Постанова Львівський апеляційний суд № 465/55/23

Справа № 465/55/23 Головуючий у 1 інстанції: Мартинишин М.О. Провадження № 22-ц/811/2234/24 Доповідач в 2-й інстанції: Бойко С.М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 листопада 2024 року м. Львів Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Бойко С.М., суддів: Копняк С.М., Ніткевича А.В., секретаря Зеліско-Чемерис К.Р., з участю: представника позивача ОСОБА_1 , відповідача ОСОБА_2 , її представника ОСОБА_3 , розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Франківського районного суду м. Львова від 11 червня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , третя особа товариство з обмеженою відповідальністю «Деревовиріб», про стягнення коштів, в с т а н о в и в: У січні 2023 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договорами позики, укладеними між товариством з обмеженою відповідальністю (далі ТОВ) «Деревовиріб» та ОСОБА_2 , право вимоги за якими перейшло до позивача на підставі договорів відступлення права вимоги (цесії), укладених між ним та ТОВ «Деревовиріб» (первісним кредитором). Окрім того, у березні 2023 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договорами позики, укладеними між товариством з обмеженою відповідальністю (далі ТОВ) «Глянс» та ОСОБА_2 , право вимоги за якими перейшло до позивача на підставі договорів відступлення права вимоги (цесії), укладених між ним та ТОВ «Глянс» (первісним кредитором). Ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 15 вересня 2023 року справи за обома позовами ОСОБА_4 (№465/55/23 та №465/1920/23) було об`єднано в одне провадження та присвоєно єдиний унікальний номер справі №465/55/23. Згідно з позовними вимогами ОСОБА_4 , остаточно уточненими заявою від 19.10.2023 року (а.с.217-229 т.2), яка прийнята судом першої інстанції до розгляду, ОСОБА_4 просив стягнути з ОСОБА_2 заборгованість за договорами позики, укладеними між нею та ТОВ «Деревовиріб» і ТОВ «Глянс», право вимоги за якими до позивача перейшло на підставі укладених із даними товариствами договорів відступлення права вимоги (цесії), в загальному розмірі 1979239 грн. 71 коп., з яких: 1565264 грн. 68 коп. основний борг та 413975 грн. 03 коп. проценти за користування позиченими коштами. В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач покликався на те, що в період з 28.11.2018 року по 13.09.2019 року між ТОВ «Деревовиріб» та відповідачкою ОСОБА_2 укладено договори позики в усній формі, згідно з якими, на банківський рахунок відповідачки було зараховано грошові кошти (суму позики), що підтверджено відповідними платіжними дорученнями, а саме: договір позики №27/11/2018 від 27.11.2018 року, відповідно до платіжних доручень: №67 від 28.11.2018 року на суму 224767 грн. 08 коп., №1 від 26.03.2019 року на суму 162000 грн., №1 від 27.03.2019 року на суму 5508 грн. 22 коп., що в загальному становить 392275 грн. 30 коп.; договір позики №13/09/2019-1 від 13.09.2019 року, відповідно до платіжного доручення №60 від 13.09.2019 року на суму 85000 грн. У період з 02.08.2019 року по 13.09.2019 року між позивачем ОСОБА_4 та ТОВ «Деревовиріб» укладено договори відступлення права вимоги (цесії) за вказаними вище договорами позики, а саме: договір відступлення права вимоги (цесії) №1 від 02.08.2019 року за договором позики №27/11/2018 від 27.11.2018 року (платіжні доручення: №67 від 28.11.2018 року, №1 від 26.03.2019 року, №1 від 27.03.2019 року); договір відступлення права вимоги (цесії) №2 від 08.08.2019 року за договором позики №27/11/2018 від 27.11.2018 року (платіжне доручення №67 від 28.11.2018 року); договір відступлення права вимоги (цесії) №3 від 19.08.2019 року за договором позики №27/11/2018 від 27.11.2018 року (платіжне доручення №67 від 28.11.2018 року); договір відступлення права вимоги (цесії) №4 від 20.08.2019 року за договором позики №27/11/2018 від 27.11.2018 року (платіжне доручення №1 від 26.03.2019 року); договір відступлення права вимоги (цесії) №5 від 13.09.2019 року за договором позики №13/09/2019-1 від 13.09.2019 року (платіжне доручення №60 від 13.09.2019 року) Крім того у період з 19.07.2019 року по 13.09.2019 року між ТОВ «Глянс» та відповідачкою ОСОБА_2 укладено договори позики в усній формі, згідно з якими, на банківський рахунок відповідачки було зараховано грошові кошти (суму позики), що підтверджено відповідними платіжними дорученнями, а саме: №83 від 19.07.2019 року на суму 16000 грн.; №84 від 25.07.2019 року на суму 27000 грн.; №87 від 25.07.2019 року на суму 56000 грн.; №82 від 19.07.2019 року на суму 99000 грн.; №86 від 25.07.2019 року на суму 22000 грн.; №89 від 26.07.2019 року на суму 77000 грн.; №85 від 25.07.2019 року на суму 99000 грн.; №90 від 26.07.2019 року на суму 15000 грн.; №110 від 02.08.2019 року на суму 53000 грн.; №111 від 02.08.2019 року на суму 31000 грн.; №108 від 02.08.2019 року на суму 99000 грн.; №109 від 02.08.2019 року на суму 99000 грн.; №113 від 05.08.2019 року на суму 97989 грн. 38 коп.; №122 від 20.08.2019 року на суму 70000 грн.; №124 від 21.08.2019 року на суму 29000 грн.; №123 від 21.08.2019 року на суму 99000 грн.; №135 від 13.09.2019 року на суму 99000 грн., а всього: на суму 1087989 грн. 38 коп. У період з 01.08.2019 року по 13.09.2019 року між позивачем ОСОБА_4 та ТОВ «Глянс» було укладено договори відступлення права вимоги (цесії) за вказаними вище договорами позики, а саме: договір відступлення права вимоги (цесії) №2 від 01.08.2019 року за договорами позики: від 19.07.2019 року (платіжне доручення №83), від 25.07.2019 року (платіжне доручення №84), від 25.07.2019 року (платіжне доручення №87); договір відступлення права вимоги (цесії) №3 від 02.08.2019 року за договором позики від 19.07.2019 року (платіжне доручення №82); договір відступлення права вимоги (цесії) №4 від 02.08.2019 року за договорами позики: від 25.07.2019 року (платіжне доручення №86), від 26.07.2019 року (платіжне доручення №89); договір відступлення права вимоги (цесії) №5 від 02.08.2019 року за договором позики від 25.07.2019 року (платіжне доручення №85); договір відступлення права вимоги (цесії) №6 від 05.08.2019 року за договорами позики: від 26.07.2019 року (платіжне доручення №90), від 02.08.2019 року (платіжне доручення №110), від 02.08.2019 року (платіжне доручення №111); договір відступлення права вимоги (цесії) №7 від 05.08.2019 року за договором позики від 02.08.2019 року (платіжне доручення №108); договір відступлення права вимоги (цесії) №8 від 05.08.2019 року за договором позики від 02.08.2019 року (платіжне доручення №109); договір відступлення права вимоги (цесії) №9 від 06.08.2019 року за договором позики від 05.08.2019 року (платіжне доручення №113); договір відступлення права вимоги (цесії) №1 від 13.09.2019 року за договорами позики: від 20.08.2019 року (платіжне доручення №122), від 21.08.2019 року (платіжне доручення №124); договір відступлення права вимоги (цесії) №2 від 13.09.2019 року за договором позики від 21.08.2019 року (платіжне доручення №123); договір відступлення права вимоги (цесії) №3 від 13.09.2019 року за договором позики від 13.09.2019 року (платіжне доручення №135). Позивач зазначає, що на час укладення договорів позики сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору позики, визначених у цивільному законодавстві, а дійшовши згоди з усіх істотних умов договору позики, ТОВ «Деревовиріб» та ТОВ «Глянс» на рахунок відповідачки були зараховані грошові кошти в сумах, зазначених у платіжних дорученнях. На підставі договорів відступлення права вимоги (цесії), предметом яких є відступлення права вимоги за договорами позики, позивач, як новий кредитор, набув права вимоги до відповідачки, як боржника, за вказаними вище договорами позики. Відповідачку було повідомлено про зміну первісного кредитора за договорами позики та надіслано вимогу про повернення позичених коштів, однак, такі повідомлення вона відмовилась отримувати і позичені кошти не повернула. Позивач вважає, що окрім суми основного боргу за договорами позики 1565264 грн. 68 коп., відповідачка повинна сплатити проценти за користування позиченими коштами, які складають 413975 грн. 05 коп., що сумарно становить 1979239 грн. 71 коп. Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 11 червня 2024 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 кошти в розмірі 1979239 грн. 71 коп., з яких: 1565264 грн. 68 коп. основного боргу та 413975 грн. 03 коп. відсотків за користування коштами, та судові витрати у розмірі 14213 грн. 92 коп. судового збору, що було сплачено при поданні позовних заяв, а всього разом: 1999453 грн. 63 коп. Рішення суду оскаржила відповідач ОСОБА_2 , просить його скасувати з підстав порушення норм матеріального та процесуального права і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову повністю, та скасувати заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 11 червня 2024 року. В обгрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що не укладала жодних договорів позики з ТОВ «Глянс» та ТОВ «Деревовиріб», а погодилась отримати кошти на свій банківський рахунок виключно на прохання ОСОБА_5 (засновника цих товариств), тому їхньою стороною заявлялось клопотання про допит його як свідка, проте, суд безпідставно відмовив у задоволенні такого клопотання. Додає, що ОСОБА_1 , який у 2018 2019 роках був керівником (директором) ТОВ «Глянс» і ТОВ «Деревовиріб» та одночасно представляв інтереси ОСОБА_4 в суді, очевидно був обізнаний, що платежі, які ним здійснювались на користь ОСОБА_2 , не підлягають поверненню, оскільки дані кошти було використано для придбання пиломатеріалів, оплати готівкової заробітної плати працівникам підприємства та інші готівкові витрати підприємства за згодою ОСОБА_5 засновника цих підприємств. Покликаючись на правові висновки Верховного Суду у постановах від 04 серпня 2021 року у справі №185/446/18 (провадження №61-434св20) та від 11 січня 2023 року у справі №548/741/21 (провадження №61-1022св22), зазначає, що безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню, якщо потерпіла особа знає, що в неї відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок) для сплати коштів, проте здійснює таку сплату, тому що вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів. Звертає увагу, що грошові кошти перераховувались відповідачу тривалий час, близько року, регулярно, різними сумами, в цілому, за обставинами даної справи, було здійснено 21 платіж, в період перерахування коштів власником і засновником ТОВ «Глянс» і ТОВ «Деревовиріб» був ОСОБА_6 , а директором цих товариств ОСОБА_1 , який знав, що в нього відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок) для сплати коштів, і такі перераховувались на банківський рахунок ОСОБА_2 без будь-якої правової підстави. Наголошує, що ТОВ «Глянс» та ТОВ «Деревовиріб» не були зобов`язані перераховувати кошти за відсутності договірних правовідносин з відповідачем, а також за відсутності будь-яких інших зобов`язань, проте, ці підприємства здійснювали систематичні платежі протягом тривалого часу, регулярно, тому вимога щодо повернення коштів є суперечливою та недобросовісною. Додає, що суд першої інстанції не обгрунтував, чому відхилив вищевказані доводи відповідача і чому не врахував висновки, викладені у рішеннях Верховного Суду. Окрім того, зазначає, що ТОВ «Глянс» та ТОВ «Деревовиріб» уступило ОСОБА_4 неіснуюче право вимоги за договором позики, відтак, позивач не вправі вимагати жодного повернення грошових коштів у відповідачки, оскільки не набув такого права. При цьому, покликається на висновок Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2022 року у справі №910/12525/20. В судове засідання апеляційного суду третя особа не з`явилась, про дату, час і місце розгляду справи була належним чином повідомлена, клопотань про відкладення розгляду справи не подавала, тому відповідно до вимог ч.2 ст.372 ЦПК України, розгляд справи проведено апеляційним судом у її відсутності. Заслухавши пояснення сторони відповідача в підтримання апеляційної скарги, заперечення сторони позивача, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення відповідно до вимог статті 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про задоволення апеляційної скарги з наступних підстав. Частиною першою статті 11 ЦК України визначено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Так, зокрема, згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України, підставою виникнення цивільних прав та обов`язків є: договори та інші правочини. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін. Отже, договір є однією з підстав виникнення правовідносин. Договір установлює суб`єктний склад конкретних правовідносин, а також їх зміст. При цьому визначення предмета договору (об`єкта, з приводу якого такий договір укладається) у його змісті виступає обов`язковою умовою для породження обумовлених договором правових наслідків. За приписами статті 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Статтею 204 ЦК України закріплено принцип презумпції правомірності правочину, а саме: правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. За положеннями статті 205 ЦК України, правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. Згідно з ч.1 ст.206 ЦК України, усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність. Вимоги до письмової форми правочину визначені статтею 207 ЦК України. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або надсилалися ними до інформаційно-комунікаційної системи, що використовується сторонами. У разі якщо зміст правочину зафіксований у кількох документах, зміст такого правочину також може бути зафіксовано шляхом посилання в одному з цих документів на інші документи, якщо інше не передбачено законом. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства. Згідно зі статтею 208 ЦК України, у письмовій формі належить вчиняти: 1) правочини між юридичними особами; 2) правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу; 3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу; 4) інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма. Статтею 1046 ЦК України визначено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно зі статтею 1047 ЦК України, договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Реальним (від латинського res - річ) вважається договір, що є укладеним з моменту передачі речі або вчинення іншої дії. Для укладення реального договору необхідна наявність двох юридичних фактів: а) домовленість між його сторонами стосовно істотних умов договору; б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі №355/385/17 (провадження №61-30435сво18). Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Отже, у разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Такий правовий висновок щодо застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладено Верховним Судом України у постановах від 18 вересня 2013 року у справі №6-63цс13 та від 11 листопада 2015 року у справі №6-1967цс15. Ураховуючи наведені вище норми матеріального права, Верховний Суд в постанові від 09 серпня 2023 року (справа №755/16831/19, провадження №61-17567св21) виснував, що: «по своїй юридичній сутності договір позики грошових коштів є реальним договором, і для його укладення необхідна наявність двох юридичних фактів: а) домовленість між сторонами стосовно істотних умов договору; б) передача (сплата) коштів позикодавцем позичальнику; законодавець імперативно в частині першій статті 1047 ЦК визначив необхідність вчинення в письмовій формі договору позики грошових коштів у разі якщо позикодавцем є юридична особа; розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми. Розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. По своїй суті розписка позичальника є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником; вказівка призначення платежу при перерахунку коштів на картку, з урахуванням принципу розумності, не бути кваліфікована як дотримання письмової форми (єдиний документ, чи декілька документів, розписка чи інший документ), що підтверджує домовленість про отримання грошей в позику та умови такої позики, оскільки призначення платежу вказує особа, яка перераховує грошові кошти. Дійсно, в певних випадках в приватному праві призначення платежу може мати значення, наприклад при визначенні того, яке грошове зобов`язання погашається, але не для підтвердження укладення певного договору.». Згідно зі статтею 509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11цього Кодексу. Зобов`язання має грунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. Статтею 510 ЦК України визначено, що сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор. Підстави заміни кредитора у зобов`язанні визначені статтею 512 ЦК України. Так, кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок: 1) передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги); 2) правонаступництва; 3) виконання обов`язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем); 4) виконання обов`язку боржника третьою особою. Предметом договору цесії є відступлення права вимоги, що по суті є заміною кредитора в зобов`язанні. За вимогами статті 513 ЦК України, правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. Згідно зі статтею 514 ЦК України, до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Статтею 517 ЦК України передбачено, що первісний кредитор у зобов`язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Боржник має право не виконувати свого обов`язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов`язанні. Статтею 519 ЦК України визначено, що первісний кредитор у зобов`язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги, але не відповідає за невиконання боржником свого обов`язку, крім випадків, коли первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором. Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду у постанові від 15 вересня 2022 року у справі №910/12525/20 (провадження №12-61гс21) (п.п.131, 132, 139), «відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК Україникредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Відповідно до статті 514 ЦК Українидо нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. За змістом зазначених норм, права кредитора у зобов`язанні переходять до іншої особи (набувача, нового кредитора), якщо договір відступлення права вимоги з такою особою укладений саме кредитором. Отже, якщо такий договір був укладений особою, яка не володіє правом вимоги з будь-яких причин (наприклад, якщо право вимоги було раніше відступлене третій особі або якщо права вимоги не існує взагалі, зокрема у зв`язку з припиненням зобов`язання виконанням), тобто якщо ця особа не є кредитором, то права кредитора в зобов`язанні не переходять до набувача. В тому випадку, коли особа відступає право вимоги, яке їй не належить, у правовідносинах відсутній управнений на таке відступлення суб`єкт. За загальним правилом пункту 1 частини першої статті 512, статті 514 ЦК Україниу цьому разі заміна кредитора у зобов`язанні не відбувається.». Пред`являючи позовні вимоги до відповідачки, позивач покликався на те, що право вимоги до відповідачки, як до боржника, у нього виникло на підставі договорів відступлення права вимоги (цесії), предметом яких є відступлення права вимоги за договорами позики. З наданих суду письмових доказів встановлено, що 02.08.2019 року між ТОВ «Деревовиріб» (цедент) в особі директора Дубініна Р.В., та фізичною особою ОСОБА_4 (цесіонарій) укладено в письмовій формі договір відступлення права вимоги (цесії) №1 (а.с.19-20 т.1). Згідно з пунктом 1 цього договору, ТОВ «Деревовиріб» (цедент) відступає ОСОБА_4 (цесіонарію), а останній набуває право вимоги, належне ТОВ «Деревовиріб», за договором позики №27/11/2018 від 27.11.2018 року, укладеним між ТОВ «Деревовиріб» і фізичною особою ОСОБА_2 (боржник). У пункті 2 договору вказано, що за відступлення права вимоги цесіонарій сплачує цедентові плату в розмірі 95275 грн. 30 коп. Згідно з пунктом 4 договору, право вимоги, що відступається цесіонарієві, засвідчується договором, зазначеним у пункті 1 даного договору, та платіжними дорученнями: №67 від 28.11.2018 року, №1 від 26.03.2019 року, №1 від 27.03.2019 року. До цього договору позивач долучив: платіжне доручення №67 від 28.11.2018 року на суму 224767 грн. 08 коп., платіжне доручення №1 від 26.03.2019 року на суму 162000 грн. та платіжне доручення №1 від 27.03.2019 року на суму 5508 грн. 22 коп. (а.с.24-26 т.1, а.с.60-61 т.2), на загальну суму 392275 грн. 30 коп. У всіх цих платіжних дорученнях платником вказано ТОВ «Деревовиріб», а отримувачем ОСОБА_2 , з призначенням платежу «надання позики згідно договору №27/11/2018 від 27.11.2018 року». Самого договору позики №27/11/2018 від 27.11.2018 року, який би був укладений в письмовій формі між ТОВ «Деревовиріб», як позикодавцем, та ОСОБА_2 , як позичальником, немає. Аналогічного змісту договори відступлення права вимоги (цесії) були укладені між ТОВ «Деревовиріб» та ОСОБА_4 08, 19, 20 серпня та 13 вересня 2019 року (а.с.74-77 т.2), предметом відступлення за якими є право вимоги за договорами позики, укладеними між ТОВ «Деревовиріб» та фізичною особою ОСОБА_2 (боржник), про що зазначено у пункті 1 усіх договорів цесії, а саме: договір відступлення права вимоги (цесії) №2 від 08.08.2019 року за договором позики №27/11/2018 від 27.11.2018 року (платіжне доручення №67 від 28.11.2018 року); договір відступлення права вимоги (цесії) №3 від 19.08.2019 року за договором позики №27/11/2018 від 27.11.2018 року (платіжне доручення №67 від 28.11.2018 року); договір відступлення права вимоги (цесії) №4 від 20.08.2019 року за договором позики №27/11/2018 від 27.11.2018 року (платіжне доручення №1 від 26.03.2019 року); договір відступлення права вимоги (цесії) №5 від 13.09.2019 року за договором позики №13/09/2019-1 від 13.09.2019 року (платіжне доручення №60 від 13.09.2019 року). Окрім зазначених вище платіжних доручень, а також додатково наданого платіжного доручення №60 від 13.09.2019 року на суму 85000 грн. (а.с.62 т.2), самого договору позики №13/09/2019-1 від 13.09.2019 року, який би був укладений в письмовій формі між ТОВ «Деревовиріб», як позикодавцем, та ОСОБА_2 , як позичальником, немає. Крім того, у період з 01.08.2019 року по 13.09.2019 року між ТОВ «Глянс» (цедент) в особі директора Дубініна Р.В., та фізичною особою ОСОБА_4 (цесіонарій) укладено в письмовій формі договори відступлення права вимоги (цесії) (а.с.7-8, 63-73 т.2), предметом відступлення за якими є право вимоги за договорами позики, укладеними між ТОВ «Глянс» та фізичною особою ОСОБА_2 (боржник), про що зазначено у пункті 1 усіх договорів цесії, а саме: договір відступлення права вимоги (цесії) №2 від 01.08.2019 року за договорами позики: від 19.07.2019 року (платіжне доручення №83), від 25.07.2019 року (платіжне доручення №84), від 25.07.2019 року (платіжне доручення №87); договір відступлення права вимоги (цесії) №3 від 02.08.2019 року за договором позики від 19.07.2019 року (платіжне доручення №82); договір відступлення права вимоги (цесії) №4 від 02.08.2019 року за договорами позики: від 25.07.2019 року (платіжне доручення №86), від 26.07.2019 року (платіжне доручення №89); договір відступлення права вимоги (цесії) №5 від 02.08.2019 року за договором позики від 25.07.2019 року (платіжне доручення №85); договір відступлення права вимоги (цесії) №6 від 05.08.2019 року за договорами позики: від 26.07.2019 року (платіжне доручення №90), від 02.08.2019 року (платіжне доручення №110), від 02.08.2019 року (платіжне доручення №111); договір відступлення права вимоги (цесії) №7 від 05.08.2019 року за договором позики від 02.08.2019 року (платіжне доручення №108); договір відступлення права вимоги (цесії) №8 від 05.08.2019 року за договором позики від 02.08.2019 року (платіжне доручення №109); договір відступлення права вимоги (цесії) №9 від 06.08.2019 року за договором позики від 05.08.2019 року (платіжне доручення №113); договір відступлення права вимоги (цесії) №1 від 13.09.2019 року за договорами позики: від 20.08.2019 року (платіжне доручення №122), від 21.08.2019 року (платіжне доручення №124); договір відступлення права вимоги (цесії) №2 від 13.09.2019 року за договором позики від 21.08.2019 року (платіжне доручення №123); договір відступлення права вимоги (цесії) №3 від 13.09.2019 року за договором позики від 13.09.2019 року (платіжне доручення №135). До вказаних договорів відступлення права вимоги (цесії) позивачем долучено лише платіжні доручення (а.с.10, 43-59 т.2), в яких ТОВ «Глянс» вказаний платником, а ОСОБА_2 отримувачем, призначення платежу «надання позики», а саме: №83 від 19.07.2019 року на суму 16000 грн.; №84 від 25.07.2019 року на суму 27000 грн.; №87 від 25.07.2019 року на суму 56000 грн.; №82 від 19.07.2019 року на суму 99000 грн.; №86 від 25.07.2019 року на суму 22000 грн.; №89 від 26.07.2019 року на суму 77000 грн.; №85 від 25.07.2019 року на суму 99000 грн.; №90 від 26.07.2019 року на суму 15000 грн.; №110 від 02.08.2019 року на суму 53000 грн.; №111 від 02.08.2019 року на суму 31000 грн.; №108 від 02.08.2019 року на суму 99000 грн.; №109 від 02.08.2019 року на суму 99000 грн.; №113 від 05.08.2019 року на суму 97989 грн. 38 коп.; №122 від 20.08.2019 року на суму 70000 грн.; №124 від 21.08.2019 року на суму 29000 грн.; №123 від 21.08.2019 року на суму 99000 грн.; №135 від 13.09.2019 року на суму 99000 грн., а всього: на суму 1087989 грн. 38 коп. Самих же договорів позики, які б були укладені в письмовій формі між ТОВ «Глянс», як позикодавцем, та ОСОБА_2 , як позичальником, немає. Таким чином, встановлено, що договори позики між ТОВ «Деревовиріб» та відповідачкою ОСОБА_2 , а також договори позики між ТОВ «Глянс» та відповідачкою ОСОБА_2 , в письмовій формі не укладалися. За таких обставин, встановивши, що позивачем не доведено укладення договорів позики в письмовій формі, право вимоги за якими є предметом укладених з позивачем договорів відступлення права вимоги (цесії), колегія суддів доходить висновку, що у позивача відсутнє право вимоги до відповідачки, оскільки позивачу відступлено право вимоги від осіб (ТОВ «Деревовиріб» та ТОВ «Глянс»), яке їм не належить, а відтак, у спірних правовідносинах відсутній управнений на таке відступлення суб`єкт, тому за загальним правилом пункту 1 частини першої статті 512, статті 514 ЦК України, у даному випадку заміна кредитора у зобов`язанні не відбулася (див. висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 15 вересня 2022 року (справа №910/12525/20, провадження №12-61гс21). Отже, пред`явлені позивачем позовні вимоги до відповідачки є безпідставними. Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність (пункти 4 та 5 частини третьої статті 2 ЦПК України). Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України). Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України). Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас, цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц (провадження №14-400цс19). Європейський суд з прав людини нагадав, що «принципи змагальності та рівності сторін, які тісно пов`язані між собою, є основоположними компонентами концепції «справедливого судового розгляду» у розумінні пункту 1статті 6 Конвенції. Вони вимагають «справедливого балансу» між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять його в явно гірше становище порівняно з його опонентом (див. рішення у справах «Авотіньш проти Латвії [ВП] () [GC], заява №17502/07, пункт 119, й інші посилання, ЄСПЛ 2016, та «Регнер проти Чехії» [ВП] (Regner v. the Czech Republic) [GC], заява №35289/11, пункт 146, від 19 вересня 2017 року). До того ж, право на змагальний судовий процес, в принципі, означає надання сторонам можливості ознайомлюватися та коментувати всі надані докази або подані зауваження з метою впливу на рішення суду. Крім того, сторони повинні мати можливість подати будь-які докази, необхідні для того, аби їхні вимоги задовольнили (див. рішення у справі «Клінік дез Акація та інші проти Франції» (Clinique des Acacias and Others v. France), заява №65399/01 та 3 інші заяви, пункти 36-43, від 13 жовтня 2005 року). До того ж, суд, який розглядає справу, повинен сам дотримуватися принципу змагальності, наприклад, якщо він розглядає справу на підставі обґрунтування або заперечення, висловленого ним за власною ініціативою (див. рішення у справі «Чепек проти Чехії» (), заява №9815/10, пункти 45 та 51-60, від 05 вересня 2013 року). Хоча, звичайно, саме національні суди повинні визначати правильну правову кваліфікацію позовів на підставі національного законодавства, це має відбуватися із дотриманням принципу справедливого судового розгляду, який передбачає надання належного обґрунтування принаймні стосовно питань, які є вирішальними для результату розгляду справи. Такі висновки містяться у постанові Верховного Суду від 09 серпня 2023 року (справа №755/16831/19, провадження №61-17567св21). В справі, яка переглядається апеляційним судом, і як вже зазначалося вище, згідно з позовними вимогами ОСОБА_4 , остаточно уточненими заявою від 19.10.2023 року (а.с.217-229 т.2), яка прийнята судом першої інстанції до розгляду, ОСОБА_4 просив стягнути з ОСОБА_2 «позикову заборгованість» заборгованість за договорами позики, укладеними між нею та ТОВ «Деревовиріб» і ТОВ «Глянс», право вимоги за якими до позивача перейшло на підставі укладених із даними товариствами договорів відступлення права вимоги (цесії). В подальшому, 11.03.2024 року позивач подав заяву про зміну підстав позову (а.с.34-37 т.3), в якій просив стягнути грошові кошти, які є предметом спору, на підставі ст.ст.1212, 1213 ЦК України, як такі, що безпідставно набуті відповідачкою ОСОБА_2 . Однак, ухвалою від 22.04.2024 року, прийнятою у підготовчому засіданні, заяву про зміну підстав позову від 11.03.2024 року разом із доданими матеріалами повернуто позивачу (а.с.64-65 т.3). Разом з тим, ухвалюючи рішення по суті вирішення даного спору, суд першої інстанції обґрунтовував свої висновки наявністю підстав для стягнення з відповідача на користь позивача спірної заборгованості, які визначені ст.ст.1212, 1213 ЦК України. Такі дії суду першої інстанції колегія суддів вважає непослідовними та суперечливими, окрім того, судом не наведено переконливих аргументів для зміни кваліфікації спірних правовідносин з ініціативи суду, адже, докази, які прийняті судом першої інстанції для дослідження, були подані позивачем для підтвердження кваліфікації спірних правовідносин між сторонами, як договірних, зокрема, таких, що виникли із зобов`язань за договором позики. Більше того, за встановлених і наведених вище обставин справи, до спірних правовідносин між позивачем та відповідачкою не можуть бути застосовані норми статтей 1212, 1213 ЦК України, оскільки своє право вимоги до відповідачки, як до боржника, позивач пред`явив саме на підставі договорів відступлення права вимоги (цесії), не будучи безпосереднім учасником правовідносин, які склались між відповідачкою та третіми особами щодо спірних грошових коштів. З урахуванням наведених вище мотивів, необхідно зазначити, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_4 , пред`явленого до ОСОБА_2 , а тому оскаржуване рішення підлягає скасуванню, у зв`язку з порушенням судом першої інстанції норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, з ухваленням апеляційним судом нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 в повному обсязі, оскільки вимога про стягнення процентів є похідною від вимоги про стягнення основного боргу. Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 141 ЦПК України. Відповідно до частини першої статті 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України, до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Частиною другою статті 137 ЦПК України передбачено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Відповідно до положень статті 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові на позивача, у разі часткового задоволення позову на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Статтею 137 ЦПК України передбачено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Відповідно до ч.4 ст.137 ЦПК України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (ч.5 ст.137 ЦПК). Враховуючи наведені вище вимоги процесуального закону й те, що до закінчення судових дебатів у суді першої інстанції сторона відповідача ОСОБА_2 зробила відповідну заяву про компенсацію витрат на правничу допомогу і на підтвердження такого виду витрат подала докази (договір про надання правової допомоги, акт надання правової допомоги вартістю 40000 грн., квитанцію про оплату гонорару в сумі 40000 грн.), колегія суддів доходить висновку про наявність визначених процесуальним законом підстав для вирішення такої заяви, у зв`язку із задоволенням апеляційної скарги відповідачки, за наслідками розгляду якої у задоволенні позову до неї відмовлено. Разом з тим, колегія суддів вважає розмір витрат на правничу допомогу, понесених відповідачкою у суді першої інстанції, необґрунтовано завищеним, тому, враховуючи клопотання сторони позивача про зменшення розміру таких витрат, з позивача на користь відповідачки необхідно стягнути витрати на правничу допомогу в розмірі 20000 грн., що за встановлених обставин буде відповідати принципу співмірності розміру судових витрат із складністю справи та обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт на стадії розгляду справи в суді першої інстанції. За встановлених і наведених вище обставин, такий розмір буде відповідати критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їх дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та результатів її розгляду. Окрім того, з позивача на користь відповідачки необхідно стягнути понесені нею судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 20130 грн. Частиною дев`ятою статті 158 ЦПК України визначено, що у випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову. У такому разі заходи забезпечення позову зберігають свою дію до набрання законної сили відповідним рішенням або ухвалою суду (ч.10 ст.158 ЦПК). З огляду на наведені вище норми статті 158 ЦПК України, у зв`язку з ухваленням апеляційним судом за наслідками розгляду справи рішення про відмову в задоволенні позову, заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 11 червня 2024 року у виді накладення арешту на належне відповідачці нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1 , підлягають скасуванню. Керуючись ст.ст.367, 374 ч.1 п.2, 376 ч.1 п.4, 381, 382, 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити. Рішення Франківського районного суду м. Львова від 11 червня 2024 року скасувати і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 відмовити. Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу у суді першої інстанції в розмірі 20000 (двадцять тисяч) гривень. Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 20130 (двадцять тисяч сто тридцять) гривень. Скасувати заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 11 червня 2024 року у виді накладення арешту на об`єкт нерухомого майна, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови. Повний текст постанови складений 06 грудня 2024 року. Головуючий С.М. Бойко Судді: С.М. Копняк А.В. Ніткевич