Постанова 4813 № 522/12996/17

Номер провадження: 22-ц/813/220/24 Справа № 522/12996/17 Головуючий у першій інстанції Бескровний Я.В. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24.10.2024 року м. Одеса Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Драгомерецького М.М., суддів: Дришлюка А.І., Громіка Р.Д., при секретарі: Узун Н.Д., за участю: представника ОСОБА_1 - адвоката Шаврова І.І., представника ОСОБА_2 - адвоката Корнілової Л.І., ОСОБА_8, ОСОБА_7, ОСОБА_9, переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2020 року за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , правонаступником якої є ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 про стягнення грошових коштів за договором позики, визнання недійсним договорів та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , правонаступником якого є ОСОБА_4 , про визнання недійсним договору позики, - в с т а н о в и в: 17 липня 2017 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Приморського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про передачу права власності на нерухоме майно в порядку виконання зобов`язання за договором позики, у якому просив суд в порядку виконання зобов`язання за договором позики від 21 липня 2013 року передати йому право власності ОСОБА_2 на нежиле їй приміщення (магазин) загальною площею 96 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та належить позичальнику на підставі свідоцтва про право власності НОМЕР_1 від 22.12.2011, виданого Виконавчим комітетом Одеської міської ради, нежилі приміщення магазину загальною площею 30,1 кв.м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 та належить позичальнику на підставі договору купівлі-продажу від 25.05.2009, посвідченого приватним нотаріусом ОМНО Юрченко І.П. за №738, нежиле приміщення салону-магазину загальною площею 88,9 кв.м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 та належить позичальнику на підставі договору купівлі-продажу від 11.09.2009, посвідченого приватним нотаріусом ОМНО Луняченко Н.В. за №1805, домоволодіння, яке складається з одного жилого будинку під літ. «А», загальною площею 346,5 кв.м, житловою площею 73,7 кв.м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_3 яке належить позичальнику на підставі свідоцтва про право власності ЯЯЯ №076675 від 09.02.2005, виданого Виконавчим комітетом Одеської міської ради, а також земельної ділянки загальною площею 0,992 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_3 , яке належить позичальнику на підставі державного акту про право власності на землю серії Р1 №470786, виданого 03.07.2001, зареєстрованого в книзі записів державних актів про право приватної власності на землю під №646/5447, житловий будинок з господарчими будівлями, який складається з «А» - жилого черепашкового будинку житловою площею 16,8 кв.м, загальною площею 42,0 кв.м, «Б»,«В» - сарай, 1-3 - огорода, И - цистерна, розташований на земельній ділянці площею 1 125 кв.м, що розташований за адресою: АДРЕСА_4 , який належить позичальнику на підставі договору купівлі-продажу від 23.10.2009, посвідченого приватним нотаріусом ОМНО Юрченко І.П за №1505. Позов обґрунтовано тим, що позивач ОСОБА_1 21 липня 2013 року позичив відповідачці ОСОБА_2 грошову суму еквівалентну 600 000 євро строком повернення до 20 лютого 2015 року за договором позики, фотокопію договору позики позивач надав до позову, а оскільки за змісту договору позики вбачається, що відповідачка надала позивачу у заставу спірне нерухоме майно, а свої основні зобов`язання щодо повернення коштів не виконала. Виконання за договором позики від 21.07.2013 було забезпечено порукою ОСОБА_3 , за якою остання відповідає за невиконання ОСОБА_2 своїх зобов`язань за договором позики в розмірі 600 000 евро. Посилаючись на ці обставини, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав про переведення на його ім`я права власності належного відповідачки ОСОБА_2 .. 27 липня 2017 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Приморського районного суду м. Одеси з позовною заявою до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення з них солідарно суми боргу за договором позики від 21.07.2013 в розмірі 18 684 000 гривень. 11 серпня 2017 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Приморського районного суду м. Одеси у справі №522/13846/17 із позовною заявою в порядку ч. 2 ст. 31 ЦПК України, в якій збільшив розмір своїх позовних вимог, які стосуються, зокрема стягнення солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 суми боргу за договором позики від 21.07.2013 у розмірі 18 684 000 гривень, стягнення заборгованості за договором позики від 21.07.2013 в сумі - 12 027 023,25 грн - проценти за позикою, нараховані на рівні облікової ставки Національного банку України за весь строк користування позиченими коштами, стягнення заборгованості за договором позики від 21.07.2013 в сумі - 1 385 175,45 грн - три проценти річних від простроченої суми, а також просив суд: визнати недійсним договір купівлі-продажу від 31.07.2017, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Луняченко Н.В. за №2198, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_8 , визнати недійсним договір купівлі-продажу від 02.08.2017, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Адамець О.І. за №1258, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_7 , визнати недійсним договір купівлі-продажу від 02.08.2017, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Адамець О.І. за №1260, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_7 , визнати недійсним договір купівлі-продажу від 02.08.2017, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Іллічовою Н.А. за №4188, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_9 . 31 жовтня 2017 року ОСОБА_2 звернулася до Приморського районного суду м. Одеси із зустрічною позовною заявою до ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики від 21.07.2013 укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (справа №522/13846/17). Вимоги мотивуються тим, що ОСОБА_2 має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти за вказаним договором позики від 21.07.2013 еквівалентну 600 000 євро ОСОБА_2 від ОСОБА_1 не отримувала, свій підпис під договором позики від 21.07.2013 не ставила, договір позики від 21.07.2013 з відповідачем ОСОБА_1 не укладала. На підставі наведеного, посилаючись на положення ст. 1051 ЦК України, яка передбачає право позичальника оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані від позикодавця, просить визнати вищевказаний договір позики від 21.07.2013 недійсним. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси, справа №522/13846/17, об`єднано в одне провадження зі справою за позовом ОСОБА_1 про стягнення солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 суми боргу за договором позики від 21.07.2013 в розмірі 18 684 000 гривень, за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики від 21.07.2013. Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 13 грудня 2017 року у складі головуючого судді Загороднюка В.І. у справі №522/12996/17 задоволено частково позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про передачу права власності на нерухоме майно в порядку виконання зобов`язання за договором позики. Передано ОСОБА_1 право власності від ОСОБА_2 на нежиле приміщення (магазин) загальною площею 96 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та належить позичальнику на підставі свідоцтва про право власності НОМЕР_1 від 22.12.2011, виданого Виконавчим комітетом Одеської міської ради, нежилі приміщення магазина загальною площею 30,1 кв.м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 та належить позичальнику на підставі договору купівлі-продажу від 25.05.2009, посвідченого приватним нотаріусом ОМНО Юрченко І.П. за №738, нежиле приміщення салону-магазину загальною площею 88,9 кв.м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 та належить позичальнику на підставі договору купівлі-продажу від 11.09.2009, посвідченого приватним нотаріусом ОМНО Луняченко Н.В. за №1805, домоволодіння, яке складається з одного жилого будинку під літ. «А», загальною площею 346,5 кв.м, житловою площею 73,7 кв.м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_3 яке належить позичальнику на підставі свідоцтва про право власності ЯЯЯ №076675 від 09.02.2005, виданого Виконавчим комітетом Одеської міської ради, а також земельної ділянки загальною площею 0,992 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_3 , яке належить позичальнику на підставі державного акту про право власності на землю серії Р1 №470786, виданого 03.07.2001, зареєстрованого в книзі записів державних актів про право приватної власності на землю під №646/5447, житловий будинок з господарчими будівлями, який складається із «А» - жилого черепашкового будинку житловою площею 16,8 кв.м, загальною площею 42,0 кв.м, «Б»,«В» - сарай, 1-3 - огорода, И - цистерна, розташований на земельній ділянці площею 1 125 кв.м, що розташований за адресою: АДРЕСА_4 , який належить позичальнику на підставі договору купівлі-продажу від 23.10.2009, посвідченого приватним нотаріусом ОМНО Юрченко І.П за №1505. В іншій частині позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 08 лютого 2018 року в складі головуючого судді Загороднюка В.І. у справі №522/12996/17, провадження №2п/522/135/18 скасоване заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 13 грудня 2017 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про передачу права власності на нерухоме майно в порядку виконання зобов`язання за договором позики. Справу призначено до розгляду в загальному порядку. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 08 травня 2018 року матеріали цивільної справи №522/13846/ об`єднані в одне провадження зі справою №522/12996/17. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 16 травня 2018 року в складі головуючого судді Загороднюка В.І. справу №522/12996/17 об`єднано в одне провадження зі справою №522/12996/17 та справою №522/13846/17. Об`єднаній цивільній справі присвоєно №522/12996/17. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 03 серпня 2018 року суд витребував у позивача ОСОБА_1 оригінал договору позики (займу) від 21 липня 2013 року. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 20 червня 2019 року під головуванням судді Єршової Л.С. цивільну справу №522/12996/17 передано на розгляд до Київського районного суду м. Одеси у зв`язку із порушенням правил виключної підсудності. 05 листопада 2019 року ухвалою Київського районного суду м. Одеси прийнято до провадження заяву представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Білозор О.О. про зміну предмету позову (уточнена позовна заява), яка надійшла до суду 04 листопада 2019 року та залучено до участі в справі у якості співвідповідачів ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . 18 листопада 2019 року представник відповідачки ОСОБА_2 - адвокат Корнілова Л.І., надала суду відзив на заяву позивача ОСОБА_1 про зміну предмета позову (уточнена позовна заява), яка надійшла до суду 04 листопада 2019 року, у якій проти задоволення позовних вимог заперечувала в повному обсязі, обґрунтовуючи тим, що відповідачка ОСОБА_2 свій підпис під договором позики від 21.07.2013 не ставила, договір позики від 21.07.2013 з позивачем ОСОБА_1 не укладала, грошову суму еквівалентну 600 000 євро від ОСОБА_1 не отримувала, та взагалі не бачила оригінал договору позики. Також зазначила, що ОСОБА_2 ніколи не мала наміру передачі права власності спірних об`єктів на ім`я позивача ОСОБА_1 , зовсім не знайомого їй чоловіка, крім того ОСОБА_2 ніколи не знала та не була знайома із ОСОБА_1 , та ОСОБА_3 , посилаючись на фіктивність договору позики від 21.07.2013, оскільки до суду оригінал договору позики від 21.07.2013 позивачем ОСОБА_1 та його представниками надано не було. Також зазначила, що без дослідження оригіналу договору позики неможливо встановити наявність обставин, на які посилається позивач. Позивач ОСОБА_1 взагалі не довів факт укладення договору позики, оскільки не було надано оригіналу договору позики. Договір застави нерухомого майна підлягає нотаріальному посвідченню. Фотокопія наданого позивачем договору позики складена у простій письмовій формі. Такий договір є нікчемним і не породжує жодних правових наслідків. Просить у позові ОСОБА_1 відмовити, а зустрічний позов ОСОБА_2 задовольнити в повному обсязі. Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2019 року призначено судову-почеркознавчу експертизу, проведення експертизи доручено експертам Одеського науково-дослідницького інституту судових експертиз Міністерства юстиції України, попередивши її про кримінальну відповідальність за ст. ст. 384, 385 КК України. Провадження у справі зупинено до отримання висновку експерта. 06 квітня 2020 року експертом до суду надіслано клопотання у якому ставилося питання, зокрема, надання оригіналу договору позики від 21.07.2013. З даним клопотанням представник позивача за первісним позовом - ОСОБА_10 була ознайомлена, однак з 03 серпня 2018 року по 30 вересня 2020 року зазначений доказ суду не був переданий більш ніж 2 (два) роки. 16 червня 2020 року з Одеського науково дослідного інституту судових експертиз отримано повідомлення №20-332, яке складене 05 червня 2020 року про неможливість надання висновку судово-почеркознавчої експертизи за матеріалами цивільної справи №522/12996/17, оскільки вимоги заявлені експертом у клопотанні про надання оригіналу договору позики від 21 липня 2013 року не виконанні, проведення експертизи не є можливим. 30 вересня 2020 року представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Білозор О.О. в судове засідання не з`явилась, про час та місце розгляду справи повідомлялась належним чином. Однак на адресу суду 29 вересня 2020 року від іншого представника позивача ОСОБА_1 - Шаврова І.І. , надійшло клопотання, у якому відсутні документи щодо повноважень представника, в якому представник просить суд відкласти розгляд справи на іншу дату. Між тим, дослідивши подану заяву представника позивача ОСОБА_1 - Шаврова І.І. , суд приходить до висновку про її необґрунтованість та відмовляє в її задоволенні. При цьому, позивач за первісним позовом або його представник не були позбавлені можливості участі у судовому засіданні у режимі відеоконференції в приміщенні суду або поза межами приміщення суду. Таким чином, позивач за первісним позовом ОСОБА_1 та його представник адвокат Білозор О.О., сповіщені про дату, час і місце судового засідання належним чином. Представник відповідачки ОСОБА_2 - адвокат Корнілова Л.І. у судове засідання 30 вересня 2020 року не явилася, подала письмову заяву, у якій наполягала на розгляді справи, заперечувала щодо позовних вимог ОСОБА_1 , підтримала доводи викладені у зустрічному позові від 31 жовтня 2017 року та відзивах від 10 листопада 2017 року, 14 лютого 2018 року, 25 квітня 2018 року, 11 листопада 2019 року, позов ОСОБА_1 не визнала, а зустрічний позов підтримала, посилаючись на те, що кошти за спірним договором позики не передавались і не отримувались ОСОБА_2 .. Відповідач ОСОБА_7 в судове засідання не з`явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, просив розглянути справу у його відсутності, у встановлений строк подавав до суду відзив на позов ОСОБА_1 та просив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити в повному обсязі. Відповідачка ОСОБА_8 в судове засідання не з`явилась, про час та місце розгляду справи повідомлялась належним чином, просила розглянути у її відсутності справу, у встановлений строк подавала до суду відзив на позов ОСОБА_1 , та просить у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити в повному обсязі. Представник відповідачки ОСОБА_9 - адвокат Осадчий А.Ю., в судове засідання не з`явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, у встановлений строк подав до суду відзив на позов ОСОБА_1 , яким позовні вимоги не визнав. Враховуючи, що всі особи, які беруть участь у справі, в судове засідання не з`явились, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється, відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2020 року у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено. Суд визнав договір позики від 21.07.2013 укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 - недійсним. В апеляційній скарзі позивач за первісним позовом ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення, яким первісний позов задовольнити в повному обсязі, у задоволенні зустрічного позову відмовити, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права. Під час розгляду справи в апеляційному порядку, ІНФОРМАЦІЯ_1 , померла відповідачка ОСОБА_3 . Після її смерті відкрилась спадщина, спадкоємцем за законом є син померлої - ОСОБА_4 , який звернувся до приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Димирлій Ольги Михайлівни із заявою про прийняття спадщини та було заведено спадкову справу №16/2021 року до майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 (т. 6, а.с. 2-81). Ухвалою Одеського апеляційного суду від 07 вересня 2023 року ОСОБА_4 залучено до участі у справі у якості правонаступника відповідачки ОСОБА_3 (т. 6, а.с. 150-151) Відповідач ОСОБА_4 в судове засідання до апеляційного суду не з`явився про розгляд справи повідомлений належним чином та завчасно, про що свідчить рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення (т. 7 а.с. 58). Відповідачам ОСОБА_5 та ОСОБА_6 судові повістки-повідомлення неодноразово надсилались на відому суду адресу місця їх проживання та реєстрації, яка вказана в Єдиному державному демографічному реєстрі (т. 6 а.с. 118), однак судова кореспонденція поверталась до суду із довідками поштового відділення про причини повернення «адресат відсутній за вказаною адресою». Відповідно до ч. 1 ст. 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місце знаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться. Право на доступ до суду, передбачено пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка передбачає таке: «Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи незалежним і безстороннім судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру». Статтю 6 Конвенції не можна тлумачити як таку, що встановлює певну форму обслуговування судової кореспонденції. Від національних органів влади також не вимагається забезпечення бездоганного функціонування поштової системи. Тим не менш, загальна концепція справедливого судового розгляду охоплює фундаментальний принцип змагальності процесу. Невручення стороні належним чином судових документів може позбавити його або її можливості захищати себе у провадженні. У справі «Гарячий проти України» (заява №43925/18) ЄСПЛ вказав, що хоча загальна концепція справедливого судового розгляду та фундаментальний принцип змагальності провадження вимагають, щоб судові документи були належним чином вручені учаснику судового процесу, стаття 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод не заходить так далеко, щоб зобов`язувати національні органи влади забезпечити бездоганне функціонування поштової системи. Органи влади можуть бути притягнуті до відповідальності лише за не надіслання відповідних документів заявнику. Той факт, що заявник, не отримав кореспонденцію, надіслану йому апеляційним судом, сам по собі недостатній для того, щоб стати аргументованою підставою для заяви про те, що були порушені його права, передбачені пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, у даному випадку, апеляційного суду. Зазначеного висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 23 січня 2023 року по справі №496/4633/18 (провадження №61-11723св22). Таким чином, оскільки відповідачі ОСОБА_5 та ОСОБА_6 не надали відомостей про зміну свого місця проживання або місцезнаходження під час провадження справи, та враховуючи, що судові повістки були направлені листами рекомендованою кореспонденцією на всі відомі суду їх адреси, та враховуючи, що ОСОБА_5 та ОСОБА_6 неодноразово повідомлялись на офіційній веб-сторінці суду у відповідності до вимог ч. 11 ст. 128 ЦПК України, апеляційний суд в достатній мірі виконав обов`язок щодо повідомлення відповідачів про дату, час та місце розгляду справи. Апеляційним судом також враховується, що справа тривалий час перебуває в провадженні Одеського апеляційного суду, а саме з лютого 2021 року, неодноразово відкладалась, тому учасники справи мали достатньо часу, в разі необхідності та достатньої зацікавленості в розгляді справи, в повній мірі реалізувати свої процесуальні права з доведення своєї правової позиції по справі. Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги. Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Крім того, Верховний Суд в постанові від 01 жовтня 2020 року по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності належним чином повідомлених про дату і час судового засідання учасників справи. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі, відзиві відповідачки ОСОБА_9 на апеляційну скаргу та відзиві адвоката Корнілової Людмили Іванівни в інтересах відповідачки ОСОБА_2 на апеляційну скаргу, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга позивача за первісним позовом ОСОБА_1 , задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права. У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом. Визначення поняття зобов`язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов`язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України). Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок (стаття 1049 ЦК України). Стаття 204 ЦК України регламентує принцип презумпції правомірності правочину, за змістом якого правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Правомірний правочин є підставою виникнення та підтвердженням наявності цивільних прав та обов`язків (частини 2 статті 11 ЦК України). За правилами статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно ст. 1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Судом першої інстанції встановлено, що позивач за первісним позовом ОСОБА_1 при зверненні до суду з позовом про стягнення з відповідача боргу за договором позики зобов`язаний підтвердити своє право вимагати виконання боргових зобов`язань, однак всупереч положенням ст. 81 ч. 1 ЦПК України ним не надано оригіналу договору позики від 21.07.2013 на підтвердження його укладення з відповідачкою ОСОБА_2 та докази отримання відповідачем від нього за договором позики від 21.07.2013 суми в розмірі 600 000 євро, тобто розписку відповідачки ОСОБА_2 .. В матеріалах справи відсутній оригінал договору позики та оригінал розписки, укладання якого та отримання грошей заперечує відповідач за первісним позовом, що спростовує отримання відповідачкою ОСОБА_2 грошових коштів в розмірі 600 000 євро, оскільки сам факт передання коштів повинен бути підтверджений розпискою позичальника (ч. 2 ст. 1047 ЦК України), що узгоджуються з правовою позицією викладеною Верховним Судом України у справі №6-79цс14. На підтвердження укладеного з відповідачкою договору позики та передачу їй грошових коштів позивачем ОСОБА_1 та його представниками оригіналу договору позики від 21.07.2013 з 03.08.2018 по 30.09.2020 до суду не надано, як то вимагає стаття 95 ЦПК України, такий доказ не береться судом до уваги. Наявність в матеріалах справи лише фотокопії договору позики від 21.07.2013 не може вважатись належним доказом, оскільки оригінал договору позивачем не наданий, а відповідач заперечує його дійсність. Фотокопія договору позики від 21.07.2013, надана позивачем до суду, належним чином не посвідчена, і тому суд розцінює фотокопію зазначеного документу як неналежну та недопустиму як доказ, і не бере її до уваги. Крім того, з пояснень представника відповідачки ОСОБА_2 - адвоката Корнілової Л.І., вбачається, що ОСОБА_2 грошові кошти за договором позики від 21.07.2013 еквівалентну 600 000 євро від ОСОБА_1 не отримувала, свій підпис під спірним договором позики не ставила, договір позики від 21.07.2013 з відповідачем ОСОБА_1 не укладала, також зазначила, що ОСОБА_2 ніколи не мала наміру переведення права власності спірних об`єктів на іншу особу. Висновок комісійної криміналістичної експертизи №4836 від 20.10.2017, наданий експертами Львівського науково-дослідного інституту наукових експертиз Міністерства юстиції, за заявою позивача за первісним позовом ОСОБА_1 , судом оцінюється критично, оскільки по-перше почеркознавча експертиза проводилася на основі копій документів, це може підтверджуватися і тим, що відповідно до ст. 138 ЦПК України (в ред. 2004 року), діючий на момент винесення заочного рішення) оригінали письмових доказів до набрання судовим рішенням законної сили повертаються судом за клопотанням осіб, які їх подали, якщо це можливо без шкоди для розгляду справи. У справі залишається засвідчена суддею копія. В такому випадку варто зазначити, що під час ознайомлення із матеріалами справи представник відповідачки ОСОБА_2 - адвокат Корнілова Л.І. не виявила в матеріалах справи клопотання про повернення оригіналу договору позики від 21.07.2013, що ще раз підтверджує той факт, що до суду, а також до Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз оригінал такого договору поданий не був, дослідження проводилося з фотокопії договору позики від 21.07.2013, а по - друге зі змісту вказаного висновку взагалі не вбачається, які саме надавалися документи із зразками писемного мовлення відповідачки ОСОБА_2 .. Сторона відповідачки ОСОБА_2 посилається на те, що, суддею Загороднюком В.І. не було дотримано вимоги даного положення, в тому числі і щодо визначення технічної характеристики (оригінал чи копія) безпосередньо договору позики від 21.07.2013 (позивачем ОСОБА_12 в позовній заяві подано копію договору позики, у заяві про долучення документів до матеріалів справи наданий «примірник» договору позики від 21.07.2013), а також електрофотографічнії копії аркушів паспорта ОСОБА_2 НОМЕР_2 , виданого Київським РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області 19 липня 2011 року (1 підпис), електрофотографічнії копії заяви про видачу паспорта від 07 грудня 2009 року (1 підпис), довіреності, укладені від імені ОСОБА_2 10 квітня 2012 року, посвідчені приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу та зареєстровані в реєстрі №370 (1 підпис), довіреності укладені від імені ОСОБА_2 03.08.2012, посвідчені приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу та зареєстровані в реєстрі №816 (1 підпис), довіреності, укладені від імені ОСОБА_2 04.01.2011, посвідчені нотаріусом Одеського міського нотаріального округу та зареєстровані в реєстрі №2 (1 підпис), довіреності, укладені від імені ОСОБА_2 , 27.04.2011, посвідчені приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу та зареєстровані в реєстри за №489 (1 підпис). В результаті проведеної експертизи Приморським районним судом м. Одеси 13 грудня 2017 року було ухвалене заочне рішення, яке згодом було скасоване ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 08 лютого 2018 року. 16 грудня 2019 року суд першої інстанції вважаючи, що висновок №4836 комісійної криміналістичної експертизи з дослідження підписів, складений 20 жовтня 2017 року Львівським науково-дослідним інститутом судових експертиз Міністерства юстиції України викликає обґрунтовані сумніви, призначив у справі судову-почеркознавчу експертизу, проведення експертизи доручено експертам Одеського науково-дослідницького інституту судових експертиз Міністерства юстиції України, попередивши експерта про кримінальну відповідальність за ст. ст. 384, 385 КК України, та провадження у справі зупинив до отримання висновку експерта. 07 квітня 2020 року експертом до суду надіслано клопотання, у якому ставилося питання, зокрема, про надання оригіналу договору позики від 21.07.2013, з даним клопотанням представник позивача за первісним позовом - ОСОБА_10 була ознайомлена, що підтверджується її свідченнями та підписом на звороті цього клопотання (т. 4, а.с. 137зв.), однак з 03.08.2018 по 30.09.2020 зазначений доказ суду не був переданий більш ніж 2 (два) роки. 16 червня 2020 року Київським районним судом м. Одеси отримано з Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз повідомлення №20-332, яке складене 05.06.2020 про неможливість надання висновку судово-почеркознавчої експертизи за матеріалами цивільної справи №522/12996/17, оскільки вимоги заявлені експертом у клопотанні про надання оригіналу договору позики від 21.07.2013 не виконанні, проведення експертизи не є можливим. Беручи до уваги копію договору позики від 21 липня 2013 року, необхідно зазначити, що відповідно до ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтвердженні певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. В такому випадку варто додати лише те, що допустимим доказом при розгляді справи про передачу права власності на нерухоме майно в порядку виконання зобов`язання за договором позики, - є лише оригінал договору позики. Відповідачкою ОСОБА_2 в рамках справи №522/12996/17 подана заява про виключення висновку №4836 комісійної криміналістичної експертизи з дослідження підписів за матеріалами цивільної справи №522/12996/17, складеного 20.10.2017 Львівським науково-дослідним інститутом судових експертиз Міністерства юстиції України з числа доказів. Необхідність такого виключення зумовлена також тим, що оцінюючи, чи відповідає доказ принципу допустимості, слід враховувати не лише дотримання норм матеріального і процесуального права при отриманні доказу, а й джерело походження доказу. Таким чином, суд першої інстанції обґрунтовано не знайшов підстав для задоволення первісного позову. Щодо зустрічного позову суд зазначив наступне. У справі наявна фотокопія договору позики від 21.07.2013 складена у простій письмовій формі, а пунктом 2 вказаного договору передбачено, що з метою забезпечення належного виконання грошових зобов`язань з повернення суми позики, позичальник передає у заставу наступне нерухоме майно: нежиле приміщення (магазин) загальною площею 96 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та належить позичальнику на підставі свідоцтва про право власності НОМЕР_1 від 22.12.2011, виданого Виконавчим комітетом Одеської міської ради; нежиле приміщення магазина загальною площею 30,1 кв.м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 та належить позичальнику на підставі договору купівлі-продажу від 25.05.2009, посвідченого приватним нотаріусом ОМНО Юрченко І.П. за №738; нежиле приміщення салону-магазину загальною площею 88,9 кв.м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 та належить позичальнику на підставі договору купівлі-продажу від 11.09.2009, посвідченого приватним нотаріусом ОМНО Луняченко Н.В. за №1805; домоволодіння, яке складається з одного жилого будинку під літ. «А», загальною площею 346,5 кв.м, житловою площею 73,7 кв.м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_3 яке належить позичальнику на підставі свідоцтва про право власності ЯЯЯ №076675 від 09.02.2005, виданого Виконавчим комітетом Одеської міської ради, а також земельної ділянки загальною площею 0,992 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_3 , яке належить позичальнику на підставі державного акту про право власності на землю серії Р1 №470786, виданого 03.07.2001, зареєстрованого в книзі записів державних актів про право приватної власності на землю під №646/5447; житловий будинок з господарчими будівлями, який складається з «А» - жилого черепашкового будинку житловою площею 16,8 кв.м, загальною площею 42,0 кв.м, «Б», «В» - сарай, 1-3 - огорода, И - цистерна, розташований на земельній ділянці площею 1 125 кв.м, що розташований за адресою: АДРЕСА_4 , який належить позичальнику на підставі договору купівлі-продажу від 23.10.2009, посвідченого приватним нотаріусом ОМНО Юрченко І.П за №1505. Отже, між сторонами виникли правовідносини з договору застави нерухомого майна. Відповідно до вимог, передбачених ст. ст. 546, 572, 575, 585, 589 ЦК України, виконання зобов`язання може забезпечуватися, зокрема, заставою. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконана боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Право застави виникає з моменту укладення договору застави, а у випадках коли договір підлягає нотаріальному посвідченню, - з моменту його нотаріального посвідчення. У разі невиконання зобов`язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки. Відповідно до вимог ст. 577 ЦК України, якщо предметом застави є нерухоме майно, а також в інших випадках, встановлених законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню. Статтями 215, 216, 220 ЦК України передбачено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Представник ОСОБА_2 стверджувала, що грошові кошти на виконання договору позики від 21.07.2013 еквівалентну 600 000 євро відповідачка за первісним позовом та позивачка за зустрічним позовом ОСОБА_2 від позивача за первісним позовом та відповідача за зустрічним позовом ОСОБА_1 не отримувала, свій підпис під договір позики від 21.07.2013 не ставила, спірний договір позики з відповідачем ОСОБА_1 не укладала, також зазначила, що відповідачка ніколи не мала наміру переведення права власності спірних об`єктів на іншу особу. Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що заявлені зустрічні позовні вимоги підлягають задоволенню, так як належних та допустимих доказів одержання грошових коштів ОСОБА_2 від позикодавця ОСОБА_1 суду не надано. Посилання позивача за первісним позовом ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним, необґрунтованим, оскільки судом першої інстанції безпідставно не враховано те, що між сторонами у справі у встановленому законом порядку укладено договір позики, законних підстав для визнання його недійсним немає, тому відповідачка зобов`язана відшкодувати суму заборгованості, не приймаються до уваги за таких підстав. Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права. Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II). У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, №303-A, параграф 29). Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року). Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року). Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Сутність добросовісності передбачає вірність зобов`язанням, повагу до прав інших суб`єктів, обов`язок до співставлення власних та чужих інтересів, унеможливлення заподіяння шкоди третім особам. Згідно частини третьої статті 13 ЦК України, не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Верховний Суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача». Колегія суддів вважає, що, позивачем за первісним позовом ОСОБА_1 , не доведено належним чином обґрунтованість підстав первісного позову, а саме, те, що між сторонами у справі укладено договір позики, за яким відповідачка зобов`язана повернути заборгованість, але остання всіляко ухиляється він повернення грошових коштів. Й, навпаки, відповідачкою ОСОБА_2 повністю спростовані підстави первісного позову та доведено належним чином обґрунтованість підстав зустрічного позову, а саме, те, що є законні підстави для визнання договору позики недійсним з підстав, передбачених статтями 203, 215, 220, 577 ЦК України. Так, Верховний Суд у постанові від 27 жовтня 2021 року у справі №523/1712/18 (провадження №61-1220св21) зробив наступний правовий висновок, а саме, «згідно частини другої статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Положеннями частини першої статті 1051 ЦК України передбачено право позичальника оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Отже, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів. Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Аналогічна позиція неодноразово висловлювалася Верховним Судом у постановах від 10 грудня 2018 року у справі №319/1669/16, від 08 липня 2019 року у справі №524/4946/16, від 12 вересня 2019 року у справі №604/1038/16 та від 23 квітня 2020 року у справі №501/1773/16-ц». Отже, «досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки». Зі змісту копії договору позики від 21.07.2013 вбачається, що текст спірного договору є друкованим і лише в ніжній частині договору розміщений підпис (т. 1, а.с. 5). Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що в ході судового розгляду відповідно до статті 81 ЦПК України не доведено волевиявлення позивача на передання грошей, а відповідачки на отримання у власність грошей як учасника правочину, яке повинно бути вільним і відповідати її внутрішній волі. Позивач не зміг обґрунтувати свої доводи, щодо передачі у власність відповідачки грошових коштів. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №2-383/2010 (провадження №14-308цс18) зроблено висновок, що «стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню». Вирішуючи питання правомірності правочину Верховний Суд у постанові від 20 березня 2019 року у справі №521/19976/16 (провадження №61-39392св18 виходив з наступного: «при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 15 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист порушеного цивільного права. За наслідками розгляду такого спору судом має бути з`ясовано питання про спростування презумпції правомірності правочину і встановлено не лише наявність підстав, визначених законом, для визнання правочину недійсним, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому саме полягає вказане порушення, що має істотне значення для вирішення питання про наявність чи відсутність порушеного права особи, за захистом якого вона звернулася до суду». Отже, згідно статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці. Судом першої інстанції із достовірністю та об`єктивністю встановлено, що призначена судом судово почеркознавча експертиза не була проведена у зв`язку із тим, що позивач на протязі двох років не надав судовому експерту оригіналу договору позики. Тому, у відповідності до положень статті 109 ЦПК України суд першої інстанції обґрунтовано виходив, що позивачем не доведено належним чином, що підпис на копії договору позики вчинена саме відповідачкою ОСОБА_2 .. Судова колегія погоджується в повному обсязі з підставами не прийняття до уваги висновку комісійної криміналістичної експертизи №4836 від 20.10.2017, складеного експертами Львівського науково-дослідного інституту наукових експертиз Міністерства юстиції, й вважає, що вказаний висновок є сумнівним, оскільки Приморським районним судом м. Одеси відкрив провадження поданій справі з порушенням правил виключної підсудності. Також слід зазначити, що у суді апеляційної інстанції представником позивача ОСОБА_1 адвокатом Шавровим І.І. у судовому засіданні 06 червня 2020 року було надано для огляду оригінал спірного договору позики від 13.07.2013, однак в подальшому клопотання щодо проведення у справі почеркознавчої, або будь-якої іншої експертизи з приводу дійсності спірного договору представником позивача ОСОБА_1 адвокатом Шавровим І.І. не заявлялось. Колегія суддів звертає увагу на те, що однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Верховний Суд у постанові від 08 липня 2020 року у справі №522/3541/15 (провадження №61-31599св19), дійшов правового висновку про те, що «згідно зі статтею 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. У зв`язку з цим, добросовісність при правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загальносоціальних уявлень про честь і совість. Іншими словами, щоб бути добросовісним, дії та вчинки учасників цивільних відносин мають здійснюватися таким чином, щоб вони викликали схвальну оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті відповідності застосованих засобів правового регулювання тим цілям, які перед ним ставляться. І, навпаки, реалізація правового регулювання цивільних відносин буде недобросовісною, якщо соціальна свідомість відкидає її як таку, що не відповідає задекларованій меті. Цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість. Відповідно до частини третьої статті 16 ЦК України суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої-п`ятої статті 13 цього Кодексу. Аналіз змісту частини другої статті 13 ЦК України дає підстави для висновку, що недобросовісна поведінка особи, яка полягає у вчиненні дій, які можуть у майбутньому порушити права інших осіб, є формою зловживання правом. Формулювання «зловживання правом» необхідно розуміти як суперечність, оскільки, якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права, «injuria». Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб`єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права. Термін «зловживання правом» означає те, що ця категорія стосується саме здійснення суб`єктивних цивільних прав, а не виконання обов`язків. Обов`язковою умовою кваліфікації дій особи як зловживання правом є встановлення факту вчинення дій, спрямованих на здійснення належного відповідній особі суб`єктивного цивільного права. Заборона зловживання правом по суті випливає з якості рівнозваженості, закладеної такою засадою, як юридична рівність учасників цивільних правовідносин. Ця формула виражає втілення в цивільному праві принципів пропорційності, еквівалентності, справедливості під час реалізації суб`єктивних цивільних прав і виконання юридичних обов`язків. Здійснення суб`єктивних цивільних прав повинно відбуватись у суворій відповідності до принципів правомірності здійснення суб`єктивних цивільних прав, автономії волі, принципів розумності і добросовісності. Їх сукупність є обов`язковою для застосування при здійсненні усіх без винятку суб`єктивних цивільних прав. Розглядаючи поняття розумності та добросовісності як принципів здійснення суб`єктивних цивільних прав, необхідно враховувати, що розумною є поведінка особи, яка діє у межах, не заборонених їй договором або актами цивільного законодавства. Виходячи із аналізу норм, закріплених у ЦК України, поняття «добросовісність» ототожнюється з поняттям «безвинність» і, навпаки, «недобросовісність» із «виною». Такий висновок випливає із того, що за діяння, якими заподіяно шкоду внаслідок недобросовісної поведінки, може наступати відповідальність (наприклад, частина третя статті 39 ЦК України), а оскільки обов`язковим елементом настання відповідальності за загальним правилом є вина, то такі діяння є винними. Дослідження питання про здійснення особою належного їй суб`єктивного матеріального права відповідно до його мети тісно пов`язане з аналізом фактичних дій суб`єкта на предмет дотримання вимоги добросовісності…… Переглядаючи справу у касаційному порядку, враховує конкретні обставини цієї справи щодо наявності обставин, визначених частинами другою та третьою статті 13 ЦК України, застосовує загальні засади цивільного права - принципи справедливості, добросовісності та розумності, а також керується однією з аксіом цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», що означає: «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права». З урахуванням викладеного, Верховний Суд вважає за необхідне та доцільне застосувати положення частини третьої статті 16 ЦК України та відмовити ОСОБІ_1 у захисті цивільного права та інтересу, яким особа зловживала. Верховний Суд наголошує, що застосовуваний спосіб захисту цивільних прав та інтересів позивача має відповідати критерію ефективності відновлення порушеного права, що є неприпустимим у разі встановлення істотного дисбалансу між правами та інтересами особи, яка просить застосувати такий спосіб захисту, та правами й інтересами іншої особи, стосовно якої такі примусові заходи належить застосувати. У разі встановлення істотного дисбалансу між правами й інтересами сторін спору, що матиме місце у спірних правовідносинах у разі задоволення поданого позову, суд встановлює порушення меж здійснення цивільних прав, оскільки в діях позивача наявні ознаки зловживання своїм правом». На переконання суду апеляційного інстанції, такі дії позивача ОСОБА_1 щодо стягнення заборгованості за договором позики, необхідно оцінити як недобросовісні, спрямовані на порушення прав та законних інтересів відповідачки ОСОБА_2 й має мету позбавити останню права на нерухоме майно, що свідчить про наявність обставин, визначених частиною другою статті 13 ЦК України, неправомірна мета та недобросовісна поведінка позбавляють сторону права посилатися на такі обставини як на підставу та умови надання захисту судом. У пунктах 59 та 60 постанови Верховного Суду від 15 листопада 2023 року у справі №291/1352/20 (провадження №61-11047св23) виходив з наступного: «Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц). Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри». Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини») Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, правові висновки Великої палати Верховного Суду та Верховного Суду, застосовуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи наведені обставина справи, що мають значення для правильного вирішення спору, наявні у справі докази, з урахуванням «балансу вірогідностей», колегія суддів вважає, що на підставі наданих доказів твердження відповідачки заслуговують довіри. Отже, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що є законні підстави для визнання договору позики від 21 липня 2013 року недійсним, з підстав, передбачених статтями 203, 215. 220, 577 ЦК УКраїни За таких обставин, виконуючи повноваження суду апеляційної інстанції, колегія суддів дійшла висновку про те, що позивач має право на захист свого права у випадку порушення його відповідачкою, але у даному випадку в судовому засіданні позивачем не доведено належним чином, що відповідачкою порушено його права. Тому у відповідності до ст. ст. 15, 16 ЦК України право товариства не підлягає судовому захисту. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14. Системний аналіз наведених норм права, правового висновку Верховного Суду, положень Європейської конвенції з прав людини та практики Європейського суду з прав людини, дає підстави вважати, що рішення суду першої інстанції є справедливим, відповідає засаді верховенства права та його складовій - принципу правової визначеності. Внаслідок вирішення спору відповідачка отримала ефективний засіб юридичного захисту свого права на мірне володіння майном, що передбачено статтею 13 та статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм правильну оцінку та обґрунтовано виходив з того, що є законні підстави для відмови у задоволенні первісного позову та задоволення зустрічних позовних вимог. У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010 року, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)». Інших правових доводів апеляційна скарга не містить. Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи. Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового судового рішення про задоволення первісного позову немає. Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, п. 1 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384, 384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Київського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції. Повний текст судового рішення складено: 06 листопада 2024 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький Р.Д. Громік А.І. Дришлюк