Постанова 4824 № 753/17887/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ____________________________________ Справа № 753/17887/20 Апеляційне провадження № 22-ц/824/5956/2024 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 8 травня 2024 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Рейнарт І.М. суддів Кирилюк Г.М., Ящук Т.І. при секретарі Ящуку Д.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою Національного університету оборони України на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 11 жовтня 2023 року (суддя Шаповалова К.В.) у цивільній справі за позовом Національного університету оборони України до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої ОСОБА_5 , третя особа: служба у справах дітей та сім`ї Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації про виселення з жилого приміщення без надання іншого житла, встановив: у жовтні 2020 року позивач звернувся до суду з позовом про виселення відповідачів з кімнати № НОМЕР_1 гуртожитку Національного університету оборони України, що розташований за адресою: м. Київ, вул. Росошанська, 3, корп. 3 (будівля 266), військове містечко № НОМЕР_2 , без надання іншого жилого приміщення. Мотивуючи позовні вимоги, позивач зазначав, що вказаний гуртожиток належить на праві власності державі в особі Міністерства оборони України та перебуває на балансі Національного університету оборони України імені Івана Черняховського. Із 2004 року у кімнаті № 20 вказаного гуртожитку мешкає ОСОБА_1 разом з дружиною ОСОБА_2 та сином ОСОБА_3 на підставі листа заселення від 1 листопада 2004 року № 432, виданого заступником начальника Національної академії оборони України, правонаступником якого є позивач. Позивач стверджував, що на момент вселення у кімнату ОСОБА_1 та члени його сім`ї в Національній академії оборони України не навчались, військову службу не проходили та не були пов`язані трудовими відносинами, рішення про виділення спірної кімнати у гуртожитку житловою комісією не приймалось, спеціальний ордер на вселення не видавався, договір не укладався. У 2014 році на підставі рішення Міністра оборони України від 9 грудня 2011 року № 15290/3 ОСОБА_1 та членам його сім`ї була надана службова двокімнатна квартира АДРЕСА_1 . 25 жовтня 2014 року відповідачі змінили місце постійного проживання та зареєструвались за вказаною адресою. При отриманні вказаної квартири ОСОБА_1 надав письмове зобов`язання щодо здачі жилої площі у гуртожитку, проте кімнату у встановленому порядку не здав. Позивач зазначав, що згідно з розпорядженням Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації від 15 квітня 2019 року № 296, квартира АДРЕСА_2 ) була передана відповідачам для постійного проживання зі зняттям з квартирного обліку та приватизована усіма членами сім`ї на праві спільної часткової власності, про що 10 січня 2020 року внесено відповідний запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Однак, після поліпшення житлових умов та набуття права власності ОСОБА_1 та члени його сім`ї не повідомили позивача про зазначені обставини та самоправно, без законних підстав, повторно вселились у кімнату АДРЕСА_3 (будівля 266). Позивач посилався на те, що листом від 3 липня 2020 року № 182/7/134/136 звернувся до відповідачів із вимогою звільнити кімнату в гуртожитку у термін до 31 липня 2020 року, однак останні жодної відповіді не надали та заходів не вжили. Окрім того, на підставі договору купівлі-продажу від 8 липня 2020 року № 2625 відповідачі відчужили на користь громадянки ОСОБА_6 належну їм на праві спільної часткової власності двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 , що підтверджується інформаційною довідкою № 223117060 від 8 вересня 2020 року. Позивач вважав, що враховуючи вищезазначені обставини, відсутність рішення про повторне надання кімнати у гуртожитку, відповідачі підлягають виселенню на підставі ст. 391 ЦК України. У листопаді 2021 року позивач подав до суду уточнену позовну заяву, у якій доповнив позовні вимоги про виселення ОСОБА_4 та малолітньої ОСОБА_5 , посилаючись на те, що у липні 2021 року у спірну кімнату без погодження з позивачем вселилась ОСОБА_4 разом з малолітньою дитиною ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , які є невісткою та онукою ОСОБА_1 . Також позивач зазначав, що відповідачі, згідно паспортних даних, зареєстровані не у спірній кімнаті, а за адресами: ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - АДРЕСА_4 , ОСОБА_4 - АДРЕСА_5 , що свідчить про наявність у відповідачів іншого житла. Позивач стверджував, що після забезпечення постійним житлом та реєстрації місця проживання за його адресою, відповідачі втратили право користування спірним приміщенням у гуртожитку, а їх повторне вселення без достатньої правової підстави не створює у відповідачів права користування спірним майном, адже держава перед відповідачем, як військовослужбовцем, виконала свій обов`язок, передбачений частиною 1 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей», забезпечивши останнього житловим приміщенням для постійного проживання за адресою: АДРЕСА_6 , яке згодом було приватизоване відповідачами із зняттям з квартирного обліку. Також позивач стверджував, що проживання відповідачів у спірному житловому приміщенні, яке є державною власністю, без законних на те правових підстав створює університету перешкоди у використанні житлових фондів за їх прямим призначенням - для забезпечення слухачів, ад`юнктів та інших військовослужбовців на період їх навчання чи проходження військової служби в університеті. Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 11 жовтня 2023 року у задоволенні позову відмовлено. У поданій апеляційній скарзі начальник Національного університету оборони України Михайло Коваль просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Представник позивача зазначає, що суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог на підставі абзацу 3 частини 1 статті 125 Житлового кодексу України, не звернув увагу на те, що ОСОБА_1 не проходив військову службу в Національній академії оборони України чи в Національному університеті оборони України, який є правонаступником академії, та на балансі якого знаходиться спірна житлова площа, відтак відповідач та члени його сім`ї можуть бути виселені без надання іншого житлового приміщення. Також представник позивача посилається на те, що у 2014 році відповідачі набули право користування службовим житлом по АДРЕСА_6 , заселилися до неї, зареєстрували своє місце проживання, а тому втратили право користування спірною кімнатою у гуртожитку, повторне вселення у спірну кімнату відповідачами здійснено без достатніх правових підстав, тому вони підлягають виселенню на підставі частини 3 статті 116 ЖК України. Представник позивача вважає, що відповідачі неправомірно у липні 2021 року вселили у кімнату ОСОБА_4 разом із малолітньою дитиною, не погодивши їх вселення з університетом. Крім цього, представник позивача зазначає, що суд першої інстанції не звернув належної уваги на те, що згідно ч. 1 ст. 12 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей» передбачено, що держава гарантує забезпечення військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у порядку і відповідно до вимог, встановлених ЖК України та іншими нормативними актами. Відповідно до абзацу 2 пункту 3 Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2006 року № 1081, згідно якого забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житлом для постійного проживання провадиться шляхом надання один раз протягом усього часу проходження військової служби житла новозбудованого, виключеного з числа службового, вивільненого або придбаного у фізичних чи юридичних осіб, надання кредиту для спорудження (купівлі) житла, а тому перед ОСОБА_1 , як військовослужбовцем, держава виконала свій обов`язок, передбачений зазначеним законом, забезпечивши останнього житловим приміщенням для постійного проживання за адресою: АДРЕСА_6 , яке згодом було приватизовано із зняттям з квартобліку. Представник позивача вважає, що факт продажу наданої відповідачам квартири, свідчить про недобросовісність їх поведінки та зловживання правами, оскільки останні, маючи можливість проживати у наданій державою квартирі, відчужили її, свідомо погіршивши свої житлові умови та проігнорувавши порушення зі свого боку прав власника (балансоутримувача) майна та створивши йому перешкоди у користуванні спірним майном. У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідачів - адвокат Кондик І.М. просить залишити її без задоволення, а рішення суду без змін, посилаючись на те, що відповідачі заселились у спірне приміщення на законних підставах та до цього часу правомірно проживають у ньому, сплачуючи житлово-комунальні послуги, а тому твердження представника позивача про самовільне зайняття кімнати у гуртожитку не відповідають дійсності. Також представник відповідачів зазначає, що посилання представника позивача на виконання державою обов`язку, передбаченого частиною 1 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», є необґрунтованим, оскільки зазначений обов`язком можна вважати виконаним з боку держави лише за умови надання на безоплатній основі призначеного і придатного для проживання житлового приміщення, однак відповідачі отримали нежитлове приміщення, непридатне для проживання, за власний рахунок здійснили його капітальний ремонт та перевели у житлове приміщення, самостійно та за власний кошт здійснили виготовлення технічної документації та державну реєстрацію цього майна, а Міністерство оборони України не відшкодувало жодних витрат, понесених відповідачами. Представник відповідачів зазначає, що доводи представника позивача про забезпеченість відповідачів іншим житлом є необґрунтованими, оскільки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 тимчасово зареєстровані у своїх сватів, оскільки позивач відмовив їм у реєстрації місця проживання в гуртожитку, а їх невістка ОСОБА_4 є власницею лише 1/5 частини квартири за адресою: АДРЕСА_5 , а тому не може вселити свого чоловіка та дитину у це житло. Крім цього, ОСОБА_4 вселилась у гуртожиток на законних підставах, оскільки отримання згоди позивача на її вселення разом із малолітньою дитиною до спірного житла законодавством не передбачено. Крім цього, представник відповідачів стверджує, що відповідачі потребують проживання у гуртожитку лише до введення в експлуатацію будинку за будівельною адресою: АДРЕСА_7 , який планувалось увести в експлуатацію до кінця 2022 року, однак у зв`язку з форс-мажорними обставинами, які виникли через повномасштабне вторгнення російської федерації на територію України, зазначений будинок до цього часу не введено в експлуатацію, а відтак спірна кімната в гуртожитку є єдиним місцем проживання відповідачів, а їх виселення без надання іншого житлового приміщення, призведе до порушення вимог Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», а також положень статей 116, 124, 125, 132 Житлового кодексу України. Третя особа - служба у справах дітей та сім`ї Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації, будучи належним чином повідомленою про день, час та місце судового розгляду, шляхом направлення судової повістки-повідомлення до електронного кабінету у системі «Електронний суд» (с.с.118 т.2), свого представника у судове засідання не направила, клопотань про його перенесення не подала, тому відповідно до положень ст. 372 ЦПК України колегія суддів провела судовий розгляд у його відсутність. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, вислухавши пояснення представника позивача ОСОБА_7 , який підтримав апеляційну скаргу, пояснення відповідача ОСОБА_1 та представника відповідачів - адвоката Кондика І.М., які просили залишити рішення суду без змін, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Судом встановлено, і матеріалами справи підтверджено, що відповідно до Акту прийому (передачі) будівель, споруд і території військового містечка, затвердженого начальником Головного квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил України від 9 серпня 2003 року, будівля № 266 військового містечка № 147 передана на баланс Національній академії оборони України, правонаступником якої є Національний університет оборони України імені Івана Черняховського (нині - Національний університет оборони України) (с.с.25, 26 т.1). Згідно витягу з Єдиного реєстру об`єктів державної власності щодо державного майна та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, будівля АДРЕСА_8 є гуртожитком та належить на праві власності державі, в особі Міністерства оборони України, та перебуває на балансі Національного університету оборони України (с.с.27, 28 т.1). На підставі листа заселення № 432 від 1 листопада 2004 року, підписаного заступником начальника Національної академії оборони України, ОСОБА_1 та членам його сім`ї: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було надано для тимчасового проживання кімнату АДРЕСА_9 (с.с.19 т.1). При цьому ОСОБА_1 не навчався, не працював та військову службу в Національному університеті оборони України не проходив (с.с.8 т.1). ОСОБА_1 є учасником бойових дій (с.с.86 т.1) та інвалідом ІІІ групи внаслідок війни (с.с.87 т.1). 2 грудня 2011 року начальник Головного квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил України звернувся з листом до Міністра оборони України про надання згоди на переобладнання під житло приміщень за адресою: АДРЕСА_10 військовослужбовцям управління, в тому числі і ОСОБА_1 , зазначивши, що враховуючи потребу у забезпеченні житлом та обмеженість фінансування на будівництво (придбання) житла, військовослужбовці управління виявили бажання переобладнати приміщення другого поверху вказаного житлового будинку за власні кошти (с.с.70 т.1). 20 січня 2012 року між Київським квартирно-експлуатаційним управлінням Збройних Сил України (наймодавець), ОСОБА_1 (наймач) та ДП Міністерства оборони Ураїни «Монтажник Україна» (підрядник) був укладений договір № 2, відповідно до п.1.1 якого наймодавець надає наймачу для переобладнання нежитлових приміщень у житловому будинку АДРЕСА_10 для подальшого проживання, а саме на другому поверсі будівлі, приміщення для переобладнання під житлове, яке складається, згідно проекту, з двох житлових кімнат, кухні та санвузла. Наймач зобов`язується за власний рахунок переобладнати житлові приміщення у житловому будинку АДРЕСА_10 з подальшим введенням їх в експлуатацію як житлового приміщення встановленого порядку (с.с.71-72 т.1). На підставі рішення Міністра оборони України № 15920/3 від 9 грудня 2011 року ОСОБА_1 та членам його сім`ї: ОСОБА_2 - дружині і Зазірному ОО. - сину Київським квартиро-експлуатаційним управлінням Міністерства оборони України 7 жовтня 2014 року був виданий спеціальний дозвіл на проживання в спеціально пристосованій казармі № НОМЕР_3 та право на зайняття кімнати № НОМЕР_1 , площею 28,4кв.м, у будинку АДРЕСА_10 (с.с.77 т.1). 25 жовтня 2014 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зареєстрували місце свого проживання у вказаній квартирі АДРЕСА_2 (с.с.96-102 т.1). Одночасно з цим, ОСОБА_1 склав розписку, у якій зобов`язався здати кімнату АДРЕСА_9 (с.с.23 т.1). Відповідно до витягу з розпорядження Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації № 296 від 15 квітня 2019 року ОСОБА_1 , як військовослужбовцю гарнізону міста Києва, та членам його родини: дружині ОСОБА_2 та сину ОСОБА_3 було надано у постійне користування квартиру АДРЕСА_2 , де він зареєстрований та фактично проживає, з виключенням з квартирного обліку (с.с.21 т.1). 13 грудня 2019 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 отримали свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_2 , зареєструвавши у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право спільної часткової власності на зазначену квартиру. 8 липня 2020 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу квартири відчужили квартиру АДРЕСА_2 , що підтверджується копією договору та Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, і не заперечувалося відповідачем під час апеляційного розгляду (с.с.81-82 т.1). Згідно листа начальника Київського квартирно-експлуатаційного управління № 517/4838 від 10 вересня 2020 року ОСОБА_1 станом на 10 вересня 2020 року не перебуває на обліку осіб, що потребують поліпшення житлових умов у гарнізоні м. Києва та згідно ордеру від 18 квітня 2019 року серії Б № 015834 на склад сім`ї три особи (він, дружина, син) забезпечувався постійною двокімнатною квартирою АДРЕСА_1 із зняттям з квартирного обліку (с.с.24 т.1). Національним університетом оборони України імені Івана Черняховського (нині - Національний університет оборони України) був направлений лист № 182/7/374/136 від 3 липня 2020 року на адресу ОСОБА_1 , у якому університет вимагав в термін до 31 липня 2020 року звільнити кімнату АДРЕСА_9 (с.с.20 т.1). Також, згідно довідки Національного університету оборони України імені Івана Черняховського (нині - Національний університет оборони України) №182/7/366/173 від 27 жовтня 2021 року в кімнаті АДРЕСА_9 проживають невістка ОСОБА_1 - ОСОБА_4 та його онука - ОСОБА_5 (с.с.91 т.1). ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_4 (с.с.96-101 т.1), ОСОБА_4 разом з малолітньою донькою ОСОБА_8 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_5 (с.с.103, зворот т.1), де ОСОБА_4 є співвласницею цієї квартири (с.с.125 т.1). Відповідно до висновку служби у справах дітей та сім`ї Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації № 101/46-3583 від 6 вересня 2023 року, виселення малолітньої ОСОБА_5 з кімнати АДРЕСА_9 суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих житлових прав дитини, порушує охоронювані законом інтереси, зменшує або обмежує права та інтереси дитини, щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло, тому служба вважає за недоцільне виселення малолітньої дитини ОСОБА_5 з вказаної кімнати (с.с.39-43 т.2). Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 разом із сім`єю вселився у кімнату АДРЕСА_9 на підставі листа заселення, виданого заступником начальника Національної академії оборони України, проходив службу на посаді начальника групи управління капітального ремонту Головного квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил України, має статус учасника бойових дій, особи з інвалідністю ІІІ групи внаслідок війни, тривалий час, а саме 19 років, користується спірним житлом, не має на даний час іншого житла для проживання з родиною, тому його право та право членів його сім`ї на користування спірним житлом підпадає під гарантії, передбачені пунктом 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Суд першої інстанції вважав, що виселення відповідачів, у тому числі і малолітньої ОСОБА_5 зі спірного житла, є невиправданим втручанням у їх право на повагу до житла, що відповідає сталій судовій практиці Європейського суду з прав людини. Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції таких підстав Згідно зі статтею 1 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України. Згідно з частинами першою та другою статі 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Відповідно до частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Згідно з частиною першою статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Згідно зі статтею 129 ЖК України (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) на підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу. За обставинами даної справи, ОСОБА_1 та членам його сім`ї спеціальний ордер на заселення до гуртожитку не видавався, однак у період з 7 листопада 2004 року по жовтень 2014 року вони проживали у кімнаті АДРЕСА_3 . Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Відповідно до статті 127 ЖК України гуртожитки призначені, зокрема, для проживання робітників і службовців у період роботи. Частинами першою-третьою статті 132 ЖК України передбачено, що сезонні, тимчасові працівники і особи, що працювали за строковим трудовим договором, які припинили роботу, а також особи, що вчились у навчальних закладах і вибули з них, підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з гуртожитку, який їм було надано у зв`язку з роботою чи навчанням. Інших працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку в зв`язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину. Осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в частині другій цієї статті, а також осіб, перелічених у статті 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення. Без надання іншого жилого приміщення не може бути виселено осіб з інвалідністю внаслідок війни та інших осіб з інвалідністю з числа військовослужбовців, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при захисті чи при виконанні інших обов`язків військової служби, або внаслідок захворювання, зв`язаного з перебуванням на фронті (частина перша статті 125 ЖК України). ОСОБА_1 є особою з інвалідністю ІІІ групи внаслідок війни, виселення його з кімнати в гуртожитку можливе лише за умови надання іншого житлового приміщення. Відповідно до статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», у редакції на час виникнення спірних правовідносин, держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у межах норм і відповідно до вимог, встановлених ЖК України, іншими законами, в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Військовослужбовцям, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та членам їх сімей надаються жилі приміщення для постійного проживання або за їх бажанням грошова компенсація за належне їм для отримання жиле приміщення. Такі жилі приміщення або грошова компенсація надаються їм один раз протягом усього часу проходження військової служби за умови, що ними не було використано право на безоплатну приватизацію житла. Відповідно до пункту 1.3 Розділу І Інструкції про організацію забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями, яка затверджена наказом Міністерства оборони України від 30 листопада 2011 року № 737, до якої були внесені зміни наказом Міністерства оборони України № 401 від 19 червня 2014 року, яка діяла на час надання ОСОБА_1 та членам його сім`ї службового житлового приміщення, забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями від Міністерства оборони України здійснюється за рахунок забезпечення надання службових жилих приміщень військовослужбовцям; надання для постійного проживання один раз протягом усього часу проходження військової служби жилого приміщення новозбудованого, виключеного з числа службового, вивільненого або придбаного у фізичних чи юридичних осіб військовослужбовцям та особам, звільненим з військової служби, які перебувають на квартирному обліку за останнім місцем проходження військової служби; надання за згодою військовослужбовця кредиту або грошової компенсації за належне йому для отримання жиле приміщення; участі військовослужбовців та членів їх сімей у державних цільових програмах забезпечення громадян доступним житлом відповідно до законодавства (за їх бажанням); надання жилої площі у гуртожитках курсантам і військовослужбовцям та працівникам ЗС України; надання місць у спеціально пристосованих казармах у розташуванні військової частини військовослужбовцям, які проходять військову службу за контрактом і не перебувають у шлюбі; оренди жилого приміщення військовослужбовцям офіцерського складу. Пунктом 1.4 Інструкції було передбачено, що військовослужбовцям, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та членам їх сімей надається житло для постійного проживання. Військовослужбовці, що перебували на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, до 01 січня 2005 року (набрання чинності Законом України від 24 червня 2004 року N 1865-IV "Про внесення змін до статті 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей"), забезпечуються жилими приміщеннями для постійного проживання відповідно до раніше встановленого законодавством порядку - без врахування вислуги на військовій службі. Відповідно до пункту 2 Розділу І Інструкції з організації забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями, яка затверджена наказом Міністерство оборони України від 31 липня 2018 року № 380, забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями від Міністерства оборони України здійснюється за рахунок новозбудованого, вивільненого або придбаного житла, переобладнання нежилих приміщень фонду Міноборони у жилі або надання грошової компенсації за належне для отримання жиле приміщення (за згодою військовослужбовця). Військовослужбовцям, які перебувають на обліку осіб, що потребують поліпшення житлових умов шляхом надання житлових приміщень для постійного проживання, та які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та членам їх сімей надаються житлові приміщення для постійного проживання або за їх бажанням виплачується грошова компенсація за належне їм для отримання жиле приміщення Житлові приміщення для постійного проживання та грошова компенсація за належне для отримання жиле приміщення надаються один раз протягом усього часу проходження військової служби за умови, що ними не було використано право на безоплатну приватизацію житла (пункт 4 Розділу І Інструкції № 380). За обставинами даної справи, ОСОБА_1 , як військовослужбовцю гарнізону міста Києва, та членам його родини: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було надано у постійне користування двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 . Твердження представника відповідачів про те, що ОСОБА_1 за власний кошт здійснював переведення нежитлового приміщення у житлове, а також проводив ремонт у зазначеній квартирі, не спростовує тієї обставини, що ОСОБА_1 отримав постійне житло від Міністерства оборони України, оскільки за наданими суду документами він погодився на такі умови отримання житла. При цьому також необхідно враховувати, що ОСОБА_9 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 були зареєстровані у вказаному житловому приміщенні, вказане житлове приміщення було виведено зі статусу службового та надане у 2019 році їм у постійне користування, у зв`язку із чим вони були зняті з квартирного обліку, у а подальшому приватизували це житло. За таких обставин, відповідно до положень ст. 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" держава в особі Міністерства оборони України виконала свій обов`язок перед військовослужбовцем ОСОБА_1 та членами його сім`ї щодо забезпечення постійним житловим приміщенням. Вказані обставини не були враховані судом першої інстанції і при вирішенні даного спору суд неправильно застосував положення ст. 125 ЖК України та ст. 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей". З приводу заселення у кімнату гуртожитку ОСОБА_4 та малолітньої ОСОБА_5 . За обставинами даної справи ОСОБА_4 та малолітня ОСОБА_5 заселилися у спірну кімнату у липні 2021 року. Відповідно до пункту 15 розділу IV Інструкції з організації забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями, яка затверджена наказом Міністерство оборони України від 31 липня 2018 року № 380, жила площа в гуртожитках (сімейних гуртожитках) надається військовослужбовцям та членам їх сімей на час проходження служби в цьому населеному пункті за рішенням КЕУ, КЕВ (КЕЧ) району за клопотанням командира військової частини. До клопотання командира військової частини додається довідка про перевірку житлових умов та витяг з наказу командира військової частини (по стройовій частині) про зарахування військовослужбовців на облік для поліпшення житлових умов шляхом забезпечення службовими житловими приміщеннями (службовою житловою площею). Відповідачами суду не було надано доказів, що ОСОБА_4 та малолітня ОСОБА_5 були поселені до спірної кімнати гуртожитку за погодженням з позивачем та у визначеному законодавством порядку. За таких обставин, під час судового розгляду було встановлено і позивачем доведено, що відповідачі самоправно заселилися у спірну кімнату гуртожитку після надання їм постійного житлового приміщення. Частиною 3 статті 116 ЖК УРСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення. При вирішенні даного спору колегія суддів також враховує наступне. Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. «Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується («Кривіцькі проти України» ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року). У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)). Отже, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Виходячи з необхідності забезпечення загальнонаціональної та економічної безпеки і добробуту, ефективного витрачання матеріальних ресурсів, захисту прав військовослужбовців, які не забезпечені ані постійним, ані службовим житловим, а також принципів рівності, добросовісності та справедливості, слід дійти висновку, що на військовослужбовців (зокрема звільнених з військової служби), а також членів їх сімей, які були забезпечені постійним житлом в межах норми (у тому числі шляхом отримання грошової компенсації за належне для отримання житлове приміщення), не можуть поширюватися гарантії, передбачені статтею 125 ЖК України, при їх виселенні з попередньо наданого на час проходження військової служби тимчасового житла (службового житла чи кімнати у гуртожитку). У такому випадку виключаються підстави для додаткового покладення на державу обов`язку з надання іншого житла при виселенні військовослужбовців з гуртожитку, оскільки відповідачі отримали від держави постійне житлове приміщення для проживання, яке приватизували та розпорядилися ним на власний розсуд. Наведене тлумачення змісту вказаних вище норм відповідає принципам справедливості, пропорційності і рівності всіх військовослужбовців, а також умовам реалізації обов`язку держави по забезпеченню житлом військовослужбовців. Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 7 грудня 2022 року у справі № 761/18533/20, 761/39955/20. Також колегія суддів враховує, що ОСОБА_4 є співвласником квартири АДРЕСА_5 , де зареєстровані вона та малолітня ОСОБА_5 . Отже, вказані відповідачі також забезпечені житловим приміщенням. Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що при ухваленні рішення, суд першої інстанції не врахував того, що державою був виконаний обов`язок по забезпеченню ОСОБА_1 , як військовослужбовця, та членів його сім`ї постійним місцем проживанням, яким він та члени його родини, в подальшому, розпорядились на власний розсуд, а відповідачі ОСОБА_4 та малолітня ОСОБА_5 забезпеченні житловим приміщенням, у якому вони зареєстровані. За таких обставин, виселення відповідачів із спірної кімнати гуртожитку, яку вони неправомірно продовжували займати після отримання ними житлового приміщення для постійного проживання, не буде надмірним тягарем і не призведе до порушення прав, гарантованих статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є законним та пропорційним заходом, який переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві, з огляду на те, що відповідачі перешкоджають позивачу в правомочностях власника житла, а тому задоволення позову про їх виселення узгоджується із нормами національного та міжнародного права, прецедентною практикою ЄСПЛ. Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції неповно встановив обставини справи, не оцінив надані докази, неправильно застосував норми матеріального права, тому рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позовних вимог. Частиною 13 ст. 141 ЦПК України визначено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до підпункту 2 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» ставки судового збору за подання юридичною особою до суду позовної заяви немайнового характеру встановлюються у розмірі 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Так, у жовтні 2020 року позивач звернувся до суду з позовом про виселення із спірного житлового приміщення ОСОБА_1 , ОСОБА_10 та ОСОБА_3 . Згідно зі статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» прожитковий мінімум для працездатних осіб на одну працездатну особу в розрахунку на місяць з 1 січня 2020 року становив 2 102грн. У разі коли в позовній заяві об`єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру (частина третя статті 6 Закону України «Про судовий збір»). Звертаючись до суду з позовом, позивач заявив три вимоги немайнового характеру, тому судовий збір підлягав оплаті у сумі 6 306грн (2 102 х 3), однак позивач сплатив лише 2 197грн. Крім цього, у листопаді 2021 року позивач подав уточнену позовну заяву, прохальну частину якої доповнив вимогами про виселення ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . Згідно зі статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» прожитковий мінімум для працездатних осіб на одну працездатну особу в розрахунку на місяць з 1 січня 2021 року становив 2 270грн, тому позивач повинен був сплатити судовий збір у розмірі 4 540грн (2270 х 2), однак така оплата позивачем здійснена не була. За таких обставин, з відповідачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь позивача підлягає стягненню сплачений ним судовий збір у рівних частинах по 732грн 33коп. та на користь держави з кожного по 1 369грн 67коп. З відповідачки ОСОБА_4 , яка є також законним представником малолітньої ОСОБА_5 , підлягає стягненню судовий збір у прибуток держави у сумі 4 540грн. За подання апеляційної скарги позивач сплатив 16 269грн, який підлягає стягненню з відповідачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 порівну по 3 253грн 80коп., а з відповідачки ОСОБА_4 , яка є законним представником малолітньої ОСОБА_5 , - 6 507грн 60коп. Також позивачем був сплачений судовий збір за оскарження ухвали суду від 25 жовтня 2022 року про закриття провадження у справі: за подання апеляційної скарги - 2 481грн та за подання касаційної скарги 2 684грн. Враховуючи, що ухвала суду першої інстанції була скасована, справа направлена до суду першої інстанції для продовження розгляду, а даною постановою позовні вимоги задовольняються, з відповідачів на користь позивача підлягає стягненню сплачений ним судовий збір з кожного по 1 291грн 25коп. Керуючись ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України суд постановив: апеляційну скаргу Національного університету оборони України задовольнити. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 11 жовтня 2023 року скасувати, ухваливши нове судове рішення, яким позов задовольнити. Виселити ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , малолітню ОСОБА_5 з кімнати № НОМЕР_1 гуртожитку Національного університету оборони України за адресою: м. Київ, вул. Отамана Зеленого (Росошанська), 3, корпус 3, будівля 266 військового містечка № НОМЕР_2 , без надання іншого жилого приміщення. Стягнути з ОСОБА_1 на користь Національного університету оборони України судовий збір у сумі 5 277грн 38коп. Стягнути з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір у сумі 1 369грн 67коп. Стягнути з ОСОБА_2 на користь Національного університету оборони України судовий збір у сумі 5 277грн 38коп. Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у сумі 1 369грн 67коп. Стягнути з ОСОБА_3 на користь Національного університету оборони України судовий збір у сумі 5 277грн 38коп. Стягнути з ОСОБА_3 на користь держави судовий збір у сумі 1 369грн 67коп. Стягнути з ОСОБА_4 на користь Національного університету оборони України судовий збір у сумі 7 798грн 86коп. Стягнути з ОСОБА_4 на користь держави судовий збір у сумі 4 540грн. Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повний текст постанови складено 22 листопада 2024 року. Суддя-доповідач І.М. Рейнарт Судді Г.М. Кирилюк Т.І. Ящук