Постанова 4818 № 646/2851/24

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 грудня 2024 року м. Харків справа № 646/2851/24 провадження № 22-ц/818/3512/24 Харківський апеляційний суд у складі: головуючого судді - Тичкової О.Ю., суддів колегії Пилипчук Н.П., Маміної О.В. за участю секретаря судового засідання Волобуєва О.О. сторони справи: позивач - ОСОБА_1 відповідач - ОСОБА_2 розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Харків апеляційну скаргу ОСОБА_3 , який діє в інтересах ОСОБА_1 на заочне рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 18 липня 2024 року ухвалене у складі судді Демченко І.М.,- ВСТАНОВИВ: В березні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про встановлення режиму окремого проживання з дружиною ОСОБА_2 , шлюб з якою зареєстрований 16 січня 2021 року Куп`янським міськрайонним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків). В обґрунтування позову зазначав, що після окупації військами рф міста Куп`янська Харківської області він разом з дружиною та їх малолітнім сином ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , виїхали до м. Харкова, де до середини жовтня 2023 року проживали у квартирі АДРЕСА_1 , між ними були звичайні добрі відносини. Однак, у жовтня 2023 року дружина покинула його з сином та залишила їх місце проживання, повідомивши, що вона не бажає спільно з ним жити. Після такого вчинку дружини він був спантеличений та не сприймав таку поведінку, як реальну. Він намагався переконати її та умовити повернутися, однак відповідач уникає контакту з ним та заблокувала його номер телефону. Позивач просить суд встановити режим окремого проживання подружжя з відповідачкою, оскільки він не бажає розривати з нею шлюб та має намір у подальшому відновити сімейні відносини з нею, проте не впевнений, що його прагнення зберегти сім`ю буде мати позитивний результат. Встановлення зазначеного факту також потрібно позивачу задля недопущення розповсюдження на майно, яке він зараз купує за доходи отримані ним особисто від здійснення підприємницької діяльності, статусу «об`єкта спільної сумісної власності подружжя» та унеможливлення у подальшому покладення на нього боргових зобов`язань відповідачки за кредитними договорами, Заочним рішенням Червонозаводського районного суду м. Харкова від 18 липня 2024 року у задоволенні позову відмовлено. Заочне рішення обґрунтоване тим, що всупереч вимогам закону позивачем не надано будь-яких даних, на підставі яких суд міг би встановити наявність обставин (фактів), якими обґрунтовуються позовні вимоги про встановлення режиму окремого проживання між подружжям з жовтня 2023 року. Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_3 , який діє в інтересах ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просив рішення скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд не повно встановив обставини у справі та ухвалив рішення, що не відповідає дійсним обставинам у справі та вимогам закону. Суд також не дав оцінки тому факту, що відповідачка вже тривалий час не мешкає разом з позивачем, і не звернув уваги на те, що цей факт свідчить про небажання відповідачки проживати з чоловіком та дитиною. Також у суду не було ніяких підстав вказувати про вирішення спірних майнових питань. Позивачем було надано документи які підтверджують факт проживання сина саме з ним. Матеріали справи не містять документів які б вказували на заперечення відповідача проти цього чи її бажання визначення місця проживання дитини саме з нею. Тобто спору щодо місця проживання дитини між сторонами не існує. А сам позов подавався задля правових наслідків передбачених ч. 2 ст. 120 СК України. Скаржник наголосив, що суд не вказує які саме в нього були сумніви щодо недобросовісності здійснення процесуальних прав позивачем. Хоча сам суд не виявив бажання заслухати пояснення позивача і не викликав його для дачі особистих пояснень як це передбачено п.5 ч. 4 ст. 223 ЦПК України. Обставини які стали підставою для звернення до суду з позовними вимогами ОСОБА_1 не припинилась і тривають до теперішнього часу. Апелянт також просив дослідити крім тих доказів, які є в справі, нові докази. А саме Акт обстеження умов проживання від 03.06.2024 складений працівниками Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради, лист Департаменту служби у справах дітей від 15.07.2024, розрахунок зі сплати заборгованості зі сплати аліментів від 25.07.2024. Ці документи позивачем не були надані до суду першої інстанції, оскільки на момент подачі позову цих документів їх не існувало. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів уважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Згідно статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, лише якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. У відповідності до частин 1-5 статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції відповідає. Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи на підтвердження своїх позовних вимог позивачем надано лише копію акту обстеження умов проживання від 08.11.2023, затвердженим начальником Служби у справах дітей по Холодногірському району ДССД ХМР , зі змісту якого вбачається, що умови проживання позивача з сином ОСОБА_5 задовільні. На момент відвідування сім`ї матері дитини вдома не було, зі слів батька ОСОБА_1 пішла з дому 29.10.2023 та додому не поверталася. З копії судового наказу від 27.12.2023 вбачається, що з ОСОБА_2 стягуються аліментів на утримання сина ОСОБА_5 на користь позивача. Відзиву на апеляційну скаргу до суду не надходило. За положенням ч.ч. 1, 2 ст. 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя. Відповідно до ч. 1 ст. 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя. Відповідно до ст. 56 СК України, дружина та чоловік мають право на вільний вибір місця свого проживання. Кожен з подружжя має право припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження, в тому числі примушування до статевого зв`язку за допомогою фізичного або психічного насильства, є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканість і може мати наслідки, встановлені законом. Відповідно до ст. 119 СК України, подружжя або один з них вправі звернутися до суду із заявою про встановлення режиму окремого проживання. За заявою подружжя або позовом одного з них суд може постановити рішення про встановлення для подружжя режиму окремого проживання у разі неможливості чи не бажання когось із них проживати спільно. Режим окремого проживання припиняється у разі поновлення сімейних відносин або за рішенням суду на підставі заяви одного з подружжя. Положення ст. 120 СК України передбачено, що встановлення режиму окремого проживання не припиняє прав та обов`язків подружжя, які встановлені цим Кодексом і які дружина та чоловік мали до встановлення цього режиму, а також прав та обов`язків, які встановлені шлюбним договором. У разі встановлення режиму окремого проживання: 1. майно, набуте в майбутньому дружиною та чоловіком, не вважатиметься набутим у шлюбі; 2. дитина, народжена дружиною після спливу десяти місяців, не вважатиметься такою, що походить від її чоловіка. У відповідності з роз`ясненнями, що містяться у пункті 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21.12.2007 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», при застосуванні положень статей 119, 120 Сімейного кодексу України судам необхідно враховувати, що інститути окремого проживання та розірвання шлюбу мають самостійний характер. Рішення про розірвання шлюбу суд приймає, якщо його подальше збереження є неможливим, суперечить інтересам одного з подружжя чи їхніх дітей, у той час як підставою для встановлення режиму окремого проживання подружжя є неможливість чи небажання дружини і (або) чоловіка проживати спільно. За відсутності взаємної згоди подружжя на встановлення сепарації волевиявлення одного з них має бути обґрунтованим. Режим окремого проживання може встановлюватися судом не тільки за позовом одного з подружжя, а й за заявою подружжя, яке досягло спільної згоди. Вирішуючи заяву в порядку статті 119 СК України, суд повинен встановити фактичні взаємини сторін і переконатися в доцільності сепарації для того, щоб узаконений спосіб окремого проживання не був формальним засобом вирішення спірних майнових питань. Аналізуючи зміст диспозиції ст. 119 СК України, суд вважає, що для встановлення подружжю режиму окремого проживання необхідна наявність двох умов: неможливість або небажання дружини і (або) чоловіка проживати спільно і припинення сімейних відносин між подружжям. Встановлення режиму окремого проживання не суперечить Конституції України, чинному сімейному законодавству, не порушує права подружжя. Дружина, чоловік мають право вибору місця проживання і в результаті можуть жити окремо без встановлення режиму окремого проживання. Однак у цьому разі не зупиняється дія презумпції права спільної сумісної власності та презумпції батьківства, а отже, у конфліктних ситуаціях може виникнути потреба судового захисту прав одного з подружжя. Суд зазначає, що встановлення режиму окремого проживання може відповідати інтересам одного з подружжя, який, не бажає продовжувати спільне життя. При цьому, встановлення режиму окремого проживання подружжя не припиняє їх батьківських прав та обов`язків. Згідно з ст.206 ЦПК України відповідач може визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві. У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд. З огляду на викладене, беручи до уваги, що з часу фактичного припинення спільного проживання сторін і на час розгляду справи судом сторони не поновили спільного проживання, позивач наполягає на встановленні режиму окремого проживання подружжя, а відповідач не заперечує проти цього, суд вбачає підстави для встановлення режиму окремого проживання подружжя. Відповідно до ч. 2 ст. 119 СК України режим окремого проживання припиняється у разі поновлення сімейних відносин або за рішенням суду на підставі заяви одного з подружжя. Оскільки СК України не обмежує час, протягом якого може тривати режим окремого проживання, а тому цей термін не підлягає визначенню й рішенням суду. За умов виправлення стану сімейних стосунків, вказаний режим проживання також може бути припинений. Відповідно до вимог статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статі 76, 77 ЦПК України). Згідно вимог статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Відповідно до ч. 3 ст. 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються апеляційним судом лише у виняткових випадках, лише якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. В супереч вимог ст.ст.12, 81 ЦПК України позивач не надав суду будь-яких даних, на підставі яких суд міг би встановити наявність зазначених позивачем обставин (фактів), якими обґрунтовуються його вимоги про встановлення режиму окремого проживання між подружжям. Колегія суддів не приймає докази додані позивачем до апеляційної скарги, а саме акт обстеження умов проживання від 03.06.2024 складений працівниками Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради, лист Департаменту служби у справах дітей від 15.07.2024, розрахунок зі сплати заборгованості зі сплати аліментів від 25.07.2024, адже їх не існувало на момент звернення ОСОБА_1 з позовними вимогами та останній не посилався на них в позовній заяві. У зв`язку з вищевикладеним колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, щодо відсутності підстав для задоволення позову Оскільки доводи апеляційної скарги не містять підстав для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції, яке є законним і обґрунтованим, ухваленим з додержанням норм матеріального і процесуального права, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2). Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, питання щодо перерозподілу судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК Українита Закону України «Про судовий збір»не вирішувалося. Керуючись ст.367, п.1 ч.1 ст.374, ст.375, ст.382, ст.384 ЦПК України, апеляційній суд ПОСТАНОВИВ : Апеляційну скаргу ОСОБА_3 , який діє в інтересах ОСОБА_1 залишити без задоволення. Заочне рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 18 липня 2024 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 11 грудня 2024 року. Головуючий О. Ю. Тичкова Судді О.В. Маміна Н.П.Пилипчук