Ухвала КЦС ВС № 752/1587/23

УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 грудня 2024 року м. Київ справа № 752/1587/23 провадження № 61-15875ск24 Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 01 травня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», про поділ майна подружжя, ВСТАНОВИВ: У січні 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду із вказаним позовом, в якому просила визнати за нею право власності на 1/2 квартири АДРЕСА_1 . Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 01 травня 2024 року, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2024 року, позов залишено без задоволення. Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив із того, що спірна квартира є предметом іпотеки, позивачем у справі не надано доказів в погашення заборгованості у повному обсязі боржником - її чоловіком, та ураховуючи, що позовні вимоги заявлені не про поділ квартири, як предмета іпотеки, який може бути поділений за відсутності негативних наслідків для іпотекодавця (без зміни власника майна), та дійшов висновку про те, що позивач - дружина боржника переслідує мету, яка спрямована на уникнення (ускладнення) виконання судового рішення про стягнення заборгованості з її чоловіка. 28 листопада 2024 року ОСОБА_3 , який діє від імені ОСОБА_1 , через систему «Електронний суд» звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 01 травня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2024 року у зазначеній вище справі. Касаційна скарга містить клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження з посиланням на те, що оскаржувану постанову апеляційного суду представник заявника отримав 30 жовтня 2024 року. На підтвердження надано докази. Відповідно до положень частин першої та другої статті 390 ЦПК України касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення. Строк на касаційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині третій статті 394 цього Кодексу. Відповідно до відомостей Єдиного державного реєстру судових рішень постанову Київського апеляційного суду прийнято 02 жовтня 2024 року, повний текст якої складено 17 жовтня 2024 року та забезпечено надання загального доступу 04 листопада 2024 року. З урахуванням вказаних обставин заявник має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, як такого, що пропущений з поважних причин відповідно до статті 390 ЦПК України. У касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження судових рішень міститься посилання на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду). Перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла наступного висновку. Згідно зі статтею 129 Конституції України та статей 2, 17 ЦПК України однією з основних засад цивільного судочинства є забезпечення апеляційного перегляду справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною першою статті 394 ЦПК України передбачено, що одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог статті 392 цього Кодексу, колегія суддів у складі трьох суддів вирішує питання про відкриття касаційного провадження (про відмову у відкритті касаційного провадження). Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Суд установив, що з 16 грудня 1989 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано заочним рішенням Орджонікідзевського районного суду міста Запоріжжя від 29 липня 2010 року. 21 квітня 2006 року ОСОБА_4 та ОСОБА_2 уклали договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Воловиченко В. В., зареєстрований за № 818. 18 травня 2007 року ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_2 уклали кредитний договір № K2AVGA00000014, за умовами якого банк зобов`язувався надати позичальникові кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу чи/або перерахування на рахунок, зазначений в пункті 7.1 цього договору. Строк, вид кредиту, цілі, розмір кредиту, відсотків, винагород, розмір щомісячного платежу, період сплати, порядок погашення заборгованості за цим договором, зазначені у розділі 7 договору. Відповідно до пункту 7.1 кредитного договору № K2AVGA00000014 банк зобов`язується надати позичальникові кредитні кошти шляхом: видачі готівки через касу на строк з 18 травня 2007 року по 18 травня 2017 року включно, у вигляді не поновлюваної кредитної лінії («Кредит») у розмірі 167 468,00 дол. США на споживчі цілі, а також у розмірі 17 498,00 дол. США на сплату страхових платежів у випадках та в порядку, передбачених підпунктами 2.1.3, 2.2.7 цього договору зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 0,92 % на місяць на суму залишку заборгованості кредитом, винагорода за надання фінансового інструменту у розмірі 0,25 % від суми виданого кредиту щомісячно в період сплати, у момент надання кредиту 1,5 % від суми кредиту, відсотки за дострокове погашення кредиту згідно з пунктом 3.11 цього договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно пунктом 6.2 цього договору. Згідно із пунктом 7.3 кредитного договору № K2AVGA00000014 забезпеченням виконання позичальником зобов`язань за цим договором виступає договір іпотеки на 4-кімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 79,00 кв. м, а також всі інші види застави, іпотеки, поруки й т.п., надані банку з метою забезпечення зобов`язань за цим договором. Відповідно до згоди на укладення позичальником кредитного договору № K2AVGA00000014 ОСОБА_1 дала згоду на укладення позичальником кредитного договору № K2AVGA00000014, одержання останнім кредитних коштів та їхнього використання відповідно до умов зазначеного договору, а також надання ним у заставу/іпотеку банку будь-якого майна, що належить їй на праві спільної власності з позичальником (у тому числі: 4-кімнатна квартира, місцезнаходження: АДРЕСА_1 ) з метою забезпечення виконання зобов`язань по зазначеному кредитному договору. У випадку втрати або ушкодження майна, наданого в забезпечення за кредитним договором (повністю або частково), іпотекодавець зобов`язувався передати банку в заставу/іпотеку інше майно, достатнє для погашення заборгованості за цим договором. Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 28 січня 2010 року у справі № 2-196/10 стягнено з ОСОБА_2 на користь ЗАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за договором кредиту в розмірі 1 155 964,84 грн та 9 356,49 грн, а також понесені судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 1 700,00 грн й витрати з інформаційно-технічного забезпечення розгляду справи в розмірі 30,00 грн, а всього - 1 167 051,33 грн. 24 січня 2020 року приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Кузь О. Р. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1 на підставі виконавчого листа № 2-196/10, виданого 20 вересня 2010 року Голосіївським районним судом міста Києва на виконання рішення суду від 28 січня 2010 року. 27 січня 2020 року приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Кузь О. Р. у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 винесено постанову про арешт майна боржника, зокрема, на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 , що належить боржнику ОСОБА_2 , у межах суми звернення стягнення з урахуванням основної винагороди приватного виконавця, та оголошено заборону його відчуження. Згідно із статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 ЦК України). Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю (частина сьома статті 57 СК України). Конструкція статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя у судовому порядку у разі оспорювання ним поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17. Відповідно до частини третьої статті 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Частиною другою статті 65 СК України при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї (частина четверта статті 65 СК України). Частинами першою, другою статті 73 СК України передбачено, що за зобов`язаннями одного з подружжя стягнення може бути накладено лише на його особисте майно і на частку у праві спільної сумісної власності подружжя, яка виділена йому в натурі. Стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби. Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц вказав, що поділ спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Боржник, проти якого ухвалене судове рішення про стягнення боргу і накладено арешт на його майно, та його дружина, які здійснюють поділ майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушує майнові інтереси позикодавця і направлений на недопущення стягнення заборгованості за договором позики за рахунок майна боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. У той же час Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 03 липня 2023 року у справі № 523/8641/15 дійшов висновку, що у разі задоволення позову одного з подружжя про визнання права на частку в праві спільної власності на майно, яке перебуває в іпотеці, інший з подружжя, який не був стороною договору іпотеки, а надав лише згоду на вчинення договору іпотеки іншим з подружжя, стає співіпотекодавцем. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) сформульовано висновки про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України). Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суди, встановивши, що спірна квартира є предметом іпотеки, позов у цій справі подано після винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, за наявності невиконаного боржником рішення суду про стягнення з нього на користь АТ «ПриватБанк» заборгованості за кредитним договором у розмірі 1 167 051,33 грн, здійснення опису та арешту майна боржника, та дійшли обґрунтованого висновку про те, що позов про поділ майна спрямований на ускладнення виконання судового рішення про стягнення боргу з відповідача. З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку, що аргументи касаційної скарги не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, а зводяться до незгоди заявника з ухваленими у справі судовими рішеннями та необхідності переоцінки доказів у справі. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц вказано, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справі «Пономарьов проти України» та ін.) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Наведені норми закону та

позиція Верховного Суду дають підстави для висновку про законність оскаржуваних судових рішень. Згідно з положеннями пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах). Таким чином, у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 необхідно відмовити, оскільки доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Згідно з частиною шостою статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження. На підставі наведеного, колегія суддів дійшла висновку, що правильність застосування судами попередніх інстанцій вищевказаних норм матеріального та процесуального права не викликає розумних сумнівів, а касаційна скарга є необґрунтованою. Керуючись статтею 390, пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ: Клопотання ОСОБА_1 про поновлення строку на касаційне оскарження судових рішень задовольнити. Поновити ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 01 травня 2024 року та постанови Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2024 року. Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 01 травня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», про поділ майна подружжя. Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подавала касаційну скаргу. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає. Судді: А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров