Постанова Одеський апеляційний суд № 523/11674/22

Номер провадження: 22-ц/813/2613/24 Справа № 523/11674/22 Головуючий у першій інстанції Сувертак І.В. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07.11.2024 року м. Одеса Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Драгомерецького М.М., суддів: Дришлюка А.І., Громіка Р.Д., при секретарі: Узун Н.Д., переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Державного підприємства «Український дитячий центр «Молода гвардія» на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 14 серпня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 , в інтересах якої діяла адвокат Дімова Наталя Сергіївна, до Державного підприємства «Український дитячий центр «Молода гвардія» про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу,- в с т а н о в и в: 22 вересня 2022 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діяла адвокат Дімова Наталя Сергіївна, до Державного підприємства «Український дитячий центр «Молода гвардія» про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, обґрунтовуючи вимоги тим, що позивачка ОСОБА_1 працювала на посаді вчителя української мови та літератури в ДП «УДЦ «Молода гвардія» з 12 березня 2015 року. Наказом №114/к/тр від 15.08.2022 «Про звільнення працівників середньої загальноосвітньої школи, ДП «УДЦ «Молода гвардія» ОСОБА_1 було звільнено 22 серпня 2022 року, керуючись Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», статтею 24 Закону України «Про відпустки», наказом виконуючого обов`язки генерального директора ДП «УДЦ «Молода гвардія» від 10.08.2022 за №39/2022-ОД «Про звільнення працівників ДП «УДЦ «Молода гвардія», пунктом 6 частини першої статті 41 Кодексу законів про працю України щодо неможливості забезпечення працівників роботою, визначеною трудовим договором, у зв`язку із відсутністю виробничих, організаційних та технічних умов роботодавця внаслідок бойових дій та неможливістю переведення працівників на іншу роботу, статтею 44 Кодексу законів про працю України, частиною четвертою та сьомою статті 49-2 Кодексу законів про працю України. Позивачка вважає своє звільнення незаконним з огляду на наступне: з 19.07.2022 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 за №2352-ІХ, яким частину першу статі 41 КЗпП України (додаткові підстави розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця) доповнено пунктом 6 такого змісту: "6) неможливості забезпечення працівника роботою, визначеною трудовим договором, у зв`язку із знищенням (відсутністю) виробничих, організаційних та технічних умов, засобів виробництва або майна роботодавця внаслідок бойових дій". Аналіз зазначеної правової норми свідчить, що звільнення працівника за цією додатковою підставою вважатиметься законним, у разі одночасного дотримання усіх обов`язкових умов, а саме: 1) неможливість забезпечувати працівника роботою, визначеною трудовим договором та трудовою функцією, яка є обґрунтованою. При цьому, як вважає позивачка, є певні нюанси припинення трудових відносин на цій підставі, зокрема: - розірвання договору проводиться, якщо неможливо перевести працівника за його згодою на іншу роботу (ч. 4 ст. 41 КЗпП України); - розірвання трудового договору допускається без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) (абз. 10 ч. 1 ст. 43-1 КЗпП України); - працівник, з яким розірвано трудовий, протягом одного року має право на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, якщо роботодавець проводить прийняття на роботу працівників аналогічної кваліфікації (ч. 1 ст. 42-1 КЗпП України); - при припиненні трудового договору, працівникові виплачується вихідна допомога в розмірі не менше середнього місячного заробітку (ст. 44 КЗпП України). Більш того, вивільнення працівників відповідно до пункту б частини першої статті 41 КЗпП України здійснюється в такому порядку: про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 10 календарних днів; не пізніше ніж за 10 календарних днів до запланованого вивільнення працівників первинним, профспілковим, організаціям надається інформація щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини вивільнення, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про строки проведення звільнення; у разі, якщо вивільнення працівників є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», роботодавець за 10 календарних днів до проведення звільнення повідомляє державну службу зайнятості про заплановане вивільнення працівників, а також протягом п`яти календарних днів проводить консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведення їх кількості до мінімуму або пом`якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень. 2) відсутність роботи безпосередньо пов`язана з повним знищенням (відсутністю) виробничих, організаційних та технічних умов, засобів виробництва або майна роботодавця; Верховний Суд у постанові від 17.01.2019 №708/254/18 зазначив, що згідно з положеннями статті 349 ЦК України, право власності на майно припиняється в разі його знищення. У разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на це майно припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру. Верховний Суд дійшов висновку, що умовами для припинення права власності на знищене нерухоме майно згідно з вимогами статті 349 ЦК Украйни, є наявність встановленого факту знищення майна, а також відповідної заяви власника майна про внесення змін до державного реєстру. Документами, які підтверджують знищення майна, можуть бути матеріали технічної інвентаризації, що засвідчують факт знищення майна, довідки органів внутрішніх справ України, акт про пожежу, офіційні висновки інших установ або організацій, які відповідно до законодавства уповноважені засвідчувати факт знищення майна тощо. 3) повне знищення (відсутність) виробничих, організаційних та технічних умов, засобів виробництва або майна роботодавця є наслідком бойових дій. Відтак, 11 серпня 2022 року відділом кадрів ДП «УДЦ «Молода гвардія» ОСОБА_1 було вручено попередження щодо звільнення за п. 6 ч. 1 ст. 41 КЗпП України, у зв`язку з чим 15 серпня 2022 року ОСОБА_1 звернулась до Генерального директора ДП «УДЦ «Молода гвардія» із заявою про ознайомлення з матеріалами, які засвідчують факт знищення майна роботодавця та надання відповідних документів. Між тим, враховуючи, що звільнення було передбачено для 19 працівників структурного підрозділу ДП «УДЦ «Молода гвардія», який здійснює забезпечення важливого напряму освітньо-виховної діяльності, на ім`я Генерального директора було направлено колективне звернення (зареєстроване роботодавцем 26.08.2022) із проханням надати роз`яснення щодо причин масового звільнення, замість реалізації заходів щодо збереження державного закладу. Наразі відповіді на колективне звернення роботодавцем надано не було. Водночас, пряма вимога ОСОБА_1 про ознайомлення з матеріалами (якими підтверджуються причини звільнення), була проігнорована роботодавцем, адже не було надано будь-якої інформації на підтвердження зв`язку «відсутності роботи» саме з «повним знищенням (відсутністю) майна роботодавця / одночасно виробничих, організаційних та технічних умов, засобів виробництва», в тому числі не було надано таких документів, як: матеріали технічної інвентаризації, що засвідчують факт знищення майна, довідки органів внутрішніх справ України, акт про пожежу, офіційні висновки інших установ або організацій, які відповідно до законодавства уповноважені засвідчувати факт відсутності умов чи знищення майна. Саме цей перелік документів є належним підтвердженням факту повного знищення/відсутності умов чи майна, враховуючи правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 17.01.2019 за №708/254/18 (який підлягає врахуванню в силу ч. 4 ст. 263 ЦК України), а також роз`яснення Управління Держпраці в Житомирській області, опубліковане 21.07.2022 на його офіційному веб-порталі. Крім того, однією із обов`язкових умов застосування п. 6 ч. 1 ст. 41 КЗпП, є безпосередній зв`язок повного знищення (відсутності) виробничих, організаційних та технічних умов, засобів виробництва або майна роботодавця саме з бойовими діями. Постановою КМУ від 16.04.2022 за №457 «Про підтримку окремих категорій населення, яке постраждало у зв`язку з військовою агресією РФ проти України» визначено, що перелік територіальних громад, що розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або які перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні), затверджується Міністерством, з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій за погодженням з Міністерством оборони на підставі пропозицій відповідних обласних, Київської міської військових адміністрацій. Так, Наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 25.04.2022 за №75 (у редакції наказу від 17.08.2022 за №188) було затверджено Перелік територіальних громад, які розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або які перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні) станом на 10 серпня 2022 року. Отож, попереджаючи 11 серпня 2022 року ОСОБА_1 про її звільнення на підставі п. 6 ч. 1 ст. 41 КЗпП України, датуючи наказ про звільнення 15-м серпням та фактично звільняючи її 22 серпня 2022 pоку, роботодавець повинен був встановити факт проведення бойових дій. При цьому, територіальні громади Одеської області взагалі не містяться у вказаному Переліку, а тому м. Одеса, де зареєстрований та фактично знаходиться роботодавець, не є територією, на якій ведуться бойові дії. Більш того, території м. Одеси не мають статусу «в тимчасовій окупації» та «оточені (заблоковані)». Наведене свідчить про відсутність безпосереднього зв`язку між повним знищенням (відсутністю) виробничих, організаційних та технічних умов, засобів виробництва або майна роботодавця саме з бойовими діями, а, відтак про відсутність підстав для звільнення ОСОБА_1 за п. 6 ч. 1 ст. 41 КЗпП України, враховуючи, що роботодавцем навіть не було обгрунтовано (не надано документів) будь-яких інших причин такого «знищення» чи «відсутності». Окрім того, ОСОБА_1 (разом з іншими звільненими працівниками) не було доведено до відома підсумки консультацій роботодавця з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведення їх кількості до мінімуму або пом`якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень, які є обов`язковими під час масового звільнення в силу ст. 49-2 КЗпП. На підставі викладеного, позивачка просила суд:

1. Поновити ОСОБА_1 на роботі за посадою вчителя української мови та літератури в ДП «УДЦ «Молода гвардія» шляхом скасування наказу №114/к/тр від 15.08.2022 «Про звільнення працівників середньої загальноосвітньої школи», ДП «УДЦ «Молода гвардія».

2. Стягнути з ДП «УДЦ «Молода гвардія» (ІКЮО в ЄДРПОУ: 33636307) на користь ОСОБА_1 заробітну плату у формі середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 22 серпня 2022 року до дня поновлення на роботі. 09 грудня 2022 року відповідач, ДП «УДЦ «Молода гвардія», в інтересах якого діяв адвокат Кравцан Віктор Михайлович, надав суду відзив на позовну заяву, у якому позовні вимоги не визнав у повному обсязі, посилаючись на те, що відповідно до п.2.1. Статуту ДП «УДЦ «Молода гвардія» підприємство створено з метою організації оздоровлення та відпочинку дітей. Пунктом 2.2. зазначено, що предметом діяльності Підприємства є оздоровлення, навчання, лікування та організація відпочинку дітей та молоді. Відповідно до п.4.2. Статуту майно підприємства належить до державної власності, яке знаходиться в господарському віданні підприємства. У зв`язку із військовою агресією РФ проти України та встановлення воєнного стану з 24.02.2022 дитячий центр не функціонує за основним видом діяльності та не надає послуги оздоровлення та відпочинку дітям. ДП «УДЦ «Молода гвардія» подало звітність до Державної служби статистики України за 2-й, 3-й та 4-й квартали 2022 року, де зазначило, що підприємство «тимчасово призупинило економічну діяльність через економічні чинники». Згідно наказу №36/2022-0д від 27.05.2022 підприємство перебувало у простої з 01.06.2022 по 22.08.2022. Відповідно до ст. 34 КЗпП України простій це зупинення роботи, викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами. У зв`язку із тим, що дитячий центр не функціонував для організації проживання та навчання дітей, 31.05.2022 підприємством закриті та передані під охорону приміщення ДП «УДЦ «Молода гвардія»», а саме: приміщення середньої загальноосвітньої школи, табору «Прибережний», медично-санітарної частини, кіноконцертного комплексу, будинку творчості, складів №1, №2, відділу матеріально-технічного забезпечення, ангару. Отже, відсутність організаційних та технічних умов для роботи на підприємстві була наявна та саме це стало підставою для звільнення працівників за неможливості забезпечити їх роботою. Окрім того, представник відповідача посилався на те, що на території м. Одеси не відбуваються прямі сухопутні бойові дії із військами РФ. Однак, місто та наближені райони неодноразово піддавались бомбардуванням. Місто постійно знаходиться під загрозою нападу зі сторони моря, про що неодноразово населення міста Одеси повідомлялось через засоби масової інформації. Для забезпечення оборони міста зі сторони моря військовими підрозділами України були заміновані пляжі та на узбережжі моря розташовані оборонні споруди, військова техніка та самі військові. Приміщення середньої загальноосвітньої школи та табору «Прибережний» розміщені безпосередньо в пляжній зоні м. Одеси. Перебування там працівників підприємства є небезпечним для їх життя та здоров`я. Також, це свідчить про неможливість використання цих приміщень для організації перебування там дітей. Під час звільнення позивачки підприємством дотримані всі норми трудового законодавства, а також дане звільнення не було масовим, оскільки штат підприємства 506 осіб (а.с. 49-51). Представник позивача ОСОБА_1 , адвокат Камочкіна Анна Юріївна, підтримала позовні вимоги у повному обсязі, та просила справу розглядати за її відсутності та відсутності позивачки (а.с. 143). Представник відповідача, ДП «УДЦ «Молода гвардія», в судове засідання не прибув та про розгляд справи обізнаний належним чином (а.с. 146), проти задоволення позову заперечував, надав відзив на позовну заяву. Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 14 серпня 2023 року позовні вимоги ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ) до Державного підприємства «Український дитячий центр «Молода гвардія» (адреса: 65069, м. Одеса, вул. Миколаївська дорога, буд. 172) про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати задоволено. Суд визнав неправомірним звільнення ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) з посади вчителя української мови та літератури в ДП «УДЦ «Молода гвардія» на підставі наказу №114/к/тр від 15.08.2022 «Про звільнення працівників середньої загальноосвітньої школи, ДП «УДЦ «Молода гвардія»; поновив ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на посаді секретаря школи ДП «УДЦ «Молода гвардія» (код ЄДРПОУ №33636307 м. Одеса, вул. Миколаївська дорога б. 172), а також в цій частині рішенні допустив негайне виконання рішення; зобов`язав ДП «УДЦ «Молода гвардія» (код ЄДРПОУ №33636307 м. Одеса, вул. Миколаївська дорога б. 172) внести запис в трудову книжку ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) про поновлення на посаді вчителя української мови та літератури в ДП «УДЦ «Молода гвардія» із скасуванням попереднього запису про звільнення на підставі наказу №114/к/тр від 15.08.2022; стягнув з ДП «УДЦ «Молода гвардія» (код ЄДРПОУ №33636307 м. Одеса, вул. Миколаївська дорога б. 172) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , що зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 ) середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 40 025,20 гривень. ДП «УДЦ «Молода гвардія» (код ЄДРПОУ №33636307 м. Одеса, вул. Миколаївська дорога б. 172) з суми середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 40 025,20 гривен утримати та перерахувати ЄСВ та військовий збір. Суд допустив негайне виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на посаді вчителя української мови та літератури в ДП «УДЦ «Молода гвардія» (код ЄДРПОУ №33636307 м. Одеса, вул. Миколаївська дорога б. 172) та стягнув з ДП «УДЦ «Молода гвардія» (код ЄДРПОУ №33636307 м. Одеса, вул. Миколаївська дорога б. 172) на користь Держави судовий збір у розмірі 992,40 гривень. В апеляційній скарзі відповідач, ДП «УДЦ «Молода гвардія», просив суд рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити та стягнути судовий збір, сплачений при подачі апеляційної скарги, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права. В судове засідання, призначене на 06 червня 2024 року об 13 год 30 хв сторони не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, що підтверджується довідками, наявними в матеріалах справи (а.с. 216-217). Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу у відсутність сторін, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга відповідач, ДП «УДЦ «Молода гвардія», задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права. У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом. Стаття 43 Конституції України гарантує кожному право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Частиною 1 статті 3 КЗпП України передбачено, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього ( стаття 4 КЗпП України). Статтею 21 КЗпП України передбачено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Відповідно до статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є, зокрема, розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41), або на вимогу профспілкового, чи іншого органу, уповноваженого на представництво трудовим колективом (стаття 45). Пунктом 6 частини 1 статті 41 КЗпП України, в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року №2352-ІХ, який набрав чинності 19 липня 2022 року, передбачено, що крім підстав, передбачених статтею 40 цього Кодексу, трудовий договір з ініціативи роботодавця може бути розірваний також у випадках неможливості забезпечення працівника роботою, визначеною трудовим договором, у зв`язку із знищенням (відсутністю) виробничих, організаційних та технічних умов, засобів виробництва або майна роботодавця внаслідок бойових дій. Нормативне тлумачення частин першої та третьої статті 492 КЗпП України дає підстави для висновку, що роботодавець одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати, відповідно до своєї кваліфікації. Ураховуючи, що обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника або уповноважений ним орган із дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 492 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які були на день звільнення. Згідно з частиною третьою статті 22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», у разі, якщо роботодавець планує звільнення працівників з причин економічного, технологічного, структурного чи аналогічного характеру або у зв`язку з ліквідацією, реорганізацією, зміною форми власності підприємства, установи, організації, він повинен завчасно, не пізніше як за три місяці до намічуваних звільнень надати первинним профспілковим організаціям інформацію щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини наступних звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також провести консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом`якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень. Усталена судова практика, положення якої викладені у абзаці першому п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.1992 «Про практику розгляду судами трудових спорів» полягає в тому, що «при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з`ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевіряти їх відповідність законові». Судом першої інстанції встановлено, що позивачка ОСОБА_1 працювала на посаді вчителя української мови та літератури ДП «УДЦ «Молода гвардія». Наказом №114/к/тр від 15.08.2022 «Про звільнення працівників середньої загальноосвітньої школи, ДП «УДЦ «Молода гвардія» ОСОБА_1 було звільнено 22 серпня 2022 року, керуючись: Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», статтею 24 Закону України «Про відпустки», наказом виконуючого обов`язки генерального директора ДП «УДЦ «Молода гвардія» від 10.08.2022 за №39/2022-ОД «Про звільнення працівників ДП «УДЦ «Молода гвардія», пунктом 6 частини першої статті 41 Кодексу законів про працю України щодо неможливості забезпечення працівників роботою, визначеною трудовим договором, у зв`язку із відсутністю виробничих, організаційних та технічних умов роботодавця внаслідок бойових дій та неможливістю переведення працівників на іншу роботу, статтею 44 Кодексу законів про працю України, частиною четвертою та сьомою статті 49-2 Кодексу законів про працю України. Підставою для розірвання трудового договору за пунктом 6 частини 1 ст. 41 КЗпП України є наявність є по-перше: знищення (відсутністю) виробничих, організаційних та технічних умов, засобів виробництва або майна роботодавця, а по-друге: наявність бойових дій. До матеріалів справи представник відповідача в якості доказів знищення (відсутністю) виробничих, організаційних та технічних умов, засобів виробництва або майна роботодавця надав наступні докази: - копію інформаційних повідомлень про зупинення економічної діяльності підприємства за ІІ-ІV квартал 2022р.; - акт прийому під охорону будівель і складських приміщень ДП «УДЦ Молода гвардія» від 31.05.2022, з якого убачаться, що приміщення середньої загальноосвітньої школи, табору «Прибережний», медично-санітарної частини, кіноконцертного комплексу, будинку творчості, складів №1, №2, відділу матеріально-технічного забезпечення, ангару закрити та опечатані; - копію наказу №36/2022-ОД від 27.05.2022 про оголошення простою і зупинення діяльності з 01.06.2022 по 22.08.2022. - копію листів до Одеської районної військової адміністрації. Оцінюючи у сукупності надані докази, суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що зі сторони відповідача не надано достатніх і достовірних доказів того, що на підприємстві знищенні (відсутні) виробничі, організаційні та технічні умови, засобу виробництва або майно. Посилання представника відповідача на неможливість здійснення діяльності у зв`язку з наявністю військового стану, а також тимчасового перебування військовослужбовців на узбережжі не є належними та допустимими доказами знищення майна, засобів виробництва. Верховний суд неодноразово висловлював правову позицію, що умовами для припинення права власності на знищене нерухоме майно згідно з вимогами статті 349 ЦК Украйни, є наявність встановленого факту знищення майна, а також відповідної заяви власника майна про внесення змін до державного реєстру. Документами, які підтверджують знищення майна, можуть бути матеріали технічної інвентаризації, що засвідчують факт знищення майна, довідки органів внутрішніх справ України, акт про пожежу, офіційні висновки інших установ або організацій, які відповідно до законодавства уповноважені засвідчувати факт знищення майна тощо (постанова від 17.01.2019 №708/254/18 (провадження №61-46123св18). Суд погоджився з доводами сторони відповідача, що відображені в відзиві на позовну заяву, що наявність військового стану, відсутність направлення дітей на оздоровлення до ДП «УДЦ Молода гвардія» суттєво вплинули на організацію роботи закладу, що вимагає застосування організаційно-розпорядчих дій, але й норми чинного законодавства дозволяють це зробити, а саме застосовуючи саме п. 1 ст. 40 КЗПП України. На підставі викладеного, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що у керівництва ДП «УДЦ Молода гвардія» були відсутні правові для звільнення позивачки на підставі ч. 6 ст. 41 КЗпП України, а тому наказ №114/к/тр від 15.08.2022 «Про звільнення працівників середньої загальноосвітньої школи, ДП «УДЦ «Молода гвардія» ОСОБА_1 з посади вчителя української мови та літератури в ДП «УДЦ «Молода гвардія» є неправомірним. Згідно ч. 1 ст. 235 КЗПП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. На підставі викладеного, суд першої інстанції правильно вважав, що необхідно: - визнати неправомірним звільнення ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) з посади вчителя української мови та літератури в ДП «УДЦ «Молода гвардія» на підставі наказу №114/к/тр від 15.08.2022 «Про звільнення працівників середньої загальноосвітньої школи, ДП «УДЦ «Молода гвардія». - поновити ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на посаді секретаря школи ДП «УДЦ «Молода гвардія» (код ЄДРПОУ №33636307 м. Одеса, вул. Миколаївська дорога б. 172), а також в цій частині рішенні допустити негайне виконання рішення. Відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗПП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Розрахунок середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу. Для розрахунку середньоденної заробітної плати слід встановити два календарні місяці, які передували місяцю, в якому було звільнено позивачку та встановити яка була заробіна плата за ці два місяці. Оскільки звільнення відбулось 22 серпня 2022 року, то для розрахунку необхідно брати червень та липень 2022 року, протягом яких ОСОБА_1 отримала наступні розміри заробітної плати: червень 2022 року 6 752, 69 грн, липень 2022 року 0 грн. Сумарний розмір заробітної плати ОСОБА_1 за період червень-липень 2022 року складає 6 752, 69 грн. Загальна кількість робочих днів за зазначені місяці 43 Середньоденний заробітна плата становить суму у розмірі (6 752,69 грн) / (43) = 157,04 грн. З дати звільнення позивачки сплинув 255 робочий день (на дату винесення рішення), а тому сума середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу становить 255 157, 04 грн = 40 025, 20 грн. У зв`язку з чим, необхідно: - стягнути з ДП «УДЦ «Молода гвардія» (код ЄДРПОУ №33636307 м. Одеса, вул. Миколаївська дорога б. 172) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , що зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 ) середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 40 025, 20 грн. - ДП «УДЦ «Молода гвардія» (код ЄДРПОУ №33636307 м. Одеса, вул. Миколаївська дорога б. 172) з суми середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 40 025 грн утримати та перерахувати ЄСВ та військовий збір. Враховуючи, що позивачка була звільнена від сплати судового збору, то з відповідача на користь Держави підлягає стягненню судовий збір у розмірі 992, 40 грн. Посилання відповідача ДП «УДЦ «Молода гвардія» в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки суд безпідставно не враховано, що позивачка була звільна з роботи за п. 6 ч. 1 ст. 41 КЗпП України у зв`язку неможливістю забезпечення працівника роботою, визначеною трудовим договором, у зв`язку із знищенням (відсутністю) виробничих, організаційних та технічних умов, засобів виробництва або майна роботодавця внаслідок бойових дій на законних підставах та у встановленому трудовому законодавству порядку, не приймаються до уваги, виходячи з наступного. Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права. Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 2836, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II). У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, №303-A, параграф 29). Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року). Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року). Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного суду. Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача». Колегія суддів вважає, що позивачем ОСОБА_1 доведено належним обґрунтованість підстав позову, саме, те, що звільнення її з роботи за п. 6 ч. 1 ст. 41 КЗпП України проведено з без законних підстав та з порушенням порядку вивільнення встановленого діючим трудовим законодавством, що є законною підставою для поновлення її на попередньої роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Й, навпаки, відповідачем, ДП УДЦ «Молода гвардія», не надано суду належні, достатні та безспірні докази, які спростовують підстави позову. У частинах першої та другої статті 235 КЗпП України, визначено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано послався на правовий висновок, викладений Верховним судом у постанові від 17.01.2019 у справі №708/254/18 (провадження №61-46123св18), а саме, «Статтею 346 ЦК України передбачені підстави припинення права власності на майно, яке припиняється у разі: відчуження власником свого майна; відмови власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; знищення майна; викупу пам`яток культурної спадщини; примусового відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону; звернення стягнення на майно за зобов`язаннями власника; реквізиції; конфіскації; припинення юридичної особи чи смерті власника. Згідно положень статті 349 ЦК України право власності на майно припиняється в разі його знищення. У разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на це майно припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру. Аналіз зазначених норми дає підстави дійти висновку про те, що умовами для припинення права власності на знищене нерухоме майно згідно вимог статі 349 ЦК Украйни, є наявність встановленого факту знищення майна, а також відповідної заяви власника майна про внесення змін до державного реєстру. Документами, які підтверджують знищення майна, можуть бути матеріали технічної інвентаризації, що засвідчують факт знищення майна, довідки органів внутрішніх справ України, акт про пожежу, офіційні висновки інших установ або організацій, які відповідно до законодавства уповноважені засвідчувати факт знищення майна тощо. Ураховуючи наведене, суд апеляційної інстанцій дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, оскільки матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження факту знищення спірного об`єкту нерухомості, а також звернення співвласників ОСОБА_5 та ОСОБА_4 із заявою щодо припинення права власності через знищення нерухомого майна». Однак, відповідачем, ДП «УДЦ «Молода гвардія», не надано суду першої інстанції достатніх і достовірних доказів того, що на підприємстві знищенні (відсутні) виробничі, організаційні та технічні умови, засобу виробництва або майно. Отже, за таких підстав, суд першої інстанції правильно виходив, у керівництва ДП «УДЦ Молода гвардія» були відсутні правові для звільнення позивачки на підставі ч. 6 ст. 41 КЗпП України, а тому наказ №114/к/тр від 15.08.2022 «Про звільнення працівників середньої загальноосвітньої школи, ДП «УДЦ «Молода гвардія» ОСОБА_1 з посади вчителя української мови та літератури є неправомірним. Розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначений судом першої інстанції не оспорений ні позивачкою, ні роботодавцем. Тому, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 15.08.2022 по 14.06.2023 становить 40 025, 20 грн (255 робочий день * 157, 04 грн середньоденна заробітна плата). Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне 17.06.2011), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»). Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, роз`яснення Пленуму Верховного Суду України, правові висновки Верховного Суду, застосовуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи наведені обставина справи, що мають значення для правильного вирішення спору, наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції з достовірністю та об`єктивністю встановлено, що позивача ОСОБА_1 звільнено з роботи за пунктом 6 частини 1 статті 41 КЗпП України у зв`язку з неможливістю забезпечення працівника роботою, визначеною трудовим договором, у зв`язку із знищенням (відсутністю) виробничих, організаційних та технічних умов, засобів виробництва або майна роботодавця внаслідок бойових дій без законних підстав та порушення порядку вивільнення працівників, що згідно зі статтею 235 КЗпП України є підставою для його поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Позивач ОСОБА_1 має право на захист свого права у випадку порушення його відповідачем, у даному випадку в судовому засіданні встановлено, що відповідач порушив її трудові права. Тому у відповідності до ст. ст. 15, 16 ЦК України її права підлягають судовому захисту. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14. Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм правильну оцінку та обґрунтовано виходив з того, що є законні підстави для задоволення позову. Інших правових доводів апеляційна скарга не містить. У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)». Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи. Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову немає. Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу Державного підприємства «Український дитячий центр «Молода гвардія» залишити без задоволення, рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 14 серпня 2023 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції. Повний текст судового рішення складено: 15 листопада 2024 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький Р.Д. Громік А.І. Дришлюк