Постанова Харківський апеляційний суд № 953/21037/21

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ Постанова Іменем України 13 листопада 2024 року м. Харків справа № 953/21037/21 провадження № 22-ц/818/1065/24 Харківський апеляційний суд у складі: головуючого - Пилипчук Н.П., суддів колегії Тичкової О.Ю., Маміної О.В. за участю секретаря Львововї С.А. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Харків цивільну справу за позовом керівника Шевченківської окружної прокуратури м. Харкова, поданого в інтересах держави: Державного агентства лісових ресурсів України, Харківської обласної державної адміністрації до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Харківської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача: Державне підприємство «Харківська лісова науково-дослідна станція» про визнання незаконними та скасування рішень органу місцевого самоврядування, визнання недійсним державного акту на право власності на землю та договору купівлі-продажу, скасування державної реєстрації права власності, повернення земельної ділянки, за апеляційною скаргою заступника керівника Харківської обласної прокуратури Андрія Кравченка на рішення Київського районного суду м. Харкова від 30 листопада 2023 року, ухвалене суддею Лисиченко С.М., В С Т А Н О В И В : У листопаді 2021 року керівник Шевченківської окружної прокуратури м. Харкова Харківської області Амарова О., який дії в інтересах держави в особі позивачів Державного агентства лісових ресурсів України, Харківської обласної державної адміністрації звернувся з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Харківської міської ради, третя особа Державне підприємство «Харківська лісова науково-дослідна станція», в якій просив суд: - визнати незаконним та скасувати пункти 74, 74.1 додатку 1 до рішення Харківської міської ради «Про надання дозволу громадянам на розробку проектів відведення земельних ділянок» №249/10 від 22.09.2010, щодо затвердження матеріалів вибору місця розташування земельної ділянки та надання ОСОБА_3 дозволу на розробку проекту відведення земельної ділянки, площею орієнтовно 1000,0 кв.м, по АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та попереджено ОСОБА_3 , що на ділянці розташовані зелені насадження, знесення яких, при необхідності, виконати згідно діючого законодавства; - визнати незаконним та скасувати пункт 27 додатку 1 до рішення Харківської міської ради «Про передачу у власність та надання в оренду громадянам земельних ділянок» №232/11 від 06.04.2011, яким затверджений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки, площею 1000,0 кв.м по АДРЕСА_2 (Київський район) для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та передано у приватну власність ОСОБА_3 вказану земельну ділянку (кадастровий номер 6310136600:14:006:0144); - визнати недійсним виданий ОСОБА_3 державний акт ЯЛ №783955 на право власності на земельну ділянку, зареєстрований 26.09.2011 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 6310136600:14:006:0144, площею 0,1000 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . - визнати недійсним договір №1038 від 04.06.2015 купівлі-продажу земельної ділянки з кадастровим номером 6310136600:14:006:0144, площею 0,1000 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_4 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) та ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_2 ) з одночасною реєстрацією припинення речового права на майно; - зобов`язати ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_2 ) повернути земельну ділянку з кадастровим номером 6310136600:14:006:0144, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , у власність держави в особі Харківської обласної державної адміністрації. В обґрунтування позовних вимог зазначає, що Харківською міською прокуратурою №1 (наразі Шевченківська окружна прокуратура м.Харкова) здійснювалося процесуальне керівництво у кримінальному провадженні №12019220480002573 від 03.07.2019 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 364 КК України, за фактом незаконного надання службовими особами управління Держземагенства у м.Харкові висновків про можливість відведення у приватну власність земельних ділянок лісогосподарського призначення, які перебували у державній власності. За результатами проведеного досудового розслідування у вказаному кримінальному провадженні 18.07.2019 до Дзержинського районного суду м.Харкова направлено обвинувальний акт відносно виконуючого обов`язки начальника управління Держкомзему у Харківській області, яким був неправомірно підписаний та виданий висновок, на підставі якого у подальшому Харківською міською радою прийнято рішення про виділення земельної ділянки (кадастровий номер 6310136600:14:006:0144), площею 0,1000 га, по АДРЕСА_1 , для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та вказану земельну ділянку передано у приватну власність ОСОБА_3 . Так, досудовим розслідуванням встановлено, що пунктами 74, 74.1 додатку 1 до рішення Харківської міської ради «Про надання дозволу громадянам на розробку проектів відведення земельних ділянок» №249/10 від 22.09.2010 затверджено матеріали вибору місця розташування земельної ділянки ОСОБА_3 та наданий дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки, площею орієнтовно 1000,0 кв.м, по АДРЕСА_1 ) для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та попереджено останню, що на ділянці розташовані зелені насадження, знесення яких, при необхідності, виконати згідно діючого законодавства. Пунктом 27 додатку 1 до рішення Харківської міської ради «Про передачу у власність та надання в оренду громадянам земельних ділянок» №232/11 від 06.04.2011, затверджений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки (кадастровий номер 6310136600:14:006:0144), площею 1000,0 кв.м, по АДРЕСА_1 (Київський район) для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та вказану земельну ділянку передано у приватну власність ОСОБА_3 . На виконання вказаного рішення міської ради ОСОБА_3 виданий державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №783955, зареєстрований 26.09.2011 у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі (кадастровий номер 6310136600:14:006:0144). Право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 6310136600:14:006:0144 зареєстровано приватним нотаріусом Маслак Н.В. в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на підставі договору купівлі-продажу, серія та номер:1038, виданий 04.06.2015, видавник Маслак Н.В приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу, індексний номер рішення 21812625 від 04.06.2015, номер запису про право власності 9910580. Відповідно до висновку судової експертизи з питань землеустрою та оціночно-земельної експертизи ХНДІСЕ ім. засл. проф. М.С. Бокаріуса МЮ України від 27.05.2019 №7268/7269, ринкова вартість земельної ділянки, площею 1000,0 кв.м, з кадастровим номером 6310136600:14:006:0144, розташованої по АДРЕСА_1 станом на 06.04.2011 складає 162583 грн. Виходом на місце встановлено, що на теперішній час вказана земельна ділянка вільна від забудови, що підтверджується витягами з Державного реєстру прав власності на нерухоме майно від 19.04.2021 за №№253287517, 253288020, а саме відсутністю будь-яких відомостей щодо прав власності ОСОБА_1 на нерухоме майно, за адресою: АДРЕСА_1 , в тому числі на об`єкти незавершеного будівництва. Зазначає, що вищевказані рішення Харківської міської ради незаконні та підлягають скасуванню з огляду на наступне. Так, спірна земельна ділянка з кадастровим номером 6310136600:14:006:0144 знаходиться в межах земель лісогосподарського призначення ДП «Харківська лісова науково-дослідна станція». Зазначене підтверджується листами ДП «Харківська лісова науково - дослідна станція» від 09.11.2018 №270/02, згідно з яким, на підставі планово - картографічних матеріалів базового лісовпорядкування 2013 року, земельна ділянка з кадастровим номером 6310136600:14:006:0144 відноситься до земель лісогосподарського призначення, накладається на землі лісогосподарського призначення виділу 4 кварталу 161 Південного лісництва ДП «Харківська лісова науково-дослідна станція», що знаходиться у постійному користуванні цього підприємства та жодних погоджень щодо вилучення вказаної земельної ділянки із земель лісового фонду підприємством не надавалося. На запит Харківської місцевої прокуратури №1 листом від 17.12.2018 №591 ДП «Харківська державна лісовпорядна експедиція» повідомлено, що земельна ділянка з кадастровим номером 6310136600:14:006:0144, відноситься до земель лісогосподарського призначення, що перебуває в постійному користуванні ДП «Харківська лісова науково-дослідна станція» та знаходиться в межах кварталу 161 Південного лісництва ДП «Харківська лісова науково-дослідна станція». Згідно з пунктом 5 розділу VIII «Прикінцевих положень» ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі лісовпорядкування. Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерального дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. За змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Державним комітетом СРСР по лісовому господарству 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкувальні належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування. Вказує, що правову позицію стосовно того, що планово-картографічні матеріали лісовпорядкування є належними документами на підтвердження права постійного користування земельними ділянками лісогосподарського призначення, зазначено у постановах Верховного Суду від 07.11.2018 у справі №488/6211/14, від 20.01.2021 у справі №369/473/15. Оскільки земельна ділянка та права на неї на землях лісогосподарського призначення є об`єктом земельних правовідносин, то суб`єктний склад і зміст таких правовідносин має визначатися згідно з нормами земельного законодавства та лісового законодавства у частині використання й охорони лісового фонду (висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 21 січня 2015 року у справі № 6- 224цс14). Відповідно до статей 56, 57 ЗК України землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Разом з тим, з 01.01.2013 набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності». Відповідно до абз. 2 п.п. «а» п.4 Прикінцевих та перехідних положень закону у державній власності залишаються розташовані в межах населених пунктів земельні ділянки, які перебувають у постійному користуванні органів державної влади, державних підприємств, установ, організацій, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук. Землі лісогосподарського призначення розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ЛК України. На час виникнення спірних відносин діяло Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про деякі питання розпорядження земельними лісовими ділянками» №610-р від 10.04.2008, яким встановлено заборону на вилучення лісових земельних ділянок, їх передачу у власність та оренду зі зміною цільового призначення. Таким чином, земельна ділянка, що передана у приватну власність ОСОБА_3 відноситься до земель державної власності лісогосподарського призначення, перебуває у постійному користуванні державного лісогосподарського підприємства та згода на її вилучення державою не надавалась, а розпорядження такими землями не відноситься до повноважень органу місцевого самоврядування, тобто Харківської міської ради. Крім того зазначає, що землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі землі лісогосподарського призначення (стаття 19 ЗК України). Згідно із частинами 1,2, 4 статті 20 ЗК України віднесення земель до тієї чи іншої категорій здійснюються на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства. Статтею 21 ЗК України передбачено, що порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам. Відповідно до частини 1 статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Відповідно до частини 10 статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку. Необхідною передумовою виникнення права приватної власності на земельну ділянку державної чи комунальної власності має бути рішення про надання у приватну власність цієї ділянки, прийняте відповідним органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування, які діють від імені власника, про що зазначено у висновку Верховного суду, викладеному у постанові від 07.11.2018 у справі №488/6211/14. З огляду на зазначене, позивач вважає, що спірні рішення, прийняті Харківською міською радою в порушення вимог статей 6,14,19 Конституції України, статей 20,56,57,84,122,149 ЗКу України, статті 31, пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» Лісового кодексу України, ст.ст. 4,25,26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», розпорядження Кабінету Міністрів України від 10.04.2008 № 610р, оскільки вказана земельна ділянка на час їх відчуження перебувала в державній власності та належить до земель лісогосподарського призначення. Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (пункт 46 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі №372/1684/14-11 (провадження № 14-740цс19)). Власник земельної ділянки водного (лісового) фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку (абзац п`ятий пункту 143 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18)). Вказує, що згідно статті 393 ЦК України, частини 3 статті 152 ЗК України одним із способів захисту прав на земельні ділянки є визнання незаконним та скасування правового акту органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника. Відповідно до пункту 2.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011 р. №6 «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин» (зі змінами та доповненнями) державні акти про право власності або право постійного користування на земельну ділянку є документами, що посвідчують відповідне право і видаються на підставі рішень Кабінету Міністрів України, обласних, районних, Київської і Севастопольської міських, селищних, сільських рад, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій. У спорах, пов`язаних з правом власності або постійного користування земельними ділянками, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти про право власності чи постійного користування. З огляду на викладене, позивач вважає, оскільки пункт 27 додатку 1 до рішення Харківської міської ради «Про передачу у власність та надання в оренду громадянам земельних ділянок» №232/11 від 06.04.2011 є незаконним, що слугувало підставою для подальшого оформлення державного акту на право власності на зазначені земельну ділянку серії ЯЛ №783957, зареєстрованого 26.09.2011 у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі, то вказаний державний акт на право власності на земельну ділянку не відповідає закону та порушує права власника. Враховуючи положення частини 1 статті 203, частини 1 статті 316, частини 2 статті 319 ЦК України, пункти «в», «г», «д» частини 3 статті 152 ЗК України договір №1038 від 04.06.2015 купівлі-продажу земельної ділянки з кадастровим номером 6310136600:14:006:0144 підлягає визнанню недійсним у судовому порядку. Відповідно до абзацу 2 частини 3 статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Згідно з абзацом 3 частини 3 статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно», ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). А отже, ухвалюючи рішення про повернення майна на користь дійсного власника, суд, з метою ефективного захисту прав власника, має скасувати державну реєстрацію права власності на спірне майно за відповідачами, які не набули право власності на це майно на законних підставах. Крім того зазначає, що відповідно до позиції Верховного Суду у пункті 75.4 постанови від 28.10.2020 у справі № 910/10963/19, способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, судове рішення про скасування державної реєстрації прав. Юрисдикція цивільних справ визначена статтею 19 ЦШІК України, згідно з якою суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов`язаний з реалізацією майнових або особистих немайнових інтересів особи, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту її цивільних прав та інтересів. Аналогічний висновок зроблений у Постанові Великої Палати Верховного суду від 29.05.2019 у справі №826/9341/17. З огляду на вищевикладене, позивач вважає, що звернення прокурора до суду із даним позовом про скасування рішення про державну реєстрацію є найбільш ефективним способом захисту прав та інтересів позивача. Вказує, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь- яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України). Таким чином, власник земельної ділянки лісогосподарського призначення може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку. (див. пункти 78-81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07.11.2018 у справі №488/6211/14 звертає увагу на те, що у спорах стосовно земель Лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршені екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, стаття 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України). Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, без належного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля. З огляду на все викладене, позивач зазначає, що загальний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає приватний інтерес особи у збереженні земельної ділянки у власності. Зазначене свідчить про те, що земельна ділянка з кадастровим номером 6310136600:14:006:0144, розташована по АДРЕСА_1 передана у приватну власність не з волі законного власника, за відсутності згоди її власника та прийнятого компетентним органом виконавчої клади рішення про й передачу в приватну власність. А отже, втручання держави з метою повернення земельної ділянки з власності добросовісного набувача державі є законним та пропорційним. Спірна земельна ділянка підлягає поверненню державі ОСОБА_1 . Крім того, згідно зі статтею 7 ЛК України ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Пред`являючи позов у вказаній справі, прокурор виходить саме з необхідності вирішення проблем суспільного значення, існування яких виправдовує застосування механізму повернення спірної землі із користування відповідача. Таким чином, звернення прокурора до суду в цих спірних правовідносинах спрямоване саме на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання не пов`язаного з позбавленням володіння порушення права власності держави на спірну земельну ділянку лісогосподарського призначення, з урахуванням принципу справедливої рівноваги між суспільними інтересами та необхідністю дотримання прав власників. З огляду на відсутність прийнятого у встановленому законом порядку рішення компетентного органу про передачу земельної ділянки у власність, відповідне право ОСОБА_3 в силу ст. 122 ЗК України набуте протиправно. Обраний спосіб захисту в даному випадку спрямований на поновлення порушених прав, оскільки при усунення порушення права власності держави на цю ділянку відповідачем, підлягає поновленню порушене право власності держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України та Харківської обласної державної адміністрації. Вказує, що на виконання вимог статті 23 Закону України «Про прокуратуру» окружною прокуратурою повідомлено позивачів про намір звернутися до місцевого суду в їх інтересах із зазначеним позовом відповідними листами (додаються). Оскільки ухвалене судом у цій справі рішення може вплинути на права ДП «Харківська лісова науково-дослідна станція», в постійному користуванні якого перебуває спірна земельна ділянка, його визначено третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору. Зазначає, що Державному агентству лісових ресурсів України стало відомо про порушення його інтересів, а саме порушення права власності держави на спірну земельну ділянку з листів прокуратури від 09.12.2019 №31-3420 вих- 19, 28.05.2021 №55-1484 вих21, Харківську обласну державну адміністрацію повідомлено Шевченківською окружною прокуратурою м. Харкова листом від 28.05.2021 за №55-1487 вих21 та до теперішнього часу, а ні Державним агентством лісових ресурсів України, а ні Харківською обласною державною адміністрацією не вживалося жодних заходів з метою повернення у власність держави спірної земельної ділянки. Відповідно до статей 1,3 Положення про Державне агентство лісових ресурсів України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.10.2014 №521, Державне агентство лісових ресурсів України (Держлісагентство) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства, до основних завдань якого належить реалізацію державної політики у сфері лісового та мисливського господарства. Згідно з вимогами статті 7 цього Положення, Державне агентство лісових ресурсів України здійснює свої повноваження безпосередню та через утворені в установленому порядку територіальні органи. Пунктом 4 статті 4 цього Положення передбачено, що Держлісагентство здійснює державне управління в галузі ведення лісового і мисливського господарства, а також державного контролю за додержанням вимог нормативно-правових актів щодо ведення лісового господарства (крім державного контролю з карантину рослин та у сфері захисту рослин). Наведене є підставою для звернення до суду з позовом в інтересах держави. Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 30 листопада 2023 року відмовлено у задоволені позову керівника Шевченківської окружної прокуратури м. Харкова, поданого в інтересах держави: Державного агентства лісових ресурсів України, Харківської обласної державної адміністрації до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Харківської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача: Державне підприємство «Харківська лісова науково-дослідна станція» про визнання незаконними та скасування рішень органу місцевого самоврядування, визнання недійсним державного акту на право власності на землю та договору купівлі-продажу, скасування державної реєстрації права власності, повернення земельної ділянки. В апеляційній скарзі представник прокуратури просить рішення суду першої інстанції скасувати та постановити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, вирішити питання щодо судових витрат. В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що земельна ділянка, яка передана у приватну власність ОСОБА_3 відноситься до земель державної власності лісогосподарського призначення, перебуває у постійному користуванні державного лісогосподарського підприємства та згода на її вилучення державою не надавалась, а розпорядження такими землями не відноситься до повноважень органу місцевого самоврядування, тобто Харківської міської ради. Зазначає, що Київський районний суд м. Харкова від 30.11.2023, приймаючи рішення у справі № 953/21037/21, не врахував висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справах № 554/10517/16-ц та № 633/408/18, постановах Верховного Суду від 06.09.2023 у справі № 910/21329/17, від 13.09.2023 у справі № 621/3475/19, від 20.09.2023 у справі №910/3453/22. Зокрема, у справі № 633/408/18 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що у кожній справі за змістом обгрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо, суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог ( ч.І ст.13 ЦПК України), але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом (п. 4 ч. 5 ст. 12 ЦПК України). Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх буквально (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2021 у справі № 9901/172/20 (п. п. 1, 80-81, 83), від 01.07.2021 у справі № 9901/381/20 (п. п. 1, 43-47), від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18 (п. п. 6, 20-26, 101, 102), від 01.02.2022 у справі № 750/3192/14 (п. п. 4, 26, 47), від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц (п. п. 4, 36), від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 (п. 31)). Щодо ефективності способу захисту порушеного права держави, як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, зокрема визначеним зазначеною частиною, або ж іншим способом, який передбачений законом. Вказує, що зайняття спірної земельної ділянки лісогосподарського призначення з порушенням норм Земельного кодексу України треба розглядати як таке, що не пов`язане з позбавленням володіння, порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку потрібно розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу, допоки триватиме порушення прав законного володільця земельної ділянки. Зазначає, що правові висновки щодо подання негаторного позову про повернення земель лісогосподарського призначення на користь держави висловлено Верховним Судом, зокрема, у постановах від 08.06.2022 у справі № 307/3155/19, від 21.09.2022 у справі № 367/4128/16-ц, від 07.09.2022 у справі № 697/2434/16. У відповідності до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судова колегія, заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що належним способом захисту порушених прав у даних правовідносинах є звернення до суду з віндикаційним позовом про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, разом із цим керівник Шевченківської окружної прокуратури м.Харкова Харківської області звернувся до суду з негаторним позовом, що не відповідає належному способу захисту, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. Колегія суддів не може повністю погодитись з вказаним висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного. Судом першої інстанції встановлено, що пунктами 74,74-1 рішення Харківської міської ради від 22.09.2010 №249\10 ОСОБА_3 надано дозвіл на розробку проектів відведення земельної ділянки площею, орієнтовано,1000,0 кв.м. по АДРЕСА_2 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Попереджено ОСОБА_3 , що на ділянці розташовані зелені насадження, знесення яких, при необхідності, виконати згідно діючого законодавства. Рішенням Харківської міської ради від 06.04.2011 №232\11 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки кадастровий номер 6310136600:14:006:0144, площею 1000,00 кв.м. по АДРЕСА_2 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), передано вказану земельну ділянку у власність ОСОБА_3 . На підставі рішення Харківської міської ради від 06.04.2011 №232\11 видано ОСОБА_3 державний акт на право власності на земельну ділянку, площею 0.1000 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 Цільове призначення земельної ділянки: для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка). Державний акт на право власності на земельну ділянку Серія ЯЛ №783955, зареєстрований 26.09.2011 у Книзі записів реєстрації державних атів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі. Згідно даних інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 281582052 від 27.10.2021, ОСОБА_2 (прізвище до зміни ОСОБА_3 ) здійснила відчудження земельної ділянки кадастровий номер 6310136600:14:006:0144, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , ОСОБА_1 . Правова підстава: договір купівлі-продажу, серія та номер 1038, виданий 04.06.2015 приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Маслак Н.В. Відповідно інформації Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку від 27.10.2021, власником земельної ділянки кадастровий номер 6310136600:14:006:0144, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , є ОСОБА_1 . Дата державної реєстрації права 04.06.2015, номер запису про право 9910580. Згідно даних листа ДП «Харківська державна лісопорядна експедиція» №591 від 17.12.2018, земельна ділянка кадастровий номер 6310136600:14:006:0144, знаходиться в межах кв.161 Південного лісництва ДП « Харківська лісова науково-дослідна станція». Ця інформація також підтверджується даними Публічної кадастрової карти. Відповідно даних листа ДП «Харківська лісова науково-дослідна станція» №270/02 від 09.11.2018, земельна ділянка з кадастровим номером 6310136600:14:006:0144, відповідно до публічної кадастрової карти України та планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування 2013 року, накладається на виділ 4, кварталу 161 Південного лісництва ДП «Харківська ЛНДС». Вказана земельна ділянка відноситься до земель лісогосподарського призначення і знаходиться у постійному користуванні ДП « Харківська лісова науково-дослідна станція». Згоди на вилучення земельних ділянок із земель лісового фонду, передачу їх в оренду зі зміною цільового призначення підприємством не надавалось. Згідно висновку експерта за результатами проведення судової експертизи з питань землеустрою та оціночно-земельної експертизи №7268/7269 від 27.05.2019, проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та оформлення права власності на земельну ділянку ОСОБА_3 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 , не відповідає вимогам земельного законодавства та іншим нормативним документам з питань землеустрою та землекористування станом на 06.04.2011 за складом, змістом та правилами оформлення. Проект землеустрою щодо відведення вказаної земельної ділянки та оформлення права власності на неї, затверджений відповідно до вимог земельного законодавства. Також судом першої інстанції встановлено, що на час розгляду даної справи земельна ділянка кадастровий номер 6310136600:14:006:0144 вільна від забудов, повідомлення про початок проведення будівельних робіт до Департаменту не надходили, відповідні дозволи на забудову не видавалися. Щодо дотримання прокурором порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», колегія суддів зазначає наступне. Так, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України). Прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом (пункт 3 статті 131-1 Конституції України). Відповідно до пункту 2 Рекомендації Rec (2012) 11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам «Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції», прийнятій 19 вересня 2012 року на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов`язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає у тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права. ЄСПЛ звертав увагу на те, що підтримка, яка надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, у тих випадках, коли відповідне правопорушення зачіпає інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. mutatismutandis рішення від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти росії» (Menchinskayav. russia), заява № 42454/02, § 35). За змістом частини другої статті 2 ЦК України держава Україна є учасником цивільних відносин. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками (частина перша статті 167 ЦК України). Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України). Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у цивільних, правовідносинах. Тому у тих відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (пункти 6.21, 6.22), від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18 (пункти 4.19, 4.20), від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 26), від 6 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (пункт 8.5), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 80) та інші). Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що і в судовому процесі (в тому числі у цивільному) держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах. Тобто під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (постанова від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18 (пункт 35), від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 27)). Тому, зокрема, наявність чи відсутність у органу, через який діє держава, статусу юридичної особи, значення не має (постанова Великої Палати Верховного Суду від 6 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (пункти 8.10, 8.12) від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 81)). Незалежно від того, хто саме звернувся до суду, - орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах, чи прокурор - у судовому процесі (в тому числі у цивільному) держава бере участь у справі як позивач, а відповідний орган (незалежно від наявності в нього статусу юридичної особи) або прокурор здійснюють процесуальні дії на захист інтересів держави як суб`єкта процесуальних правовідносин. Таким чином, фактичним позивачем за позовом, поданим в інтересах держави, є держава, а не відповідний орган (незалежно від наявності в нього статусу юридичної особи) або прокурор. На відміну від останнього та органів, через які діє держава, юридичні особи, які не є такими органами, діють як самостійні суб`єкти права - учасники правовідносин (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 82-83)). Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзаци перший і другий частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»; тут і далі - у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду). Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 37)). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абзаци перший - третій частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»). Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом juranovitcuria («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах ( постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 69)). Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абзац другий частини другої статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову). Невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів громадянина або держави в суді має наслідком застосування положень, передбачених статтею 121 цього кодексу (речення третє абзацу третього статті 45 ЦПК України у вказаній редакції). Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для їхнього захисту, але не подав відповідний позов у розумний строк. Прокурор, звертаючись до суду, повинен обґрунтувати бездіяльність компетентного органу. Для встановлення того, які дії вчинить останній, прокурор до нього звертається до подання позову у порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», фактично надаючи цьому органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом перевірки виявлених прокурором фактів порушення законодавства, а також вчинення дій для виправлення цих порушень, зокрема подання позову чи повідомлення прокурора про відсутність порушень, які вимагають звернення до суду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18 (пункти 38-39)). Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або мало стати відомо про можливе порушення інтересів держави, є бездіяльністю відповідного органу. Розумність вказаного строку визначає суд з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи через можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також з урахуванням таких чинників як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 12/2385/18 (пункт 40)). Таким чином, прокурору достатньо дотриматись порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого не звернення, він повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва у позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі нема, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим (постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (пункт 43)). Місцеві державні адміністрації в межах, визначених Конституцією і законами України, здійснюють на відповідних територіях державний контроль за використанням та охороною земель, лісів, надр, води, атмосферного повітря, рослинного і тваринного світу та інших природних ресурсів(пункт 3 частини першої статті 16 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» у редакції, чинній на час звернення до суду). Для реалізації наданих повноважень місцеві державні адміністрації мають право звертатися до суду та здійснювати інші функції і повноваження у спосіб, передбачений Конституцією та законами України (пункт 5 статті 28 Закону України «Про місцеві державні адміністрації»). Відповідно до статей 1,3 Положення про Державне агентство лісових ресурсів України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.10.2014 № 521, Державне агентство лісових ресурсів (Держлісагенство) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства , до основних завдань якого належить реалізацію державної політики у сфері лісового та мисливського господарства. Державне агентство лісових ресурсів України здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи (стаття 7 Положення). Держлісагенство здійснює державне управління в галузі ведення лісового і мисливського господарства, а також державного контролю за додержанням вимог нормативно-правових актів щодо ведення лісового господарства ( крім державного контролю з карантину та у сфері захисту рослин) ( пункт 4 статті 4 Положення). Прокурор послався на те, що мав повноваження для звернення до суду з тих підстав, що Держлісагенство та Харківська обласна державна адміністрація цього не зробила. При цьому, зазначив, що незаконне заволодіння землею ослаблює економічні основи місцевого самоврядування та держави в цілому, що потребує прокурорського реагування у межах наданої Конституцією України компетенції. Судом вірно встановлено, що Державному агентству лісових ресурсів України та Харківській обласній державній адміністрації стало відомо про порушення їх інтересів, а саме порушення права власності держави на спірну земельну ділянку з листів прокуратури від 28.05.2021 № 55-1484 вих №21, 16.06.2021 вих № 05-51\716, разом з цим, а ні Державним агентством лісових ресурсів України, а ні Харківською обласною державною адміністрацією не вживалося жодних заходів з метою повернення у власність держави спірної земельної ділянки. Листами Шевченківської окружної прокуратори міста Харкова від 23.09.2021 вих. №№42-2573-19,42-2573-19, повідомлено Державне агентство лісових ресурсів України та Харківську обласну державну адміністрацію про те, що вживає заходів представницького характеру з метою повернення державі незаконно відчужених земель державного лісового фонду по вул. Гризодубова,70-Б в м.Харкові. Вказала, що прокуратурою підготовлено позовну заяву, в порядку статті 56 ЦПК України, з метою представництва інтересів держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України, Харківської обласної державної адміністрації З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що прокурор, звертаючись з даним позов до суду виконав вимоги процесуального закону та обґрунтував неналежне здійснення Харківською обласною державною адміністрацією та Державним агентством лісових ресурсів України захисту інтересів держави у спірних правовідносинах, та наявність у нього достатніх підстав для представництва інтересів держави в їх особі у даній справі. Щодо позовних вимог керівника Шевченківської окружної прокуратури м. Харкова про визнання незаконними та скасування рішень органу місцевого самоврядування, визнання недійсним державного акту, визнання недійсним договору купівлі продажу, колегія суддів зазначає наступне. Згідно ч.1 ст.15, ч.1 ст. 16 ЦК Україникожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України). Рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 39), від15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17 (провадження № 12-95гс19, пункт 6.27), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження№ 12-148гс19, пункт 35), від 01 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19, пункт 52)). Власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК Україниможе витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження№ 14-208цс18, пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 34), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 74) та інших. Так, для витребування нерухомого майна оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування не є ефективним способом захисту права власника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження№ 14-208цс18, пункт 86)). Вимога про визнання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування недійсними (незаконними) та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 39), від11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19)). Визнання недійсним державного акта також не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку, а тому у задоволенні цієї позовної вимоги слід відмовити (постанова Великої Палати Верховного Суду від14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 94). З огляду на викладене у задоволенні позовних вимоги прокурора про визнання незаконними та скасування рішень органу місцевого самоврядування, визнання недійсним державного акту, визнання недійсним договору купівлі продажу вірно відмовлено, оскільки заявлені вимоги не є ефективним способом захисту права власника. Щодо позовних вимог керівника Шевченківської окружної прокуратури м. Харкова, в інтересах держави Державного агентства лісових ресурсів України, Харківської обласної державної адміністрації про зобов`язання повернути земельну ділянку. Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується, це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до частини першої статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування» сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами. Згідно з пунктами «а», «б», «в», «г» статті 12 ЗК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу. Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, в тому числі землі лісогосподарського призначення (пункт «е» частини першої статті 19 ЗК України). Частиною першою статті 116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Згідно із частиною першою пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (2009 рік), до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель водного фонду, історико-культурного, лісогосподарського, оздоровчого, рекреаційного, природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів відповідні органи виконавчої влади. Порядок безоплатної приватизації громадянами земельних ділянок визначений статтею 118 ЗК України. Відповідно до частини першої статті 118 ЗК України громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. Частиною шостою статті 118 ЗК України передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та висновки конкурсної комісії (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). Районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних утворень, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян особами, які мають відповідні дозволи (ліцензії) на виконання цих видів робіт, у строки, що обумовлюються угодою сторін (частина сьома статті 118 ЗК України). Згідно із статтею 50 Закону України «Про землеустрій» у разі надання, передачі, вилучення (викупу), відчуження земельних ділянок складаються проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Порядок складання проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок встановлюється Кабінетом Міністрів України. Частинами першою, другою та четвертою статті 20 ЗК України визначено, що віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства. Відповідно до статті 1 ЗК України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави (частина перша статті 1 ЛК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства. Віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства (стаття 5 ЛК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Відповідно до статті 63 ЛК України ведення лісового господарства полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів. До земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства (стаття 55 ЗК України). Згідно зі статтями 56, 57 ЗК України землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5,0 га у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення. Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства. Порядок використання земель лісогосподарського призначення визначається законом. Водночас у частині другій статті 5 ЛК України передбачено, що правовий режим земель лісогосподарського призначення визначається нормами земельного законодавства. Відповідно до статті 48 ЛК України в матеріалах лісовпорядкування дається якісна і кількісна характеристика кожної лісової ділянки, комплексна оцінка ведення лісового господарства, що є основою для розроблення на засадах сталого розвитку проекту організації та розвитку лісового господарства відповідного об`єкта лісовпорядкування. Проект організації та розвитку лісового господарства передбачає екологічно обґрунтоване ведення лісового господарства і розробляється відповідно до нормативно-правових актів, що регулюють організацію лісовпорядкування. У проекті організації та розвитку лісового господарства визначаються і обґрунтовуються основні напрями організації і розвитку лісового господарства об`єкта лісовпорядкування з урахуванням стану та перспектив економічного і соціального розвитку регіону. Матеріали лісовпорядкування затверджуються в установленому порядку органом виконавчої влади з питань лісового господарства Автономної Республіки Крим, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства за погодженням відповідно з органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища. Затверджені матеріали лісовпорядкування є обов`язковими для ведення лісового господарства, планування і прогнозування використання лісових ресурсів. За змістом статей 181184, 202204 ЗК України, Законів України «Про Державний земельний кадастр» та «Про землеустрій» дані державного земельного кадастру це документальне підтвердження відомостей про правовий режим земель, їх цільове призначення, їх розподіл серед власників землі і землекористувачів за категоріями земель, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, які ґрунтуються на підставі землевпорядної документації. Згідно з пунктом 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування. Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерального дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Державним комітетом СРСР по лісовому господарству 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкувальні належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення. Тобто при вирішенні питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати положення пункту 5 розділу VIIІ «Прикінцеві положення» ЛК України. Відповідно до статей 317, 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею. За загальним правилом, закріпленим у статті 387 ЦК України, власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Указана норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом. За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача. Отже, вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, підлягає встановленню, чи вибуло спірне майно з володіння власників у силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема, чи з їхньої волі вибуло це майно з їх володіння. Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Судом першої інстанції під час розгляду справи встановлено, що на час винесення оскаржуваних рішень Харківської міської ради «Про надання дозволу громадянам на розробку проектів відведення земельних ділянок» №245/10 від 22.09.2010 (додаток 1 п.л. 74, 74.1) та «Про передачу у власність та надання в оренду громадянам земельних ділянок» №232/11 від 06.04. 2011 року спірна земельна ділянка до земель лісогосподарського призначення (квартал 161 Південного лісництва ДП «Харківська ЛНДС») та перебувала у постійному користуванні ДП « Харківська лісова науково-дослідна станція», тому рішення про вилучення цієї земельної ділянки із земель державного лісового фонду мала приймати обласна державна адміністрація, за погодженням із землекористувачем. Проте, відповідного розпорядження Харківської ОДА про вилучення спірної земельної ділянки з земель державного лісового фонду матеріали справи не містять, тому спірна земельна ділянка державного лісового фонду, неправомірно вибула із володіння держави та землекористувача ДП «Харківська лісова науково-дослідна станція», оскільки при її вилученні у попереднього користувача та зміні її цільового призначення не було дотримано вимог статті 149 ЗК України та статті 59 ЛК України. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Як правило, суб`єкт може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту його права чи інтересу. Такий спосіб здебільшого випливає із суті правового регулювання відповідних спірних правовідносин (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.6), від 06 лютого року у справі № 522/12901/17-ц, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (пункт 6.41), від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (пункт 48), від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (пункт 91), від 19 травня 2020 року у справі № 922/4206/19 (пункт 43), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 88), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 75), від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (пункт 55); постанова Верховного Суду України від 10 вересня 2014 року у справі № 6-32цс14). Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (статті 387, 388, 1212 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України). Негаторний позов це позов власника, який є володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном. Предметом позову про витребування майна є вимога власника, який не є володільцем цього майна, до особи, яка заволоділа останнім, про повернення його з чужого незаконного володіння. Метою позову про витребування майна є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном, зокрема землями сільськогосподарського призначення, означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, призводить до ефективного захисту прав власника саме цього майна. Таким чином, у разі державної реєстрації права власності за новим володільцем (відповідачем), власник, який вважає свої права порушеними, має право пред`явити позов про витребування відповідного майна. При цьому Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що власник може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, і для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Такий правовий висновок, зокрема, викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 38), від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (провадження № 14-396цс19, пункт 33) та від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 49). Також слід відзначити, що у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що у разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване в цьому реєстрі за відповідачем. У кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80-81, 83), від 01 липня 2021 року у справі № 9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 01 лютого 2022 року у справі № 750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункти 4, 36), від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18 (пункт 31), від 20 червня 2023 року у справі № 633/408/18 (пункт 11.12)). Із змісту заявлених позовних вимог та пояснень представника позивача вбачається, що позивач, звернувшись до суду з позовом про повернення спірної земельної ділянки хоче досягнути результату її витребування на користь держави. Отже, позивачем доведено, що спірна земельна ділянка вибула із його власності поза його волею, без прийняття відповідного рішення. Оскільки держава в особі Харківської обласної державної адміністрації не розпорядилась земельною ділянкою у передбачений законом спосіб, Харківська міська рада відчужила її без волі власника, позивачем надано суду належні та допустимі докази на підтвердження наявності підстав для витребування у ОСОБА_1 на користь держави земельної ділянки з кадастровим номером 6310136600:14:006:0144, площею 0,1000 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . В суді першої інстанції ОСОБА_1 проти позову заперечувала в тому числі у зв`язку із пропуском прокурором строку позовної давності. Зазначала, що з часу прийняття оспорюваних рішень Харківської міської ради до часу звернення прокурора з цим позовом до суду- 05.11.2021, минуло більше 11 років. Харківська міська рада також звернулась із заявою про застосування строків позовної давності. Позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб`єктом, право якого порушене (зокрема і державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). На віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність (пункт 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17). Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). І в разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (пункти 46, 48, 65-66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17). Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України). Для цілей застосування частини третьої та четвертої статті 267 ЦК України поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у цивільному процесі»: сторонами в цивільному процесі є такі її учасники як позивач і відповідач (частина перша статті 48 ЦПК України); тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Перевіряючи доводи апелянта про пропуск позивачем строку позовної давності, судова колегія враховує, що керівник Шевченківської окружної прокуратури Харківської області з позовом у цій справі звернувся до суду в листопаді 2021 року, посилався на те, що Дергачівською місцевою прокуратурою 18 липня 2019 року до Дзержинського районного суду м. Харкова направлено обвинувальний акт та розпочато досудове розслідування за фактом незаконного виділення у приватну власність земельної ділянки, в ході проведення якого встановлено порушення при відведенні спірної земельної ділянки. Відповідач вказує, що під час ухвалення оскаржуваних рішень Харківської міської ради № 249/10 від 22.09.2010 тa № 232/11 від 06.04.2011 на засіданнях сесій Харківської міської ради був присутній прокурор міста Харкова, що підтверджується протоколом 48 сесії Харківської міської ради 5 скликання від 22.09.2010 та протоколом 6 сесії Харківської міської ради 6 скликання від 06.04.2011. Колегія суддів звертає увагу на те, що з урахуванням встановлених судами обставин, досліджених і оцінених судами доказів сам по собі факт присутності представника органів прокуратури на пленарному засіданні ради під час прийняття нею оскаржених рішень не є доказом обізнаності уповноважених органів держави про порушення її прав. Тому відповідний довід є необґрунтованим. Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 року у справі № 488/6211/14-ц. З огляду на зазначене колегія суддів вважає, що відсутні підстави вважати, що прокурор звернувся до суду з дійсним позовом після спливу строку позовної давності та наявні підстави для витребування спірної земельної ділянки. Тому колегія суддів вважає за необхідне зазначити спосіб захисту що є ефективним та відповідає тому результату якого бажав досягнути позивач за результатами вирішення спору. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі - Конвенція)). Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу - охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168). Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право: Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними. Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)). Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії. Так, у рішенні від 27 листопада 2007 року у справі «Гамер проти Бельгії» (Hamer v. Belgium, заява№ 21861/03) щодо зобов`язання заявниці знести заміський будинок, побудований у лісовій зоні, до якої застосовувалась заборона на будівництво, ЄСПЛ встановив: Втручання у право заявниці на мирне володіння майном, яке стало результатом знесення її будинку за рішенням органів влади, було передбачене законом і переслідувало мету контролю за використанням земельної ділянки відповідно до загальних інтересів шляхом приведення її у відповідність до плану землекористування, який визначав лісову зону, в якій будівництво не дозволялося (§ 77). Стосовно пропорційності втручання, то питання захисту навколишнього середовища зумовлюють постійний і стійкий інтерес громадськості, а отже, і органів державної влади. Економічні імперативи та навіть деякі основні права, включаючи право власності, не повинні превалювати над екологічними міркуваннями, особливо якщо держава має законодавство з цього питання (§ 79). Тому обмеження права власності були допустимими за умови, що між індивідуальними та колективними інтересами встановлений розумний баланс (§ 80). Власники заміського будинку могли мирно та безперервно користуватися ним протягом тридцяти семи років. Офіційні документи, сплачені податки та виконані будівельні роботи свідчили про те, що органи влади знали або повинні були знати про існування цього будинку протягом тривалого часу. А після того, як порушення було встановлене, сплинули ще п`ять років, перш ніж були пред`явлені звинувачення. Тим самим органи влади допомагали закріпити ситуацію, яка могла лише завдати шкоди охороні лісової території, на захисті якої стояв закон. Однак у національному законодавстві не було жодного припису про узаконення будівлі, побудованої у лісовій зоні. Окрім як шляхом приведення місця забудови до його первинного стану, ніякий інший спосіб захисту не був належним з огляду на беззаперечне втручання у цілісність лісової зони, в якій не дозволялась жодна забудівля (§ 83-86). З урахуванням цих підстав ЄСПЛ визнав втручання у право власності заявниці пропорційним (§ 88). Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору Право держави витребувати земельну ділянку, належну до земель лісогосподарського призначення, з огляду на доведену незаконність і безпідставність її відчуження на користь фізичної особи передбачене у чинному законодавстві України. Відповідні приписи стосовно охорони вказаної категорії земель і регламентування підстав для витребування майна з чужого незаконного володіння є доступними, чіткими та передбачуваними. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Натомість, можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК Українизалежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша - третя статті 388 ЦК України). Суд першої інстанції, з яким погоджується і апеляційний суд, встановив, що земельна ділянка вибула з володіння власника поза його волею, а ОСОБА_1 є добросовісним набувачем, яка набула земельну ділянку. Повернення у державну власність земельної ділянки, незаконно відчуженої фізичній особі органом місцевого самоврядування переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом земельної ділянки - належністю її до земель лісогосподарського призначення. У спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля. В силу об`єктивних, видимих природних властивостей земельної ділянки, ОСОБА_1 , проявивши розумну обачність, могла та повинна була знати про те, що ця ділянка належить до земель лісогосподарського призначення (див. близькі за змістом висновки, висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц, від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц і від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц). З огляду на все викладене вище загальний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає приватний інтерес ОСОБА_1 у збереженні права на земельну ділянку. Крім того, з огляду на особливості принципів диспозитивності та змагальності у цивільному процесі України (згідно з якими сторони вільні у розпорядженні їхніми процесуальними правами, зокрема, і щодо подання зустрічного позову, а суд не має можливості розглянути не ініційовані сторонами питання) та враховуючи приписи частин третьої і четвертої статті 390 ЦК України, ОСОБА_1 не позбавлена можливості заявити до власника земельної ділянки позов про відшкодування необхідних витрат на утримання та збереження останньої, здійснених з часу, з якого власникові належить право на її повернення, а у разі здійснення поліпшень земельної ділянки, які не можуть бути відокремлені від неї без завдання їй шкоди, - позов про відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість земельної ділянки. Отже, судова колегія вважає, що витребування земельної ділянки у ОСОБА_1 не порушуватиме принцип пропорційності втручання у право мирного володіння майном. За таких обставин, апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення суду першої інстанції скасуванню в частині відмови у задоволенні позову про зобов`язання повернути земельну ділянку. Керуючись ст. ст.367,368,369,376,381- 384 ЦПК України, суд, - П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури Андрія Кравченка задовольнити частково. Рішення Київського районного суду м. Харкова від 30 листопада 2023 року в частині відмови у задоволенні позову про зобов`язання повернути земельну ділянку скасувати. Позовні вимоги в цій частині задовольнити частково. Витребувати у ОСОБА_1 на користь держави земельну ділянку з кадастровим номером 6310136600:14:006:0144, площею 0,1000 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Постанова апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України. Повний текст судового рішення виготовлено 21 листопада 2024 року. Головуючий Н.П. Пилипчук Судді О.В Маміна О.Ю. Тичкова