Постанова 4824 № 359/10459/23

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД справа №359/10459/23 Головуючий у І інстанції - Муранова-Лесів І.В. апеляційне провадження №22-ц/824/15533/2024 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 грудня 2024 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Приходька К.П., суддів Писаної Т.О., Журби С.О., за участю секретаря Миголь А.А., розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 02 квітня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про визнання недійсним договору оренди, - установив: У жовтні 2023 року ОСОБА_2 звернулася до Бориспільського міськрайонного суду Київської області з позовною заявою до ОСОБА_3 , ФОП ОСОБА_1 про визнання недійсним договору оренди. Свої позовні вимоги мотивувала тим, що вона та відповідач ОСОБА_3 з 04 жовтня 2008 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 11 жовтня 2022 року (справа №359/4450/22, провадження №2/359/2072/2022). Від шлюбу сторони мають двоє дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Зазначала, що у період шлюбу було набуто нерухоме майно, яке рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 28 березня 2023 року у цивільній справі №359/8103/22 (провадження №2/359/633/2023) було взнано об`єктами права спільної сумісної власності подружжя та поділено між колишнім подружжям, у тому числі і гараж АДРЕСА_1 на земельній ділянці з кадастровим номером 3210500000:09:027:0056, а також саму земельну ділянку площею 0,03 га, кадастровий номер 3210500000:09:027:0056. У порядку поділу спільного майна подружжя було поділено та визнано за колишнім подружжям право власності по 1/2 частини кожного з вищезазначених об`єктів нерухомого майна. Зазначала, що у вересні 2023 року, отримавши відзив відповідача ОСОБА_3 у цивільній справі №356/6719/23 (провадження №2/359/2169/2023) за її позовом до ОСОБА_3 про встановлення порядку користування нежитловим приміщенням, яке перебуває у спільній частковій власності, їй стало відомо що ОСОБА_3 , не будучи зареєстрованим власником майна, не маючи її дозволу та без її відома уклав оспорюваний договір оренди №1 з ФОП ОСОБА_1 на гараж АДРЕСА_1 на земельній ділянці з кадастровим номером 3210500000:09:027:0056 та земельну ділянку площею 0,03 га, кадастровий номер 3210500000:09:027:0056. Звертала увагу, що на час укладення договору подружжя разом не проживали, відповідачі її згоди на укладення договору оренди не отримували. Вважає такі дії відповідача ОСОБА_3 здійснені з метою створення їй штучних перешкод у вільному користуванні та розпорядженні власністю. Просила суд, визнати недійсним укладений між ОСОБА_3 та ФОП ОСОБА_1 , договір оренди №1 від 03 січня 2022 року на гараж АДРЕСА_1 на земельній ділянці з кадастровим в . мером 3210500000:09:027:0056 та земельну ділянку площею 0,03 га, кадастровий номер 3210500000:09:027:0056, яка знаходиться в м. Бориспіль, Київської області. Стягнути з відповідачів понесені судові витрати по сплаті судового збору та витрати на правничу допомогу. Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 02 квітня 2024 року зазначений вище позов задоволено. Визнано недійсним Договір оренди №1 від 03 січня 2022 року, укладений між ОСОБА_3 та ФОП ОСОБА_1 гаражу АДРЕСА_1 , на земельній ділянці з кадастровим номером 3210500000:09:027:0056, та земельної ділянки площею 0,03 га, кадастровий номер 3210500000:09:027:0056, яка знаходиться в м. Бориспіль Київської області. Стягнуто з ОСОБА_3 та ФОП ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір по 536, 80 грн. з кожного. Не погоджуючись вказаним рішенням суду першої інстанції, ФОП ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, оскільки вважає його незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права, з невідповідністю висновків суду фактичним обставинам справи. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що позивачем не надано жодних доказів того, що на момент укладення договору оренди від 03 січня 2022 року з її боку були заперечення проти передачі майна в оренду, а факт належного використання ним приміщення протягом двох років та відсутності претензій позивача, підтверджує про обізнаність позивача, щодо такого факту та сприйняття нею даного факту. Суд першої інстанції не врахував, що за умови відсутності письмової згоди позивача на укладення договору оренди, така згода підтверджена її діями, вчиненими протягом двох років з моменту укладення договору оренди. За час дворічного користування приміщенням він діяв добросовісно - використовував майно за цільовим призначенням, ніс витрати на його утримання. На момент укладення договору оренди не існувало заперечень з боку позивача про передачу майна в оренду, тому він правомірно вважав, що ОСОБА_3 діє від імені подружжя та за згодою дружини. Наголошує, що вказане твердження було підтверджено в майбутньому, внаслідок безперешкодного користування приміщенням. Вказує, що як йому стало відомо, наразі після ухвалення оскаржуваного рішення позивач наразі веде перемовини з усіма суборендарями приміщення про укладення договорів оренди з нею. Тобто, позивач жодним чином не заперечує, щодо подальшого використання приміщення тими ж суб`єктами господарювання на умовах оренди, за договорами, укладеними безпосередньо з позивачем. З даного доходить висновку, що дійсною метою позову є не усунення можливих порушень прав позивача, а небажання позивача виконувати умови спірного договору оренди через несприйняття умов договору. Просив суд, скасувати рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 02 квітня 2024 року та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Відзив на апеляційну скаргу у встановлений апеляційним судом строк не надходив. Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін, які з`явились в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав. Судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_2 та відповідач ОСОБА_3 з 04 жовтня 2008року перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого мають двох спільних дітей: доньку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , - що було встановлено та підтверджується рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 11 жовтня 2022 року (справа №359/4450/22, провадження №359/2072/2022), яке набрало законної сили 11 листопада 2022 року. Заочним рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 28 березня 2023 року (справа №359/8103/22, провадження №2/359/633/2023), яке набрало законної сили 09 травня 2023 року, було задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя та в порядку поділу спільного майна подружжя визнано об`єктами права спільної часткової власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зазначене в рішенні майно, у тому числі: гараж АДРЕСА_1 на земельній ділянці з кадастровим номером 3210500000:09:027:0056, а також земельну ділянку площею 0,03 га, кадастровий номер 3210500000:09:027:0056, яка знаходиться в м. Бориспіль Київської області. В порядку поділу майна подружжя визнано за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 право власності на частину (за кожним) на визначене у рішенні майно, у тому числі вищевказаний гараж та земельну ділянку. За змістом вказаного рішення, зокрема, встановлено, що вищевказане майно було придбано під час шлюбу, а саме, що 31 січня 2020 року на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Бориспільського районного нотаріального округу Київської області Гадуп`яком С.М., зареєстрованого в реєстрі за №153, ОСОБА_2 придбала гараж АДРЕСА_2 , та, що в той самий день на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Бориспільського районного нотаріального округу Київської області Гадуп`яком С.М., зареєстрованого в реєстрі за №154, ОСОБА_2 придбала земельну ділянку площею 0,03 га з кадастровим номером 3210500000:09:027:0056, яка розташовується в Київській області, м. Бориспіль. Ця обставина також підтверджується долученою до позовної заяви копією Договору купівлі-продажу гаража від 31 січня 2020 року, реєстровий №153. Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про встановлення порядку користування нежитловим приміщенням та зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про встановлення порядку користування нежитловим приміщенням було задоволено як первісний так і зустрічний позов та встановлено наступний порядок користування нежитловим приміщенням гаражем НОМЕР_1, площею 294,4 кв.м., який розташований за адресою: АДРЕСА_3 , а саме: - виділено ОСОБА_6 у користування другий поверх нежитлового приміщення-гаражу, який складається з приміщень: коридор площею 25,4 кв.м. (літера 4 в технічному паспорті), технічне приміщення площею 11,5 кв.м. (літера 5 в технічному паспорті), технічне приміщення площею 16,7 кв.м. (літера 6 в технічному паспорті), технічне приміщення площею 17,6 кв.м. (літера 7 в технічному паспорті), кладова площею 23,5 кв.м. (літера 8 в технічному паспорті), кладова площею 13,8 кв.м. (літера 9 в технічному паспорті), кладова площею 13,8 кв.м. (літера 10 в технічному паспорті), кладова площею 15,8 кв.м. (літера 11 в технічному паспорті), а разом 138,1 кв.м.; - виділено ОСОБА_3 користування перший поверх нежитлового приміщення-гаражу, який складається з приміщень: гараж площею 131,3 кв.м. (літера 2 в технічному паспорті), кладова площею 11,5 кв.м. (літера 3 в технічному паспорті), а разом 142,8 кв.м.; - залишено у спільному користуванні ОСОБА_2 та ОСОБА_3 сходову клітину площею 13,5 кв.м. (літера 1 в технічному паспорті). Рішення суду набрало законної сили 07.12.2023. Відповідні відомості містяться у Єдиному державному реєстрі судових рішень та сторонами не оспорюються. За змістом вказаного рішення суду встановлено, що 03 січня 2022 року ОСОБА_3 та ФОП ОСОБА_7 уклали договір оренди №1, за умовами якого ОСОБА_3 передав в строкове платне користування ФОП ОСОБА_1 гараж АДРЕСА_1 на земельній ділянці з кадастровим номером 3210500000:09:027:0056, а також земельну ділянку площею 0,03 га, кадастровий номер 3210500000:09:027:0056, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , - для здійснення господарської діяльності, а саме: технічного обслуговування та ремонту автотранспортних засобів, розміщення станції технічного обслуговування, розміщення паливно-мастильних матеріалів, запасних частин автотранспортних засобів, гуми та інше, другий поверх гаража розміщення офісів, салонів краси, оздоровчих центрів, навчально-освітніх закладів, пунктів громадського харчування тощо. В п. 4.1 Договору оренди зазначено, що строк оренди приміщення, що орендується, починається з дня підписання Акту приймання-передачі приміщення та діє до 31 грудня 2024 року. Пунктом 10.2 Договору оренди сторонами визначено, що строк цього Договору починає свій перебіг з 03 січня 2022 року та закінчується 31 грудня 2024 року. При цьому п.10.6 Договору оренди відповідачі визначили, що після закінчення дії договору, якщо жодна із сторін не повідомила про припинення договору оренди та відбулася передача майна за Актом приймання-передачі орендованого майна, вважається, що Договір продовжений на той самий строк на тих самих умовах. В силу вимог ч.4 т.82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Та обставина, що передане в оренду нерухоме майно на момент укладення відповідачами оспорюваного Договору оренди була спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 , а на цей час є спільною частковою власністю позивача ОСОБА_2 та відповідача ОСОБА_3 встановлено рішеннями суду, які набрали законної сили, повністю визнана відповідачами та ними не оспорюється. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що на момент укладення спірного правочину, передане в оренду нерухоме майно перебувало у спільній сумісні власності подружжя і належна відповідачу частка не була виділена в натурі (також не було встановлено порядок користування таким майном) укладення договору оренди цінного нерухомого майна, до складу якого увійшла земельна ділянка, було можливо лише за наявності письмової, нотаріально посвідченої згоди позивачки. Крім того, такий договір підлягав державній реєстрації, зважаючи на те, що разом із гаражем в оренду була передана земельна ділянка. Отже, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідачі уклали оспорюваний договір оренди з порушенням вимог чинного законодавства та прав позивача ОСОБА_2 . З висновками суду першої інстанції погоджується і колегія суддів, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи, а також узгоджуються з вимогами чинного законодавства з огляду на наступне. Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. У ст.11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. За загальними правилами статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом. Визначення поняття зобов`язання міститься у ч. 1 ст. 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов`язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Відповідно до ст. 6 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК України). За змістом ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Згідно із ч. 1 ст. 628 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Стаття 204 ЦК України регламентує принцип презумпції правомірності правочину, за змістом якого правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Правомірний правочин є підставою виникнення та підтвердженням наявності цивільних прав та обов`язків (ч. 2 ст. 11 ЦК України). За правилами ст.203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та шостою ст. 203 цього Кодексу. Згідно зі ст. 759, 760 ЦК України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ). За користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму (ст. 762 ЦК України). У ст. 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя Таке ж положення містить і ст. 368 ЦК України. Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ст. 63 СК України). Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї (ст. 65 СК України). Як встановлено судом першої інстанції, передане в оренду нерухоме майно на момент укладення відповідачами оспорюваного Договору оренди було спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 , а на цей час є спільною частковою власністю позивача ОСОБА_2 та відповідача ОСОБА_3 . Разом із з цим встановлено, що укладення договору оренди гаражу (цінне майно) та земельної ділянки (особливий об`єкт оренди), що перебували у спільній сумісній власності подружжя ОСОБА_2 укладені без згоди позивача, яка мала бути викладена у письмовій формі та підлягала нотаріальному посвідченню, оскільки договір оренди земельної ділянки підлягав державній реєстрації. Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідачі уклали оспорюваний договір оренди з порушенням вимог чинного законодавства та прав позивача ОСОБА_2 . Посилання ФОП ОСОБА_1 в апеляційних скаргах на те, що позивачем не надано жодних доказів того, що на момент укладення договору оренди від 03 січня 2022 року з її боку були заперечення проти передачі майна в оренду, а факт належного використання ним приміщення протягом двох років та відсутності претензій позивача, підтверджує про обізнаність позивача, щодо такого факту та сприйняття нею даного факту, тому у задоволенні позову слід відмовити, не приймаються до уваги за таких підстав. Частиною 1 ст. 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частиною 1 та 2 ст. 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). У ст. 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного суду. Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача». В суді першої інстанції позивачем ОСОБА_2 доведено належним чином підстави позову, а саме те, що договір оренди №1 від 03 січня 2022 року укладено відповідачем ОСОБА_3 з порушення вимог, передбачених статтями 203, 215 ЦК України, ст. 65 СК України, та суттєво порушують права співвласника користуватися та розпоряджатися спірним майном, що є законною підставою для визнання вказаного договору недійсними. Й, навпаки, ні відповідачем ОСОБА_3 , ні відповідачем ФОП ОСОБА_1 не надано суду будь-яких належних, допустимих та достатніх доказів на спростування підстав заявленого позову. Верховний суд у постанові від 15 червня 2020 року у справі №430/1281/14 (провадження №61-43510сво18) зробив наступний правової висновок: «За вимогами частин 1, 2 ст. 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Згідно з ч. 3 ст. 65 СК України, для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Відповідно до ч. 4 ст. 369 ЦК України, правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень. Відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним. Відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до ч. 4 ст. 369, ст. 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 (провадження №14-325цс18). Установивши, що позивач при укладенні оспорюваного договору не надавала своєї згоди на передачу в оренду нерухомого майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, як того вимагає ч. 3 ст. 65 СК України, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про недійсність оспорюваного правочину з підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК України. Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції з достовірністю та об`єктивністю встановлено, що позивач ОСОБА_2 у порушення положень ч. 3 ст.65 СК України не надавала письмової, нотаріально посвідченої згоди на вчинення вказаного договору оренди нерухомого майна. У пункті 5 постанови Пленуму «Про судовупрактику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» №9 від 06 листопада 2009 року, Верховний Суд України, роз`яснив, що «відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину. так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину». Наведене узгоджується із правовою позицією, викладеною Верховним Судом України у постанові від 25.05.2016 р. №6-605цс16, згідно з якою: «правом на оскарження правочину наділена також особа, яка не була стороною правочину, дії якої спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав». Згідно з правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду України від 15 грудня 2013 року у справі №6-94цс13, від 21 вересня 2016 року у справі №6-1512цс16, також передбачено, що однією з обов`язкових умов визнання договору недійсним є порушення, у зв`язку з його укладенням, прав та охоронюваних законом інтересів. Вирішуючи питання правомірності правочину Верховний Суд у постанові від 20 березня 2019 року у справі №521/19976/16 (провадження №61-39392св18 виходив з наступного: «при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 15 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист порушеного цивільного права. За наслідками розгляду такого спору судом має бути з`ясовано питання про спростування презумпції правомірності правочину і встановлено не лише наявність підстав, визначених законом, для визнання правочину недійсним, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому саме полягає вказане порушення, що має істотне значення для вирішення питання про наявність чи відсутність порушеного права особи, за захистом якого вона звернулася до суду». Судом першої інстанції обґрунтовано встановлено, що оспорюваний договір оренди№1 від 03 січня 2022 року укладено з порушенням вимог чинного законодавства та прав і законних інтересів позивача як співвласника на вільне використання частини її майна. Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм правильну оцінку та правильно виходив з того, що є законні підстави для задоволення позову в повному обсязі. Інших правових доводів апеляційна скарга не містить. Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи. Отже, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову немає. Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки дія оскаржуваного рішення була зупинена ухвалою Київського апеляційного суду від 09 жовтня 2024 року та у зв`язку із залишенням рішення суду першої інстанції без змін, необхідно поновити його дію. Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд постановив: Апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 02 квітня 2024 року залишити без змін. Поновити дію рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 02 квітня 2024 року. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Повний текст постанови складено 12 грудня 2024 року. Суддя-доповідач К.П. Приходько Судді Т.О. Писана С.О. Журба