Постанова 4813 № 496/4564/21

Номер провадження: 22-ц/813/5976/24 Справа № 496/4564/21 Головуючий у першій інстанції Пендюра Л.О. Доповідач Сегеда С. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03.12.2024 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі: головуючого Сегеди С.М., суддів: Комлевої О.С., Сєвєрової Є.С., за участю: секретаря Чеботар А.Г., представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Бурди Т.С., представника позивача ОСОБА_2 адвоката Андрушкевич Т.Д., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Самодурової Наталії Валеріївни на рішення Біляївського районного суду Одеської області від 07 березня 2024 року, ухваленого під головуванням судді Пендюри Л.О., у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні майном, встановив: 04.10.2021 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні майном. Позовні вимоги були обґрунтовані тим, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі у період з 12.11.1990 року по 19.03.2021 року. У період перебування у шлюбі ними спільно було придбано нерухоме майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності, а саме: земельна ділянка загальною площею 0,150 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Вказана земельна ділянка була оформлена на відповідачку ОСОБА_1 . Згодом на цій земельній ділянці, в період шлюбу, вони побудували житловий будинок з надвірними спорудами, загальна площа якого становить 163,80 кв.м., житлова площа будинку становить 114 кв.м., вартість житлового будинку з надвірними спорудами становить 26 1861,00 грн. В подальшому право власності на вказаний житловий будинок було зареєстровано за відповідачкою. З вересня 2020 року вони проживають окремо, шлюб між ними був розірваний 03.02.2021 року. Відповідачка з грудня 2020 року не проживає у будинку. Крім того, вона самостійно, без його участі, уклала договір охорони об`єкта нерухомості, встановивши охорону, в результаті чого чинить йому перешкоди до доступу до будинку і земельної ділянки, що унеможливлює користування ним житлом, господарськими будівлями та спорудами, фізично не впускає його на територію земельної ділянки, будинку та господарських будівель і споруд. Внаслідок протиправних дій з боку відповідачки, він вимушений винаймати квартиру для проживання та забезпечення себе житлом з вересня 2020 року, в місяць за оренду житла він витрачав по 6 200,00 грн. щомісячно. Зазначив, що він неодноразово звертався до відповідачки з пропозицією щодо спільного користування майном, але остання ігнорує всі його прохання та продовжує перешкоджати йому у користуванні нерухомим майном. Відповідачка замінила замки на воротах, будинку, господарських будівлях і спорудах, встановила охорону, що свідчить про те, що ОСОБА_1 створює перешкоди у доступі до житла, порушує його право власності на вільне володіння та користування майном, а також безперешкодний доступ до свого житла. З цих підстав він звертався із заявою до поліції, яку було розглянуто та рекомендовано звернутися до суду з цивільним позовом. За таких обставин, позивач звернувся з даним позовом до суду і просив суд зобов`язати відповідачку ОСОБА_1 не чинити йому перешкоди у користуванні житловим будинком з надвірними спорудами, вселити його у житловий будинок, а також стягнути з відповідачки на його користь витрати, понесені ним за вимушений найм житла у розмірі 74 400,00 грн. за період вчинення перешкод користування житлом, тобто за 1 рік. Рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 07.03.2024 року позовну заяву ОСОБА_2 було задоволено. Зобов`язати ОСОБА_1 не чинити перешкоди ОСОБА_2 у користуванні житловим будинком з надвірними спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом надання вільного доступу до майна. Вселено ОСОБА_2 у житловий будинок надвірними спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати, понесені ним за вимушений найм житла у розмірі 74 400,00 грн., судові витрати пов`язані зі сплатою судового збору у розмірі 2 724,00 грн. та витрати на правову допомогу у розмірі 6 500,00 грн. (т.1, а.с.218-225). В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 адвокат Самодурова Н.В. ставить питання про скасування вищевказаного рішення Біляївського районного суду Одеської області від 07.03.2024 року, ухвалення нового судового рішення, яким відмовити у задоволенні позову, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права (т.2, а.с.1-11). У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 адвокат Андрушкевич Т.Д. просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, оскаржуване рішення залишити без змін, посилаючись на необґрунтованість апеляційної скарги (т.2, а.с.51-53). Перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про необхідність відмови в задоволенні апеляційної скарги, виходячи з наступних підстав. Ухвалюючи судове рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив із того, що житловий будинок з надвірними спорудами, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , належить сторонам на праві спільної часткової власності, що підтверджується матеріалами справи та визнано сторонами у справі. Оскільки, у відповідності до ст.317, ч.1 ст.319, ч.1 ст.321 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном і на зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд та право власності є непорушним та ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про необхідність задоволення позовних вимог ОСОБА_2 . При цьому суд правильно вказав, що відповідно до ст.ст. 150, 155 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди. Жилі будинки (квартири), що є у приватній власності громадян, не може бути в них вилучено, власника не може бути позбавлено права користування жилим будинком (квартирою), крім передбачених законом випадків. Крім того, суд правильно зазначив, що згідно з ч.ч. 1, 3 ст. 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Частиною 1 ст. 383 ЦК України передбачено, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва. Таким чином, у відповідності до положень ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Доводи іншого співвласника вищевказаного житлового будинку з надвірними спорудами відповідача ОСОБА_1 про те, що вона жодним чином не перешкоджала іншому співвласнику цього житлового будинку з надвірними спорудами позивачу ОСОБА_2 спростовуються тим, що останній не міг вільно користуватись вказаним житловим будинком з надвірними спорудами, так як позивач здала його під охорону, змінила замки на вхідних воротах та надвірних спорудах, і право власності на спірний житловий будинок з надвірними спорудами зареєстрований саме на відповідачці ОСОБА_1 (а.с10-12, 104-105). Так, заперечуючи проти позовних вимог, відповідачка ОСОБА_3 посилалась на те, що замки в будинку не змінювались, були встановлені лише замки на прибудинкові споруди. При цьому позивач не звертався до відповідачки з приводу ключів від будинку та коду сигналізації. В свою чергу, позивач ОСОБА_2 зазначав, що він неодноразово звертався до відповідачки з вимогою щодо надання ключів від воріт та будинку та коду від охоронної сигналізації будинку, але ОСОБА_1 його ігнорує та не надає ані ключів ані коду від охоронної сигналізації. Вказав, що охоронну сигналізацію відповідачка встановила за його відсутності і без його згоди, коли він звернувся до охоронної фірми - ТОВ «Альянс-Сек`юріті» для отримання коду від сигналізації, то йому було відмовлено, та запропоновано звернутися до суду для вирішення цього питання. Що стосується рішення суду першої інстанції, в частині задоволення позовних вимог про відшкодування матеріальної шкоди, колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступні обставини. За змістом ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків в результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є втрати, які особа зазнала у зв`язку із знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки). Крім того, збитками є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо). Для настання деліктної відповідальності за ст. 1166 ЦК України необхідна наявність складу правопорушення, а саме: наявність шкоди; протиправна поведінка заподіювача шкоди; причинний зв`язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача; вина. Незважаючи на те, що цивільне законодавство в деліктних зобов`язаннях передбачає презумпцію вини заподіювача шкоди, позивач повинен довести, що протиправні дії вчинено саме особою, до якого пред`явлено позов. Як вбачається з матеріалів справи, 01.11.2020 року між ФОП ОСОБА_4 і ОСОБА_2 був укладений договір № б/н, відповідно до якого останній отримує послуги щодо проживання за адресою: АДРЕСА_2 , з 01.11.2020 року по 01.01.2022 року (т.1, а.с. 46-а, 47, 48-49, 50). Вартість послуг згідно з договором складає 6200 грн. за кожний місяць. Матеріали справи мають також квитанції до прибуткового касового ордеру за сплату орендованого житла на загальну суму 86 800 грн. (т.1, а.с. 51-55). Проте, позивач заявив вимогу про відшкодування йому з відповідача майнової шкоди на суму 74 400 грн., а тому суд задовольнив ці вимоги саме в зазначеному розмірі, як то передбачено ч.2 с. 264 ЦПК України, тобто в межах позовних вимог. При цьому суд першої інстанції правильно виходив із того, що саме дії відповідача ОСОБА_1 призвели до того, що позивач ОСОБА_2 вимушений був винаймати житло для проживання, у зв`язку із чим витрачати кошти за договором оренди житла. На думку колегії суддів, в результаті протиправних дій відповідачки, а саме: не надання нових ключів, коду доступу до будинку та невнесення до договору охорони позивача як співвласника будинку, позивач вимушений був орендувати житло для проживання, маючи при цьому власне житло. Через перешкоди у доступі до житла, позивач поніс витрати у виді сплати за оренду житла у розмірі 6200 грн. в місяць, а всього за період з листопада 2020 року по листопад 2021 року витрати складають 74 400 грн. Що стосується рішення суду про відшкодування витрат на правничу допомогу, то колегія суддів також погоджується з висновком суду першої інстанції, з огляду на наступні обставини. Відповідно до приписів ст. 59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Ст. 26 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» передбачено, що адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. За змістом ч. 1 ст. 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Положенням п. 13 ч. 3 ст. 2 ЦПК України визначено, що однією із основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення. Згідно із ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних із розглядом справи. П. 1 ч.3 ст. 133 ЦПК України передбачено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Відповідно до ч. 3 ст. 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Згідно із ч. 4 ст. 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У відповідності до ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. Із матеріалів справи вбачається, та обгрунтовано встановлено судом, що строки подачі позивачем заяви про розподіл судових витрат між сторонами, в частині витрат на професійну правничу допомогу, не порушено. Так, 13.10.2023 року позивач подав заяву про відшкодування витрат на професійну правничу з наданням відповідних доказів, тобто вимоги ч. 8 ст. 141 ЦПК України дотримані (т.1, а.с.177-184). З матеріалів справи вбачається, що позивач ОСОБА_2 19.06.2023 року уклав з адвокатом Андрушкевич Т.Д. договір про надання правової допомоги № 4\23 (т.1, а.с.179-181). За умовами Договору клієнт зобов`язаний оплачувати послуги Адвоката. Вартість правової допомоги визначається за погодження сторін у сумі 30000 грн. Відповідно до додатку № 1 до договору про надання правової допомоги №4\23 від 19.06.20203 року, сторони погодили види наданих послуг, кількість годин та результати наданих послуг адвокатом. Крім того, у додатку № 1 наведений детальний опис робіт (наданих послуг). Згідно з квитанціями до прибуткового касового ордеру № б/н від 19.06.2023 року та 23.06.2023 року, позивачем ОСОБА_2 за надані послуги адвоката сплачено винагороду в загальній сумі 6500 грн. (т.1, а.с.182, 183). З огляду на викладені обставини, суд дійшов правильного висновку про необхідність стягнення з відповідачки ОСОБА_1 на користь позивача ОСОБА_2 суми судових витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 6500 грн. Суд також обгрунтовано стягнув з відповідачки ОСОБА_1 на користь позивача ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 2724 грн., як то передбачено ч.1 ст. 141 ЦПК України. Згідно ч.ч. 1,5,6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Колегія суддів зазначає, що заявник апеляційної скарги не надала суду достатніх, належних і допустимих доказів існування обставин, на які вона посилається як на підставу своїх заперечень проти оскаржуваного судового рішення та доводів апеляційної скарги. За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Колегія суддів також зазначає, що Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» (далі Конвенція) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Суд апеляційної інстанції враховує положення практики ЄСПЛ про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], §

41. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням матеріального і процесуального права. З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, доводи апеляційної скарги його не спростовують, рішення прийнято у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду - залишити без змін. Крім того, як вбачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_2 сплатив своєму адвокату Андрушкевич Т.Д. за розгляд справи в суді апеляційної інстанції грошові кошти в сумі 4000 грн. (т.2, а.с.70), які ним сплачені згідно додаткової угоди № 1 від 29 листопада 2024 року до договору про надання правової допомоги № 4\23 від 19.06.2023 року (т.2, а.с.74), які також підлягають стягненню з відповідача ОСОБА_1 на користь позивача ОСОБА_2 , оскільки розмір зазначеної оплати правової допомоги відповідає детальному опису виконаних адвокатом робіт (т.2, а.с.75), та як то передбачено ст. 137 та ст. 141 ЦПК України Керуючись ст.ст. 137, 141, 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд, постановив: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Самодурової Наталії Валеріївни залишити без задоволення. Рішення Біляївського районного суду Одеської області від 07 березня 2024 року залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , на користь ОСОБА_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 , витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в сумі 4 000 грн. (чотири тисячі гривень). Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції України протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повне судове рішення складено 12.12.2024 року. Судді Одеського апеляційного суду: С.М. Сегеда О.С. Комлева Є.С. Сєвєрова