Постанова Київський апеляційний суд № 381/2938/22

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 381/2938/22 Головуючий у І інстанції Соловей Г.В. Провадження №22-ц/824/13532/2024 Головуючий у 2 інстанції Таргоній Д.О. ПОСТАНОВА Іменем України 20 листопада 2024 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Таргоній Д.О., суддів: Голуб С.А., Слюсар Т.А., за участі секретаря Доброванової О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 07 травня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання заповіту нікчемним, у разі складання його особою, яка не мала такого права, - ВСТАНОВИВ: У вересні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання заповіту нікчемним, у разі складання його особою, яка не мала такого права,посилаючись на те, що ОСОБА_3 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 з 16 листопада 1979 року. Станом на 26 вересня 2007 року житловий будинок АДРЕСА_1 зареєстровано на ім`я ОСОБА_3 . ОСОБА_3 мала двох дітей: ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . Позивач зареєструвала шлюб з ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 . ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . Протягом 11 років спільного життя родичів не було. Після смерті чоловіка позивачка подалазаяву про прийняття спадщини та 11 листопада 2016 року було відкрито спадкова справа № 324/2016 №

902. ОСОБА_2 у«сговорі» з секретарем Мартинівської сільської ради Харківської області 16березня 2005 року за реєстром № 26 склали заповіт за минулим часом після смерті баби ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 . Секретар ради ОСОБА_6 склала заповіт з порушенням вимог до форми заповіту щодо його оформлення та посвідчення. Заповіт є папірець, не підписаний особисто заповідачем, заповіт складений особою, яка не мала на це права, волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало її волі. Син ОСОБА_5 до вказаного заповіту не включений. Заочним рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 07 травня 2024 року позов залишено без задоволення. Не погоджуючись з даним рішенням ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповноту з`ясування обставин справи та неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції в повному обсязі, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги позивача. В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції належним чином не перевірив доводи позовної заяви, не врахував, норми закону, у відповідності з якими якщо заповідач унаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може власноручно підписати заповіт, у віці 87 років, за дорученням заповідача, заповіт може бути підписаний іншою особою. При цьому посвідчення заповіту має відбуватися при свідках. Присутність не менш як двох свідків при посвідченні заповіту є обов`язковою. Свідками можуть бути особи з повною цивільною дієздатністю. Текст заповіту має містити відомості про особу свідків: прізвище, ім`я, по батькові, дату народження, місце проживання, реквізити паспорту на підставі якого було встановлено особу свідка. Свідки, при яких складається заповіт, зачитують його вголос та ставлять підписи на ньому. Звертає увагу, що позивачка ОСОБА_1 перебувала із ОСОБА_5 в зареєстрованому шлюбі. Після смерті ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4 , її син ОСОБА_5 , як спадкоємець першої черги, із заявою про прийняття спадщини до нотаріуса не звертався, однак прийняв її, фактично проживаючи разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини. З огляду на вказане, апелянт вважає, що відповідачем порушено її право на спадщину після смерті ОСОБА_5 , якого не було включено до заповіту. Відзиву на апеляційну скаргу в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 360 ЦПК України, до суду апеляційної інстанції не надійшло. У судовому засіданні ОСОБА_1 підтримала апеляційну скаргу, посилаючись на викладені у ній доводи. Окремо зазначила, що судом першої інстанції їй не було роз`яснено зміст понять нікчемний та недійсний правочин, зміст рішення їй був не зрозумілим. Відповідач ОСОБА_2 у судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги заперечувала, просила залишити рішення суду без змін, як законне та обґрунтоване. Пояснила суду, що останні роки свого життя ОСОБА_3 проживала разом із нею, за місцем проживання відповідача, була хвора, майже паралізована, за нею потрібно було доглядати, що відповідач і робила. Заповіт склала на свою онуку, оскільки саме та здійснювала її догляд. Підпис на заповіті був вчинений іншою особою у зв`язку із паралічем правої руки заповідача. ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_3 померла у селі Мартинівка Харківської області. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з`явилися в судове засідання, з`ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Частиною 1 ст. 367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, ОСОБА_1 , позивач по справі, перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5 , що підтверджується свідоцтвом про шлюб Серії НОМЕР_1 виданого відділом реєстрації актів цивільного стану Фастівського міськрайонного управління юстиції Київської області від 08.09.2006 року. Згідно свідоцтва про смерть від 07.11.2016 року, виданого Фастівським міськрайонним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Київській області, ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . Позивач 11.11.2016 року звернулася з заявою до Фастівської міської державної нотаріальної контори про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 . Згідно Витягу про реєстрацію в Спадковому реєстрі 11.11.2016 року Фастівською міською нотаріальною конторою була заведена спадкова справа 324/2016. З матеріалів справи також вбачається, що ОСОБА_3 (мати ОСОБА_5 ) померла ІНФОРМАЦІЯ_3 . За життя ОСОБА_3 склала заповіт, яким заповіла належний їй житловий будинок з господарчими будівлями, який знаходиться у АДРЕСА_1 і все своє майно, де б воно не знаходилося, і з чого б воно не складалося, і взагалі усе, що буде належати їй на час смерті і на що вона матиме право за законом, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 . Заповіт посвідчений 16 березня 2005 року секретарем Мартинівської сільської ради Красноградського району Харківскьої області Головач Н.В., зареєстрований в реєстрі за №26. У зв`язку із хворобою ОСОБА_3 за її дорученням та в присутності секретарі сільради заповіт підписано ОСОБА_7 . (а.с. 216 том 1) Встановлено також, що рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 25.10.2007 року за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про визнання права власності на спадковий будинок, було визнано за ОСОБА_2 в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4 , право власності на житловий будинок з надвірними будівлями АДРЕСА_1 . Як вбачається зі змісту вказаного рішення, судом встановлено, що на ім`я ОСОБА_3 було зареєстровано будинок АДРЕСА_1 за договором купівлі-продажу, посвідченим державним нотаріусом Фастівської міської нотаріальної контори 15.04.1967 року, реєстр 1126, що підтверджується довідкою КП КОР «Фастівське МБТІ» від 26.09.2007 року та який вона заповідала своїй онуці ОСОБА_2 , яка в свою чергу вчасно звернулася до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини, але їй було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину у зв`язку з відсутністю свідоцтва про право власності на ім`я спадкодавиці. Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1 просила визнати недійсним/нікчемним заповіт, складений ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , посвідчений ОСОБА_6 , секретарем Мартинівської сільської ради Красноградського району Харківської області 16 березня 2005 року, зареєстрований в реєстрі за №26, з таких підстав: - заповіт складений з порушенням вимог закону щодо його форми та змісту; - заповіт складений особою, яка не мала на це права; - заповіт не підписаний особисто заповідачем; - волевиявлення заповідача не було вільним та не відповідало його волі. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з його недоведеності та необґрунтованості. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного. У статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до змісту статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Спір у даній справі виник між позивачкою, яка є спадкоємцем після смерті свого чоловіка - ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , спадкоємця за законом першої черги після смерті своєї матері ОСОБА_3 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 , який вступив у спадщину, оскільки проживав та був зареєстрований за місцем проживання матері: АДРЕСА_1 , та ОСОБА_2 - спадкоємця за заповітом після смерті своєї баби - ОСОБА_3 . За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини. З огляду на вказане, позивач ОСОБА_1 має право на звернення до суду із даним позовом, як спадкоємець після смерті свого чоловіка - ОСОБА_5 . Згідно зі статтею 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт, відповідно статті 1234 ЦК України, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається. Відповідно до вимог частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Частинами першою-п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Заповіт є правочином, а тому на нього поширюються загальні положення про правочини, якщо у книзі шостій ЦК немає відповідного правила. Загальні вимоги до форми заповіту встановлено статтею 1247 ЦК України, якою передбачено, що заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення та має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України. Статтею 1257 ЦК України передбачено вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним. Відповідно до статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини. У разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах. Отже, заповіт, як односторонній правочин, підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо). Відповідно до змісту наведених норм дійсним, тобто таким, що відповідає вимогам закону, є заповіт, який посвідчений уповноваженою особою, яка мала на це право в силу закону, відсутні порушення його форми та посвідчення, волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі. Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено (пункт 7.18 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19). Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц. У ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного. Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов). Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19) зазначено, що якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину. Частиною першою статті 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У частини першій статті 1257 ЦК України передбачено, що заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми, є нікчемним. Відповідно до частини другої статті 1247 ЦК України, заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Згідно частини четвертої статті 207 ЦК України, якщо фізична особа у зв`язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа. Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє. У даній справі встановлено, що у зв`язку із хворобою заповідача за її дорученням заповіт підписано гр. ОСОБА_7 в присутності секретаря Мартинівської сільради Головач Н.В., яка посвідчувала заповіт. З огляду на вказане, заповіт складено та посвідчено із дотриманням вимог частини другої статті 1247 ЦК України. Колегія суддів апеляційного суду відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що заповіт повинен був бути посвідчений у присутності двох свідків, оскільки позивачем не було доведено обставин, передбачених абз. 3 ч. 2 ст. 1248 і ст. 1252 ЦК України, за яких є обов`язковою присутність не менш як двох свідків. Також, необґрунтованими є доводи позивача щодо складання заповіту особою, яка не мала на це права, оскільки доказів відсутності у ОСОБА_3 станом на час складання заповіту необхідного обсягу цивільної дієздатності позивачем суду не подано. Крім того, позивачем по справі не доведено відсутності волевиявлення заповідача, зокрема складення заповіту недієздатною особою або особою, яка в момент його складення не усвідомлювала й не могла усвідомлювати значення своїх дій і (або) не могла керувати ними, чи складення заповіту під впливом насильства. Отже, судом першої інстанції було правильно встановлено, що 16 березня 2005 року ОСОБА_3 на підставі статті 1234 ЦК України використала своє право на заповіт і згідностатті 1235 ЦК України призначила спадкоємицю свого майна, що підтверджує заповіт, ОСОБА_2 . Доводи апеляційної скарги, які були перевірені судом апеляційної інстанції, не спростовують правильність висновків суду першої інстанцій і не дають підстав вважати, що судом першої інстанції порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені статтею 376 ЦПК України, як підстави для скасування рішення суду. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Отже, суд першої інстанції всебічно і об`єктивно дослідив всі обставини справи, зібраним доказам дав вірну правову оцінку й постановив рішення, що відповідає вимогам закону. Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Заочне рішенняФастівського міськрайонного суду Київської області від 07 травня 2024 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складений 25 листопада 2024 року. Суддя-доповідач Таргоній Д.О. Судді: Голуб С.А. Слюсар Т.А.