Постанова 4805 № 274/1659/24

УКРАЇНА Житомирський апеляційний суд Справа №274/1659/24 Головуючий у 1-й інст. Хуторна І. Ю. Категорія 56 Доповідач Павицька Т. М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 листопада 2024 року Житомирський апеляційний суд у складі: головуючого Павицької Т.М., суддів Трояновської Г.С., Борисюка Р.М. за участю секретаря судового засідання Журавської Д.П. розглянув у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції в м. Житомирі цивільну справу №274/1659/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутих коштів, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 15 серпня 2024 року, ухвалене під головуванням судді Хуторної І.Ю. в м. Бердичів Житомирської області, в с т а н о в и в : У лютому 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути з ОСОБА_2 508 170,96 грн безпідставно отриманих коштів. В обґрунтування позову зазначив, що у серпні 2022 року між ним та ОСОБА_2 було досягнуто домовленості щодо надання останній його власних коштів, які він отримує як заробітну плату за військову службу в позику, з умовою негайного повернення на його вимогу. Вказує, що протягом 2022-2023 років він надіслав ОСОБА_2 кошти у борг на загальну суму 508 170,96 грн. Стверджує, що кошти були перераховані на банківський рахунок відповідачки частинами: 22.08.2022 у розмірі 20026,03 грн; 29.08.2022 у розмірі 52 025,00 грн; 30.08.2022 у розмірі 1507, 54 грн; 05.09.2022 у розмірі 3015,08 грн; 10.09.2022 у розмірі 28 050,00 грн; 13.09.2022 у розмірі 5 025,13 грн; 29.09.2022 у розмірі 52 050,00 грн; 12.10.2022 у розмірі 3015,08 грн, 14.10.2022 у розмірі 1005,03 грн; 01.11.2022 у розмірі 2010,05 грн; 05.11.2022 у розмірі 1005,03 грн; 06.11.2022 у розмірі 80 050,00 грн; 22.11.2022 у розмірі 23 550,00 грн; 27.11.2022 у розмірі 21 050,00 грн; 27.11.2022 у розмірі 1005,03 грн; 27.11.2022 у розмірі 1 507, 54 грн; 01.12.2022 у розмірі 9 547,74 грн; 02.12.2022 у розмірі 2.010,05 грн; 07.12.2022 у розмірі 33 050,00 грн; 09.12.2022 у розмірі 31 050,00 грн; 12.12.2022 у розмірі 1005,03 грн.; 13.12.2022 у розмірі 2010,05 грн.; 14.01.2023 у розмірі 10 050,00 грн.; 20.01.2023 у розмірі 62 050,00 грн.; 20.01.2023 у розмірі 5025,13 грн.; 20.01.2023 у розмірі 2010,05 грн.; 28.01.2023 у розмірі 5 025,13 грн.; 08.02.2023 у розмірі 1 206,03 грн.; 09.02.2023 у розмірі 20 050,00 грн.; 09.03.2023 у розмірі 1005,03 грн., 16.03.2023 у розмірі 2 110,55 грн; 24.03.2023 у розмірі 20 050,00 грн.; 01.04.2023 у розмірі 1 507,54 грн.; 10.04.2023 у розмірі 1 507,54 грн.; 21.04.2023 у розмірі 2010,05 грн. Зазначає, що оскільки він захищає територіальну цілісність України без ротацій та відпусток, договір позики у письмовій формі між ним та ОСОБА_2 укладено не було, а в подальшому відповідачка відмовилася підписувати договір позики. Вказує, що 20.11.2023 на адресу відповідачки ним була надіслана досудова претензія, з проханням негайно, в строк до 27.11.2023 сплатити на його користь заборгованість в розмірі 508 170,96 грн. Однак, стверджує, що вказана претензія була залишена без розгляду та задоволення. Вважає, що такі дії ОСОБА_2 порушують досягнуті між ними домовленості, свідчать про її недобросовісність та підтверджують її бажання уникнути виконання взятих на себе зобов`язань щодо повернення коштів. Зазначає, що оскільки договір позики між ним та відповідачкою письмово укладений не був, а всі правовідносини будуються на усних домовленостях, то ОСОБА_2 набула та зберігає отримані від нього кошти, в сумі 508 170,96 грн без достатніх правових підстав та відповідно до ст. 1212 ЦК України зобов`язана їх повернути. Враховуючи вищевикладене просив задовольнити позов в повному обсязі. Рішенням Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 15 серпня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій просить його скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що оскаржуване рішення є незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене із неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Вказує, що судом першої інстанції не було надано належної оцінки тому факту, що він є військовослужбовцем та захищає територіальну цілісність України на першій лінії оборони. Зазначає, що оскільки інших близьких осіб, окрім відповідача у нього немає, згідно з досягнутою домовленістю, з метою збереження коштів він їх пересилав ОСОБА_2 . Вказує, що відповідач незаконно заволоділа його грошовими коштами та відмовилась їх повертати, посилаючись на те, що перераховані на її рахунок кошти є матеріальною допомогою їй та племінникам. Звертає увагу на те, що судом першої інстанції не враховано того факту, що оскільки він є військовослужбовцем та через відсутність відпусток і ротацій, між ним та ОСОБА_2 не було укладено договору позики в письмовій формі. Зазначає, що судом першої інстанції не враховано, що у нього немає обов`язку утримувати та матеріально забезпечувати свою повнолітню, працездатну сестру та її дітей, перераховуючи всю бойову заробітну плату. Вказує, що на відповідача покладається обов`язок довести правомірність та підстави набуття грошових коштів, що ОСОБА_2 зроблено не було. Зазначає, що судом першої інстанції не надано належної правової оцінки тому факту, що призначення платежу «матеріальна допомога» зазначено тільки в декількох платежах. Вказує, що кошти ним були перераховані на рахунок відповідача добровільно, оскільки вона є його рідною сестрою, він їй довіряв та був впевнений, що вона збереже зароблені ним кошти та в подальшому він зможе їх витратити на придбання нерухомості. Стверджує, що оскільки договір позики між ним та відповідачкою письмово укладений не був, а всі правовідносини будуються на усних домовленостях, то ОСОБА_2 набула та зберігає отримані від нього кошти, в сумі 508 170,96 грн без достатніх правових підстав та зобов`язана їх повернути. Враховуючи вищевикладене просить скасувати рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 15 серпня 2024 року та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. 07 листопада 2024 року на адресу суду від представника ОСОБА_2 ОСОБА_3 надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Вказує, що боргових відносин між сторонами не існувало і наміру укласти договір позики або будь-який інший договір не було ні у позивача, ні у відповідачки як від самого початку, так і в подальшому. Також зазначає, що твердження позивача про те, що він не мав відпусток та ротацій, не відповідає дійсності, оскільки він мав можливість періодично бувати вдома тобто, у відповідачки, де зберігались усі його речі. Крім цього вказує, що за час мобілізації брата відповідачка періодично (разів 6) їздила в м. Новгород-Сіверський Чернігівської області до позивача за місцем проходження ним служби. Звертає увагу на те, що позивач суперечить своїм доводам, оскільки від початку в досудовій вимозі він стверджував про те, що давав відповідачці кошти в борг, а потім він повідомив суд, що давав їй кошти з умовою повернення, або ж на зберігання, потім підтвердив, що жодних зобов`язань між ними не було і робив він це абсолютно добровільно. Зазначає, що позивач замовчує той факт, що всі ці речі знаходились в будинку сестри з самого початку, тобто, там, де він їх залишив, оскільки жив у неї до мобілізації, як у себе вдома. Жодних пропозицій в добровільному порядку повернути речі відповідачці не надходило, а куди та на яку адресу позивача їх відправити вона не знала. Вважає, що позивач при зверненні до суду з даним позовом не довів своїх позовних вимог. Вказує, що судом першої інстанції правильно застосовано норми матеріального права та не порушено норми процесуального права. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що ОСОБА_1 з 21 червня 2022 року зарахований до списків військової частини НОМЕР_1 та проходить військову службу по даний час на першій лінії оборони державного кордону України. Наведене підтверджується повідомленням командира військової частини НОМЕР_1 від 10.07.2024 та довідки тво командира в/ч НОМЕР_1 від 15.02.2024. Із виписки про рух коштів по карті/рахунку ОСОБА_1 за період із 17.11.2020 до 17.11.2023 вбачається, що він переказав на рахунок ОСОБА_2 грошові кошти такими платежами: 22.08.2022 у розмірі 20026,03 грн; 29.08.2022 у розмірі 52 025,00 грн; 30.08.2022 у розмірі 1507, 54 грн; 05.09.2022 у розмірі 3015,08 грн; 10.09.2022 у розмірі 28 050,00 грн; 13.09.2022 у розмірі 5 025,13 грн; 29.09.2022 у розмірі 52 050,00 грн; 12.10.2022 у розмірі 3015,08 грн, 14.10.2022 у розмірі 1005,03 грн; 01.11.2022 у розмірі 2010,05 грн; 05.11.2022 у розмірі 1005,03 грн; 06.11.2022 у розмірі 80 050,00 грн; 22.11.2022 у розмірі 23 550,00 грн; 27.11.2022 у розмірі 21 050,00 грн; 27.11.2022 у розмірі 1005,03 грн; 27.11.2022 у розмірі 1 507, 54 грн; 01.12.2022 у розмірі 9 547,74 грн; 02.12.2022 у розмірі 2010,05 грн; 07.12.2022 у розмірі 33 050,00 грн; 09.12.2022 у розмірі 31 050,00 грн; 12.12.2022 у розмірі 1005,03 грн.; 13.12.2022 у розмірі 2010,05 грн.; 14.01.2023 у розмірі 10 050,00 грн.; 20.01.2023 у розмірі 62 050,00 грн.; 20.01.2023 у розмірі 5025,13 грн.; 20.01.2023 у розмірі 2010,05 грн.; 28.01.2023 у розмірі 5 025,13 грн.; 08.02.2023 у розмірі 1 206,03 грн.; 09.02.2023 у розмірі 20 050,00 грн.; 09.03.2023 у розмірі 1005,03 грн., 16.03.2023 у розмірі 2 110,55 грн; 24.03.2023 у розмірі 20 050,00 грн.; 01.04.2023 у розмірі 1 507,54 грн.; 10.04.2023 у розмірі 1 507,54 грн.; 21.04.2023 у розмірі 2010,05 грн. У ряді платежів позивач зазначав цільове призначення «матеріальна допомога», а в інших платежах не вказував на які цілі грошові кошти переказувались. Наявними у справі доказами доведено факт перерахування ОСОБА_1 на банківський рахунок ОСОБА_2 протягом 2022-2023 років грошових коштів на загальну суму 508 170,96 грн. 21.02.2024 ОСОБА_1 звернувся до ОСОБА_2 із досудовою претензією, у якій вказав, що між ним та ОСОБА_2 було досягнуто домовленості щодо надання ним його власних коштів у позику з умовою негайного повернення на його вимогу. Протягом 2022 -2023 років він перерахував грошові кошти на загальну суму в розмірі 508 170, 96 грн. Просив в строк до 27.11.2023 погасити на його користь заборгованість в розмірі 508 170, 96 грн. ОСОБА_1 та ОСОБА_4 являються рідними братом та сестрою, що доводиться їх свідоцтвами про народження та витягом із Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію шлюбу. Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що матеріалами справи не встановлено існування між сторонами будь яких домовленостей. Позивач добровільно переказував грошові кошти на рахунок відповідачки, яка є його рідною сестрою. Тому, оскільки позивач, перераховуючи протягом 2 років різними платежами грошові кошти відповідачці, знав, що між ними відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок), а тому його поведінка щодо вимагання повернення грошових коштів є суперечливою, а тому відсутні підстави вважати, що відповідачка набула грошові коши без достатньої правової підстави та такі грошові кошти відповідно до ст. 1212 ЦК України мають бути нею повернуті. Перевіряючи законність оскаржуваного рішення, колегія суддів враховує наступне. Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, №15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року). У пункті VII.-2:101 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказано, що збагачення є безпідставним, за винятком таких випадків: особа, яка збагатилася, має право на отримання збагачення за рахунок потерпілого в силу договору чи іншого юридичного акту, судового рішення або норми права; або потерпілий вільно і без помилки погодився на настання невигідних для себе наслідків. Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року №15-рп/2004). Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України). Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства. Схожий по суті висновок зроблений в пункті 8.26. постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №902/417/18 (провадження №12-79гс19), в якій вказано, що «водночас закріплений законодавцем принцип можливості обмеження свободи договору в силу загальних засад справедливості, добросовісності, розумності може бути застосований і як норма прямої дії, як безпосередній правовий засіб врегулювання прав та обов`язків у правовідносинах». У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі №390/34/17 (провадження №61-22315сво18) зазначено, що: «добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них». Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала (частина перша статті 1212 ЦК України). При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі №917/1739/17 (провадження №12-161гс19) зазначено, що «кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 Цивільного кодексу України. За змістом приписів глав 82 і 83 Цивільного кодексу України для деліктних зобов`язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна в набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов`язковим елементом настання відповідальності в деліктних зобов`язаннях. Натомість для кондикційних зобов`язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої. Таким чином, обов`язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов`язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі №643/21744/19 (провадження №14-175цс21) вказано, що «відносини щодо повернення безпідставно збережених грошових коштів є кондикційними, в яких вина не має значення, важливим є лише факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої. Тобто зобов`язання з повернення безпідставно набутого або збереженого майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна. Відсутність правової підстави - це такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідносин i їх юридичному змісту. Відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином. Аналогічні правові висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постановах від 13 лютого 2019 року у справі №320/5877/17, від 23 травня 2018 року у справі №629/4628/16-ц, від 20 листопада 2018 року у справі №922/3412/17». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі №922/3412/17 (провадження №12-182гс18) зазначено, що «кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 Цивільного кодексу України». Відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином. Набуття чи збереження майна буде безпідставним не тільки за умови відсутності відповідної підстави з самого початку при набутті майна, а й тоді, коли первісно така підстава була, але у подальшому відпала. Отже, для виникнення зобов`язання, передбаченого статтею 1212 ЦК України, важливим є сам факт безпідставного набуття або збереження, а не конкретна підстава, за якої це відбулося. Тобто у разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 ЦК України може бути застосована тільки після того, якщо така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена, або була відсутня взагалі. Такий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 30 серпня 2018 року у справі №334/2517/16-ц (провадження №61-29056св18) та від 13 січня 2021 року у справі №539/3403/17 (провадження №61-15499св19). Вказівка призначення платежу при перерахунку коштів на картку, з урахуванням принципу розумності, не може бути кваліфікована як дотримання письмової форми (єдиний документ, чи декілька документів, розписка чи інший документ), що підтверджує домовленість про отримання грошей в позику та умови такої позики, оскільки призначення платежу вказує особа, яка перераховує грошові кошти. Дійсно, в певних випадках в приватному праві призначення платежу може мати значення, наприклад при визначенні того, яке грошове зобов`язання погашається, але не для підтвердження укладення певного договору (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 серпня 2023 року у справі №755/16831/19 (провадження №61-17567св21)). Передбачений статтею 1212 ЦК України вид позадоговірних зобов`язань виникає за таких умов: набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; відсутність для цього правових підстав. Отже, предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і неврегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Сутність зобов`язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (яке іменується також зобов`язанням із безпідставного збагачення) полягає у вилученні в особи-набувача (зберігача) її майна, яке вона набула (зберегла) поза межами правової підстави у випадку, якщо така підстава для переходу майна (його збереження) відпала згодом, або взагалі без неї, якщо цей перехід (збереження) не ґрунтувався на правовій підставі, та у переданні відповідного майна тій особі-потерпілому, яка має належний правовий титул на нього. Не підлягає поверненню безпідставно набуті: 1) заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача; 2) інше майно, якщо це встановлено законом (стаття 1215 ЦК України). Тлумачення вказаних норм свідчить, що при визначенні того, чи підлягають безпідставно набуті грошові кошти потерпілій особі слід враховувати, що акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад, зокрема, добросовісності. Безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню, якщо потерпіла особа знає, що в неї відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок) для сплати коштів, проте здійснює таку сплату, тому що вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів. До аналогічних висновків дійшов Верховний Суду у постановах від 04 серпня 2021 року у справі №185/446/18 (провадження №61-434 св 20) та від 11 січня 2023 року у справі №548/741/21 (провадження №61-1022 св 22). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Колегія суддів підкреслює, що безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню, якщо потерпіла особа знає, що в неї відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок) для сплати коштів, проте здійснює таку сплату, оскільки вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів. У справі, що переглядається, ОСОБА_1 перераховував ОСОБА_2 грошові кошти, знаючи, що між ним та відповідачем відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок) з повернення коштів, позивач добровільно перераховував кошти, а тому поведінка позивача є суперечливою (тобто, потерпіла особа вільно і без помилки погодилася на настання невигідних для себе наслідків). При цьому позивач перераховував відповідачу кошти тривалий час, а саме протягом 2022-2023 років, регулярно, різними сумами, всього було перераховано 35 платежів. У призначеннях деяких платежів позивач зазначав, що призначенням платежу є матеріальна допомога, а в інших - переказ на карту без зазначення призначення платежу. Так як позивач не був зобов`язаний перераховувати кошти внаслідок відсутності договірних відносин із відповідачем, а також будь-яких інших зобов`язань, проте він здійснював ці платежі протягом тривалого часу, регулярно, його поведінка щодо вимоги повернення цих коштів є вочевидь суперечливою та недобросовісною. З огляду на встановленні обставини та застосування доктрини venire contra factum proprium відсутні підстави для задоволення позовних вимог на підставі статті 1212 ЦК України та стягнення безпідставно набутих грошових коштів у розмірі 508 170,96 грн. Наведене узгоджується з висновками викладеними у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 квітня 2024 року у справі №127/12240/22 провадження №61-18405св

23. Відтак, суд першої інстанції, встановивши обставини справи, з урахуванням підстав позову та принципу добросовісності, застосувавши до спірних правовідносин статтю 1212 ЦК України, дійшов обґрунтованого висновку про те, що безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню, якщо потерпіла особа знала, що в неї відсутнє зобов`язання (обов`язок) для сплати коштів, проте здійснювала таку сплату, оскільки ця особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів. На підставі викладеного, колегія суддів повністю погоджується з висновками суду першої інстанції, оскільки судом першої інстанції повно з`ясовані фактичні обставини справи, які мають істотне значення для справи в межах наданих сторонами доказів, правильно визначені правовідносини, що склалися між сторонами, їх об`єктивний склад, права та обов`язки сторін, вірно застосовані норми матеріального права та не порушені норми процесуального права, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та не дають достатніх підстав для скасування рішення суду. Аргументи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанцій норм матеріального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку. Згідно пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв`язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін. Судові витрати залишити за сторонами, оскільки судом апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції залишено без змін, тому питання перерозподілу судових витрат не вирішується апеляційним судом. Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 15 серпня 2024 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Дата складення повного судового рішення 21 листопада 2024 року. Головуючий Судді