури доводи апеляційної скарги вважає такими, що не відповідають фактичним обставинам справи та не спростовують висновків суду першої інстанції. Додатково вказує, що позивачем в якості відповідача визначено виключно Івано-Франківську обласну прокуратуру з посиланням на затвердження обвинувального акту відносно ОСОБА_1 , який до матеріалів справи долучено не було. При цьому, із долученої копії витягу з кримінального провадження по обвинуваченню ОСОБА_1 вбачається, що органом досудового розслідування було СУ УМВС в Івано-Франківській області, а не прокуратура. На думку представника відповідача не заслуговують на увагу й твердження скаржника щодо безспірного відшкодування йому коштів за рахунок Державного бюджету України внаслідок постановлення щодо нього виправдувального вироку за однією зі статтей, що йому інкримінувалися, оскільки звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності, внаслідок застосування закону про амністію, декриміналізацією, відмовою потерпілого від обвинувачення не може бути підставою для відшкодування моральної шкоди на підставі ст. 1176 ЦК України. Представник відповідача також звертає увагу суду на те, що позивач ОСОБА_1 не був повністю реабілітований за вчинення декількох кримінальних правопорушень. Більш того, згідно вироку Івано-Франківського міського суду від 20 лютого 2017 року ОСОБА_1 визнав свою вину у вчиненні злочину передбаченого ч. 2 ст. 307 КК України повністю відповідно до обвинувального акту, однак в подальшому змінив свою позицію, вину у вчиненні злочину не визнавав та від дачі показів відмовився. Рішення суду вважає законним та обґрунтованим, а тому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення - без змін. Згідно з статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній та додатково поданими доказами, перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Заслухавши суддю-доповідача, представника позивача ОСОБА_1 адвоката Яша П. К., який просив скаргу задовольнити пояснення прокурорів Андрусяк Н. А. та Гоголя В. В. , які просили залишити рішення суду без змін, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити, рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволення позовних вимог з огляду на наступне. Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення ухвалене судом першої інстанції вищезазначеним вимогам не відповідає. Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції прийшов до висновку, що позивачем визначено неналежний склад відповідачів у справі. Також суд зазначив, що вирішення спору по суті впливає на права та інтереси держави України, тому саме держава повинна мати статус відповідача в особі відповідного органу, яким, на думку позивача, є Івано-Франківська обласна прокуратура, а також держава в особі СУ УМВС в Івано-Франківській області (відповідний правонаступник), Державна казначейська служба України. Проте з такими висновками суду погодитися не можна. Відповідно до частин першої та третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Згідно із частиною другою статті 416 ЦПК України та частиною першою статті 417 ЦПК України висновок Великої Палати Верховного Суду про те, як саме повинна застосовуватися норма матеріального права, є обов`язковим для застосування судами. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (стаття 56 Конституції України). З огляду на цей припис шкоду, завдану органом державної влади чи його посадовими і службовими особами, відшкодовує саме держава. За частиною другою статті 2 ЦК України одним із учасників цивільних відносин є держава Україна. Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України). Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України). За змістом статті 173 ЦК України, яка має назву «Представники держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад», у випадках і в порядку, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, від імені держави за спеціальними дорученнями можуть виступати органи державної влади. З огляду на вказані приписи Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками та набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка самої держави у конкретних, зокрема цивільних, правовідносинах. Тому у тих відносинах, у які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу. Такі висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11, від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18, від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц, від 15 січня 2020 року у справі № 698/119/18, від 18 березня 2020 року у справі № 553/2759/18, від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, від 15 лютого 2022 року у справі № 910/6175/19, від 20 липня 2022 року у справі № 910/5201/19, від 05 жовтня 2022 року у справах № 923/199/21 та № 922/1830/19, від 14 грудня 2022 року у справі № 2-3887/2009, від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17, від 21 червня 2023 року у справі № 905/1907/21, від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц, від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21. З огляду на вказане помилковим є розмежування судом першої інстанцій відповідальності держави як боржника у деліктних правовідносинах і відповідальності органу державної влади, який у відносинах із позивачем міг спричинити завдання останньому шкоди. Органи державної влади, зокрема прокуратури України або Державної казначейської служби України, або Міністерства внутрішніх справ України, є частиною апарату держави, виконують виключно її завдання та функції, представляють державу у правовідносинах, для участі в яких наділені відповідними повноваженнями та належними державі матеріальними засобами, зокрема і коштами. Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах. Зазначені висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18, від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, від 20 липня 2022 року у справі № 910/5201/19, від 05 жовтня 2022 року у справах № 923/199/21 та № 922/1830/19, від 14 грудня 2022 року у справі № 2-3887/2009, від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17, від 21 червня 2023 року у справі № 905/1907/21, від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц, від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21. Тобто під час розгляду справи в суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (див. постанови від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, від 05 жовтня 2022 року у справах № 923/199/21 та № 922/1830/19, від 14 грудня 2022 року у справі № 2-3887/2009, від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц, від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц вказала, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, заподіяної органом державної влади, їх посадовою або службовою особою є саме держава як учасник цивільних відносин. При цьому вона бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого заподіяно шкоду. Залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів Державної казначейської служби України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, бо Державна казначейська служба України чи її територіальний орган не є тим суб`єктом, який порушив права чи інтереси позивача. Апеляційний суд бере до уваги те, що СУ УМВС в Івано-Франківській області та Державна казначейська служба України не є тим органом, діяннями якого позивачеві завдано моральної шкоди. Проте ці органи не є відповідачами у справі. Відповідачем є Держава Україна. Тому звернення ОСОБА_1 з позовом до Держави України в особі Івано-Франківської обласної прокуратури не спростовує належності відповідача Держави України у спірних правовідносинах. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 18 травня 2022 року в справі № 522/2493/18. Наявність у держави як вказаних, так й інших органів державної влади не означає, що саме ці органи мають відповідати замість держави у суді. Інакше кажучи, у спірних правовідносинах орган або органи держави можуть бути представниками її інтересів як боржника у зобов`язанні щодо відшкодування завданої нею ж шкоди, а не відповідачами. Держава відповідає за своїми зобов`язаннями своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення (стаття 174 ЦК України). Це правило стосується як договірної, так і позадоговірної відповідальності держави. З огляду на те, що саме держава наділяє її органи майном, зокрема коштами, ці органи не мають власного майна. Кошти Державного бюджету України належать на праві власності державі незалежно від того, на якому казначейському рахунку вони обліковуються. Отже, боржником у зобов`язанні зі сплати цих коштів є держава Україна. Тому як у спорі щодо відшкодування завданої державою шкоди у грошовому еквіваленті, так і у спорі щодо прострочення виконання обов`язку з виплати такого відшкодування, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у судовому рішенні, суд стягує відповідні суми саме з Державного бюджету України, а не з конкретних рахунків органу державної влади, що представляє інтереси держави у спірних правовідносинах (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16, від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц, від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц, від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21). Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 10 вересня 2013 року до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань внесено відомості за № 1201309002000086 про вчинення ОСОБА_1 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 307 КК України. 22.10.213 ОСОБА_1 затримано, обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, який в подальшому змінено на заставу. 18 квітня 2014 року затверджено обвинувальний акт відносно ОСОБА_1 та іншого обвинуваченого матеріали кримінального провадження стосовно якого закрито на підставі п. 5 ч. 1 ст. 284 КК України у зв`язку із смертю, який направлено для розгляду до Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області. Вироком Івано-Франківського міського суду від 20 лютого 2017 року позивача ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 307 КК України та призначено йому покарання із застосуванням ч. 1 ст. 69 КК України - позбавлення волі на строк п`ять років без конфіскації майна. На підставі ст. 75 КК України звільнено ОСОБА_1 від відбування призначеного основного покарання у виді позбавлення волі з випробуванням та встановлено іспитовий строк тривалістю три роки. До набрання вироком законної сили запобіжний захід, заставу, обвинуваченому ОСОБА_1 залишено без змін (а.с. 7-12). Ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 03 травня 2017 року скасовано вирок Івано-Франківського міського суду від 20 лютого 2017 року щодо ОСОБА_3 за ч. 2 ст. 307, ч. 3 ст. 185, ч. 4 ст. 358 КК України та ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 307 КК України та призначено новий розгляд у суді першої інстанції (а.с. 13-22). Вироком Івано-Франківського міського суду від 02 серпня 2022 року, залишеним без змін ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 22 березня 2023 року та постановою Верховного Суду від 21 листопада 2023 року, ОСОБА_1 у пред`явленому обвинуваченні за ч. 2 ст. 307 КК України визнано невинуватим та виправдано у зв`язку з недоведеністю у вчиненні кримінального правопорушення. Запобіжний захід у виді застави, застосований до обвинуваченого ОСОБА_1 , скасовано (а.с. 23-32). Звертаючись із позовом до суду, позивач ОСОБА_1 вважав, що постановлення виправдувального вироку надає йому право на відшкодування моральної шкоди, яку він оцінив у 968 000 грн. Відповідно до частини першої статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків є завдання моральної шкоди іншій особі (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України). Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається частиною другою статті 16 ЦК України, до яких, зокрема, належить відшкодування моральної шкоди (пункт 9 вказаної частини). Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав (частина перша статті 23 ЦК України). Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтею 56 Конституції України визначено право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені статтею 1167 ЦК України, відповідно до якої шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини (частина перша статті 1167 ЦК України). Згідно з частиною другою статті 1167 ЦК України моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом. Відповідно до статті 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом. Статтею 1 Закону України від 01 грудня 1994 року № 266/94 ВР «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» передбачено, що відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок: 1) незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян; 2) незаконного застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконної конфіскації майна, незаконного накладення штрафу; 3) незаконного проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами України «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» та іншими актами законодавства. У випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду. Право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає, зокрема у випадках постановлення виправдувального вироку суду (пункт 1 частини першої статті 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду»). Положеннями статті 3 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» передбачено, що громадянинові відшкодовується (повертається), в тому числі й моральна шкода. Відшкодування шкоди проводиться за рахунок коштів державного бюджету (стаття 4 вказаного Закону). Відповідно до частини третьої статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом проводиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом. Аналіз вищевказаної норми закону свідчить про те, що межі відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом визначаються судом у розмірі, співмірному з мінімальним розміром заробітної плати, визначеної законодавством за кожен місяць перебування під слідством чи судом, виходячи з мінімальної заробітної плати, встановленої законодавством на момент відшкодування. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц (провадження № 14-298цс18) зроблено висновок про те, що моральною шкодою визначаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють під час розгляду справи. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом. Але визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі. Визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення. Розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи, але за час незаконного перебування громадянина під слідством чи судом він має бути не меншим однієї мінімальної заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством або судом. У справі, яка переглядається, установлено, що внаслідок необґрунтованого кримінального переслідування позивачу завдано моральної шкоди, право на відшкодування якої він набув на підставі виправдувального вироку Івано-Франківського міського суду від 02 серпня 2022 року, залишеного без змін ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 22 березня 2023 року та постановою Верховного Суду від 21 листопада 2023 року. Визначаючи період перебування під слідством і судом та необхідність здійснювати розрахунок шкоди за 121 місяць позивач виходив з дня його затримання - 22 жовтня 2013 року по 21 листопада 2023 року - дату ухвалення Верховним Судом постанови про залишення без змін виправдувального вироку. Проте з таким розрахунком погодитися не можна, оскільки цей строк обмежується днем набрання законної сили виправдувальним вироком суду, який у цій справі настав разом з постановленням Івано-Франківським апеляційним судом ухвали від 22 березня 2023 року. Строк розгляду справи судом касаційної інстанції не входить у період перебування особи під слідством і судом, оскільки вважається, що особа перебуває під слідством і судом до набрання виправдувальним вироком законної сили, тобто за умови його оскарження в апеляційному порядку та залишення вироку без змін він набирає законної сили з моменту проголошення апеляційним судом відповідного судового рішення. З моменту набрання виправдувальним вироком законної сили позивач вважається таким, що реабілітований та позбавлений будь-яких обмежень у правах, а кримінальне переслідування відносно нього - завершеним. Таким чином період перебування під слідством і судом позивача складає 113 місяців, тобто з 22 жовтня 2013 по 22 березня 2023 року. Заперечуючи проти позовних вимог позивача, прокурор посилався на те, що ОСОБА_1 під час досудового розслідування справи визнавав свою вину у пред`явленому обвинуваченні. Проте ця обставина не може бути підставою для відмови в задоволенні позовних вимог. Так, у постанові Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі № 761/14074/18 сформульовано висновок про те, що відповідно до частини четвертої статті 1176 ЦК України фізична особа, яка у процесі досудового розслідування або судового провадження шляхом самообмови перешкоджала з`ясуванню істини і цим сприяла незаконному засудженню, незаконному притягненню до кримінальної відповідальності, незаконному застосуванню запобіжного заходу, незаконному затриманню, незаконному накладенню адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, не має права на відшкодування шкоди. Аналіз частини четвертої статті 1176 ЦК України свідчить про те, що під самообмовою, які виключає відшкодування шкоди державною, необхідно розуміти завідомо неправдиві показання підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, в яких він зізнається у вчиненні кримінального правопорушення, якого насправді не вчиняв, у більш тяжкому кримінальному правопорушенні, ніж вчинено в дійсності, або ж бере лише на себе вину за вчинене кримінальне правопорушення, хоча у дійсності воно вчинено групою осіб. Тобто самообмова, яка виключає відшкодування шкоди, має бути добровільною, завідомо неправдивою, мати на меті перешкодити з`ясуванню істини та бути зафіксованою в матеріалах справи. Аналогічний правовий висновок сформульовано у постанові Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 366/2026/18 (провадження № 61-18442св19). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Колегія суддів виходить із того, що при вирішені подібних спорів необхідно також надавати оцінку тому, чи була самообмова добровільною. Установивши добровільність такої самообмови, суд має оцінити виконання слідством свого обов`язку щодо всебічного, повного та об`єктивного дослідження обставин справи, оскільки визнання обвинуваченим своєї вини не має переваги в порівнянні з іншими доказами, воно може бути покладено в основу вироку лише при підтвердженні сукупністю інших доказів у справі. Не кожне визнання обвинуваченим своєї вини є самообмовою, яка виключає відшкодування шкоди відповідно до частини четвертої статті 1176 ЦК України. Відповідно до ст. 62 Конституції України, ст. 17 КПК України особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь такої особи. Колегія суддів приходить переконання про те, що визнання позивачем своєї винуватості у інкримінованих йому правопорушеннях на початку досудового розслідуванні, не може кваліфікуватись як самообмова, яка унеможливлює відшкодування шкоди Державою. Крім цього, визнання обвинуваченим своєї вини не має переваги у порівнянні з іншими доказами, воно може бути покладено в основу вироку лише при підтвердженні сукупністю інших доказів у справі. Не може бути підставою для відмови в задоволенні позову й закриття кримінального провадження в частині обвинувачення ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 358 КК України на підставі ст. 49 КК України у зв`язку із закінченням строків давності, оскільки позовні вимоги позивач обґрунтовував незаконним пред`явленням обвинувачення саме за ч. 2 ст. 307 КК України. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц (провадження № 14-298цс18) зроблено висновок про те, що моральною шкодою визначаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. У випадках коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють під час розгляду справи. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом. Але визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі. Визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи і не повинен призводити до її безпідставного збагачення. Розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи, але за час незаконного перебування громадянина під слідством чи судом він має бути не меншим однієї мінімальної заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством або судом. У справі, яка переглядається, установлено, що внаслідок необґрунтованого кримінального переслідування позивачу завдано моральної шкоди, право на відшкодування якої він набув на підставі виправдувального вироку Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 02 серпня 2022 року, залишеного без змін ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 22 березня 2023 року. Враховуючи розмір мінімальної заробітної плати на день розгляду справи апеляційним судом, який встановлено ст. 8 Закону України «Про державний бюджет України на 2024 рік» у 8 000 грн. та тривалість перебування під слідством і судом 113 місяців, мінімальний розмір компенсації моральної шкоди мав становити 904 000 грн. Норма частини третьої статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» визначає, що відшкодування моральної шкоди провадиться виходячи з розміру, який не може бути меншим одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом, при цьому суди з урахуванням конкретних обставин справи не обмежені у визначенні більшого розміру відшкодування моральної шкоди. Таким чином, законодавством встановлений лише мінімальний розмір для визначення моральної шкоди, але не граничний. Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року). Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 визначив розмір заподіяної йому моральної (немайнової) шкоди у 968 000 грн. Визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення. Апеляційний суд, визначаючи глибину фізичних та душевних страждань, завданих ОСОБА_1 протягом більше десяти років перебування під слідством та судом, дійшов до висновку, що на такі вплинуло звинувачення у вчиненні тяжкого злочину передбаченого ч. 2 ст. 307 КК України; обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою з 22 по 25 жовтня 2013 року; засудження вироком від 20 лютого 2017 року до п`яти років позбавлення волі із застосуванням ст.. 75 КК України, який згодом було скасовано ухвалою апеляційного суду від 03 травня 2017 року із призначенням нового розгляду судом першої інстанції; порушення презумпції невинуватості під час здійснення досудового слідства та втручання в приватне життя у зв`язку з вищенаведеним, оскільки протягом більш як десяти років змушений був відвідувати правоохоронні органи та судові засідання, витрачати на це кошти, час та своє здоров`я, що суттєво вплинуло на його життя. А звідси, керуючись засадами розумності, виваженості та справедливості та тим, що внаслідок перебування ОСОБА_1 під тривалим звинуваченням у вчиненні тяжкого злочину, порушило його звичний уклад життя, що позбавило можливості реалізації своїх звичок і бажань, вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя та погіршило відносини з оточуючими людьми і відношення останніх до його особистості, колегія суддів вважає, що позовні вимоги необхідно задовольнити та стягнути моральну шкоду у більшому розмірі ніж мінімально визначений законом у розмірі 968 000 грн. проти чого прокурор в судовому засіданні апеляційного суду не заперечувала. Згідно зі статтею 59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу. За пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Пунктом 9 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI передбачено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні. Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI). Відповідно до статті 19 Закону № 5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону № 5076-VI). Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 134 ЦПК України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи. У постанові Великої Палати Верховного Суду у від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15 (провадження № 14-382цс19), зазначено, що розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини. Разом із тим, чинне цивільно-процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу. За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: - розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; - розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Підсумовуючи, можна зробити висновок, що ЦПК України передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру, з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року в справі № 826/1216/16 зазначено, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). У постанові Верховного Суду від 20 жовтня 2021 року у справі № 757/29103/20-ц (провадження № 61-11792св21) зазначено, що у разі підтвердження обсягу наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, обґрунтованості їх вартості, витрати за такі послуги підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 137 ЦПК України). Визначальним у цьому випадку є факт надання адвокатом правової допомоги у зв`язку із розглядом конкретної справи. Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (постанова Великої палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18). Вказані правові висновки містяться у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2024 року у справі № 206/4841/20 (провадження № 14-55цс22). Відповідно до частини 8 статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. З матеріалів справи вбачається, що позивач, звертаючись до суду із позовом, серед іншого, просив також стягнути на свою користь понесені судові витрати у справі. У позовній заяві було зазначено орієнтовний розмір витрат на правничу допомогу 30 000 грн. На підтвердження вимог про відшкодування витрат на правничу допомогу суду першої інстанції під час розгляду справи суті була подана копія договору про надання правничої допомоги від 29 травня 2024 року, укладений між позивачем ОСОБА_1 та адвокатом Яш П. К., за умовами якого адвокат на підставі звернення клієнта приймає на себе зобов`язання з надання правничої допомоги з відповідним переліком. Вартість правничої допомоги та порядок розрахунків за її надання Клієнту, визначені сторонами у пункті 2 цього договору (а.с. 37). При чому сторони цього договору визначили, що гонорар адвокату за участь у справі сплачується одноразово в момент підписання договору (пункти 2, 6). Також був наданий ордер № 1070172 на підставі якого адвокат приймав участь в судових засіданнях (а.с. 167). Своїх заперечень щодо співмірності розміру витрат на правову допомогу прокурор, ні у своєму відзиві на позовну заяву, ні в судовому засіданні апеляційного суду, не заявляв. З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити, оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове про задоволення позовних вимог. Керуючись статтями 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Яша Петра Казимировича - задовольнити. Рішення Івано-Франківського міського суду від 13 вересня 2024 року - скасувати та ухвалити нове про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування шкоди, завданої внаслідок незаконного притягнення до кримінальної відповідальності. Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування шкоди, завданої внаслідок незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, 968 000 (дев`ятсот шістдесят вісім тисяч) грн. Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції в сумі 30 000 (тридцять тисяч) грн. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови. Повний текст постанови складено 16 грудня 2024 року. Судді В. М. Барков В. М. Луганська Є. Є. Мальцева